Процес становлення української бібліографії
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
(1919) як центр державної бібліографії, Український науковий інститут книгознавства (1922), Українське бібліографічне товариство в Одесі (1925), Державна історична бібліотека УРСР в Києві (1939) тощо [35; 25].
Пленум Бібліографічної комісії при ВУАН 1114 квітня 1927 р. відзначив, що одним з основних завдань національної бібліографії в радянській Україні стало укладання вичерпного українського бібліографічного репертуару (УБР). Він розглядався як джерелознавча база подальшої дослідницької роботи в усіх галузях знань. Потребу створення УБР обґрунтував Ю.Меженко.
У тогочасний період широко розгорнулась поточна і ретроспективна бібліографічна інформація з історичної тематики на сторінках періодичних видань (“Книгар”, “Бібліологічні вісті”, “Україна”, “Радянська книга” тощо).
Над проблемами укладання бібліографічного репертуару стародрукованої книги, її дослідження та бібліографування в тогочасний період працювали В.Барвінок, П.Клименко, К.Копержинський, С.Маслов, Є.Перфецький, М.Петров та ін. У своїх працях (“Загальний огляд стародруків київських бібліотек” (1924) В.Барвінка, “Етюди з історії стародруків” (1925) С.Маслова) ці вчені не лише описували стародруки українських земель, але й розкривали їх зміст, робили узагальнення та висновки.
Одним з основних напрямків досліджень в радянській Україні було розроблення персональної бібліографії, присвяченої українським історикам Д.Багалію, М.Грушевському, М.Драгоманову, М.Петрову, М.Кримському та ін. У цей період були опубліковані бібліографічні праці історико-краєзнавчого характеру (Ф.Максименка про Донецький край, В.Симоновського про Крим, Ю.Никифорука про Західну Україну тощо).
Загалом, в радянській Україні до кінця 30-х рр. XX ст. творці державної бібліографії зуміли налагодити систематичне видання літописів, в яких, зокрема, реєструвались всі публікації з історичної тематики. Крім того, розпочалась робота з підготовки до створення українського бібліографічного репертуару, налагоджено видання різних видів праць з історичної тематики (універсальних і галузевих покажчиків, оглядів літератури, персональної та краєзнавчої бібліографії, досліджень рукописів і стародруків). Разом з тим у публікаціях допускався значний паралелізм і дублювання через недостатню координацію видавничої діяльності між бібліотеками та бібліографічними центрами, потребувала удосконалення методика укладання покажчиків. Через ідеологічні перепони українська національна бібліографія відставала від тогочасних потреб історичної науки, яка не була забезпечена належною бібліографічною базою.
2.3 Історико-бібліографічні дослідження української еміграції
Визначальну роль у проведенні історико-бібліографічних досліджень відігравало Українське товариство прихильників книги (УТПК) (1926) в Празі, яке очолював професор С.Сірополко. При товаристві працювала бібліотечнобібліографічна комісія. Друкованим органом УТПК був часопис “Книголюб” (19271932). На сторінках журналу активно популяризувались покажчики і огляди історичної літератури українських та чеських бібліографів, публікувались статті з питань історії і теорії бібліографії (В.Біднова, Ю.Меженка, В.Сімовича та ін.).
Вагомий внесок у розвиток історичної бібліографії зробили С.Наріжний, П.Зленко, Д.Дорошенко, С.Сірополко, Л.Биковський, П.Богацький та інші вчені, більшість з яких, рятуючись від арештів і репресій в радянській Україні, змушена була емігрувати за кордон. С.Наріжний вважав бібліографію спеціальною історичною дисципліною, яка допомагає у дослідженні минулого України. У бібліографічному доробку С.Наріжного були огляди змісту українських та закордонних періодичних видань (“Чеський історичний часопис”, “Словянський огляд”), дослідження наукової спадщини учених і діячів культури (В.Антоновича, В.Біднова, Я.Шульгіна, Я.Голлого).
Наукові зацікавлення С.Сірополка мали різноплановий характер (дослідження питань історії, теорії, методики бібліографії та книгознавства, огляди літератури, біобібліографія). Величезна наукова спадщина вченого, аналіз його праць дають підстави вважати С.Сірополка одним з творців української історичної бібліографії і бібліографознавства.
Розвитку історичної бібліографії сприяли студії П.Зленка (загальні та галузеві покажчики, огляди змісту української періодики, біобібліографія, дослідження історії книги та маловідомих книжкових колекцій), зокрема: “Бібліографічний покажчик праць української еміграції, 19201930” (1932), “Приватні бібліотеки на Україні” (1937), “Симон Петлюра” (1939).
Л.Биковський залишив по собі велику рукописну і друковану спадщину (понад 500 праць). Він був фундатором двох історикокнигознавчих серій, до яких ввійшло понад 20 книжок, редагував та друкував бібліографічні періодичні та неперіодичні видання в еміграції (“Українське книгознавство” (1922), бібліотечний журнал Варшавської міської публічної бібліотеки (19291938), публікував статті про досягнення української і чеської бібліографії (“Українська бібліографія на еміграції” (1922), “Замітки про чеську бібліографію” (1927) тощо.
Бібліографія була невідємною складовою частиною історіографічних досліджень Д.Дорошенка. Його бібліографічна спадщина (покажчики, списки, огляди, науково-допоміжна бібліографія), як змістовне джерело досліджень минулого України, й сьогодні впливає на розвиток історичної думки.
Таким чином, на відміну від своїх співвітчизників, не боячись арештів і репресій, українські вчені в еміграції вільно попу