Geum.ru

Политология

  • 741. Криза демократії в Україні
    Информация пополнение в коллекции 12.03.2010
  • 742. Криза легітимності влади та шляхи її подолання.
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    1. Вступ. 2. Легітимність та криза легітимності: 2.1. Поняття легітимності, кризи легітимності влади; 2.2. Шляхи подолання кризи легітимності; 2.3. Історія та сучасність; 3. Висновок. 4. Список використаної литератури. Вступ Події, які відбулися восени та взимку 2004 мали великий вплив на життя пересічного українця, значно політизували життя суспільства, змусили замислитися над питаннями причин та наслідків багатьох політичних процесів. Але особлива увага була приділена легітимності: заголовки друкованої преси, екрани телевізорів тощо майже не обходились без згадки (доречної або ні) про так звану кризу легітимності. Що ж ми знаємо про цю кризу, яка може викликати такі процеси та зміни в суспільстві, якими є її причини, чим вона небезпечна? Відомо, що одним з першочергових завдань влади є забезпечення своєї легітимності, визнання даної влади суспільством. Але легітимність конкретної влади не вічна, вона змінюється залежно від нових умов або певних особливостей поведінки владних структур і може як зростати так і зменшуватись. Зменшення легітимності влади призводить до кризових явищ в країні, які можуть мати різні наслідки: від простого підриву авторитету влади до скинення даного режиму. Майже будь-яка передреволюційна чи революційна ситуація є наслідком кризи легітимності влади. Вона виникає тоді, коли влада нечутлива до назрілих потреб суспільства у структурних змінах, коли вона не відгукається на вимоги прогресивних сил, які наполягають на перетвореннях. Історія нашої країни схожа на хвилю – спочатку підйом авторитету влади, віра в нових лідерів, новий режим, нову владу, а потім спад – розчарування, криза легітимності. Можна навести багато прикладів, найяскравіші з них - це революції 1917 року, коли царська влада, яка скомпроментувала себе і втратила авторитет і довіру населення, була скинена повсталим населенням; це часи так званого «застою» в Радянському Союзі (точніше накопичення негативних явищ, розвиток кризи, які відбувалися протягом всього існування СРСР, і досягли свого апогею у цей час), які призвели до початку «перебудови» і зміни існуючого режиму; це Помаранчева Революція 2004 року (причиною якої була та сама криза легітимності тодішньої влади), наслідком якої знову став прихід нової влади тощо. Тобто історія знає багато випадків, коли внаслідок кризи легітимності владним особам довелося втратити свої посади або навіть накласти головою. Такі кризи викликають нестабільність у державі, перманентну недовіру населення до будь-якої влади, іноді політичну кризу та інші негативні наслідки, тому необхідно знаходити дієві шляхи подолання та уникнення криз легітимності. Над цим питанням замислювалося багато науковців усього світу, і деякі такі думки та способи представлені в цьому рефераті. Але чи вдасться колись перетворити бажане на дійсне і повністю уникнути виникнення криз легітимності в нашій країні? На це питання, напевне, зможе відповісти лише історія. Зараз ми маємо визначитися з існуючими уявленнями про поняття легітимності та кризи легітимності влади, потім ми проведемо екскурс в історію проблеми, наведемо приклади, почерпнемо звідти необхідні знання і, маючи все це на увазі, зробимо висновки щодо подолання цієї кризи взагалі та конкретно у нашій країні. Поняття легітимності, кризи легітимності влади: Отже, щоб зрозуміти сутність та поняття кризи легітимності, по-перше необхідно встановити, що ж таке є легітимність влади. Термін “легітимність” походить від того ж самого латинського кореня, що й “легальність”, а саме: lex – закон. Однак він має інше значення. Якщо “легальність” означає створення влади та її діяльність у межах нею ж встановлених норм і є тотожною поняттю “законність”, то легітимність завжди відбиває міру узаконеності влади в свідомості людей. Тобто синонімами до поняття легітимності є «авторитет», «довіра». У цьому відношенні законність функціонування влади є лише однією з підстав її легітимності та одним із способів легітимації. Легiтимнiсть* - це визнання влади народом, навіть якщо воно й не супроводжується особливим схваленням дій певного конкретного уряду. Йдеться про визнання політичного режиму у цілому, а не окремих владних структур чи окремих політиків; про міру його легітимності на певному часовому відрізку, а не про щось абсолютне і раз назавжди дане. Критичне ставлення громадян до влади є нормою демократичних суспільств. І лише в тому випадку, коли стійка більшість населення не бачить способів до покращення, вдосконалення чинної системи влади, можна говорити про те, що політичний режим є нелегітимним. * Поширене також таке визначення і розуміння поняття легітимності, яке є більш упорядкованим: легітимність – це здатність політичного режиму досягти суспільного визнання і виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональніх змін у структурі влади, визнання в масовій свідомості законності влади. Можна навести також інші думки вчених на цю тему. На думку політолога Р.Мерельмана (США) під легітимність слід розуміти не здатність режиму забезпечити собі підтримку громадської думки, а саму якість «моральної або доцільної правоти режиму», що приписується йому населенням. Інший американський політолог С.Ліпсет вважає, що «легітимність означає здатність системи породити і підтримувати віру народу в те, що її політичні інститути найбільшою мірою відповідають інтересам даного суспільства». Відомо також, що від рівня легітимності влади великою мірою залежить ефективність політичного управління. Державні структури не можуть діяти ефективно (особливо, якщо йдеться про демократичний розвиток) без достатнього рівня визнання і підтримки. Та роль легітимності цим не обмежується. Не менш істотним для молодої держави є те, що легітимність визначає перспективи загальносуспільної інтеграції, яка в одному із своїх вимірів виступає як становлення політичної нації на засадах громадянства. Отже, легітимність є однією з передумов формування громадянської нації та індикатором уже досягнутого ступеня її сформованості. Вона створює підгрунтя для об’єднання громадян навколо політичних цілей і цінностей, сприяє формуванню політичної спільноти у межах цілого суспільства. Легітимність має тенденцію змінювати свою інтенсивність, тобто характер і ступінь підтримки влади (її інститутів), тому можна казати про кризи легітимності. Отже, що ж таке криза легітимності? Якщо мислити логічно – то кризою легітимності можна назвати втрату владою довіри та суспільного визнання, тобто процес втрати легітимності. Науково-навчальні джерела подають нам такі визначення кризи легітимності: Криза легітимності – це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій. Криза легітимності (legitimacy crasis) – ситуація, в якій правомірність існуючого соціального порядку піддається сумніву та відкрито висловлюється недовіра до існуючої влади. Вона свідчить про те, що політична влада не здатна переконати суспільство в необхідності і оптимальному функціонуванні існуючих державних інститутів і влад. Звичайно розрізняють наступні характерні риси кризи легітимності: відсутність згоди в суспільстві стосовно політичної влади, невизнання громадянами процесу прийняття політичних рішень, невідповідність цих рішень домінуючим у суспільстві уявленням про право та справедливість, надмірна конкуренція у боротьбі за владу, політична пасивність мас, які не звертають уваги на заклики влади, неспроможність владної еліти посилити своє політичне панування. Зараз немає однозначної відповіді на питання – чи існують абсолютні покажчики кризи легітимності або це суто ситуативна характеристика політичних процесів? Так, вчені, які пов`язують кризу легітимности режиму з дестабілізацією політичної влади і правління, називають в якості таких критеріїв наступні фактори: · руйнація конституціонного порядку (С. Хантінгтон) · присутність військових конфліктів та громадянських війн (Д.Яворскі); · неможливість органів влади здійснювати свої функціх або присутність у політичному просторі нелегітимного насильства (Ф.Білі); · неможливість уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку (Е. Циммерман); · відсутність суттєвих структурних змін або зниження ефективності виконання урядом своїх головних завдань – укладення бюджету та розподіл політичних функцій серед еліти. Американський вчений Д. Сірінг вважає: чим вище рівень політичної участі в країні, тим сильніше підтримка політичних структур і лідерів суспільством; вказує він і на підтримку соціально-економічного статус-кво. Широко розповсюджені і розрахунки соціально-економічних показників, досягнення яких свідчить про вихід влади за рамки її критичних значень. Прибічники ситуативного розгляду причин криз легітимності найчастіше пов`язують їх із характеристикою соціально-культурних рис наслення, роллю стереотипів і традицій, які розповсюджені як серед еліти, так і серед населення, спробами встановлення кількісної межі легітимної підтримки (оперуючи при цьому цифрами 20-25 % електорату). Можливо, такі підходи в деякій мірі спираються на ідеї Л.