Становище Югославії на початку 20 ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
»икі надії в урегулюванні італо-югославських протиріч. Крім того, у Белграді знайшли повну підтримку вимоги Гітлера приєднати Австрію до Німеччини. Сербські правлячі кола вважали, що аншлюс є меншим злом для Югославії, чим існування незалежної Австрії.
В той же час Франція активно шукає зближення з Італією. У Белграді це викликало паніку: „за союз із Римом французи можуть розплатитися югославськими територіями”. Ці кроки Парижа привели до росту профашистських настроїв у сербської влади. Король Олександр негайно відправився у Францію.
У Марселі короля зустрічав міністр закордонних справ Франції Луи Барту. Обидва були вбиті групою хорватських усташей. Якби король залишився живий, він, імовірно, дуже зачудувався б, довідавшись, що замовив його Берлін той самий Берлін, на який у Белграді покладали такі надії. У Німеччині бачили в Олександрові перешкоди для зближення Югославії з Берліном, хоча головною мішенню все-таки був не він, а енергійний міністр закордонних справ Франції Луї Барту1.
Спадкоємцем короля Олександра став його син Петро. До повноліття короля від його імені правила регентська рада, очолювана принц-регентом Павлом, що тяжів до германофільства. У руках його була зосереджена королівська влада нагадаємо, що Югославія по конституції 1931 року фактично була абсолютною монархією.
Убивство короля Олександра надзвичайно загострило італо-югославські й угорсько-югославські відносини. До 1936 року в економіці Югославії домінували Франція й Англія. Наприкінці 1936 року в загальному обсязі іноземних інвестицій у Югославії частка Франції становила 17%, Англії 14%, Чехословаччини 12%, Німеччини 0,88%. Але вже через два роки Німеччина вийшла на перше місце в югославській зовнішній торгівлі й на третє за обсягом інвестицій. Югославські сировинні продукти, у першу чергу кольорові метали, були дуже потрібні військової промисловості, що відроджується германської2. А лідируюча роль Югославії на Балканах полегшувала Німеччини завдання розвалу системи військово-політичних пактів між державами Центральної й Південно-Східної Європи, що встигла створити Франція.
Послабленню позицій Франції на Балканах взагалі й у Югославії зокрема багато в чому сприяв світову економічну кризу початку 1930-х років. Зате Англії вдалося зберегти й навіть усталити свій вплив у Югославії. І із середини 1930-х років визначальну роль у югославській політиці стало грати вже англо-германське протистояння.
Англія підтримувала Югославію в італо-югославській суперечці. Це давало Белграду можливість лавірувати між Лондоном і Берліном, опираючись одночасно на підтримку тих і інших.
Франція до цього часу зблизилася з Італією й підтримувала її плани реставрації в Австрії монархії Габсбургів для створення противаги зростаючої міці Німеччини. У Югославії вважали, що цей крок загрожує територіальної цілісності країни й приведе до відновлення ворожої Австро-Угорської імперії. Тому для Белграда більше привабливим був аншлюс, у результаті якого Австрія взагалі зникла б з карти Європи, а Югославія одержала б загальну границю із дружньою Німеччиною. Ця позиція Белграда сприяла подальшому германо-югославському зближенню.
У січні 1937 року при активній участі германської дипломатії був укладений Договір про вічну дружбу між Болгарією і Югославією. Тим самим фашистська Німеччина виступила в ролі поборника дружби двох словянських народів, а система створених Францією пактів на Балканах одержала перший серйозний удар. Цей крок Белграда привів до охолодження його відносин з недавніми союзниками Румунією й Грецією.
Посередництво германської дипломатії дозволило Югославії врегулювати свої відносини й з головним імовірним супротивником Італією. Тривалі переговори, які довго трималися в секреті, привели в результаті до того, що 25 березня 1937 року в Белграді був підписаний пакет італо-югославських угод про дружбу, нейтралітет, торгівлю й мореплавання. Цей договір став великим успіхом югославської дипломатії. Італія відмовлялася від територіальних претензій до Югославії, зобовязувалася припинити діяльність на своїй території хорватських усташей, поліпшити положення югославських національних меншостей в Італії, розвивати італо-югославську торгівлю на вигідних для Югославії умовах. І цей успіх був досягнутий за допомогою Німеччини нової європейської сили, на яку в Белграді відтепер покладали великі надії.
У травні 1937 року в Белград прибув Герман Геринг. Він зустрівся із принцом-регентом Павлом і премєр-міністром Стоядиновичем. Через місяць югославську столицю з офіційним візитом відвідав міністр закордонних справ Німеччини фон Нейрат, що зондував ґрунт для укладання договору про дружбу між Німеччиною і Югославією. Але бєлградський уряд, що тепер мав можливість лавірування між центрами сили в Європі, не поспішав йти на цей крок.
У жовтні 1937 року премєр-міністр Стоядинович відвідав Париж і Лондон. У Парижі він підписав угоду про продовження франко-югославського договору про дружбу, але відмовився підписувати із Францією пакт про взаємну допомогу у випадку агресії Німеччини.
З Лондона югославський премєр відправився в Берлін, де зустрівся з Гітлером, і в бесіді з ним ще раз підтвердив, що Югославія вважає можливий аншлюс Австрії чисто німецькою справою й не збирається цьому перешкоджати. Більше того, Югославія має намір усіляко розвивати відносини з Німеччиною. Ніщо так не віддаляло Югославію від Німеччини, як французькі