Правове регулювання ринків фінансових послуг
Дипломная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие дипломы по предмету Юриспруденция, право, государство
ені, з одного боку, унікальністю побудови американської федеральної резервної системи, а, з іншого боку, більш тривалим історичним розвитком і можливостями удосконалення банківської системи романо-германських країн. Англо-американська правова система сформувала наступне поняття: „Банк (bank) - це інститут, який залучає депозити до запитання та видає клієнтські кредити, або інститут, застрахований Федеральною корпорацією страхування (Federal Deposit Insurance Соrроrаtіоn).” Комерційні банки детермінуються як інститути, що надають повний спектр банківських послуг (оскільки вони здійснюють низку визначених додаткових функцій за винятком перерахованих вище). [114. С. - 36]
Банківське право Європейського Союзу (країни якого загалом є представниками континентального типу правової системи) виходить із необхідності розробки категоріального визначення. Банки у країнах Європи мають загальну назву кредитного інституту, визначення якого дано у Першій Директиві Ради ЄС від 12 грудня 1977 року № 77/780/ про координацію законів, постанов та адміністративних положень, що відносяться до заснування та ведення бізнесу кредитних інститутів [1]. Відступаючи від наукових визначень, зауважимо, що в країнах, які розглядаються, для визначення терміну „банк” використовується англійське слово „institute”, яке можна перекласти не тільки як „інститут”, але і як „установа”, проте в російських та українських перекладах найчастіше використовуються такі вирази як „кредитний інститут”, „банк - це інститут”, що є незвичним для сприйняття національною наукою банківського права. Отже, у Директиві визначено, що кредитним інститутом є підприємство, чий бізнес полягає у прийнятті від невизначеного кола осіб депозитів або інших коштів із зобовязанням повернення та наданні кредитів за свій рахунок [122. С. - 28, 165.].
В українських наукових джерелах визначення кредитного інституту відсутні, проте науковцями надається власний переклад окремих положень Директиви, що є більш адекватним для сприйняття наукою банківського права України та виходить із того, що кредитною установою визнається підприємство, діяльність якого полягає у залученні депозитів (вкладів) чи інших коштів на зворотній основі від громадян та у видачі кредитів від свого імені та за свій рахунок [111. С. - 341]. Класичним же для праворозуміння Європи є розуміння поняття „банк” як організації (не підприємства!), яка постійно у вигляді промислу займається прийняттям вкладів та торгівлею чужими грошима, тобто наданням кредитів, в тому числі за рахунок чужих коштів, коштів вкладників [122. С. - 28]. Проте для проведення дискусії з цього питання необхідно глибоко дослідити поняття „підприємство” та „організація” згідно права Європейського Союзу, а це виходить за межі досліджуваної теми.
У статті 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” [12] міститься наступне визначення банку: „Банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб.” Проте цей Закон не визначає поняття ліцензії Національного банку України, а визначає і вживає поняття банківської ліцензії. З огляду на це, законодавче визначення, на наш погляд, має звучати наступним чином: "Банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі банківської ліцензії здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб." А для застосування у науці банківського права нашої держави пропонується таке визначення: банк - це юридична особа, яка, за умови одержання дозволу Національного банку України у формі банківської ліцензії, має виключне право здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових, коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб [Шамрай Теоретичні С. - 334].
Станом на даний час, за відсутності чітких понять та класифікацій, чинне законодавство України використовує поняття банк у контекстах, що дозволяють зробити висновок як про його належність до числа фінансових установ, так і про відокремлення банку від фінансових установ, наприклад, Закони України „Про банки і банківську діяльність” [12], „Про систему оподаткування” [22], „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” [23], інші закони України охоплюють поняття банку поняттям фінансових (фінансово-кредитних) установ, використовуючи контекст: „банки та інші фінансові (фінансово-кредитні) установи”. Закони України „Про Рахункову палату” [25], „Про промислово-фінансові групи” [27], окремі інші містять норми, граматичне тлумачення яких дозволяє виокремити банки з числа фінансових установ. Використовувані даними законами контексти виглядають наступним чином: „банки, фінансові (фінансово-кредитні) установи”. Відповідь на питання, чому є важливим чітке розуміння обох аналізованих понять, вважаємо за доцільне показати на досить простому прикладі. Частина 3 статті 65 Закону України „Про Національний банк України” [26] м?/p>