С. Франка, який писав «Будь-який устрій виникає з віри в нього і тримається до тих пір, доки хоча б в меншинстві його учасників зберігається ця віра, доки є хоча б відносно невелика кількість «праведників» (в суб`єктивному значенні цього слова), які безкорисливо вірують в нього та самовіддано йому служать». Узагальнюючи найбільш значущі підходи, можна сказати, що у якості основних джерел кризи легітимності правлячого режиму, як такого, можна назвати рівень політичного протесту населення, спрямованого на усунення режиму, а також результати виборів, референдумів, плебісцитів, що свідчать про недовіру режиму. Ці покажчики свідчать про «нижню» межу легітимності, за якою наступає розпад діючого режиму або навіть повна зміна конституційного режиму. До факторів, які визначають її «верхню» межу, тобто поточну, динамічну зміну симпатій і антипатій до влади, можно віднести: функціональну перевантаженість держави і обмеженість ресурсів влади, різке посилення діяльності оппозиційних сил, постійне порушення режимом встановлених правил політичної гри, невміння влади пояснити населенню суть політики, яку вона запроваджує, широке розповсюдження таких соціальних «хвороб», як зростання злочинності, падіння рівня життя тощо. Тобто основними причинами делегітимації є: · Суперечності між універсальними цінностями, які панують в суспільстві, і егоїстичними інтересами владної еліти. · Суперечності між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою. Це проявляється в спробі вирішити проблеми силовим шляхом, тиском на засоби масової інформації. · Відсутність в політичній системі механізму для захиста інтересів народних мас. · Зростання бюрократизації та коррумпованості. · Націоналізм, етнічний сепаратизм в багатонаціональних державах, які проявляються у відторгненні федеральної влади. · Втрата владною елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення всередині неї суперечностей, зіткнень різних гілок влади. Криза легітимності – типове явище для різноманітних перебудовчих, перехідних та революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних вартостей. Для зміцнення своєї легітимності вона ще може, але не завжди вміє використати такі засоби: · Зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог; · Створення такої політичної системи, легітимність якої грунтується на традиціях населення; · Використання харизматичних рис політичного лідера; · Успішне здійснення державних програм підримання законності і правопорядку. Шляхи подолання кризи легітимності. Щоб детальніше розглянути питання про шляхи подолання кризи легітимності влади, треба з`язувати: що саме формує авторитетність та легітимність влади, з чого вона виходить? Є декілька факторів, які визначають авторитетність та легітимність державної влади: · Авторитетність державної влади виходить з того, що вона є не тільки функцією гноблення й примушування, а й у першу чергу – вираження потреб самого життя. · Однією з головних засад легітимності може бути інституція основного закону держави – конституції. · Авторитетність та легітимність визначаються станом громадянського суспільства, структурованістю спільноти, вирізненням окремих суспільних груп на підставі відмінності властивих їм корпоративних інтересів, що робить необхідним формування механізмів і гарантій їх співіснування. · Легітимність ґрунтується на нерозривній єдності апарату врядування і громадянського суспільства, а їх взаємодія складає конкретний тип політичного режиму. · Авторитет державної влади передбачає, щоб в її структурах були одночасно представлені конкретно й безпосередні інтереси різних груп населення і, з іншого боку, - інтереси цілого суспільства. · Легітимність значною мірою залежить від успішного виконання наданої їй суспільної ролі, характеру й змісту діяльності державних установ і закладів, способу взаємодії держави та громадянського суспільства. Вона також визначається ще й компетентністю і кваліфікацією державних управлінців, формуванням освіченої, кваліфікованої керівної верстви, корпусу урядовців, які здатні опікуватися більше загальнодержавною, ніж суто політичною стороною справи. · Певні можливості для легітимації містяться у царині міжнародної, міждержавної політики. Будь-який уряд, якщо він не отримав визнання у світі, виглядає усього лише керівництвом «повсталої провінції», або руху, який бореться за незалежність. В умовах усвідомлення спільності долі людства, глобальної взаємозв`язаності існування різних частин світу визнання держави, правочинності її влади іншими державами виявляється важливим джерелом легітимності даної влади. Тобто з цих основних засад легітимності ми можемо вивести і назвати необхідні заходи з «профілактики» криз легітимності: щоб, запобігти кризи влада повинна виражати інтереси різних груп населення і всього суспільства в цілому; також вона повинна успішно виконувати надану їй суспільну роль; влада повинна складатися з компетентних, кваліфікованих спеціалістів, здатних не тільки виконувати свої прямі обов`язки, а й завоювати авторитет у суспільстві; також державна влада має спиратися на головний закон країни конституцію, яка повинна супроводжуватися здійсненням конституційного нагляду, тощо. Але, якщо криза легітимності влади вже існує, які шляхи для її подолання пропонуються нам вченими-політологами? Від Ніколло Маккіавелі до Макса Вебера та до наших днів у сучасних політологічних та юридичних дослідженнях пропонуються різні шляхи подолання кризи легітимності. Розв`язання цієї кризи в кожному конктерному випадку, безумовно, індивідуальне. Але завдання завжди є одним і тим самим. Це відновлення підвалин легітимності. Народ найчастіше бунтує не від того, що погано живе, а тому, що не вірить, що влада основана на тій ідеї, яку він вважає легітимною. Перебіг кризи легітимності ускладнюється найчастіше ще й тим, що різні групи володарів і підвладних мають різні критерії легітимності. Критерій легітимності – це засіб перевірки легітимності володаря та його дій. При визнанні суспільством однієї й тієї ж підвалини легітимності критерії можуть бути різними. Тобто в цілому врегулювання криз легітимності повинно будуватися з розрахунком конкретних причин зниження підтримки політичного режиму в цілому або його конкретного інституту, а також типу і джерела підтримки. В якості основних шляхів і засобів виходу з кризисних ситуацій для держави, де цінується думка громадськості, можна назвати такі: · Підтримка постійних контактів з населенням. · Проведення роз`яснювальної роботи відносно своїх цілей. · Врівноваженність гілок влади. · Посилення ролі правових методів для досягнення цілей і постійного поновлення законодавства. · Дотримання правил політичної гри без попирання інтересів сил, які беруть у ній участь. · Організація контроля з боку організованої громадськості за різнімі рівнями державної влади. · Зміцнення демократичних цінностей у суспільстві. · Подолання правового нігілізму населення тощо, насадження правової культури. · Розвиток у населення почуття справедливості, почуття законного, тобто того, що обґрунтовано називають «почуттям права». · Піднесення національного духу, формування почуття національної, державної вартості, значущості, патріотизму. · Задоволення соціально-економічних потреб населення. Але все ж таки зупинити або позбавитися кризи легітимності досить важко і не завжди вдається. Тому ця проблема відноситься до розряду тих, яких простіше запобігти, аніж припинити, коли вони вже почалися. Історія та сучасність. Щоб точніше зрозуміти сутність будь-якого питання, треба не тільки розглянути його теоретичні аспекти, а й заглибитись в практику, зробити екскурс в історію, проаналізувати сучасну ситуацію тощо. Отже, спробуємо згадати, коли, в які часи ми могли спостерігати кризи довіри до влади, кризи легітимності? Найяскравішим прикладом кризи легітимності і її подолання в давньоруській історії були так звані «часи смути». Так називають в літературі початок XVII сторіччя, повний суспільних потрясінь. Послідовність подій є такою: після смерті царя Івана Грозного на престолі залишається його бездітний син Федір Іванович, а в місті Угличі підростає ще один син Грозного – Дмитро. Але малого царевича вбивають, незабаром помирає і Федір Іванович. Поголоска приписує ці вбивства Борису Годунову – брату жінки царя. Він же усуває всіх можливих претендентів на престол – родичів царя – ще до смерті законного правителя. В результаті Борис виявляється єдиним претендентом на царство, і, як можно було очікувати, царем. Але громадська думка, яка впевнена в незаконності його царювання, охоче підтримує самозванця Григорія Отрепьєва, який видає себе за дивом врятованого Дмитра. Самозванець встановлює свою владу в Москві, але ненадовго, бо його вбивають в результаті змови. І яку б форму потім не приймала верховна влада в ході Смути, обов`язково знаходився хто-небудь, хто заперечував би її законність, і мав при цьому народну підтримку. Всі ці зміни володарів ускладнювались селянськими повстаннями, необхідністю боротьби з польськими військами, голодом. Тобто ми можемо побачити майже усі прояви кризи легітимності. Закічилась Смута обранням на царство Михайла Романова. Всі верстви суспільства були одностайними у виборі форми правління та кандидатури. Чому ж криза легітимності на Русі завершилась саме з воцарінням Михайла Романова, а не, скажімо, Василя Шуйського, не менш знатного, і навіть більш популярного й досвіченого державного діяча? Це пов`язано з двома існувавшими в руському середньовіччі концепціями