Становище Югославії на початку 20 ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
Балканах великої держави, що перебуває під контролем держав Антанти, що було б, по-перше, фактором стабільності на Балканах, по-друге, служило б противагою Італії, по-третє, стримувало б реваншистські устремління Угорщини й Болгарії й, по-четверте, забезпечувало санітарний кордон уздовж границь СРСР. Сербська правляча верхівка, повністю орієнтована на Антанту, була цілком здатна забезпечити всі ці чотири умови - цілком задовольняла Париж і Лондон. А доля якихось там хорватів або македонців їх не хвилювала вони були віддані на відкуп сербським шовіністам, і ні про якій гуманітарній катастрофі ніхто в столицях великих держав тоді й не заїкався. Ну, ріжуть словяни один одного так вони ж дикуни, їм так покладене...1
6 січня 1929 року король Олександр зробив у країні державний переворот. Був оголошений надзвичайний стан, скупщина розпущена, до влади прийшов уряд на чолі з генералом Петром Живковичем, керівником таємної організації Біла рука. Через кілька місяців після перевороту були проведені адміністративні реформи. Колишня назва країни Королівство сербів, хорватів і словенців скасовувалося. Відтепер країна одержала офіційну назву Королівство Югославія. По новому адміністративно-територіальному подолу вона розділялася на 9 провінцій (бановин) і столичний округ. Границі провінцій в основному відповідали історичним областям Югославії. 3 вересня 1931 року була опублікована нова конституція Югославії1. Від попередньої вона відрізнялася тільки розширенням повноважень короля, країна по суті перетворювалася в абсолютну монархію. У відношенні національних прав народів Югославії нічого не змінилося.
Таким чином, процес становлення Югославії як незалежної держави був досить складним і суперечливим. Особливістю цього процесу стало те, що окрім узгодження інтересів внутрішніх політичних сил югославських народів, необхідно було порозумітися таким великим геополітичним гравцям як Франції, Англії та США. Кожна з цих країн мала свої наміри щодо Югославії. Але незважаючи на це обєднання югославських народів в єдину державу відбулося, хоча саме в цей період були закладені основні внутрішньополітичні протиріччя, які стали визначальними у всій подальшій історії держави.
2 Вектори зовнішньої політики
Мирний договір, підписаний у Версалі в червні 1919 року, створював таку систему міжнародних відносин, при якій малі країни Європи попадали в політичну залежність від великих держав Англії, Франції й США. У такий спосіб у Європі виникла однополярна політична система, у якій домінували держави Антанти; фактично вони монопольно вирішували долю континенту, у тому числі й долю Балкан1.
До складу створеного наприкінці 1918 року Королівства сербів, хорватів і словенців увійшли не всі території, населені південними словянами. Нова держава мала територіальні претензії до всіх своїх сусідів, крім Греції. Невирішеними були суперечки з Угорщиною, Румунією, Албанією й Болгарією (македонське питання ніхто з порядку денного не знімав).
Найбільш гострими були італо-югославські й австро-югославські протиріччя. Італія, ґрунтуючись на секретних статтях Лондонського договору 1915 року, окупувала частину Далмації, Істрію й Трієст. У складі Австрії залишилися історичні словенські землі Каринтия й Південна Штирия. Урегулювання цих суперечок було однієї з головних турбот зовнішньої політики молодої держави.
Вирішення їх багато в чому ускладнювалося позицією держав Антанти. Англія, Франція й США не квапилися з визнанням югославської держави. На Паризькій мирній конференції делегація Королівства сербів, хорватів і словенців намагалася підняти питання про врегулювання територіальних суперечок з Австрією й Італією, але підтримки не одержала.
Питання про державні кордони Королівства сербів, хорватів і словенців були частково врегульований тільки у вересні на міжнародній конференції, скликаної у звязку з підписанням мирного договору з Австрією. Тоді була вирішена проблема демаркації австро-югославської границі, а остаточно територіальна суперечка королівства з Австрією був урегульований в 1920 році, коли в Словенській Каринтиї, на яку претендувало королівство, під контролем представників Антанти був проведений плебісцит по питанню про її державну приналежність. Більшість населення цієї зони, де переважали словенці, висловилося все-таки за збереження Каринтиї в складі Австрії.
27 листопада 1919 року країни Антанти підписали Нейіський мирний договір з Болгарією. За цим договором була встановлена границя Королівства сербів, хорватів і словенців з Болгарією, причому до королівства відійшла частина болгарської території площею 2,5 тис. кв. км., на якій переважало болгарське населення.
Протягом 19191920 років королівство врегулювало прикордонні суперечки із Грецією й Румунією. Набагато складніше розвязалася італо-югославська суперечка. Тільки під тиском Англії, Франції й США Королівство сербів, хорватів і словенців пішло на переговори з Римом. 12 листопада 1920 року в Рапалло був підписаний італо-югославський договір, по якому Італія відмовлялася від своїх претензій на Далмацію. У той же час до складу Італії ввійшли міста Трієст, Пула, півострів Істрія й кілька островів на Адріатиці території, які Югославія вважала своїми. Щодо хорватського міста-порту Ризики (Фіуме), окупованого Італією, сторони пішли на компроміс, визнавши Фіуме з округою незалежною державою. Ці умови Рапалльского договору, фактично навязані великими держ