Становище Югославії на початку 20 ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
авами, не задовольнили ні Італію, ні Югославію і спірні питання, формально вирішені, продовжували ускладнювати італо-югославські відносини1.
В 1920 році Югославія, Чехословаччина й Румунія утворили військово-політичний блок, що одержав назву Малої Антанти. Формально новий блок був спрямований проти Угорщини, але Франція, що стояла за спиною Малої Антанти, розглядала цей військовий блок як важливий інструмент свого впливу на Балканах. У результаті Мала Антанта придбала яскраво виражену антирадянську спрямованість.
Відношення Югославії, якою управляла сербська олігархія, до Радянського Союзу було підкреслено ворожим. Домігшись обєднання й звільнення, сербська правляча верхівка втратила інтерес до свого колись великого союзника. До того ж правлячі кола королівства побоювалися експорту революції з Росії. Тому королівський уряд у міжвоєнний період утримувалося від будь-яких контактів зі СРСР1. Дипломатичні відносини з Радянським Союзом Югославія встановила останньою із країн Європи тільки в червні 1940 року.
Зате в Югославії знайшли притулок безліч емігрантів з Росії, серед яких була велика кількість наукової інтелігенції. Цей крок Белграда був багато в чому викликаний прагматичними інтересами: убожіюча, розорена війною Сербія, у якій людина з вищою освітою була рідкістю, одержала у своє розпорядження найцінніші наукові кадри Російської імперії. Завдяки цьому в короткий строк Югославії вдалося домогтися істотного зміцнення вищої школи, де російські приват-доценти й професори готували для Югославії висококваліфікованих фахівців.
Таким чином, до 1933 року Югославія не мала ніякої зовнішньополітичної альтернативи союзу із Францією2. Звязка Белград Париж стала ще міцнішою після підписання в листопаді 1927 року договору про дружбу між Югославією й Францією. Але зовнішньополітичних позицій Югославії цей договір аж ніяк не підсилив, а лише продемонстрував зрослу залежність югославської політики від Франції. Військова міць Югославії майже цілком залежала від поставок французької зброї й від французьких кредитів.
Італія вважала Югославію своїм головним суперником на Балканах і метою її політики у відношенні Югославії було розчленовування країни на трохи слабкі й бажано залежні від Італії держав. Рим прийняв саму активну участь у формуванні й становленні руху усташей хорватських фашистів. Використовуючи протиріччя у відносинах Югославії з Болгарією, Угорщиною й Грецією, Італії вдалося серйозно ускладнити зовнішньополітичне становище Югославії й фактично поставити її на грань ізоляції на Балканах навіть союзники Югославії по Малій Антанті, Румунія й Чехословаччина, відмовилися гарантувати їй допомогу у випадку початку італо-югославської війни. А встановивши в Албанії повністю залежний від Італії режим, Рим одержав плацдарм для подальшої експансії на Балканах.
У листопаді 1926 року був підписаний італо-албанський пакт про дружбу й безпеку, у результаті чого Албанія фактично перетворювалася в італійський протекторат. Позиції Італії покращилися, а позиції Югославії істотно погіршилися. Югославська дипломатія активно намагалася врегулювати відносини з Італією, але вузол протиріч був завязаний занадто туго. У лютому 1934 року в Афінах був підписаний пакт про створення нового воєнно-політичного блоку Балканської Антанти, у яку ввійшли Югославія, Туреччина, Греція й Румунія. Цей блок був явно спрямований проти Італії. У відповідь Італія пішла на зближення з Австрією й Угорщиною, створивши тим самим противагу Балканській Антанті. Ідея відтворення монархії Габсбургів, що активно підтримувала Італія, для Белграда була постійним зовнішньополітичним кошмаром.
У пошуках союзника країни Центральної й Південно-Східної Європи всі частіше обертали свої погляди на схід, убік Радянського Союзу. У січні 1934 року Постійна рада Малої Антанти висловився за нормалізацію відносин зі СРСР. Дотримуючись цього рішення, уряди Чехословаччини й Румунії в червні 1934 року встановили дипломатичні стосунки зі СРСР. Однак Югославія відмовилася від прикладу своїх союзників. Югославський уряд не почув й переконання французького міністра закордонних справ Луї Барту, що наприкінці червня 1934 року спеціально приїхав у Белград, щоб умовити сербські правлячі кола встановити дипломатичні стосунки зі СРСР. Це було маленькою сенсацією Белград уперше не пішов покірно слідом за Парижем. І на це були досить серйозні причини.
1933 рік став переломним у долі Європи: у Німеччині до влади прийшов Гітлер. Берлин взяв курс на перегляд Версальського миру миру, на якому фактично ґрунтувалася вся післявоєнна Європа й була побудована Югославія.
Цей підкоп під фундамент, на якому стояла Югославія, не міг не вплинути на югославську зовнішню політику. У Белграді, і не тільки в Белграді, досить швидко зрозуміли, що в Європі зявився новий фактор сили. У середовищі малих європейських держав почалося перегрупування.
Югославія однієї з перших країн Європи поспішила на зближення з Німеччиною. Уже в березні 1934 року між цими державами почалися переговори про висновок нового торговельного договору. Обговорення умов цього договору в Скупщині фактично вилилося в потік пронімецької пропаганди. Між Німеччиною і Югославією немає ні політичних, ні економічних протиріч, заявляли сербські депутати. - Ми щиро бажаємо германо-югославського зближення1. До весни 1934 року в політичних колах Белграда вже зложилося потужне пронімецьке угруповання. Германофіли покладали ве?/p>