влади. Перша концепція грунтувалась на уявленнях про владу як про якусь самостійну сутність. В такому випадку особа правителя була важливою не сама по собі, а як та, яка повинна відповідати високому сакральному статусу посади. Тому критерієм легітимності в цій концепції виступає виконання носієм влади Божествених заповідей. Головні прояви цього – православність правителя (а отже і милосердя, побудова храмів, виконання обрядів) і його висока моральність. Характерна риса такого правителя – рада зі знатними і знаючими людьми. Збіг думок правителя і, скажімо, Земського собору, є важливою умовою визнання його легітимним. Друга концепція влади була ґрунтована на уявленнях про сакральність природних якостей правителя. Влада ж виступає тільки як його функція. Особа правителя здобуває сакральні риси сама по собі. Критерієм легітимності в цьому випадку виступає спадкове право на владу, тобто в умовах руського середньовіччя – народження в царській родині і отримання благословення на престол від батька-царя. Тому так довго і продовжувалася криза легітимності на початку XVII сторіччя, бо всі кандидати на престол мали недоліки або з точки зору одного критерія легітимності, або іншого. А легітимність Михайла Романова підтверджувалась з двох боків. Апологетичні історичні твори стверджують, що його батько був названий помираючим Федором Івановичем в якості свого спадкоємця на престолі. В той же час він відповідав вимогам безсумнівної православності і високої моральності. Так одна фігура задовольнила вимоги двох різних критеріїв легітимності, сприяла встановленню згоди в суспільстві і ліквідації кризи легітимності. Цей історичний приклад говорить про те, що кризи легітимності можна подолати і довготривала згода суспільства по відношенню до владних інститутів можлива. І все це повинно досягатися не насильством, а врахуванням різних позицій та інтересів основних вертсв суспільства. Але перейдемо до більш наближених до нашого часу прикладів. У вступі ми вже згадували революції 1917 року як наслідок втрати династією Романових (а особливо її останнім представником Миколою II) легітимності та народного визнання. На початку XX століття віра суспільства в святість, непогрішність та богообраність царської влади значно похитнулася. Причинами цього були і деякі непопулярні кроки царського уряду, і виснажлива війна, яка затягнулася, і економічні чинники, і навіть сама особа Миколая ІІ особливого авторитету у населення не мала. Тобто існували усі підстави для наростання та розвитку кризи легітимності. Цар не зміг подолати або зменшити прояви цієї кризи, і це стало однією з причин руйнації інституту монархії, знищення царської сім`ї, і приходу нової влади – на той час легітимної та авторитетної. Ящо навести приклад з історії Радянського Союзу, то кризою легітимності (далеко не першою, звичайно) даного режиму ми можемо назвати часи, які передували розпаду союзу – радянська влада вичерпала весь кредит довіри з боку суспільства, і хоча це в цьому випадку не було прямою причиною розпаду СРСР та перетворень на територіях його республік, на нашу думку, криза легітимності відіграла свою роль в цьому процесі. Це можна побачити, якщо звернути увагу на те, як швидко відділилися та отримали незалежність і суверенітет, встановили нову владу колишні радянські республіки, в тому числі Україна. Тобто і в цьому випадку подолати кризу легітимності вдалося тільки шляхом зміни влади та режиму. Також як приклад ми можемо взяти ситуацію в Россії 2000 року, коли Володимир Володимирович Путін заступив на посаду президента Російської Федерації (спочатку 1 січня 2000 року став виконуючим обов`язки президента, потім на президентських виборах 26 березня офіційно став президентом) після того, як колишній президент Борис Миколайович Єльцин відмовився від влади. Однією із причин дострокового уходу з посади Єльцина була також криза легітимності. А одним з найяскравіших прикладів того, як виникає і до чого призводить криза легітимності є, звичайно, Помаранчева революція 2004 року на Україні. Згадаємо передісторію цієї події. 31 жовтня 1999 року Леонід Данилович Кучма був обраний вдруге на пост Президента України. Зараз є підтвердження того, що під час цих виборів була проведена масштабна фальсифікація результатів (саме через це потім спалахнув так званий «касетний скандал», коли колишній президентський охоронець Микола Мельниченко обнародував плівки, котрі свідчили про ці фальсифікації. Доречі, цей скандал, а також акції «Україна без Кучми» та голосна справа про вбивство Гонґадзе стали першими проявами кризи легітимності.). Під час правління Кучми Україна опинилась в досить скрутному становищі. В результаті його керівництва, коррупція в Україні набула системного характеру, вона захопила майже всі сфери життя, починаючи від бюджетної системи та правоохоронних органів до сфери освіти тощо, олігархізувалася вся правляча верхівка, майже всі засоби масової інформації опинилися під контролем влади та багато інших проблем, які поступово призвели до повної втрати довіри до влади з боку суспільства. Тобто на момент наближення до виборів 2004 року криза легітимності досягла свого апогею. Після спроби фальсифікації двох турів цих виборів легітимність правлячої верхівки була остаточно втрачена. Влада скомпроментувала сама себе. До чого ж це призвело? Як і в попередніх прикладах, це викликало зміни нелегітимної влади на владу, яка на той конкретний момент була визнана більшостю населення України. Але, пройшов лише рік після подій осені 2004, а легітимність нової влади, влади команди Ющенка, вже була піддана сумніву. Це було викликано деякими чинниками. Якщо говорити узагальнено, то, коли населення почало впізнавати в діях нової влади риси (далеко на найпозитивніші) влади старої (наприклад, реприватизація підприємств, про яку Ющенко багато говорив у своїй перевиборчій компанії, фактично перетворилася на перерозподіл власності між тими ж олігархічними верхівками, на думку суспільства, змінилися тільки особи, суть залишилась такою ж). Тобто нова влада стала стрімко втрачати авторитет і довіру. Але, на нашу думку, цей процес поки що не зайшов далеко, його можливо і бажано зупинити. Отже, таке явище, як криза легітимності спостерігалося майже в усіх суспільствах на багатьох етапах розвитку. Чи існують зараз у світі нелегітимні режими, чи режими, легітимність яких заперечується більшостю або частиною населення? Звичайно існують. Наприклад, зараз у США спостерігається дуже низький рейтинг президента Джорджа Буша молодшого, особливо після Іракської кампанії, перипетій з нафтою та подій, спричинених природними катастрофами. Але це, на нашу думку, ще неможливо назвати кризою легітимності, можливо, це тільки її початок, а, можливо, навіть і цього можливо буде запобігти. Прикладів можна навести безліч, тому що майже кожна влада під час свого правління переживала зменшення рівня підтримки її населенням. В деяких випадках цю кризу вдалося подолати, підняти рейтинг влади шляхом застосування ефективних методів боротьби з цією проблемою, а в деяких – ні, і найчастіше це закінчувалось зміною влади. Висновок Отже, в цій роботі ми розглянули сутність поняття кризи легітимності державної влади (що нерозривно зв`язано з поняттям власне легітимності), причини та основні джерела виникнення цієї проблеми, спробували з`ясувати шляхи подолання криз (розглянувши при цьому і ті чинники, які укріплюють авторитет влади), а також зробили невеличкий екскурс в історію питання. Які висновки ми можемо зробити? На нашу думку, криза легітимності державної влади – це одна з «вічних» проблем людства, яка існує з того самого часу, коли з`явилася держава і власне влада. Звичайно, не існує проблем, які неможливо було б розв`язати. Теоретично, можна знайти багато шляхів для подолання будь-якої кризи, в тому числі і кризи легітимності влади, але в практичному вимірі – для кожної країни в кожну епоху потрібен індивідуальний підхід, знання особливостей, менталітету суспільства, економічних та інших чинників які впливають на цю державу тощо. Україна – це країна, яка за свою історію досить часто зазнавала криз легітимності влади. Останні події підтвердили, що Помаранчева революція була не останнім, мабуть, проявом таких криз і що влада діяла і продовжує діяти врозріз суспільним інтересам. Ця проблема веде до втрати стабільності, появи недовіри народу до будь-якої влади взагалі, відсутності злагодженості в суспільстві. Тому авторитетність державної влади та її органів, легітимність їх діяльності мають стати одним з першочергових завдань державної політики на Україні. Список використаної літератури. 1. Болл Т. Влада. - Поліс, 1993, №5. 2. Демидов В.І. Ціннісні виміри влади. – Поліс, 1996, №3. 3. Зеркін Д.П. Основи політології. - Р.-н-Д., 1996. 4. Енциклопедичний словник «Політологія» за ред. Авер`янова Ю.І. – М., 1993. – С. 151-153. 5. Краснов Б.І. Теорія влади та владних відносин. - Соціально-політичний журнал, 1994, №6. 6. Мухаєв Р.Т. Основи политології. - М., 1996. 7. Політологія. Курс лекцій за ред. Марченко М.Н. – видання 3 – М., 2000.— С. 608. 8. Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології - К., 1996. – С. 608-618. 9. Соловьйов А. І. Політологія: політична теорія, політичні технології. – М., 2000. — С. 559. 10.Халіпов В.Ф. Вступ в науку про владу. - М., 1996. - С. 382 (Автор: Топилина Анна, Киево-Могилянская Академия)

