Становлення "нового рацiоналiзму" Е. Мейерсона
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
Становлення нового рацiоналiзму Е. Мейерсона
Очевидно, вiдому роль у формуваннi специфiчних моментiв концепцiСЧ Мейерсона зiграли факти його бiографiСЧ. Якщо неокантiанцi минулого були або математиками за освiтою, або групувалися навколо математичних шкiл, а позитивiсти другого поколiння - фiзиками, або, знов-таки, людьми бiля цiСФСЧ науки - навiть Гельмгольц був не стiльки бiологом, скiльки, у нашiм розумiннi, бiофiзиком - то Мейерсон почав свою наукову карСФру як хiмiк, вiн працював у Нiмеччинi в лабораторiСЧ знаменитого Бунзена, а потiм, уже у ФранцiСЧ, у також вiдомого у той час хiмiка Шютценбергера. Чому ця деталь представляСФться важливоСЧ? Тi три фiлософських напрямки, якi були згаданi вище, безпосередньо зайнятi методологiСФю наукового знання (фiлософiя життя, частково, у модусi заперечення науки, однак, легко показати, що в Бергсона, принаймнi додатково, мова йде про методологiю безпосередньо, у ключi розвитку, або доповнення онтологiчного компонента методологiСЧ науки). Але якi проблеми були ключовими для кожного iз цих напрямкiв? Для неокантiанцiв була проблема продуктивноСЧ, що конструюСФ роботи розуму. Питання про обСФктивнiсть знання в традицiйному змiстi для математика мало цiкавий - у математичному планi, як предмет математичного дослiдження, iснуСФ все те, що не суперечить деяким вихiдним аксiомам, i дiйсно те, що можливо. Що ж всерйоз цiкавило математикiв, так сказати, в мета теоретичному аспектi? Для XIX i початку XX столiття це - проблема СФдностi СЧхньоСЧ науки, що болiсно загострилася пiсля появи нових геометрiй i що почала переборюватися з появою теорiСЧ груп. Не джерело математичноСЧ творчостi представляСФться у фокусi уваги неокантiанцiв, а оформлення цiСФСЧ творчостi, правила функцiонування й розгортання математичноСЧ конструкцiСЧ, що вони зводять до рангу загальнонауковоСЧ теоретичноСЧ конструкцiСЧ.
РЖнший акцент iнтересу у фiзикiв. Криза, повязаний iз втратою наочностi обСФкта й крахом поважних класичних теорiй (воiстину щодо цього для фiзикiв початку нашого столiття порвав звязок часiв, говорячи гамлетiвськими словами), головною проблемою було, так сказати, знайти ТСрунт пiд ногами, вiдшукати скiльки-небудь твердий базис знання, щось безпосередньо очевидне, якусь нову реальнiсть, що-небудь безсумнiвне, тому що така досвiдчена наука, як фiзика, не могла витати в хмарах абстракцiСЧ, як це пристало математицi. Тому позитивiсти другого (i частково третього) перiодiв зайнятi спробами редукцiСЧ теоретичних конструктiв до безперечного реальностi (обертаСФ на себе увага в цьому планi факт, що антиметафiзична установка Е. Маху i його школи привела зрештою до нового метафiзицi елементiв), а СЧхнi спадкоСФмцi, начебто А. Пуанкаре, питанням про демаркацiю досвiдченоСЧ науки й усього iншого, що, як неважко бачити, маСФ ту ж основу. Зрозумiло, що подiбного роду завдання виправданий як предмет дослiдження тодi, коли фiзичний обСФкт почав розпливатися, а предмет фiзики став ховатися в туманi математики.
Бiологи ще не забралися на початку столiття на такi вершини абстрактного мислення. Теорiя спробувала освоСЧти проблему розвитку - але шляхом виключення цiСФСЧ проблеми з компетенцiСЧ теоретичного мислення бiолога. Справдi, теорiя катастроф КювСФ - це кентавр, головна частина якого - стара описова конструкцiя з незмiнних видiв, а прибудова - визнання факту не-вiчностi цих же видiв. Звичайно, з появою дарвiнiвськоСЧ теорiСЧ еволюцiСЧ значна частина цiСФСЧ проблеми залишилася за, оскiльки теорiя Дарвiна виявила iстотний компонент механiзму видовоСЧ еволюцiСЧ - природний добiр. Але й для цiСФСЧ теорiСЧ проблема iндивiдуального розвитку залишилася поза досяжнiстю. Бiльше того, спроби добудувати еволюцiйну теорiю за допомогою механiзму випадкових, ненаправлених змiн дотепер викликають заперечення, що особливо стосуються частини виникнення життя. Як ми бачимо, тут, у бiологiСЧ, була своя проблема - утворення нового, i проблема ця була аж нiяк не зовнiшньою метафiзикою, вона була злитоСЧ iз практичними завданнями розвитку бiологiСЧ, вона виявилася тим онтологiчним компонентом теоретичноСЧ конструкцiСЧ, вiд якоСЧ бiологiя так i не зумiла вiдскiпатися. Для рiшення такоСЧ проблеми, як проблема еволюцiСЧ бiологiчного обСФкта, iз самого початку виключена очевидна пiдмiна емпiричного обСФкта теоретичним, настiльки характерна для фiзики на надомному рiвнi. Теоретичний обСФкт, звичайно, тут СФ, його не може не бути, оскiльки мова взагалi заходить про наукове мислення, однак, обСФкт цей не втрачаСФ (у всякому разi на початку столiття) iстотного онтологiчного спорiднення зi своСФю емпiричною основою. Тому вiн далекий ще гносеологiчнiй тематицi, що займала фiзикiв i математикiв. Представники цiСФСЧ галузi наукового дослiдження нерiдко виявлялися в прямоСЧ опозицiСЧ гносеологiчнiй тематицi фiзикiв i математикiв.
Хiмiя початку столiття також мало свою методологiчну специфiку. Подiбно фiзицi, вона пережила свою наукову революцiю: ЛавуазьСФ поховав теплород i заклав основи новоСЧ хiмiСЧ як iстотно кiлькiсноСЧ науки. Дальтон використовував кiлькiсний метод при побудовi основ атомноСЧ теорiСЧ. Звичайно, цi змiни не означали зовсiм перемоги чисто кiлькiсного пiдходу, вони лише поставили гостро в методологiчному планi проблему спiввiдношення якiсного й кiлькiсного в хiмiСЧ й у науцi взагалi. Але головне в науцi початк