Середньовіччя в українській літературі
Курсовой проект - Литература
Другие курсовые по предмету Литература
яка народилась на перехресті язичницького та християнського світів і не померла в наступні епохи [27; 18].
Якщо ми звернемось до православної релігії та її догм, ми побачимо, що в ній досить багато уваги приділяється долі людства вцілому і людини. Люди, які були виховані на цих догмах, добре розуміли і відчували межі добра і зла, відмічали недосконалість земних вчинків, шукаючи досконалості та загального добра.
Отже, людина тієї епохи визнавала святість найвищим ідеалом та цінністю, вона намагається досягнути абсолютного добра, хоче діяти та жити (маємо на увазі сенс життя) заради чогось вищого та недосяжного. А саме вічний пошук ідеалу і є тією основою на який розвиваються численні утопії та міфи. Словяни не жили теперішнім, а насамперед минулим або майбутнім. В минулому вони шукали моральну втіху і зміст свого буття, проекцію майбутнього. Постійний пошук кращої долі та життя компелюється в його душі з мрією та надією в те, що цей ідеал є досяжним. Але саме це робить (а саме культ минулого та майбутнього) теперішнє обєктом для критики і породжує дві життєві позиції: постійне учнівство як проповідь морального оновлення с готовими на усі випадки життя соціальними рецептами і постійні шукання, сумніви.
Викладені нами роздуми базуються на працях академіка Буслаєва [28], який в свою чергу, симпатизує нам тим, що в усіх літературних явищах шукав праоснову, ідею, історичний підтекст, який у багатьох випадках і впливав на літературні жанри, сюжети та образи.
Отже, можна зробити висновок, що викоки утопічності в літературі українського Середньовіччя знаходяться саме в релігії. У звязку з цим, хотілося б докладніше прослідити таке явище в релігії і в літературі, як святість, намагання здобути її, що теж є утопічним.
Специфікою словянського розуміння святості є те, що:
- святість зумовлює намагання досягнення єдиної універсальної мети, найбільшої мрії та бажання людства святого царства для людини на землі;
- святість передбачає повернення до початкового стану цілісності, недоторканості та чистоти;
- стверджується, що стан святості може бути максимально приближений в просторі та часі.
Саме цьому в давньоруській літературі святість підкреслює приналежність людини к іншому світу. Святі в літературі цього періоду стають наочним образом християнського ідеалу, вони несуть слово правди, яке затьмарює все неправедне на землі [29; 23].
Святим належало судити “правду” і “кривду”, що вимагало від них розриву зі світом насилля та людьких пороків. Звідси і отшелинічество бо ідеально змальований спосіб життя святого це його віддаленість від світу. Нагадаємо, що саме ці утопічні ідеї та мотиви ми бачимо в багаточисленних творах житійної літератури того періоду.
Але найголовнішою функцією, якщо можна так сказати, святих це здійснення чудес. Бесилля людини перед оточуючим світом з його багатьма проблемами викликало потребу в мрію та віру у чудо. Святі наділяються здатністю викликати, виходячи з нагальної потреби, вологу або сонячне тепло, розвіювати хмари, посилати сніг та дощі. В цьму ми бачимо прямі потреби людей, які займаються хліборобством і врожай найголовніша умова безбідного та ситого існування. Ще святі (традиційно) роблять сліпих зрячими, ставлять на ноги хромих та не здатних ходити, повертають втрачене здоровя людям. Утопічний мотив чудотворіння це сюжетна основа будь-якого твору житійної або агіографічної літератури. Крім чудес які були скоєні при житті святого, досить поширеним є сюжет і посмертного чуда: мощі святих починають істочати єлей або мірру, яка як чудотворний еліксир зцілує хворих та немічних [29; 87].
Отже не випадково в народних утопіях, починаючи з давніх часів та по теперішній час ми зустрічаємось з уявленнями об “островах блажених”, різних “далеких землях”, де царює Правда, де праця винагороджується різномаїттям плодів, населення вільне, миролюбиве, звільнене від пороків і силу цього має фізичне здоровя та завидне довголіття. Феномену святості притаманним є елемент соціального утопізму, який і знайшов своє відображення в українській літературі Середньовіччя.
ВИСНОВКИ
У висновках ми подамо сентеції та тезіси з усіх частин нашої курсової роботи.
Отже, в першій частині роботи ми сконцентрували свою увагу на:
1. Одним із найнедослідженіших періодів української духовної культури, а особливо літератури, вважається епоха Середньовіччя час, що тривав від монголо-татарської навали, кульмінацією якої було падіння Києва 1240 р., до кінця ХV ст., коли розрізнені українські землі опинилися у складі Великого князівства Литовського, Польщі, Молдови, Угорщини. Від часу Середньовіччя збереглася дуже незначна кількість памяток духовної культури, а ще більше було втрачено назавжди, що давало вагомі підстави історикам української літератури ставитись до цієї епохи з певною зневагою, називаючи кінець ХІІІ, ХІV та ХV ст. “занепадом усякої духовної праці” (І. Франко), “майже паузою в літературному розвитку”, “пропащим часом у житті нашого народу” (Д. Чижевський); “найглухішими часами у розвитку нашого письменства” (М. Возняк).
2.Значне місце серед книг належало, природно, книгам богослужебним. Крім євангелія, слід відзначити як дуже поширену книгу так званий псалтир збірку староєврейських релігійних пісень. У Київській Русі, крім культового призначення, псалтир був підручником, по якому вчилися читати, і матеріалом для домашнього читання. З появою писемності почалося записування історичних ?/p>