Geum.ru

На жаль чи на щастя, не зможу розповісти зворушливої легенди, як увійшов у моє життя образ Тараса Шевченка

Вид материалаДокументы

Содержание


Як брат-довірник
Найвища цінність для нас
Нас згуртував тарас шевченко
Абсолют тараса шевченка
Шевченків гаман
Слово світилося, дихало
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

Прости, Господи!

Тарас Шевченко – душа українського народу, його віра, надія, любов. Народна легенда свідчить, що укранці не вірили у смерть Батька: "Наш Тарас не вмер, а тільки-но прикинувся мертвим".

Українська православна церква ще не канонізувала Тараса Шевченка, мабуть, час не настав. Та, впевнена, його вже "канонізував" сам народ, який вірить:


Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

ідуть між люди!


Слово Тараса – великі справи. Воно висвітлює розум, осяває душу, зміцнює наші зв'язки із Всесвітом, космічною цілістю, прилучає до вічних і сакральних цінностей, наближає до ідеального начала, сприяє осягненню модусу Вічності й Безсмертя, стає проривом до абсолюту, творить народ.

Скарби душі народного поета у "глухонімому" сьогоденні з його духом нелегкого "міжчасся", за словом професора Віри Агеєвої, окроплює душі молодих "словом вічним" істини, краси, віри, надії, любові. Чи не тому абітурієнти залюбки пишуть вступні твори до вузів за його тематикою? Що шукає і знаходить молоде серце, незміцнілий розум у шедеврах генія, якого стало модно "розкладати на полички" псевдопсихоаналізу?

Викладаючи курс риторики на гуманітарних факультетах Київського університету, я не раз відчувала особливу магію постаті Тараса та його творчості, зокрема, коли студенти залюбки занурювалися в його красне слово – таємносховище духу українського народу. Молодь ваблять, зачаровують "внутрішній" Шевченко, риси його непересічної вдачі. Вона вчиться цінувати свободу (власну й творчу), ще й ще раз осмислюючи його 9 (!) років волі – шість років навчання в Петербурзькій академії мистецтв і всього три роки "вільного художника"...

Мені здається, більшість нинішніх студентів довіку пам'ятатимуть високу ціну свободи, зіткнувшись із страшними фактами страждань поета, який не написав жодного рядка впродовж семи років каторжної солдатчини! Довідуючись про те, що Шевченко наприкінці свого недовгого життя почав втрачати зір і доживав у великій бідності, на очах у багатьох зблискували сльози.

Усі неправди світу, всю глибину несправедливості він спив до денця, але "не проспав" свого життя і сьогодні навчає цьому молоді покоління нащадків.

Ніколи не зітруться у моїй пам'яті благословенні миті тих занять з риторики в рідному університеті, коли чистий, дужий, дзвінкий голос юності публічно сповідується у своїй любові перед поетом, якого прагне пізнати як духовного проводиря, охоронця істини, як духовно-будівничого лицаря, бо, за словом Лесі Українки: "У кров переходить лицарство, як спадок предків".

Хтось із молодих назвав Кобзаря "райською людиною", хтось – “ангелом-охоронителем” України...

Містичний зв'язок поета-пророка з Богом і рідним народом я пережила влітку 2000 року у паломницькій поїздці до Люрду (Франція), де в єдиній українській церкві, прямо при вході, мої очі зустрілися з Тарасовими, який кожного вітав на далекій землі. Душа стрепенулась ще раз, коли в центрі Парижа, біля стін української церкви, ми знову поглянули у вічі скульптурного, замріяного Тараса, який своїм омофором зігрівав серце кожного, хто шукає "вічне слово"... А в душі лунало Лесине: "Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона. Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний. Так одвіку було й так воно буде довіку, поки житимуть люди і поки ростимуть терни".

О, ці "незримії скрижалі, незримим писані пером"! 1997 рік пам'ятний моєму серцю: я стала лауреатом премії Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т.Г.Шевченка за внесок у розвиток риторичної культури України.

З великою шанобою я ставлюся не лише до духовних спадкоємців Тараса, а й до його кровних родичів, серед яких багато непересічних особистостей.

Старійшина – праонука по сестрі Катерині – Надія Дем'янівна Красицька, колишня чудова актриса. Їй уже виповнилося 92 роки, вона скромно доживає віку у мальовничих Стайках, що на високому березі Дніпра. Досі вражає невичерпна енергія цієї мудрої жінки, її життєдайний оптимізм, гумор, на генетичному рівні замішані із власною артистичністю, бажанням пізнавати світ, втілюючи себе у співі, художньому читанні поезії, у спілкуванні.

Як педагог я знаходжу джерельну чистоту, могутню творчу силу й красу у "Букварі" Шевченка – передсмертному творі, що він його подарував дітям України – свій прощальний привіт і заповіт перед відходом у Вічність... Ця маленька книжечка – велика своїми педагогічними ідеями, оплідненими народним золотословом, божественними молитвами, геніальними поезіями самого Шевченка.

Шевченко завжди сповідував найвищий закон – закон любові. Решта законів – ніщо перед любов'ю, яка не тільки керує серцями, а й "рухає сонце та інші зірки".

Любов до Бога й України Шевченко виявив своїм служінням українському народові. Його народність можна простежити в духовно-моральному учительстві, щоб кожен знаходив свою стежку до Бога.

Шевченківський Київ – це не лише бульвар Шевченка, Національний університет імені Тараса Шевченка, пам'ятник навпроти університету. Це й чудовий ошатний Національний музей Тараса Шевченка і кілька скромних будиночків, де Тарас Григорович жив, страждав, ходив під арештом, бував на слідстві, де бідував у пошуках копійчини, яку, коли мав, залюбки роздавав дітлахам "на бублики"... У "Щоденнику" він сумно нотував: "Вирвався я з того святого Київа і простую, не оглядаючись, до Петербурга".

Але завжди оглядався у серці своєму, у слові своєму, милосердному і шляхетному, яке вміло прощати...

Разом з улюбленим поетом-пророком ми віримо, що Україна – це неопалима купина:


Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась...


Ми всі, кожен по-своєму, реально й містично, так чи так причетні до генія Шевченка, до його високої душі, ми всі його рідня – і кровна, і духовна... Тарас несе нам світовий християнський ідеал цілісної, згармонізованої людини, яка живе у злагоді з Богом, людьми, власною совістю:

Галина САГАЧ,

доктор педагогічних наук,

професор Київського національного університету

імені Тараса Шевченка,

академік АН Вищої школи України,

лауреат премії Т. Г. Шевченка

Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т. Г. Шевченка

Записала Майя Гончарова

2001 р.

-------------------------------------------------------

Володимир СИРОТЕНКО


Содержание