  • 743. Кризис в Персидском заливе 1990-1991 гг.: позиция США и ООН
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    25 августа 1990 года Совет Безопасности оказался в более сложных условиях, чем это предусматривалось по Уставу. Он был поставлен перед фактом наличия большой группы кораблей США и их союзников по НАТО в Персидском заливе. Ещё 18 августа администрация Дж. Буша - старшего официально информировала ООН о том, что готова применить силу для осуществления экономических санкций против Ирака. Как отмечалось в письме постоянного представителя США при ООН на имя председателя Совета Безопасности, Соединенные Штаты «присоединились к правительству Кувейта и другим правительствам» с целью предпринять действия по эффективному выполнению торговых санкций. «Вооруженные силы США применят силу только в том случае, если это будет необходимо, и только в таких масштабах, которые потребуются для предотвращения нарушения судами торговых санкций, которые предусматриваются резолюцией 661 Совета Безопасности», -указывалось в документе [23]. А уже 19 августа ВМС США впервые применили оружие для остановки иракского танкера. Инцидент произошел в Оманском заливе. Американский фрегат произвел шесть предупредительных выстрелов по танкеру, который отказался подчиниться поданной ему команде остановиться. На заседании СБ ООН представитель США указывал на необходимость применения оружия для осуществления санкций против Ирака [24]. В резолюции 665 Совет лишь подтвердил применение силы в Персидском заливе, но реальных шагов к тому, чтобы взять под контроль этот процесс, сделано не было. В то же время по предложению представителя СССР в резолюцию были включены слова об использовании механизмов Военно-Штабного Комитета в каждом случае применения силы. Однако государство, следующее положениям резолюции 665, самостоятельно принимает решение об использовании своих ВМС соответственно сложившимся обстоятельствам, что затрудняет координацию его действий ВШК, то есть контроль ООН за деятельностью этих сил сводится только к констатации свершившихся действий. Пункт в резолюции, отмечающий роль Военно-Штабного комитета, остался только на бумаге. За все время кризиса с ВШК ни разу не советовались [25]. С принятием резолюции 665 действия США в Персидском заливе получили официальное одобрение ООН, а отсутствие в тексте этой резолюции ссылки на статью 42 Устава ООН обеспечивало Соединенным Штатам максимум самостоятельности и закрепило их лидирующую роль в формирующейся антииракской коалиции. По мнению В. С. Сафрончука, «резолюция 665 стала дипломатическим прикрытием для широкомасштабной операции против Ирака» [26]. Дальнейшие события подтвердили намерения американской стороны решить проблему военным путём в случае невыполнения Саддамом Хусейном требований мирового сообщества. По словам бывшего госсекретаря США Дж. Бейкера, чтобы сохранить надежды на мирное урегулирование кризиса, страны антииракской коалиции должны были «заложить военные и политические основы для войны» [27]. На внешнеполитическую деятельность американской администрации в период кризиса большое влияние оказывала «доктрина Уайнбергера». Согласно взглядам К. Уайнбергера, США могут применять военную силу только для обеспечения своих национальных интересов и в качестве крайней меры. При этом руководящие круги страны должны иметь чёткие политические и военные цели, а также действовать в условиях поддержки американского народа и его представителей в конгрессе. Если решение о силовом вмешательстве принято, то вооружённые силы должны использоваться со всей решительностью и ясным стремлением одержать победу [28]. Действительно, в ходе кризиса США преследовали вполне конкретные цели: освобождение Кувейта; строгое соблюдение экономических санкций в отношении багдадского режима Советом Безопасности ООН; искоренение возможности для Ирака иметь оружие массового поражения и уменьшение численности его вооружённых сил до рамок, необходимых для самообороны, но не для агрессии. Безусловно, администрация Дж. Буша - старшего ставила также целью повышение международного престижа своей страны, что явно выразилось в лидирующей роли США при создании антииракской коалиции и работе американских представителей в ООН. Было бы неверным утверждать, что американская сторона изначально признавала только военное решение проблемы вокруг Кувейта. В сентябре 1990 года президент США заявил: «Соединенные Штаты полны решимости добиваться выполнения принятых резолюций. И мне хотелось бы, чтобы они были выполнены и чтобы это привело к мирному решению конфликта» [29]. Вооружённые силы предполагалось использовать только в случае невыполнения Ираком требований мирового сообщества и дальнейшего ухудшения обстановки. В то же время американская сторона понимала, что попытки диалога с Саддамом Хусейном в условиях продолжающейся оккупации Кувейта могут привести только к затягиванию кризиса. Тем более неприемлемыми США считали переговоры с Ираком, в ходе которых иракский лидер выдвигал какие-либо условия всему мировому сообществу или странам антииракской коалиции. Выступая 28 октября 1990 года на базе ВВС Хиккем в штате Гавайи, американский президент отметил, что «во второй мировой войне мир дорого заплатил за попытку умиротворения агрессора, которого можно было остановить». «Умиротворение ведет лишь к дальнейшей агрессии, в конечном счете в войне», - подчеркнул Дж. Буш [30]. Учитывая отсутствие позитивных сдвигов с иракской стороны и в рамках выполнения резолюции 678 Совета Безопасности ООН, США и антииракская коалиция провели в январе - феврале 1991 года операцию «Буря в пустыне», которая покончила с оккупацией Кувейта и подорвала военный потенциал багдадского режима. Кризис в Персидском заливе 1990-1991 годов способствовал активизации миротворческой деятельности США в рамках ООН. Директор Управления миротворческих и гуманитарных операций Государственного департамента Эдмунд Дж. Халл связывает это с изменением международной обстановки во второй половине 80-х гг. прошлого века. По его мнению: «В период холодной войны ООН могла прибегать к проведению миротворческих операций по поддержанию мира лишь в очень немногих случаях, когда интересы Советского Союза и Запада не противоречили друг другу … Поэтому в ту эпоху не было большой необходимости в существовании официальной политики США в области миротворческих операций. Окончание холодной войны открыло перед международным сообществом …. широкие исторические возможности … Успех коалиции в Персидском заливе в отражении нападения Ирака, вторгшегося в Кувейт, усилил надежды на то, что международные коалиции теперь обладают большей возможностью отражения агрессии» [31]. Роль ООН в деле разрешения международных кризисов высоко оценивали Дж. Буш -старший и Дж. Бейкер, а «последующие администрации США признали, что участие США в ООН служит американским интересам и делу мира во всём мире» [32]. В последние годы всё чаще высказывается мнение, что ООН, по словам Ричарда Буллиета, «превратилась в политический инструмент США» [33]. Появилось понятие «ультраколониализма XXI века». Смысл этого явления заключается в том, что целью политики колониализма индустриальных держав в настоящее время становится утверждение тотального контроля над не восполняемыми естественными ресурсами, прежде всего энергоносителями и промышленным сырьем, расширение пространственной базы колониализма за счет отстающих в своем экономическом развитии стран Европы и стран с нерыночной экономикой в других частях света. Первым вооружённым конфликтом нового этапа колониализма и стала война в Персидском заливе [34]. Соответственно деятельность ООН сводилась лишь к легитимизации действий США и их союзников по антииракской коалиции. Такая трактовка не лишена оснований. Постоянный представитель США при ООН Б. Ричардсон отмечал: «США могут лучше всего отстаивать свои интересы и экономить деньги налогоплательщиков, используя многонациональный подход к решению этих международных проблем, организуя многостороннюю поддержку американских целей. И ООН является наилучшим механизмом для достижения этих целей» [35].

