Редагування спецдокументації
Методическое пособие - Журналистика
Другие методички по предмету Журналистика
справи ставили й деякі питання теорії опрацювання повідомлень. Наприклад, І. Галятовський підготував трактат „Наука, елбо способ зложення казання", Ф. Прокопович - підручник „Риторика, М. Довгалевський та Г. Сковорода (на жаль, робота Сковороди до нас не дійшла).
ХІХ ст. - мовознавець О. Потебня відкрив теорію значень слова.
П. Куліш досконало знав українську мову. Але як редактор, дуже субєктивно виправляв тексти.
Значну роль відіграв Франко. Дослідники окреслюють такі його властивості як редактора:
принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання;
правдивість слова;
колегіальність у прийнятті рішень;
обєктивний відбір авторів і матеріалів;
повага до творчої манери авторів;
узгодження з авторами виправлень тексту.
(Прочит. спогади М. Рудницького від В. Стефаника про будні редакторської праці) - див. дод. кн. Партико „Заг. редагування".
1917-1920 рр. - журнал „Книгарь - вчені ставили питання композиції видання, нормованість мови.
М. Грушевський - фундатор українського академічного видання. Він чітко визначив допустимі межі втручання в текст. Часто просив автора виправляти помилки самому.
І. Огнієнко дуже багато зробив для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування. Почав формулювати найбільш узагальнені норми редагування.
Львівська школа редагування на базі Українського поліграфічного інституту. Праці цієї школи: Р. Іванченко „Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964), „Літературне редагування" (Харків, 1970); Д. Григораш „Теорія і практика редагування газети (Львів, 1966).
М. Феллер „Литературное редактирование", М., 1968.
У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, І. Квітко, М. Шевченко) опублікували „Довідник коректора, який є найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування.
На початку 80-х років розвивалася „київська школа редагування". Засн. Р. Іванченко „Літературна редакція", К., 1986.
У 80-х роках ХХ ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як рос. „Наука та америк. „Мак Гроу-Хіл).
1.3 Редактор - автор - твір - видання
1.3.1 Основні напрямки роботи редактора
Редактора називають і першим читачем книги, і провідною творчою фігурою видавництва, і першим помічником автора тощо. Але що ж конкретно має робити редактор? Як треба розуміти коло обовязків першого читача?
Щодо обовязків, то тут панує згода - редактор повинен випускати у світ тільки добрі книги. У поодиноких статтях про роботу редактора, що виходили у світ, одностайно підкреслювалося: він (редактор) „має випустити твір у найкращому із можливих для даного автора та даного матеріалу вигляді, знайти, виявити в творі все краще, що в ньому є, але що ще не вийшло на поверхню, не стало живою тканиною книги… Хай це визначення приблизне - за ним все „краще в творі десь глибоко заховане і його треба „виявити", проте воно якоюсь мірою окреслює коло обовязків редактора. Тільки ж як виконувати ті обовязки? Яка методика роботи редактора може вважатися прийнятною?
Правлячи те або інше місце викладу, редактор не завжди впевнений, що не переступає межі прийнятного і дозволеного в його роботі. Він вносить в текст окремі словесні, текстуальні і композиційні виправлення, кожне з яких якоюсь мірою, хай зовсім непомітно, змінює авторську думку і часто боляче вражає автора.
А й справді, чому редактор дозволяє собі уточнювати, підправляти автора? Адже всім відомо, що створення книги - справа, насамперед, її творця, письменника. Саме автор найбільш авторитетно може судити про слушність чи зайвість першої-ліпшої композиційної ланки твору, того чи іншого слова у викладі.
Ще і сьогодні можна чути, що закономірностей в роботі редактора годі шукати, „рецептів редакторської роботи немає та й сумнівно, чи можуть вони бути. „Що робити в тому чи іншому випадку це вже справа редактора зокрема".
Посилаючись на те, що він відповідає за книгу перед державою та читачем, редактор часто правив в ній, що хотів і як хотів. У своїй роботі він нерідко виходив з особистих уподобань і смаків. Тому в колах наших провідних працівників пера свого часу склалася думка, що „безпосередньо практична робота редакційних працівників часто залежить від сваволі і особистих пристрастей.
І дійсно, загальновизнаних посібників чи підручників з редагування справді майже не було. Поодинокі інструкції не рятували справи. Вважалося, що редактором можна стати, але навчити редагувати не можна. А раз не можна навчити, то й підручник тут ні до чого.
Проте розуміння природи видавничого процесу може стати в пригоді редакторові. Приміром, допоможе іноді уникнути прикрих незгод у ході спільної праці автора і редактора. Тому немає нічого дивного в тому, що серед письменників мали місце й такі думки: „Редактор - друг письменника і перший його порадник! А редактор першої книги молодого письменника - якоюсь мірою є і наставником для нього…"
Так, редагування - особливо відповідальна справа, і вершити її треба, керуючись не тільки власними смаками й уподобаннями, а, насамперед, добрим знанням природи редакторського процесу, знанням сильних і слабких сторін процесу підготовки рукопису. Такі знання треба брати у наших редакторів-практиків, у вчених і письменників, які частину свого часу приділяли і видавничій роботі. На сьогодні є вже ряд книг з редагування, які здобули загальне визнанн?/p>