Радянський Союз у війні (1941-1945)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
протягом деякого часу успіх завдяки підтримці генерала Йодля. На думку її прихильників, потрібно було відділити радянську владу від народу і використати проти режиму політичне і соціальне невдоволення громадян, і, передусім селян. З цими трьома підходами до проблеми східних територій нацисти експериментували почергово і непослідовно.
Перші місяці війни, відмічені стрімким просуванням німецьких армій, укріпили Гітлера в переконанні, що швидка перемога робить зайвою які б то не було пошуки підтримки населення. Відносно доброзичливе відношення, зустрінуте у населення перших завойованих районів, якими стали приєднані до СРСР в 1939 р. області України і Білорусії, захоплення мільйонів полонених, що розгубилися в перших боях, здавалося, цілком підтверджували тезу, згідно з якою Схід був населений неповноцінними людьми, звиклими підкорятися насильству з боку переможця. Та ж ідея освячувала фанатичні акції по масовому знищенню євреїв і комуністів, які здійснювалися айнзацгрупами - спеціальними командами, створеними для цієї мети в 1941 р. Єврейське населення, особливо численне в Білорусії і деяких районах України, методично знищувалося в концентраційних таборах або на місці (50 тис. трупів були виявлені у ровах Бабиного яру під Києвом). Радянські євреї склали одну з найчисленніших (1050 тис.) груп із 6 мли. євреїв, знищених фашистами в різних країнах. Негайного розстрілу всіх політробітників вимагав наказ про комісарів. Полонені комуністи опинялися перед дилемою: зізнатися в своїй партійній приналежності і бути відразу страченими або ж приховати її, а потім тримати відповідь перед партією. Радянські військовополонені (не менше 70 тис. за перші три тижні війни; більше 2 млн. до кінця 1941 р.; 5,75 млн. з початку війни до 1 травня 1944 р., згідно з німецькою статистикою) зазнавали особливо жорстокого ставлення. Біля 3,3 млн. з них загинули внаслідок масового винищування і голоду в таборах зі значно гіршим режимом, ніж для полонених з інших країн.
Управління окупованих територій, затверджене літом 1941 р., також відображало відмову Гітлера розглядати будь-яке розвязання проблеми, крім повної колонізації. Практикувалися три форми адміністративної організації захоплених районів СРСР: приєднання до інших держав (район Біло-стоку в Західній Білорусії був приєднаний до Східної Пруссії; Західна Україна - до Польського генерал-губернаторства; Трансмістрія, між Дніпром і Бугом, - до Румунії); цивільна адміністрація (Остланд - прибалтійські держави, Білорусія і Україна); військова адміністрація. Під владою останньої знаходилися всі захоплені території Росії, Криму і Кавказу. У будь-якому випадку на всі адміністративні пости призначалися представники окупаційної влади. У районах з цивільною адміністрацією колишні структури управління були збережені тільки в сільській місцевості на рівні села й повіту. Ніякого розширення їх прав не передбачалося навіть після закінчення війни.
Невдача бліцкригу, що відсунула закінчення війни на невизначений термін, зробила необхідним внесення деяких коректив у гітлерівську політику повної колонізації. Однак через жорстокість окупантів і реквізиційний характер економічної політики, що проводилася ними, зроблені поступки - дуже обмежені - не принесли бажаного ефекту. Дуже показово у звязку з цим їх відношення до захоплення селянами колгоспних земель і худоби, що відбулися в багатьох місцях після відходу радянської влади. Ідея заохочення цього процесу руйнування колгоспів видалася деяким фашистським ідеологам цілком відповідною їх ідеї руйнування радянського режиму зсередини. 26 лютого 1942 р. німецька адміністрація обнародувала аграрний закон, який відміняв все радянське законодавство в цій області і перетворював колгоспи по типу традиційної громади. Природно, німецька адміністрація залишала за собою право встановлювати обсяги постачання, за виконання яких громада несла колективну відповідальність. Застосування цього закону в різних регіонах не було однаковим. Так, на Україні німці утрималися навіть від найменших спроб деколективізації із страху дезорганізувати різкими змінами виробництво в цій найбагатшій аграрній області країни. У Білорусії, яка грала другорядну роль у виробництві сільськогосподарської продукції, приватна власність була поступово відновлена. В окупованих районах Росії зміни найчастіше обмежувалися збільшенням індивідуальних наділів при збереженні колгоспних структур. У гірських районах Кавказу, де переважало скотарство, німецькі власті відразу ввели приватну власність. Однак диференційоване застосування аграрних реформ не справило на селянство очікуваного ефекту. Його стриманість пояснювалася не тільки безперечним патріотизмом, але й зростаючими масштабами грабежів, яким німецькі власті піддали сільські райони. З осені 1942 р. продовольчі реквізиції німців постійно зростали, а довільні і абсолютно нереалістичні квоти, що призначалися Берліном, нагадували селянам про найгірші часи першої пятирічки; непослідовні кроки по деколективізації, що робилися окупантами, губилися на цьому фоні. До економічного грабежу додався грабіж людських ресурсів: зростаючі потреби рейху в робочій силі привели до масової примусової відправки працездатного населення в Німеччину (більше 4,2 млн. чоловік в 1942-1944 рр., згідно з німецькою статистикою). Щоб не бути відправленими у Німеччину, багато селян йшло в партизани. З осені 1942 р. аграрна політика Німеччини на окупованих терит?/p>