  • 744. Кризис на Северном Кавказе: причины, развитие, перспективы преодоления
    Информация пополнение в коллекции 09.12.2008

    Усилившиеся в СССР в 1980 г. кризисные симптомы, при всей их очевидности, возможно, свидетельствовали, как и в других странах, не о летальном процессе, а о наступлении болезненной стадии в жизни нормального организма, для преодоления которой нужны диагноз, лечение и время. Как бы там ни было, конфликт центра с периферией(в том числе закавказский), сыгравший свою роль в судьбе СССР, изначально выражался в борьбе между правящими элитами, имевшие собственные корпаративно-клановые интересы. По мере обострения этой борьбы она стала опускаться опускаться с сверху вниз, захватывая все более широкие социальные слои, распространяясь и на межэтническую сферу. Участившиеся раздоры на 1ом этаже советского многонационального общества явились следствием, а не причиной кризиса центральной власти. А этот кризис, в свою очередь, был спровоцирован поспешными и необдуманными попытками улучшить экономику, которая находилась в плохом состоянии (многие считали ее уже неизлечимой). Лихорадочно бессистемные реформы привели к расколу в правящем классе на радикалов и консерваторов. Кризис сопровождался весьма сильной активизацией теневого, криминального и ведомственно-отраслевого капитала, представители которого уже не удовлетворялись закулисным лоббированием структур власти. Хищнические методы подобной легализации повлекли за собой опасное расстройство российского хозяйства. Все эти процессы нашли концентрированное воплощение в острейшем личностном столкновении на вершине власти между Горбачевым и Ельциным. Оба хотели преобразований, но еще больше хотели властвовать. Вступая в последний решительный бой друг с другом, соперники бездумно вовлекли в эту рискованную игру союзные и автономные элиты, которые опасались за все благополучие и подавали признаки растущего недовольства центром и недостаточной широтой своих суверенных полномочий. Нужно отдать справедливость Горбачеву: осознав бесперспективность дальнейшей борьбы, он нашел в сие благоразумие и мужество уйти бескровно. Ельцин же готов был идти (и пошел таки) до конца. Он изначально продемонстрировал свою склонность к грубому стилю разрешения проблем, тем более когда дело касалось его личной власти.

  • 745. Кризис НАТО
    Курсовой проект пополнение в коллекции 27.09.2006

     

    1. Бжезинский 3. Великая шахматная доска. М., 1998.
    2. Богатуров А.Д. Плюралистическая однополярность и интересы России // Свободная мысль. - 1996. - # 2. - С. 25-36.
    3. Жинкина И.Ю. «Национальная мощь» государства как инструмент американской дипломатии США // Канада, экономика, политика, культура, N 9,1999, с 83.
    4. Занегин Б.Н. США в региональных конфликтах: малые войны и большая политика. США // Канада: экономика, полшика, культура. N 8,1999.
    5. Иванов Ю.А., Почуева Т.Ю. Администрация Клинтона, Конгресс США и внешняя политика. Информационно-аналитический материал, М., 1999.
    6. Клименко З.В. Кризис и распад Югославской Федерации //Автореферат дисс…канд.полит.наук.- М., 1999.
    7. Кременюк В.А США и окружающий мир: уравнение со многими неизвестными США // Канада, экономика, политика, культура, N 1,1999.
    8. Лабецкая Е. Косовский бикфордов шнур //Время новостей № 46 19 марта 2004 г.
    9. Основополагающий акт о взаимных отношениях, сотрудничестве и безопасности между Организацией Североатлантического Договора и Российской Федерацией. // Российская газета - 1997. - 28 мая. - Раздел I. «Принципы».
    10. Россия будет участвовать в миротворческой операции в Боснии... // Красная звезда. - 1995. - 30 ноября.
    11. Смирнов Н.Е. Новая стратегическая концепция НАТО и место в ней стран-партнеров. Информационно-аналитический материал, М., 1999 и др.
    12. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? //Полис, 1994, N 1.
    13. Aspin L. New NATO, New Europe // NATO Rework. - 1994. - Febr. - Vol. 42. - # 1.
    14. Brzezinski Z. Alternative to Partition. For a Broader Conception of America's Role in Europe. New York, 1965.
    15. Brzezinsky Z. Between Two Ages. America's Role in the Technetronic Era. New York, 1970.
    16. Brzezinski Z. Game Plan: How to Conduct the U.S. - Soviet Contest. Boston-New York, 1986.
    17. Christman D.W. NATO's Military Future // Joint Forces Quarterly. - 1996. - Spring. - P. 78.
    18. Declaration of Heads of State and Government Participating in the Meeting of the North Atlantic Council held at NATO HQs. 10-11 Jan. 1994 // NATO Rework. - 1994. - Febr. - Vol. 42. - # 1.
    19. Dobbie Ch. A Concept for Post-Cold War Peacekeeping // Survival. - 1994. - Autumn. - Vol. 36. - # 3.
    20. Kahn H. Thinking about the Unthinkable. L.,1962.
    21. Kahn H. On Escalation, Metaphors and Scenarios. N. Y. 1965.
    22. Kennan G. On Dealing with the Communist World. New York, 1964.
    23. Kennan G.F. The Nuclear Delusion. Soviet-American Relations in the Atomic Age. London, 1984.
    24. Leurdijk D. The United Nations and NATO in Former Yugoslavia // Atlantishe Perspectief. The Hague. Special Issue. - 1994.- Vol. 18. - # 6.
    25. Morgenthau H. Politics Among Nations. N.Y., 1948.
    26. Morgenthau H.I. A New Foreign Policy for the United States, N.Y., 1969.
    27. NATO Press Communique M-1(94)3.
    28. NATO Civil-Military Coordination (CIMIC) Doctrine AJP-09 [draft].
    29. Phillips W.R. Civil-Military Cooperation: Vital to Peace Implementation in Bosnia // NATO Rework. - 1998. -Spring. - Vol. 46. - # 1.
    30. Rostow W. The United States in the World Arena. New York, 1960.
    31. Strausz-Hupe R. Geopolitics: the Struggle for Space and Power. N. Y., 1972.
    32. The Alliance's New Strategic Concept. Agreed by the Heads of State and Government participating in the meeting of the North Atlantic Council in Rome on Nov. 7-8, 1991 // NATO Rework.- 1991. - Dec. - Vol. 39. - # 6.
    33. The Clinton Administration's Policy on Reforming Multinational Peace Operations. Executive Summary of the Presidential Decision Directive 25. - Wash., 1994. - P. 1.
    34. The Alliance's Strategic Concept. Approved by the Heads of State and Government participating in the meeting of the North Atlantic Council in Washington D.C. on 23d and 24th April 1999. Press Release NAC-S(99)65. - 1999. - 24 Apr. - Par. 20.
  • 746. Кризис политической системы в СССР в 1985-1991 гг.
    Дипломная работа пополнение в коллекции 20.09.2008

