Суспільно-політичний рух в США в період 1945-1960 років
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
52].
У перші післявоєнні роки більше половини чорношкірого населення все ще проживало на Півдні. Однак вже в 40-і роки у порівнянні з попередніми десятиліттями темпи масового переселення чорношкірого населення з Півдня різко прискорилися. Наприклад, якщо за 30 років (з 1910 по 1940 р.) з Півдня переїхали 1750 тис. афро-американців, то всього за 7 років - з 1940 по 1947 р.- більш 2 млн. З 1940 по 1950 р. активніше стала виявлятися й інша історична тенденція - скорочення чорношкірого населення в сільській місцевості і різке збільшення його в містах: за це ж десятиліття чисельність афро-американців у міській сфері зросла на 44,4 %, а в сільській місцевості - скоротилася на 3,1 %. Якщо в 1940 р. більше половини всіх чорношкірих американців жили в сільській місцевості, то в 1950 р. понад 60% з них стали городянами [8,50].
Характерно, що основна маса мігруючих афро-американців направлялася у великі і найбільші міста США, що перетворилися у вогнища небувалої раніше компактної концентрації чорного населення країни. У 1950 р., наприклад, більш 4,5 млн. чорних, чи 29,5% всіх афро-американців, проживали в 27 містах країни. Чорні гетто великих міст фактично перетворилися в концентраційні табори для негритянських робітників і в гігантські резервуари штучно створюваної існуючим ладом "зайвої" негритянської робочої сили. Негритянські гетто - характерні придатки сучасних міст США: у Нью-Йорку - це Гарлем, у Чикаго - Бронзвіл, Детройті - "Райська долина", Питтсбурзі - Хілсекшн, у Лос-Анджелесі - Централ-авеню тощо. Для чорних гетто характерні надзвичайна скупченість населення, відсутність елементарних санітарних умов, невелика кількість лікарень і шкіл, високий рівень захворюваності і смертності мешканців.
Навіть в офіційних документах відзначалося, що житло на американському ринку не є таким товаром, який можна купити на рівних умовах і що більшість негрів не мають можливості орендувати чи придбати у власність пристойну, безпечну квартири, що відповідала б санітарним умовам. Відсоток чорношкірого населення, що жило в таких невпорядкованих житлах, був більш ніж вдвічі вищий, за відсоток білих, що мали подібні житлові умови.
З прийняттям у середині 60-х років під натиском масової боротьби законодавства про цивільні права закінчився етап, обєктивною задачею якого було надання расово-етнічним меншинам формально-юридичного рівноправя. Після цього на порядку денному встало завдання про досягнення рівноправя в соціально-економічній і політичній сферах, подолання расистської політики минулого.
Боротьба за соціально-економічне рівноправя наштовхується на значно більш завзятий опір правлячих кіл, ніж боротьба за громадянські права. Умови, в яких доводиться діяти борцям за расову рівність, ускладнюються й ослабленням підтримки їхніх вимог з боку частини білих американців, багато хто з яких розцінювали прийняття законів про громадянські права як вирішення расової проблеми. Помітні зміни відбулися в організаційній структурі руху за расову рівність. В середині і другій половині 60-х років провідну роль у рухах чорношкірих та інших кольорових американців відігравали організації ліворадикального напрямку, більшість яких зійшло з політичної сцени.
Найбільшими організаціями чорних американців на той час була Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення (1909), що нараховувала близько 500 тис. членів, і Національна міська ліга (1910) [16,115]. Активізувала свою діяльність Ліга громадян латиноамериканського походження (1929) - найбільш представницька організація американців мексиканського походження. Боротьбу індіанців за свої права очолювала організація Рух американських індіанців, створена у 1968 році.
У 60-х роках негритянський рух досяг небаченого розмаху. З південних штатів воно поширилося на північ і на захід. Від ненасильницьких форм боротьби (бойкот міського транспорту, магазинів, сегрегованих шкіл, масові демонстрації тощо) чорношкіре населення перейшло до стихійних повстань, що охопили багато великих міст у десятках штатів країни. Похід на Вашингтон у 1963 році демонстрація на захист рівноправності чорношкірих американців зібрав 250 тисяч учасників. На багатьох гаслах демонстрантів вимоги ширшого доступу до праці ( див. додаток 1).
Поліція і національна гвардія жорстоко розправлялися з учасниками цих виступів, що вийшли з-під контролю негритянських організацій. Реакційні, расистські сили залякували біле населення погрозою негритянської революції в країні.
У ході боротьби були висунуті вимоги надання чорним американцям рівних прав з білими в економічній, політичній і соціальній областях, зокрема забезпечення рівноправя при одержанні роботи та освіти, поліпшення житлових умов, пропорційне представництво в місцевих і федеральних органах влади. Тиск негритянського руху змусив конгрес прийняти ряд законів про громадянські права. Так, у 1964 р. вступив у дію закон про заборону расової дискримінації в громадських місцях. У наступному році конгрес прийняв закон, що усунув найбільш істотні перешкоди при здійсненні чорними громадянами права на участь у виборах. Спеціальним законом у 1966 р. була заборонена дискримінація при оренді житла.
Підйом негритянського руху висунув нових керівників. Найбільш значною фігурою серед них став священик Мартін Лютер Кінг, лідер Конференції християнського керівництва на Півдні, відзначений за свої заслуги Нобелівською премією світу [12,285]. Кінг був прихильником ненасильницьких дій. Під впливом боротьби чорних американців і змін, що від?/p>