Розвиток філософських понять часу і простору у контексті міждисциплінарних досліджень у кінці 18–на поч. XIX ст.
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
Арістотель, наприклад, досить химерно обговорює час. Можна, каже він, твердити, що час не існує, оскільки він складається з минулого і майбутнього, з яких одне вже не існує, а друге ще не існує. Та цю позицію він відкидає. Час, твердить він, це рух, що підлягає лічбі. Ми, звичайно, маємо право спитати, чи може час існувати без душі, оскільки не може бути обєкта лічби, поки нема кому лічити, а час включає в себе лічбу. Здається, він мислить собі час, як певну кількість годин, чи днів, чи років. Деякі речі, додає він, вічні - в тому розумінні, що вони існують не в часі; можна гадати, що він мав на увазі такі речі, як числа [15; С.183]. Згідно думки Св. Августина, час створено тоді ж, коли створено світ. Реально є, каже він, не минуле й не майбутнє, а тільки теперішнє; а теперішнє - це тільки мить, і час можна виміряти тільки в його проминанні. Про минуле й про майбутнє можливо думати тільки як про теперішнє: "минуле" має бути ототожнене зі спогадом, а "майбутнє" - з очікуванням, а й спогад, і очікування - це факти теперішності. Є, каже він, три часи: "теперішність речей минулих, теперішність речей теперішніх і теперішність речей майбутніх". "Теперішність речей минулих - це спогад; теперішність речей теперішніх - це те, що ми бачимо, а теперішність речей майбутніх - це очікування". Час субєктивний: час міститься в людській свідомості, яка очікує, сприймає й пригадує. З цього випливає, що не може бути часу без створеної істоти і що говорити про час, який був перед актом Творення, безглуздо [15; С.304].
Проблема часу являє собою досить складний комплекс питань, кожне з яких вимагає глибокого і всебічного вивчення. Такими є питання про обєктивність часу, про його напрям і метрику, про тлумачення поняття "одночасність" і т.п. В історії природничонаукових уявлень про час можна виділити дві пари взаємно доповнюючих концепцій, або моделей, часу. Перша пара концепцій відрізняється одна від одної питанням про природу часу, про відношення категорій часу і руху, або зміни. Субстанційна концепція розглядає час як особливого роду субстанцію, поряд із простором, речовиною та ін. Реляційна концепція вважає час відношенням (або системою відносин) між фізичними подіями.
Друга пара концепцій виражає різні точки зору на процес становлення, тобто розходиться у питанні про відношення категорій часу і буття. Згідно із статичною концепцією, події минулого, теперішнього і майбутнього існують реально і певним чином одночасно, а становлення і зникнення матеріальних обєктів - це ілюзія, яка виникає у момент усвідомлення тієї чи іншої зміни. Згідно з динамічною концепцією, реально існують тільки події теперішнього часу; події минулого вже реально не існують, а події майбутнього ще реально не існують.
Введення понять абсолютного часу і простору зразу ж зустріло досить серйозні заперечення з боку філософів різних напрямів.
Так, уже сучасник Ньютона, англійський філософ-математик Джон Толанд (1670-1722) рішуче виступив проти розуміння часу як субстанції. У "Листах до Серени" він говорить про те, що "таке розуміння часу обумовлено, з одного боку, надмірним захопленням математичними абстракціями, а з другого - уявленням про інертність та млявість матерії, нерозумінням її нерозривного звязку з рухом" [12; С.60]. Позиція Толанда у питанні про природу простору і часу являє собою, очевидно, першу і дуже нерішучу спробу подолати двоїстість сучасних йому природничонаукових уявлень про час. Англійський філософ підкреслює, на відміну від своїх попередників Гоббса і Локка, нерозривний звязок часу зі змінами реальних обєктів. "Щодо мене, - писав Толанд, - то я не можу повірити в абсолютний простір, відмінний від матерії і такий, що містить її у собі, як не можу повірити в те, що є абсолютний час, відмінний від речей, про тривалість яких йде мова" [12; С.60].
Позиція іншого співвітчизника та сучасника Ньютона, Джорджа Берклі (1685-1733), являє собою приклад гранично послідовного трактування часу як форми субєктивного досвіду. Він починає свою аргументацію з опису логічних труднощів, які виникають при спробі виразити сутність часу без будь-яких посилань на психічні переживання.
Для Берклі характерно активне неприйняття абстрактно-математичного уявлення про час як про якийсь рівномірно протікаючий, нескінченно подільний, індиферентний до свого змісту нематеріальний потік. Час, з його точки зору, є специфічним переживанням, міра якого має субєктивний характер. Берклі відкидає поняття нескінченного часу, оскільки психологічно можливі тільки скінченні тривалості; з тієї ж причини Берклі відкидає обчислення нескінченно малих.
Берклі піддавав сумніву основи сучасної йому математики і фізики, стверджуючи, що простір і час не являють собою чогось обєктивного, а є лише спосіб організації мисленнєвих актів.
Найбільш серйозну природничонаукову і філософську альтернативу поняттю абсолютного часу висунув Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716).
Основою позиції Лейбніца у питанні про природу простору і часу є його монадологія. Лейбніц розглядає буття як нескінченний потік монад, тобто простих, неподільних, непротяжних і нематеріальних субстанцій, які володіють здатністю до безперервної самовільної взаємодії. Простір і час Лейбніц визначає як певний порядок, чи систему відносин, яка виникає в процесі динамічної взаємодії між окремими монадами і яка підтримується принципом наперед установленої гармонії. "Я неодноразово підкреслював, - пише Лейбніц, - що вважаю простір, так як і час, чимось чисто відносн?/p>