     

    1. Александров В.В. Перестройка в СССР и ее воздействие на мировое развитие. М.: Знание, 1989.
    2. Афанасьев Ю.Н. Опасная Россия: Традиции самовластья сегодня М., 200.
    3. Афанасьев Ю.Н. Прошлое и мы М., 1985.
    4. Болдин В.И. Крушение пьедестала. Штрихи к портрету Горбачева М.С. М., 1991.
    5. Боффа Д. История Советского Союза. Т.2. Пер. с итал. М.: Международные Отношения, 1990
    6. Бурбулис Г. Как распался СССР // Я иду на урок истории 2001 - №47.
    7. Верт Н. История Советского Государства. М., 1994.
    8. Геллер М.Я. Горбачев: победа гласности, поражение перестройки. М., 1997.
    9. Горбачев М.С. Жизнь и реформы М., 2003.
    10. Горбачев М.С. Река времени и величие действия- М., 1992.
    11. Горбачев М.С. «Перестройка и новое мышление» - М., 1992.
    12. Горбачев М.С. Августовский путч. М., 2000.
    13. Государственный недоворот// Коммерсант-власть М., 1991.
    14. Ельцин Б.Н. Записки президента. М., 2003.
    15. История Отечества в документах, 1917- 1993 г.г. ч.4-я. / сост.: Колосков А.Г., Гевуркова Е.А., Цветкова Г.А. - М.: ИЛБИ, 1995г.
    16. История / под ред. Самыгина Г.А. М., 2005.
    17. История России. Учебное пособие. Издание РЭА им. Г.В. Плеханова М., 2004.
    18. Кара Мурза С.Г. Советская цивилизация. Том II. Советское государство в период перестройки (1985-1991 гг.). М., 2003.
    19. Корнилов Ю.Э., Шишкин Г.А. Перестройка в СССР. Международный резонанс. М.: Международные отношения, 1988.
    20. Красное или белое? Драма августа-91: факты, гипотезы, столкновение мнений. - М., 1992.
    21. Лопатова П.П., Новоженина О.П. Курс реформ и российское общество. М., 1992.
    22. Мау В. А. Экономика и власть. М., 1995.
    23. Мунчаев Ш.М., Устинов В.М. История России. Учебник для вузов. Издание третье, измененное и дополненное М., НОРМА ИНФА, 2002.
    24. Полонский А. Россия и Запад // Я иду на урок истории 2002 - №44.
    25. Россия 2000. Современная политическая история (1985 1999 гг.). Хроника и аналитика. М., 2000.
    26. Прибытков В. Аппарат.- СПб., 1995.
    27. Россия у критической черты: возрождение или катастрофа. М., 1997.
    28. Сахаров А.Д. Неизбежность перестройки М., 1988.
    29. Согрин В.В. Политическая история современной России. 1985 1994 гг. От Горбачева до Ельцина. М., 1994.
    30. Сорос Д. Советская система: к открытому обществу. Пер. с англ. - М.: Политиздат, 1991.
    31. Хрестоматия по истории России. От СССР к Российской Федерации 1985 2001 гг. / под ред. Безбородова А.Б. М., 2003.
    32. Через тернии / Сост. Протарщик. А.А. М.: Прогресс, 1990.
    33. Шушкевич С. Как распался СССР// Я иду на урок истории- 2001 - №47.
    34. Щетинов Ю.А. История России XX век. Учебное пособие - М.: Агентство ФАИР, 1998.
    35. Энциклопедия для детей. Т.5. История России и ее ближайших соседей. XX век / Гл. ред. Исмаилова. С.Т. М.: Аванта+, 1995.
  • 747. Кризис политической системы при первом и последнем президенте СССР
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    МАРТ-АПРЕЛЬ: Внеочередной С'езд народных депутатов РСФСР. 19 АВГУСТА: Победа демократии. ------------------"ВМ" 6 мартаО степени доверия москвичей различным органам власти: Да 50/50 Нет Не знаю Я Ф Я Ф Я Ф Я Ф1. Президент СССР 28 19 20 24 39 47 13 102. Кабинет министров СССР -- 11 -- 18 -- 53 -- 183. ВС СССР 18 16 19 18 48 50 15 164. ВС РСФСР 47 40.5 24 26.5 16 19 13 155. МосСовет 34 41 21 23 30 26 15 10-----------------"МК" 23 февраляПоголовье скота сократилось на 15%, к маю на 40%. Не засеяно4 млн га озимых, не вспахано 13.5 млн га зяби. Остановлено500 заводов и фабрик легкой промышленности. Павлов обещал повыше-ние цен на 60%.-----------------"МК" 18 апреляПопулярность политических лидеров: октябрь апрель + ? - + ? -М.С.Горбачев 61 25 24 34 21 45 - 22 -В.С.Павлов 22 30 48 - - -Б.Н.Ельцин 73 18 9 70 15 1515 И.С.Силаев 55 34 11 - - ------------------ "ъ" Рост потребительских цен с 1985 года:1985 100%1986 103%1987 106%1988 111%1989 116%1990 125%1991янв 134%1991фев 153%1991март 176%1991апр 300%1991май 311%1991июнь 348%1991июль 410%1991авг 493%"АиФ" На территории СССР количество преступлений в 1990 по сравнению с1989 возросло на 16.3%, достигнув 1.336 тыс., из них тяжких более250.000. Число преступлений против личности возросло на 10%(умышленных убийств - 14.979 (15.4%), тяж ких телесных поврежде-ний - 39.673 (11.4%), изнасилований - 14.443 (2.7%). Количествоимущественных преступлений увеличилось на 19.8%, квартирных краж- на 24.3%. Раскрываемость преступлений - 45.4%. В 1990 году нераскрытымиосталось 684.739 преступлений, что на 25% больше, чем в 1989 г. Количество зарегистрированных преступлений за январь-февраль1991 года увеличилось на 24%. Каждое второе убийство - предумыш- ленное. Уровень преступностимолодежи в возрасте 14-17 лет в 1.5 раза выше, чем среди25-28-летних."АиФ" - 23 - За январь-февраль 1991 г. 5%-налог составил сумму 931.5 млн.руб. Данные по республикам (млн. руб): РСФСР - 582.2 Украина - 15.1 Белоруссия - 82.2 Узбекистан - 62.4 Казахстан - 66.5 Азербайджан - 7.3 Молдова - 55.9 Кыр- гызстан - 36.4 Таджикистан - 4.2 Армения - 2.3 Туркмения - 17.0"АиФ"Средняя чистая зарплата - 220 руб (1989)."АиФ"На проведение референдума - 118.000.000 руб."АиФ"Эмиссия денег в СССР:1988 - 11.5 млрд. руб.1989 - 18 млрд. руб.1990 - 25 млрд. руб.1991 - 50 млрд. руб.(по оценкам экономистов)."РабТрибуна"Итоги референдума: 76% - ДА 22% - НЕТ 2% - ? Да:РСФСР- 71.3% Украина - 70.2% Белоруссия - 82.7% Узбекистан - 93.7% Казахстан - 94.1% Азербайджан - 93.3% Таджикистан - 96.2% Киргизия - 94.6% Туркмения - 97.9% - 24 -

