Аналiз фiлософських та лiтературознавчих поглядiв Е. ШтайТСера i М. Гайдеггера
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
?анцiя мiж людиною i рiччю, а як до "пiдручних" (Zuhandene). Турбота як "буття-наперед-себе-у-свiтi-при-внутрiшньо-свiтовому-сущому" - структура часова. Кожен з елементiв турботи, як показуi М. Гайдеггер, це вiдповiдний модуiасу: "буття-у-свiтi" - модус минулого, "буття-наперед-себе" - майбутнього, а "буття-при" - теперiшнього. Однак оскiльки цi три модуси - iдиний цiлiсний феномен, вони взаiмопроникають (тому М. Гайдеггер називаi iх "екстазами" часу). Так, наприклад, минуле - це не те, що лишилось "позаду", чого бiльше немаi, навпаки, воно постiйно присутнi в теперiшньому й визначаi як теперiшнi, так i майбутнi. Вiдповiдно кожен iз трьох модусiв часу набуваi певноi якiсноi характеристики (на вiдмiну вiд "фiзичного" часу). У М. Гайдеггера модус минулого - це "фактичнiсть" чи "закинутiсть" (Geworfenheit), модус теперiшнього - "занепадання" (Verfallen-heit), модус майбутнього - "проектування" (Entwurf). Таким чином, у М. Гайдеггера час первинно постаi як кiнцевий i якiсний. Саме вiн i апрiорно-екзистенцiальною структурою турботи.
Як "тут-буття" спрямовано до своii кiнцевостi, так час визначаiться з майбутнього. Модус майбутнього набуваi особливого значення в структурнiй цiлiсностi часовостi: "Первинним смислом екзистенцiйностi... i майбутнi". Саме зосередженiсть на майбутньому надiляi "тут-буття" дiйсним iснуванням. Недiйснiсть - переважання теперiшнього - виявляiться в тому, що "свiт речей", свiт буденностi, який М. Гайдегiер називаi свiтом "Man" (субстантивований неозначено-особовий займенник), закриваi для людини ii кiнцевiсть. Закликом до буття стаi страх - але не емпiричний страх (Furcht), а невизначений, безконтрольний страх-туга, страх-томлiння, жах (Angst): "Вiд-чого жаху i буття-у-свiтi як таке... Вiд-чого жаху не i внутрiшньо-свiтове-суще... Вiд-чого жаху i повнiстю невизначеним... Загрозою i не це чи iнше, але й не все наявне разом як сума, але можливiсть пiдручного взагалi, тобто сам свiт... Якщо вiдповiдно в якостi вiд-чого жаху виступаi нiщо, тобто свiт як такий, то це означаi: вiд-чого жахаiться жах i саме буття-у-свiтi". Будь-яка спроба втечi вiд такого жаху буде марною, доки людина не наважиться зазирнути туди, звiдки виходить цей жах, - у "нiщо", у "смерть"- i тим самим не набуде iстинного розумiння свого буття.
РЖстинне буття, на думку М. Гайдеггера, живе в найiнтимнiшому лонi культури - у мовi: мова - це дiм буття. Сучасне ставлення до мови як до знаряддя перетворюi мову з "дому буття", яким вона була первинно в усiх народiв, у суще поряд з iншим сущим. Мова технiзуiться, стаi засобом передачi iнформацii й тим самим помираi як iстинне "мовлення" (Reden), як "висловлювання" (Aussage), "казання" (Sage). Разом з ii смертю втрачаiться той останнiй елемент, що повязував сучасну людину та ii культуру з буттям, вичерпуiться джерело життя цiii культури, а сама мова стаi мертвою. Через систему термiнiв люди забули справжнiй сенс речей i сенс буття. Слова означають тепер не те, що вони означали колись i що вони означають насправдi. Мова науки свiдчить про забування сенсу iснування, а нагадати його можуть тiльки письменники, бо лише поетична мова здатна прорватись крiзь традицiйну павутину метафiзики до джерел справжнього буття. Мова говорить про буття, ми ж лише використовуiмо сказання мови (Sage der Sprache), ми вживаiмо сказання мови, щоб розповiсти про себе. РЖншими словами, не ми говоримо мовою, а мова говорить у нас, "мова говорить нами". Вона ставить людину у "просвiт" (Lichtung) буття, вiдкриваi "iстину буття". Так, не слова й мова i знаряддями людини, а навпаки - людина стаi знаряддям слова й мови. Через людину (а точнiше через письменникiв) буття промовляi про сенс нашого iснування. Мова - не функцiя людини, не властивiсть буття, а подiя (субiкт) буття. "Подiя" тлумачиться тут як спiв-буття, як спiвiснуюче буття мови й людини в часi. Вона - "тимчасова" реалiзацiя мови, реалiзацiя мови через людину. У цьому закладена мовнiсть буття. Так М. Гайдеггер проголошуi первинну належнiсть слова буттю. Буття тим i вiдрiзняiться вiд сущого, що не пiдлягаi предметному виразу, а лише "просвiтлюiться" через мову. Людина не створюi слово щораз, коли говорить: слово - вiсник буття-часу (М. Гайдеггер порiвнюi функцiю слова з Гермесом), за допомогою слова людина прислухаiться до буття. Тому мова герменевтична. Мова приносить звiстку вiд самого буття, мова говорить "мовою" буття, отже, буття теж герменевтичне. Але цього не дано почути всiм, оскiльки не всi замислюються над буттям, над сенсом людського iснування й iстиною буття. Буття можуть почути i зрозумiти лише поети. Поет не вважаi себе творцем, вiн прислухаiться до буття, мовить вiд iменi буття. Його мовлення - завжди поiднання мови й несказаного: мова - лише частково реалiзована в мовленнi можливiсть мови. Говорити означаi "вiдповiдати" мовi: "Ми говоримо не лише мовою, ми говоримо з нею". Отже, мова, оскiльки вона розкриваi iстину буття, - це передумова розумiння. Саме з мови людина черпаi первинне розумiння буття й самоi себе. Буття людини, мови, свiту в цiлому i подiiю (спiв-буттям). Це не iзольованi свiти-субстанцii. Це горизонти, у точцi перетину яких у кожен момент часу зявляiться просвiт буття як РЖстини. Так, герменевтичне розумiння мови переноситься М. Гайдеггером на герменевтичне розумiння буття, адже саме мова даi можливiсть зрозумiти й пiзнати iстинне буття.
Висловлювання М. Гайдеггера про проблеми герменевтики були сприйнятi як революцiйнi - як л