Сенс життя людини
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
План
Вступ
- КонцепцiСЧ природи людини
- Що таке сенс?
- Реалiзацiя сенсу життя
Висновок
Список лiтератури
Вступ
У життi сучасноСЧ людини полiфонiчно поСФднанi сенси багатьох культур, що генерують смислову перспективу персонального, особистiсного ставлення до життя, що осягаСФться. Можливiсть i здатнiсть осмислити навколишнСФ i своСФ життя зявляСФться у взаСФмодiСЧ iндивiда iз зовнiшнiм свiтом, у спiлкуваннi з iншими людьми i самим собою.
Людина осмислюСФ (надiляСФ сенсами) все, що СЧСЧ оточуСФ, а також власнi дiСЧ, вчинки, моральне значення своСФСЧ дiяльностi для самоствердження. На певному рiвнi ооцiально-психо-логiчноСЧ зрiлостi особистостi в структурi самосвiдомостi виникаСФ потреба, задовiльнення якоСЧ являСФ собою складне i необхiдне завдання: осмислення буття людини i визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання.
Якщо звернутися до iсторiСЧ фiлософсько-етичного обгрунтування сенсу людського життя, то виявляСФться, що багато сучасних уявлень, теоретичних дослiджень з цього питання в своСЧх обгрунтуваннях сходить до iдей минулого, наповнюючись конкретним змiстом даного iсторичного часу, його культури.
Античнi фiлософи стверджували, що сенс життя мiститься в тих формах i засобах життСФздiйснення, якi облагороджують, пiдносять людину над СЧСЧ природним iснування. Розум, знання, здатнiсть творити добро запобiгають стихiйнiй течiСЧ життя i упорядковують прагнення i цiлi людини. Тому сенс життя вбачаСФться в удосконаленнi свого розуму, своСЧх прагнень i здiбностей, як тих, що забезпечують вище благо.
Фiлософсько-релiгiйне розумiння сенсу життя в середнi вiки, яке потiснило антропоцентричнi погляди античних фiлософiв, звязало цiнностi життя людини з потойбiчним, божественним свiтом i пiдкорило сенсожиттСФвий вибiр людини волi Бога. Тепер сенс життя вбачався у служiннi Всевишньому, подоланнi в собi грiховностi, моральному буттi заради досягнення БожоСЧ благодатi.
Епоха Вiдродження з новою енергiСФю активiзувала проблему обгрунтування сенсу життя реальноСЧ людини як творчоСЧ iндивiдуальностi, яка здатна бути тим, ким бажаСФ.
Питання про призначення людини, значимiсть СЧСЧ життя, сенс СЧСЧ дiяльностi незмiнно ставить фiлософсько-етична думка Нового часу. Так, наприклад, РЖ. Кант стверджуСФ, що людина належить, перш за все, до свiту умодосяжного, у звязку з чим добро, воля i обовязок, пробудженi власним розумом, визначають, спрямовують i надають цiнностi людському життю.
Г. Гегель вважав призначення людини в тому, щоб пiдняти своСФ окреме iснування до загальноСЧ природи, що, в свою чергу, повязано з опануванням досвiду роду людського, його культури, з прилученням до загальних духовних цiнностей i суспiльне значимоСЧ дiяльностi.
Питання про сенс життя, що постаСФ перед кожною людиною, що мислить, завжди маСФ минуле в iсторичному досвiдi, i свою новину у свiдомостi i самосвiдомостi конкретноСЧ iсторiСЧ i особистостi.
1 КонцепцiСЧ природи людини
Коли людина народжуСФться, навколо збираються люди, усмiхаються i радiють СЧСЧ приходу в свiт, а вона плаче. Коли людина вмираСФ, всi навколо плачуть, а вона усмiхаСФться. От так треба прожити життя, щоб вмирати щасливим i упевненим, що виконав свою маленьку задачу, нiкому не зробивши погано.
Кавказька мудрiсть
Природно-бiологiчна органiзацiя людини обумовлюСФ з неминучiстю визнання того очевидного факту, що вона, як i все живе на Землi, смертна. Але смертна не людина як така, не людство в цiлому. Питання про смертнiсть людини як особливого бiологiчного виду може розвязуватися тiльки гiпотетично, в контекстi розгляду глобальних проблем сучасностi. Безперечним СФ факт смертностi конкретноСЧ людини, людського iндивiда. Тривалiсть життя iндивiда залежно вiд рiзних умов його iснування коливаСФться, але знаходиться в середньому в рамках 70 - 80 рокiв.
Зусилля учених направленi на максимальне продовження людського життя на основi трансплантацiСЧ, технологiСЧ бiонiки, генноСЧ iнженерiСЧ i т.д. Та все ж наука не знiмаСФ питання про смертнiсть людського буття. Не може вона довести i його безсмертя.
Найтривалiшим в питаннi тлумачення людини був вплив Ветхого завiту. Античнiсть i особливо християнство бачили СФство людини в його розумi, або пiзнавальнiй здатностi, в його здiбностi до утворення полiтичноСЧспiльностi. Християнське середньовiччя бачило в нiй, з одного боку, подобу Бога, а з iншою - творiння земних демонiчних сил. В XVIII в. в людинi розрiзняли чутливе явище i надчуттСФве розумне СФство. ОстаннСФ з названих понять стало потiм початковим пунктом для iдеалу Гуманiзму, який учив, що всi люди володiють iдеальною фiзично-душевно-духовною здiбнiстю до вдосконалення.
Античне мислення було звернене до космосу i природи, до людини ж лише настiльки, наскiльки вiн повязаний з ними. В перiод середньовiччя людина розглядалася як складова частина божественноСЧ впорядкованостi в свiтi. В новий час людину затьмарив його власний розум або навiть абсолютний розум Всесвiту, i людина стала субСФктом, що пiзнаСФ. Починаючи з Шеллiнга i КСФркегора, здiйснюСФться поворот СФвропейського мислення у бiк iндивiдуальноСЧ i iсторичноСЧ конкретизацiСЧ людського iснування i поняття життя. Через Нiцше i Шелера розвиток йшов далi до екзистенцiалiзму, в якому фiлософська антропологiя знайшла своСФ тимчасове завершення.
Людина СФдина iстота, яка усвiдомлюСФ свою смертнiсть. РЖ це усвiдомленн