  • 748. Кризис политической системы СССР в период 1985-1991 годов
    Информация пополнение в коллекции 09.12.2008
  • 749. Кризис системы. Смена политического курса
    Доклад пополнение в коллекции 09.12.2008

    Курс на укрепление социально- экономической стабильности советского общества, заложенный в основание политических решений с начала 70-х годов, обернулся отказом от обновления производительных сил. От пятилетки к пятилетки падали главные экономические показатели. Не радовала среднегодовая производительность труда по группе ведущих отраслей: 8-я пятилетка- 6,8%, 9-я- 4,4%, на исходе 10-й- уже 3,8. Статистика сигнализировала о замедлении в 70-е годы темпов роста национального дохода. Но и такая нисходящая поступательность сопроваждалась снижением качества роста. Ударное финансирование "решающих" участков хозяйства в ущерб всем прочим деформировала экономику: производственная сфера подавляла хозяйственную периферию, тяжелая промышленность- легкую и т.д. Практически все товары попали в разряд дефицитных. Доля неудовлетворенного спроса в приросте личных сберижений увеличилась в 70-е годы примерно в 2,5 раза. "Пустые" или "горячие" деньги убивали торговлю, девальвировали ту часть труда, которая по определению не могла превратиться в товарные ценности. Через 10-15 лет либеральные публицисты скажут, что денежные сберегательные вклады старших поколений, якобы на заработаны. В конце 70-х годов наружное дыхание экономики было услышано специалистами, был составлен реалистический доклад правительству, но "опытные хозяйственники", 40 лет просидевшие в правительстве, вынесли по нему вердикт-анализ не состоятелен и не может быть взят за основу для директивных решений. Неудовлетворенность состоянием экономики вылилась в еще одну попытку обновления хозяйственного механизма методом часичных реформ. Документом, определившим систему таких мер, стало принятое 12 июля 1979г. Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР "Об улучшении планирования и усиления воздействия хозяйственного механизма на повышение эффективности производства и качества работы". Хотя провозглашалась ориентация производителей на конечный результат и на запросы потребителя, директивные задания руководящих инстанций остались краеугольным камнем планирования.

  • 750. Кризисные тенденции в мусульманско-коптских отношениях в АРЕ в конце 20 – начало XXI вв.
    Информация пополнение в коллекции 13.02.2011
  • 751. Критерії ефективності управління
    Информация пополнение в коллекции 15.03.2010
  • 752. Критические замечания по поводу альтюсеровской концепции становления марксизма
    Статья пополнение в коллекции 12.01.2009

    Но здесь возникает вопрос; в силу каких обстоятельств осуществляется переход от идеологии к науке, раз они так резко противостоят друг другу? Л.Альтюсер на этот вопрос отвечает: в силу практики. Непосредственное обращение к практике, к изучению действительного положения дела является тем фактором, который разрушает иллюзии и мифы идеологии, и ведет нас к научному рассмотрению вещей[1]. Этим ответом Л.Альтюсер считает вопрос исчерпанным, но, увы, по нашему мнению, этим ответом вопрос еще больше осложняется. Если практика, непосредственное обращение к действительности являются мостиком между идеологией и наукой, то что тогда является мостиком между идеологией, и практикой? Что приводит человека, полностью отданного сфере идеологии, к непосредственному обращению к действительности? На этот вопрос Л.Альтюсер ответа не дает и даже не ставит такой вопрос. По нашему мнению, в рамках резкого противопоставления идеологии науке, и, соответственно, Маркса-идеолога Марксу-ученому на вышеназванный вопрос ответить нельзя. Если определенный этап теоретического развития К.Маркса, в данном случае идеологический, резко противопоставляется другим (этапу непосредственного обращения к действительности и этапу научной деятельности), то от такого этапа нельзя никоим образом перейти к другому. Если принять, что К.Маркс первоначально полностью находился во власти идеологии, то его переход к рассмотрению практики нельзя считать осознанным шагом, совершившимся по собственной воле К.Маркса, а скорее всего - случайным, совершившимся под воздействием сугубо внешних для К.Маркса факторов. Это доказывается тем, что сознательное стремление к непосредственному обращению к эмпирии означало бы, что К.Маркс, находясь еще под влиянием идеологии, сильно усомнился в ней. А это означало бы, что в рамках идеологического сознания возникли противоположные стороны. Чтобы обратиться к практике, К.Маркс должен был бы сначала признать иллюзорный характер идеологии, или, по крайней мере, усомниться в правоте ее положений. Но что могло бы привести К.Маркса к таким сомнениям, раз он находился полностью во власти идеологии, то есть иллюзий, если не сама идеология? Но разве это не означает, что в таком случае идеология перестает быть единой и непротиворечивой? С другой стороны, само признание противоречивости различных сторон идеологии (сторон, содействующих обращению к практике и отвлекающих от нее) не означало бы повторение той методологической ошибки, о которой шла речь в начале, и которую Л.Альтюсер так сильно критиковал?

  • 753. Кругобайкалка
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    На 80-м километре, где когда-то был блокпост, непременно сворачивал я в таёжную сторону. В глубине распадка там большой фасонистый дом периода, как говорят архитекторы, "железнодорожного модерна" той поры, когда настилались вторые пути. Назначение его было самое рядовое путевая полуказарма, но выглядел он так, будто и в Европе побывал, и от родины не отстал: высоконький и одновременно приземистый, угловатый, узловатый, но того масштаба и тех линий, когда нигде не торчит и нигде не жмёт. Приятно было и любоваться ею, этой полуказармой, со стороны, тянуло посидеть и внутри. От неё начиналась тропа вдоль речки в брусничник и голубичник, и миновать её никак было нельзя. Брошенную и полуразрушенную, вот-вот, казалось, готовую рухнуть, её привел в порядок и "подбодрил" мой товарищ, преподаватель университета, мастер на все руки, Валерий Зиновьев, сопрягшись с кем-то ещё, и мы по дороге в ягодник обязательно заходили с ним посидеть в её стенах и отдавались старине и тёплому, какому-то молитвенному, полушепотливому, ничего не значащему, из нутра наплёскивающемуся разговору. Потом в мастерской у иркутской художницы Галины Новиковой я вдруг увидел этот дом во всей его благородной старости и в нимбе осенней позолоты увидел и с таким, должно быть, воодушевлением, как о родном, родительском, стал о нём говорить, что художница тут же порывисто и вручила мне этот холст. Позднее, вроде уже и отреставрированный, дом сгорел. Сожгли, наверное. Сожгли, чтобы сжечь, так же как мой товарищ не дал ему упасть, чтобы он жил. Недавно поставили на его место по сохранившимся чертежам новодел… Но что такое новодел? Это как ребёнок из пробирки живым не пахнет. И стоит этот новодел, озирается, не понимая, к чему он здесь и что от него требуется. Много что сожжено на Кругобайкалке из деревянной её красы. Или разобрано на дрова. Варварство любит идти следом за совершенством, и прошлось оно разбойно по всей заповедной дороге. Наполовину опустел, разобранный на дрова или сожжённый из азарта к разрушению посёлок Маритуй, самый большой и красивый на Кругобайкалке, картинно и весело протянувшийся по долине реки почти на километр. Жизнь здесь кроилась полной мерой: церковь, железнодорожное училище, метеостанция, больница, средняя школа, уже в 1908 году маритуйские театралы, не отставая от столиц, поставили на клубной сцене "На дне" М. Горького. В Маритуе в послевоенные годы напитывался красотой, добротой и чувством справедливости Леонид Бородин, известный бунтарь в борьбе за эту справедливость в советское время и автор дивной и нежной повести "Год чуда и печали". И автор книги о судьбе ледокола "Байкал" историк Алексей Тиваненко вышел из Маритуя, одним из первых начал он разыскания о паромной переправе и о гибели "Байкала", одним из первых стал добиваться, чтобы Кругобайкалку взяли на государственную охрану. А сколько железнодорожников, командиров производства с громкими именами маритуйского происхождения, сколько учителей и воинов! будто то был город! Неужели это закон на все времена, что после полной и созидательной жизни жизнь полая, пустая, выдирающая всё, что засеяно было благой деятельностью?!

