Психотерапевтичні здібності лікаря
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
°льно-психологічної - втрата почуття безпеки у своєму соціальному середовищі. Соціальне середовище, а точніше кажучи, "поважні особи" (significant persons), такі як мати, батько, і т.д. відіграють вирішальну роль у формуванні особистості дитини. На початку страх передається дитині за допомогою емпатії. Коли мати або особа, що для дитини представляє матір (mothering one) перебуває в стані занепокоєння, роздратування, її занепокоєння загадковим образом (емпатія) переноситься на дитину. Можливо, що тут відіграють роль міміка, захід, мязова напруга, звучання голосу. Надалі страх зявляється щораз, коли дитина почуває погрозу своєї соціальної позиції. Дитина дуже рано навчається розпізнавати, яке поводження приймається оточенням зі схваленням і викликає атмосферу безпеки, а яке зустрічає несхвалення, створюючи атмосферу погрози. Тенденції, які приводять до схвалення з боку оточення, становлять "я гарний" (good me), а протилежні - "я поганий" (bad ті). Ребенок прагне відокремити "я поганий", щоб захистити себе від почуття погрози. У такий спосіб виникає дисоціація.
У дитячі й наступні роки людина вишиковує багату систему різних механізмів, які Салливен детально описує. Вони повинні захищати його від страху втрати контакту зі своїм оточенням, перед втратою почуття безпеки. Ці захисні механізми (selfsystem) бувають тим більше твердими, чим сильніше був страх у ранні періоди дитинства.
Психотерапія прагне до розшифровки цієї системи й можливої її кореляції. Вона ґрунтується на взаємному активному відношенні (interpersonal relation) двох осіб: хворого й лікаря. Щодо цього вирішальну роль грає особистість лікаря. Як технічну деталь варто відзначити, що Салливен був супротивником укладення пацієнта на кушетку, як це прийнято в класичному психоаналізі; він саджав хворого напроти себе, небагато збоку, так що пацієнт міг так само добре бачити його, як і він пацієнта.
Салливен уважав, що подібно тому, як у сучасній фізиці окремі найменші елементи матерії нерозпізнавані, а ми бачимо тільки результати їхньої дії, так і в психіатрії ми можемо досліджувати тільки взаємну дію людей один на одного (interpersonal relation). Саме "я" непізнаване; Салливен сумнівався, чи існує воно взагалі, уважав його вигаданим.
Фромм не погоджувався по цьому питанню із Салливеном; на його думку, такий погляд є результатом сучасної культури, що не допускає самовираження й тому породжує почуття відчуження. На думку Фромма, людина, на відміну від тварин, найменш залежимо від інстинктів, має найменше число готових при народженні способів поводження. Більшість його потягів (drives) формується саме суспільством.
Еволюція людини в західній культурі орієнтована убік індивідуалізації. Він не може покладатися на статичні, колективні форми поводження. Життя усе більше ускладнюється, ставить людини перед всі новими проблемами, які він повинен вирішувати сам. Одночасно людина віддає звіт у своїй малості й безсиллі перед космосом і смертю. Сучасне суспільство не дозволяє йому повністю виразити свої можливості, вимагаючи максимального пристосування. Звідси - фрустрація, почуття самітності, відчуження. На думку Фромма, труднощі сучасної людини не є наслідком порушень лібідо, як думав Фрейд, але випливають із почуття відчуження, викликаного неможливістю виразити себе в сучасній культурі. Ціною своєї індивідуальної волі людина хоче вернутися до примітивних, колективних форм життя, бути знову разом з іншими.
Якщо Салливен у психотерапії допомагав хворому зрозуміти його захисні механізми, то Фромм прагнув проникнути через них до справжнього ядра людини, визволити його творчі сили й, таким чином, реформувати його особистість.
По закінченні війни в німецькомовних країнах: Швейцарії (Бинсвангер), Австрії (Франкл), Західної Німеччини (Цутт) сформувався екзистенціальний аналіз (Daseinsanalyse). На противагу іншим аналітичним школам екзистенціалісти не підходять до хворому з готовою психопатологічною системою, що служить як би провідником по таємничих лабіринтах людської психіки; вони прагнуть пізнати структуру буття людини в його власному світі (dasein). Переживання людини, його звязку з речами й людьми створюють у кожного індивіда специфічну структуру. Пізнання цієї структури у хворої людини є завданням психіатра екзистенціального напрямку. Тому що мир хворої людини інший, ніж мир здорових людей; пропорції змінені, форми й взаємозвязки деформовані. Психотерапія є "зустріччю" (Begegnung, Encounter) - виходом назустріч хворій людині й спробою ввійти в його мир. Завдання психотерапії - повернути хворому його позицію (stand), дати йому можливість максимального використання своїх людських можливостей (condition humaine).
В останні роки серед прихильників різних аналітичних напрямків уже не виявляється такої гарячої віри, що приводила раніше до запеклих спор і унеможливлювала взаєморозуміння між окремими школами. У той же час всі частіше чуються скептичні голоси про те, чи грає теорія взагалі яку-небудь роль у психотерапії. Аналітики різних напрямків з подивом зауважують, що вони досягають подібних результатів у психотерапії й що в практиці вони використовують, власне кажучи, однакові методи лікування всупереч розходженням у поглядах. Одночасно аналітики того ж самого напрямку, тієї ж самої школи одержують різні результати в лікуванні.
Більше того, у результаті дослідження протоколів декількох десятків послідовних психотерапевтичних сеансів, у яких були зафіксовані кожний жест і кожне слово (Мартін), з подивом виявили, що не існ