Поява робітничих організацій в Україні
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
абельних, портових та річкових робітників", який супроводжується передмовою, що містить у собі запрошення робітникам вступити до Федерації". Однак поліція не могла перекрити всі канали, по яких література й інформація про організації пролетаріату за кордоном потрапляли в Україну. Наприклад, 16 вересня 1903 р. городовий затримав в одному з одеських трактирів селянина А. Милошенка, який мав при собі нелегально видану брошуру під назвою "Професійні спілки робітників".
Щоб "підтягнути" широкі пролетарські маси до розуміння необхідності колективних дій, активісти вели інтенсивну просвітницьку діяльність. У 1897 р. в Харкові виник "Союз робітничих ремісників", що складався з гуртків палітурників, слюсарів, шевців, ювелірів, заготівельників. Організатори його потурбувалися про те, щоб у бібліотеці поряд з дозволеною цензурою літературою були книги і брошури з політекономії, історії, європейського профспілкового руху. Показово, що члени "Союзу" категорично заперечували проти втручання представників інтелігенції в їх справи.
За структурою "Союз" був прообразом професійної спілки. Його керівний орган утворювався з представників цехів, до обовязків яких входили: спілкування з фабрично-заводською адміністрацією; отримання новин від цехових організацій ремісників та повідомлення про них; звітність перед вищим організаційним центром; збір внесків й інша поточна робота. Представники низових ланок, обрані ремісниками, утворювали "Союзну раду", зі складу якої виділяли президію вищий керівний орган.
Оформлення і легалізація товариств та кас взаємодопомоги здійснювалися через фабричних інспекторів. Отримуючи установчі документи від ініціаторів створення робітничих обєднань, вони передавали їх на розгляд старших інспекторів губерній, а ті в свою чергу - окружним фабричним інспекторам. Так, у січні 1901 р. старший фабричний інспектор Катеринославської губернії адресував окружному фабричному інспектору Київського округу три примірники статутів кас взаємодопомоги робітників: 1) на рудниках і заводах акціонерного товариства Криворізьких залізних руд; 2) Харківського товариства взаємної допомоги осіб, що займаються ремісничою працею; 3) позичково-ощадної каси службовців у відділеннях Товариства "Друкарня С.П. Яковлева". В березні того ж року старший фабричний інспектор Херсонської губернії подав на затвердження положення про ощадно-допомогову касу для службовців Російського товариства пароплавства й торгівлі; статут позичково-ощадної каси службовців правління тієї ж каси за 1899 p.; статути ощадно-допомогової каси службовців та робітників заводу Р.Т. Ельворті; споживачів-майстрових і робітників - у Миколаєві, а в травні - статут позичково-допомогової ощаднокаси службовців Чорноморського механічного й шкіряного заводів у тому ж місті.
Далеко не всі такі починання діставали підтримку влади надто вже педантичними та вимогливими були окружні фабричні інспектори, а також правоохоронні органи (політична поліція мала переконатися у відсутності будь-яких політичних, протидержавних мотивів у діяльності цих громадських інституцій). Наприклад, статути лікарняних кас при котельному заводі Штейне і заводі сільськогосподарських машин Гельферіх-Саде в Харкові вищою владою затверджені не були. Лише після втручання Харківського у фабричних справах "присутствія" цим організаціям дозволили розпочати роботу. Установчі ж документи передавалися на розгляд окружному фабричному інспектору Київського округу.
Передреволюційна ситуація характеризувалася загостренням суперечностей між працею й капіталом. Полагодження конфліктів між робітниками та адміністрацією вимагало продуманих, узгоджених, зважених дій. Тому цілком логічними були спроби висунути з пролетарського середовища найбільш досвідчених, авторитетних робітників, яких уповноважували від імені колективів вести переговори з керівниками чи власниками підприємств.
Для соціального захисту й боротьби за свої права працюючі використовували як легальні, так і нелегальні засоби. Діючи під вивісками визнаних владою товариств та кас взаємодопомоги, активісти робітничого руху закладали основи профспілкових форм роботи. У 1903 р. члени правління харківського "Товариства взаємної допомоги набірників" П. Юрасов, Л. Батурин, П.Григорєв спробували спрямувати його діяльність у русло захисту прав трудящих. Проте консервативна частина робітників за підтримки власників друкарень не дозволили цього зробити. Тоді у вересні 1904 р. активісти провели таємні установчі збори й створили одну з перших нелегальних професійних спілок друкарів. У зборах брали участь близько 30 представників друкарень Дарре, Зільберга, Яковлева, Шепшелевича, які обрали організаційне бюро в складі набірників П. Юрасова, Г. Селюкова, А. Куликова, К. Коміра, дру-карів М.Романеска, П. Чуйко, літографа М. Подпорядова, палітурника П. Григорєва. Як керівний центр оргбюро діяло до розпуску спілки у 1906 р. Використовуючи приміщення друкарні газети "Харковский листок", його члени залучали до спілки нових людей, надавали допомогу безробітним, брали участь у полагодженні конфліктів з власниками з приводу необгрунтованих звільнень чи розмірів зарплати.
В кінці 1903 р. уповноважені робітників Харківських залізничних майстерень створили ради цехових старост, що, по-суті, означало оформлення першої професійної спілки залізничників. До складу її правління ввійшли І. Торський (голова), А. Бібік, В. Ма?/p>