  • 754. Кто правит и что правит. Сила власти или власть силы
    Доклад пополнение в коллекции 09.12.2008

    Государство состоит из граждан, оно есть не что иное, как масса граждан. На гражданина, как и на государство, “есть разные воззрения, так как одного и того же человека не все признают гражданином”. Понятие гражданина в каждом политич6ском устройстве свое. Аристотель определяет гражданина как того, кто участвует в суде и в управлении. Это абсолютное понятие гражданина. Называя это понятие гражданина абсолютным, Аристотель, по-видимому, хочет сказать, что истинно для всех форм политического устройства, разница между ними не столько в понятии гражданина , сколько в том, на какие слои населения распространяется там право участвовать в управлении государством и в суде, так что когда он говорит, что есть столько же видов граждан, сколько форм политического устройства, то это не следует понимать буквально, ибо все дело в том, кого сочтут за гражданина: “Кто гражданин в демократическом государстве, тот часто не считается за гражданина в олигархическом”, ибо “в демократиях… все граждане безразлично участвуют во всех делах государства, а в олигархиях напротив”. Кроме того, граждане несут военную службу и служат богатым. Итак, граждане это те, кому доступны четыре функции: воинская, административная, судейская и жреческая. Под “управлением” Аристотель имеет в виду, по-видимому, и законодательную и исполнительную власть. Гражданин пользуется гражданскими почестями.

  • 755. Кто такие антиглобалисты и почему им не нравится глобальный капитализм?
    Статья пополнение в коллекции 12.01.2009

    Движение антиглобалистов интересно и важно прежде всего упорным стремлением разбить вдребезги красивую сказочку западной пропаганды о наступление эпохи гуманизма, прогресса и согласия, о некоем хэппи-энде истории (недаром ведь на Западе так «раскручивают» сейчас работу американца японского происхождения Фукуямы «Конец истории», где проводится мысль о том, что капитализм североамериканского образца есть вершина исторического прогресса, уже наступившее «светлое будущее», так что стремиться уже ни к чему не надо, а надо оберегать и укреплять американизм). Антиглобалисты совершенно справедливо указывают, что шикарная жизнь богатых и среднего класса «развитых стран», которую уси-ленно пропагандируют западные и прозападные СМИ как эталон жизни лишь красивый фасад, за которым грязь, кровь и страдания миллионов и миллиардов человек. Когда коммунисты говорили о том, что сегодняшнее благоденствие Запада куплено дорогой ценой нищетой, мучениями и смертями в странах-пролетариях, т.е. в Третьем мире, и наши, и западные либеральные интеллектуалы отмахивались от них как от назойливых мух. Теперь тоже самое говорят молодые люди с самого Запада и еще как говорят не суконным, лапидарным языком советской пропаганды, а ярко, эксцентрично, карнавально! Причем, чем сильнее на Западе прессинг «либерального информационного тоталитаризма», приклеивающего ярлык «экстремизма» ко всему, что выходит за границы либерального поля, тем сильнее протест свободомыслящей западной молодежи. Оказывается даже западные СМИ с их мощнейшими технологиями «манипуляции сознанием», разработанными научными институтами, не всесильны, и это, как говорится, радует и вселяет определенный оптимизм. Другой вопрос: смогут ли только лишь одни антиглобалисты свалить капитализм? Думаю, не нужно иметь семь пядей во лбу, чтобы понять, что ответ на этот вопрос может быть лишь отрицательным. Слишком они разрознены, слишком увлечены эмоциональным протестом… И кроме того, не будем забывать, что антиглобалисты сугубо западный феномен, выражающий внутренний кризис самой западной культуры. Заметьте, что они бьют западный официоз его же оружием, то бишь упрекают глобальные компании и организации в нарушении тех же принципов, которые они во всеуслышанье провозглашают принципов суверенитета народов, прав и свобод человека, равенства в правах. Заметьте, что западные антиглобалисты в принципе не против глобализма как такового, т.е. идеи планетарного, унифицированного общества, «плавильного котла наций», они только за справедливое глобальное общество, где нет наций-эксплуататоров и наций-эксплуатируемых. Т.е. антиглобалисты находятся с некоторыми вариациями в поле тех же самых западных идей, которые породили глобализм, конфликт же между ними носит в полном смысле слова диалектический характер.

  • 756. Культура, политические элиты
    Контрольная работа пополнение в коллекции 21.07.2010
  • 757. ЛАОС. Новейшая история
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    С середины XIV по XVII век на месте Лаоса существовало могучее государство Лансанг - "Королевство миллиона слонов". В 1893 году эти земли перешли во владение Франции и стали частью Французского Индокитая. В 50-х годах XX века колониальное господство Франции в Юго-Восточной Азии рухнуло, и Северный Лаос был захвачен повстанческой организацией коммунистов. В 60-70-х годах ожесточенная война во Вьетнаме перекинулась в Лаос. После окончания вьетнамской войны в 1975 году к власти в Лаосе пришло коммунистическое правительство. В наши дни на политику страны оказывают сильное влияние вьетнамские коммунисты.

  • 758. Ларі Даймонд: три парадокси демократії
    Информация пополнение в коллекции 05.05.2011
  • 759. Латинская Америка в современных международных отношениях
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    Россия и такие латиноамериканские гиганты, как Бразилия, Аргентина, Мексика, приобрели сходные позиции в системе мирохозяйственных связей. Более того, по своему реальном весу в мировой экономике они оказались соизмеримыми величинами. Наряду с Китаем и Индией они составляют группу стран-гигантов, идущих вслед за «большой семеркой». Отсюда вытекают и общие вызовы безопасности, и, соответственно, новые возможности партнерства. Речь идет, в первую очередь, об опасности маргинализации в нарождающемся мире мегаблоков. В меньшей степени Мексика, а в большей - государства юга континента, так же как и Россия, оказываются в геостратегическом плане вне трех основных полюсов мирового развития - североамериканского, тихоокеанского и западноевропейского. Другой базисный фактор, расширяющий поле для партнерства, - общая незаинтересованность в однополюсном миропорядке и стремление к неконфронтационному сдерживанию гегемонистских устремлений в политике Соединенных Штатов. Государствами Латинской Америки в этой области накоплен большой опыт. Россия, как известно, в 90-е годы неоднократно испытывала на себе «силовые приемы» Вашингтона.

  • 760. ЛДПР
    Информация пополнение в коллекции 09.12.2008