Соціально-культурний розвиток України у другій половині XIX сторіччя
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?турно-освітнього руху і потреб часу Положення про початкові народні училища 1864 р. реформувало освіту. До початкових народних училищ було віднесено елементарні школи всіх відомств, міські й сільські, що утримувались за рахунок казни, громад і приватних осіб. У них викладали закон божий, читання, письмо, чотири арифметичні дії й, де можливо було, церковні співи. Навчання тривало 2 3 роки, обовязково російською мовою, могло бути платним або безплатним. Всі народні училища, що раніше перебували у віданні різних відомств, підпорядковувалися Міністерству освіти, а церковно-приходські школи синоду. Для керівництва навчально-виховною роботою шкіл створювались повітові й губернські училищні ради, вводилася посада попечителя народних училищ. Школа мала позастановий характер.
Під впливом різних чинників мережа початкових освітніх закладів у другій половині XIX ст. значно розширилася. Вирішальну роль у цьому відіграли прогресивна інтелігенція, селяни, робітники, громади і земства. Почавши освітню діяльність приблизно з 70-х років, земства на 1898 р. довели кількість своїх шкіл до 3179. Як правило, вони мали краще фінансове забезпечення, а відповідно й кращі приміщення, кращих учителів і багатші бібліотеки. В окремих випадках земства дивилися крізь пальці на викладання шкільних предметів українською мовою, а то й добивались офіційного її запровадження в навчальний процес. Усього ж в Україні в 1897 p. налічувалося 16798 початкових шкіл усіх типів, які, однак, не могли охопити навчанням усіх дітей. Значна частина населення все ще залишалась неписьменною. Навіть у 1897 р. в різних українських губерніях уміли писати тільки від 15,5 до 27,9 % усіх жителів.Терор народників змусив урядові кола звернути увагу на духовенство як силу, здатну забезпечити мир і спокій у суспільстві. З цією метою кабінет міністрів у 1881 р. затвердив рішення про поширення впливу духовенства на всі типи училищ. Спеціальними правилами 1884 р. були створені церковнопарафіяльні школи, головна увага в яких приділялася вихованню покори властям і дотриманню церковних канонів. Навчання тривало, як правило, два роки. Церковнопарафіяльні школи розташовувалися переважно в сільській місцевості й підпорядковувалися синоду. В його ж віданні перебували й школи грамоти. Разюча темрява народу покликала до життя появу системи позашкільної освіти дорослих. Вона зявилася з ініціативи і діяла завдяки безкорисливій діяльності прогресивної громадськості, обєднаної в різні освітні товариства, комітети, комісії. Зокрема, в останній чверті XIX ст. активну діяльність розгорнуло відкрите в 1869 р. Харківське товариство грамотності. Серед його учасників плідно працювала відома просвітниця Христина Алчевська, яка роз-Лробила і впроваджувала на практиці ефективну методику навчання дорослих учнів.
Мережа позашкільної освіти дорослого населення складалася з недільних шкіл, вечірніх та повторних класів, народних читань і народних бібліотек. Перші недільні школи зявилися з ініціативи прогресивної студентської молоді у 1859 р. в Києві, їх засновниками стали студенти університету на чолі з Федором Вороним, а також Яків Бекман, Митрофан Муравський. Незабаром такі школи виникли і в інших містах. Значну роль в організації недільних шкіл відіграли попечитель Київського учбового округу Микола Пирогов і професор історії Університету св. Володимира Платон Павлов. До 1862 р. по всій Україні діяло 111 недільних шкіл. Викладачами у них працювали, як правило, студенти, вчителі, прогресивне чиновництво та творча інтелігенція. Вони ж готували для недільних шкіл підручники й посібники. Навчання мало переважно світський характер і в більшості випадків виходило за межі програм початкових навчальних закладів. Крім типово шкільних предметів, у них викладалися географія, історія, природознавство, основи сільського господарства, гігієна. Вчителі вели викладання українською мовою, добивались її офіційного визнання в школах. Перші недільні школи швидко здобули популярність серед народу й водночас викликали невдоволення царської адміністрації й реакціонерів усіх мастей. У 1862 р. власті нібито за виявлену революційну пропаганду закрили всі недільні школи. Але через два роки під тиском громадськості мусили знову дозволити їх існування.
Положення про початкові народні училища прирівнювали недільні школи до загального типу початкових навчальних закладів з чітко визначеним завданням: стверджувати в народі релігійні й моральні поняття і поширювати початкові знання. Вони призначалися для робітників і ремісників, які не мали можливості одержати освіту звичайним способом. Над ними встановлювався пильний нагляд міністерських чиновників, аз 1891 р. ще й духовного відомства. Недільні школи почали Відроджуватися тільки з 70-х років. Хоча, наприклад, приватна недільна школа Алчевської в Харкові не припиняла своєї роботи, незважаючи на всі перешкоди, протягом усієї другої половини XIX ст. Самовіддана півстолітня праця на ниві народної освіти висунула Алчевську в один ряд І найвідомішими педагогами свого часу. На кінець 90-х років кількість недільних шкіл у Полтавській губернії зросла всього до 15, Харківській і Чернігівській до 10 в кожній.
Прості люди могли навчитися писати й читати у вечірніх класах. Вони призначалися для осіб, котрі не могли відвідувати щоденні чи недільні школи, а також для відстаючих учнів. Вечірні класи почали створювати у першій половині 70-х років з ініціативи селян, робітникіи і вчителів Бор-зенського повіту Чернігівсь?/p>