Соціально-культурний розвиток України у другій половині XIX сторіччя
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?ої губернії. Потім вони зявились і в інших губерніях. Сучасники, особливо вчителі, відзначали широку популярність таких форм позашкільної освіти серед неписьменних дорослих селян і робітників. Але у звязку з активізацією діяльності народників вечірні класи у другій половині 70-х років були закриті й відродилися тільки наприкінці 80-х. Заняття з дорослими учнями велися 12 рази на тиждень протягом одного-двох років, як правило, взимку, у вільний від роботи час.
Для людей, які в дитинстві навчались у школах, але з часом забули грамоту, організовувалися повторні класи. Вони мали на меті, з одного боку, запобігти рецидивам неписьменності, а з іншого дати більш повну освіту тим, хто нещодавно закінчив трирічний курс початкової школи. Тут вивчались ті ж предмети, що й у початковій школі, але в ширшому обсязі. Учні читали художні твори, релігійно-моральні та популярні статті тощо. На початку 60-х років у Києві, Харкові та Полтаві, а згодом і в інших містах почали проводитися народні читання. Але під час масових репресій проти всього українського вони були заборонені й припинили існування. Лише під тиском прогресивної громадськості уряд у 1876 р. дав дозвіл на відновлення народних читань у губернських містах, у 1888 р. в селах і в 1894 р. у повітових містах, фабричних і заводських селищах. При місцевих товариствах грамотності й земських установах почали працювати спеціальні Комісії, які займались організацією читань для народу, добором відповідної літератури та ілюстрацій. Крім них, таку ж діяльність вели товариства тверезості. Для читань використовували переважно світську літературу, зокрема різні оповідання, поеми, казки, байки, а також праці про ведення сільського господарства та промислів, їх відвідувало багато як дорослих, так і дітей, особливо в сільській місцевості. До 1896 р. у Полтавській губернії народними читаннями було охоплено 40 тис. слухачів. Приблизно таке ж саме спостерігалось і в інших губерніях.
Продовжувала існувати невелика кількість досить добре забезпечених літературою публічних бібліотек. Перші народні (безплатні) бібліотеки зявились у 1859 1861 pp. в Києві, Харкові, Полтаві та деяких повітових містечках. Але разом з недільними школами вони були закриті властями в 1862 1863 pp. Щоб паралізувати народну ініціативу в цій справі, в 1865 р. уряд передав питання про їх відкриття на розсуд міністра народної освіти або губернатора. З 1867 р. за ними встановлювався подвійний нагляд: Міністерства внутрішніх справ і Міністерства народної освіти, а з 1871 р. ще й духовного відомства. В ході боротьби уряду з опозицією й народниками бібліотеки зазнавали різних утисків, їх закривали, вилучали літературу, звільняли з роботи, а то й заарештовували бібліотекарів. Після погрому народні бібліотеки почали відроджуватись на початку 70-х років. Одну з них відкрило в 1871 р. Харківське товариство грамотності в с. Липцях. її книжковий фонд становив 109 примірників книжок різного жанру. В організації таких закладів брали участь повітові та губернські земства, а також сільські громади. До 1898 р. у селах і містечках Лівобережжя та Слобожанщини відкрилось 307 народних бібліотек, один заклад припадав на 32 населені пункти. Відвідувачі читали ту літературу, яку їм навязували власті через Каталоги дозволених книг. Це були в основному твори Олександра Пушкіна, Івана Тургенева, Миколи Гоголя, Льва Толстого та інших видатних російських літераторів. Фактично не допускалися на полиці книжки українських літераторів, особливо писані українською мовою. Поряд із легальними в окремих випадках існували й нелегальні бібліотеки громадівців і народників. Дещо в іншому становищі перебувала початкова освіта на західноукраїнських землях. У 1869 р. уряд Австро-Угорщини провів шкільну реформу, за якою встановлювалося загальне обовязкове початкове навчання дітей від 6 до 14 років. Усі школи передавалися з відання церкви під контроль світських властей. Пізніше для керівництва освітою у Східній Галичині було створено шкільні округи, які підпорядковувалися головній крайовій раді. За новим шкільним законом (1895) школи ділились на два типи нижчі (сільські одно-, дво- й трикласні) та вищі (міські чотири-, пяти- й шестикласні). Навчальних закладів ні в Галичині, ні в Закарпатті, ні на Буковині явно не вистачало. Внаслідок цього, а також через тяжке матеріальне становище селян приблизно 66,4 % всього населення Східної Галичини в 1890 р. залишалось неписьменним. На відміну від російського, австро-угорський уряд дозволяв викладання українською мовою в школах. Але його реальна політика відкривала широкі можливості для денаціоналізації українців, в тому числі й у школах. Сфера користування українською мовою звужувалася. Кількість навчальних закладів з українською мовою викладання у Східній Галичині зменшилася з 1292 у ІХ6<) р. до 572 у 1871 р. Натомість дітям українців навязувалась польська мова. Під впливом її засилля в установах і побутовому спілкуванні чимало українців віддавали своїх дітей до польських чи змішаних, польсько-українських, шкіл. Усе це призвело до поступового скорочення україномовних навчальних закладів. У 1900 р. вже діяло 4250 класів із польською і 2250 класів з українською мовами викладання. В школах Закарпаття українську мову щодалі більше витісняла мадярська, а на Північній Буковині румунська. Проте в цілому становище з викладанням української мови у шкільній мережі західноукраїнських земель було дещо кращим, ніж у тих українських регіонах, що перебували у складі Російської імперії. Це сприяло кращому збере