Аналiз фiлософських та лiтературознавчих поглядiв Е. ШтайТСера i М. Гайдеггера
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
трьох "фiзичних" часових вимiрiв, а розчиняiться в моментi. З усiм, що його хвилюi, лiрик поринаi в буття, яке iснувало до того, як виникло теперiшнi, i розчиняiться в цьому первiсному буттi без орiiнтацii у часi i просторi. З цього первiсного буття вiн промовляi до нас мовою своii поезii чи, словами М. Гайдеггера, iстинне буття промовляi до наiерез мову поета. Те, що лiрик спогадуi, епiк зображуi. Епiчний поет зображуi всi подii незалежно вiд того, i коли вони вiдбулися. Епiк творить теперiшнi i все переносить у нього. Те, що епiк зображуi, драматург проектуi. Буття драматичного поета спрямоване, напружене (i напруження це слiд також розумiти в екзистенцiальному значеннi) у майбутнi. Саме зосередженiсть на майбутньому - "первинному смислi екзистенцiйностi" - надiляi його буття дiйсним iснуванням - спрямованiстю на мету - екзистенцiальну кiнцевiсть, смерть.
РЖще раз слiд наголосити, що названi вище три часовi вимiри Е. ШтайТСер та М. Гайдеггер розумiють не як обiктивний фiзичний час, що його поняття функцiонуi у природничих науках. Для них тут iдеться про "чисте споглядання", i в якому три роди поезii виявляють себе як основоположнi способи екзистенцii. Творячи поезiю, письменник екзистуi переважно в одному з цих способiв буття. Його екзистенцiя у творчому актi "чистiша" за його повсякденне непоетичне життя. Виходячи зi сказаного, Е. ШтайТСер вiдчуваi за собою право прирiвняти поетичнi роди до трьох екстазiв Гайдеггерiвського часу. РЖ в цьому роцi вiн розробляi свою книгу "Основнi поняття поетики", в останньому роздiлi якоi читаiмо: лiричне - це минуле, епiчне - теперiшнi, драматичне - майбутнi.
У своiх методологiчних пошуках Е. ШтайТСер також спираiться на здобутки нiмецькоi фiлософii. Так, вiн придiляi велику увагу апробацii та захистовi способу коловоi аргументацii - герменевтичного кола, яке сам широко застосовував у своiх дослiдженнях. Поняття формуються тут шляхом абстрагування вiд одиничних елементiв фактичного матерiалу, проте вони не можуть бути правильно проiнтерпретованi без загального попереднього розумiння цiлого. У такий спосiб було виведено й поняття "лiричне", "епiчне", "драматичне" - шляхом бiвекторного руху мiж iнтерпретованим одиничним та основними поняттями. Ця методологiя коловоi логiки не нова й запозичена Е. ШтайТСером у таких визначних мислителiв, як В. Дiльтей та М. Гайдеггер. В есе про герменевтику В. Дiльтей писав: "З окремих слiв та iх сполучень мусить розумiтись цiле твору, проте повне розумiння окремого вже передбачаi знання цiлого". У своiх мiркуваннях М. Гайдеггер iде ще далi i тлумачить коло взагалi як позитивну можливiсть досягнення ТСрунтовного пiзнання.
Першою вагомою спробою Е. ШтайТСера поставити Гайдеггерiвське розумiння часу в основу поетики та обТСрунтувати роль часу у визначеннi лiтературних родiв стала вже його перша обiмна монографiя "Час як здатнiсть уяви поета" (1939), що була своiрiдним зiбранням прочитаних у 1936-1938 роках лекцiй у Цюрiхському унiверситетi. Логiчно постаi питання: як саме Е. ШтайТСер прийшов до ототожнення часу та уяви? У вiдповiдь на нього варто згадати, що найбiльшим досягненням генiя М. Гайдеггера швейцарець вважав те, що у фразi "буття i час" фiлософ замiнив сполучник "i" на знак рiвностi. Так, "буття" зовсiм не означало тут iсторично-соцiального контексту, а "час" не був iсторично-обiктивним часом, але "чистим часом". Те, що люди рiзних епох (наприклад, людина сучасна й людина античностi) по-рiзному сприймають дiйснiсть, на думку Е. ШтайТСера, полягало не у вiдмiнностi суспiльних систем, а у вiдмiнностях пануючого "часу" як iх внутрiшньоi форми. Люди по-рiзному сприймають "час" i вiдповiдно виробляють рiзнi форми уяви та розумiння. "Час" виявляi себе в художньому текстi як "форма свiтогляду" чи "форма уяви" автора. Вiдтак у структурi фундаментальноi антропологii, яка, за Е. ШтайТСером, укорiнювала лiтературу в чистому часi як буттi людини, лiтературознавству випадало особливе завдання - дати обТСрунтування уявi поета, що ii слiд розумiти як час, а час - як форму свiтогляду. На думку деяких дослiдникiв, це мало для лiтературознавства значнi наслiдки, оскiльки Гайдеггерiвська теорiя унеможливлювала вiльне вiд метафiзики, адекватне сприйняття феноменiв. Справдi, сам Е. ШтайТСер стверджував, що у своiму аналiзi часу як уяви письменника намагався сягнути "метафiзичне" пiдТСрунтя твору мистецтва й очiкував закидiв стосовно того, що його дослiдження - не iсторiя лiтератури,.а в кращому випадку феноменологiя лiтератури. На це вiн вiдповiдав, що iсторiя лiтератури як наука про широкi контексти найбiльше iнформацii черпаi саме з проникнення в одиничне й потребуi актуалiзацii, яку i пропонуi його новий метод iнтерпретацii лiтературних творiв.
Так, у раннiй монографii Е. ШтайТСера ще немаi намагання втиснути три традицiйнi роди лiтератури в аналогiчну екзистенцiальну схему часу - у докладних аналiзах поезii К. Брентано, Й.В. ТРете та ТР. Келлера час постаi як чиста, конкретна форма споглядання. Думка лине вiд "бурхливого часу", в якому повнiстю розчиняiться поет, до вiдмежування й вiддалення вiд часу, що уможливлюi свiдоме опрацювання останнього ("нерухомий час"). Спочатку Е. ШтайТСер вказуi на переважно теперiшнiй час - на прикладi образу замрiяного рибалки К. Брентано, котрого несе вниз течiiю - у море й у смерть. Потiм вiн акцентуi на поетичному прагненнi Й.В. ТРете зафiксувати плинну мить i знайти свободу у