Розвиток філософських понять часу і простору у контексті міждисциплінарних досліджень у кінці 18–на поч. XIX ст.
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
кільки Артур Шопенгауер є представником ірраціонально-песимістичної філософії, то саме поняття ірраціонального слід глибше розглянути. "Современный философский словарь" подає таке тлумачення цього терміну: "Ірраціональне (від лат. іrrationalis - нерозумний, несвідомий) - а) сторона обєктивної реальності, принципово недоступна розумному розумінню; б) щось у дійсності, поки що інтелектуально непізнане, алогічне, що виходить за межі сучасного розумного розуміння, проте тим не менше принципово пізнаване; в) незаплановані (побічні) чи непередбачені результати людської діяльності; г) несвідома сфера душі, яка протистоїть свідомості як способу існування опосередкованого знання; д) дологічні форми пізнання. Тобто поняття ірраціонального поширюється на всі сторони відносин субєкта і обєкта. Поняттю людини як раціональної істоти та субєкта протистоїть поняття людини як страждаючої істоти, від якої відчужується її властивість субєктивності. Ірраціоналіст (на відміну від раціоналіста) - людина, яка віддає перевагу спогляданню та інтуїції і принижує можливості розуму; в цьому загальному значенні ірраціоналізм є особливою світоглядною установкою звужувати межі мислення як форми осягнення істини" [16; С.365].
Вартими уваги є зацікавлення Семюеля Тейлора Колріджа, англійського письменника епохи романтизму, у царині філософії. Трансцендентальний принцип виникнення світу, духовна спорідненість людини, природи і бога - ось ці ідеї, які Колрідж запозичує у Берклі та неоплатоніків. Колрідж починає пошуки системи, яка поєднувала б елементи матеріалістичної й ідеалістичної філософії і відображала динаміку боротьби, що відбувається у світі. В основі системи Колріджа лежало уявлення про діалектичну єдність і неперервність розвитку світового духу, природи і людини. Плодом роздумів Колріджа був ідеалістичний висновок про первинність духу і вторинність матерії. Людський розум для нього - похідне від світового духу, який філософ проголосив двигуном Всесвіту, джерелом розвитку життя і джерелом людських ідей [7; С.17].
З книги "Концепции пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы" можна почерпнути цікаві ідеї щодо розуміння понять часу і простору від епохи античності до нового часу. Наприклад, Арістотель доводить, що час неможливий, не існує поза рухом, але він не є і самим рухом. Він конкретизує, про який рух іде мова: "Власне, одні говорять, що час є рух цілого (Всесвіту), інші - що це сама сфера. Хоча час повязаний з коловоротом і представляє якусь його частину, він в жодному разі не коловорот... Далі, якщо небес буде багато, то однаково час буде рухом будь-якого з них, отже, відразу буде багато часу" [1; С.113]. Реляційна концепція простору в системі Арістотеля може бути охарактеризована наступним чином: "Категорія простору, виступаючи конкретизацією відношення, уточнює характер і зміст відношення. Для Арістотеля простір виступає як певний результат відносин предметів матеріального світу. Простір розуміється ним як обєктивна категорія, як властивість природних речей" [1; С.116]. Микола Коперник своєю працею "Про обертання небесних сфер" докорінним чином змінив сам простір, сам космос, його просторову структуру і всю концептуальну систему старої картини світу. Коперник неймовірно розширив просторові межі космосу і був близький до визнання його нескінченності. А час філософ вважав обєктивним та існуючим незалежно від будь-якого руху чи зміни матеріальних обєктів.
Простір у вченні Канта не є емпіричним поняттям, він не виводиться із зовнішнього досвіду: "Простір є необхідним апріорним уявленням, що лежить в основі всіх зовнішніх споглядань". Кант спеціально підкреслював, що "простір є не дискурсивне, чи, як говорять, загальне, поняття про відносини речей взагалі, а чисте споглядання". Не є емпіричним поняттям, що виводиться з досвіду, і час. Він також розглядається Кантом як апріорне необхідне уявлення, що лежить в основі чуттєвого споглядання. Виступаючи апріорними формами споглядання, простір і час є немов координуючими факторами, які представляють світ явищ у просторовій і часовій формі, тобто є певною системою відносин [1; С.163].
Різні філософські словники подають власне пояснення понять простору і часу. Так, згідно із "Современным философским словарем" час і простір - "форми буття, які виражають: простір - співіснування речей, час - зміну речей одна одною. У ширшому значенні час і простір є описами структури буття, зафіксованої у часі як тривалість, змінюваність обєктів, їхніх стадій і станів, у просторі - як форма їхньої взаємодії, поєднання, співбуття. Час і простір можуть трактуватися як абстрактні характеристики буття і як конкретні його структури, що виражають поліфонічний рух різноманітних процесів. Будучи фундаментальними визначниками буття, вони разом з тим виявляються важливими формами узгодження спілкування і діяльності людей та детермінантами розвитку особистості. Таким чином, як категорії час і простір задають вихідні масштаби зображення буття, створюють основу для нормативного регулювання людських взаємодій, визначають ритм практичної, пізнавальної і мисленнєвої діяльності людей.
Час соціальний і простір соціальний - категорії, які характеризують соціальне буття як процес діяльностей людей, що поєднуються і змінюють одна одну. Соціальні час і простір виступають категоріями соціального буття не тільки у значенні опису його на духовно-теоретичному рівні; вони є вихідними схемами побудови буденної поведінк