Література перших десятиріч ХІХ століття
| Вид материала | Конспект |
- «корифеїв», 144.97kb.
- Художня культура України. 10 клас Театральна культура ХІХ століття Мета, 97.88kb.
- Вивчалася, а отже, відзначається новизною, викликане потребами сьогочасся, необхідністю, 311.24kb.
- Електронні бібліотеки світової класичної та сучасної літератури, 81.89kb.
- М. П. Драгоманова колінько олена Петрівна удк 883. 3 Мала проза Стефана Коваліва, 309.35kb.
- Уроку з історії України для 9 класу на тему: "Початок національного відродження у Наддніпрянській, 110.98kb.
- Зарубіжна література, 24.18kb.
- Волинська обласна рада Вищий комунальний навчальний заклад, 281.35kb.
- Лія визначної рукописної пам'ятки староукраїнської мови та мистецтва XVI століття,, 94.57kb.
- А. Ю. Роль газети "Буковина" в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ, 342.2kb.
Iван Семенович Левицький (Нечуй) народився 15 листопада 1838 р. в м. Стеблевi (тепер Корсунь-Шевченкiвського району на Черкащинi) в родинi сiльського священика. Змалку вiн добре знав українськi народнi пiснi, приказки, старовиннi легенди та комiчнi казки й анекдоти, придивлявся до звичаїв i побуту селянства. Рано виникло у хлопця i тяжiння до книги, до iсторiї i поезiї рiдного краю. В батьковiй бiблiотецi вiн знаходив iсторичнi працi М. Маркевича, Д. Бантиша-Каменського, твори давньої та першi ластiвки нової української лiтератури. Особливо полонив уяву Iвана Левицького «Кобзар» Шевченка своєю народнiстю i високою поетичнiстю. Вiршi поета, розмови про нього були поширенi в народi, особливо в тiй мiсцевостi, де минали дитячi лiта письменника. Враження вiд поезiї Шевченка, як i вiд усної народної творчостi, глибоко западали у свiдомiсть i згодом знайшли гучний вiголос в оригiнальнiй прозi I. Нечуя-Левицького.
Початкову освiту вiн здобув вдома, а потiм у духовному училищi при Богуславськiм манастирi. Задушливу атмосферу старої «бурси» письменник згодом вiдтворить в мемуарному творi («Уривки в моїх мемуарiв та згадок. В Богуславськiм училищi»). Зi сторiнок спогадiв I. Нечуя-Левицького рельєфно постають «вихователi» беззахистних дiтей: жорстокий наглядач отець Федiр, п'яний самодур iнспектор Страхов та iншi, схожi на них... Навчання перетворювалось на безглузде зубрiння схоластичних «премудрощiв», моральне виховання – на знущання з учнiв i немилосерднi кари за найменшi провини. Лише потайки вiд учителiв можна було читати «свiтську» лiтературу (коли до школярiв попав «Золотий осел» Апулея, вони вивчили його майже напам'ять). З вдячнiстю згадує автор мемуарiв про молодих освiчених учителiв, якi подекуди траплялися серед п'яних деспотiв i злих аскетiв-«наставникiв».
По закiнченнi Богуславського духовного училища (1852 р) I. Левицький наступного року вступив до Київської духовної семiнарiї, де почував себе трохи вiльнiше. Тут юнак захоплено читає Пушкiна, Гоголя, Щедрiна, знайомиться з творами Сервантеса, Лесажа, Шатобрiана, Данте, студiює французьку мову.
Пiсля закiнчення семiнарiї I. Левицький через хворобу цiлий рiк перебуває вдома у батькiв, а потiм викладає географiю, арифметику та старослов'янську мову в Богуславському духовному училищi. 1861 р. вiн вступає до Київської духовної академiї (йому, як синовi священика, доступною була лише духовна освiта).
60-тi роки – це час пожвавлення суспiльного руху, коли посилюються народнi заворушення, поширюється iдеологiя революцiйних демократiв. У цих умовах на Українi зростає прогресивна нацiональна культура. Ще наприкiнцi минулого десятирiччя виходять друком антикрiпосницькi «Народнi оповiдання» Марка Вовчка, в 1860 р. опублiкований «Кобзар» Шевченка, у 1861-1862 рр. видається журнал «Основа». Все це пожвавлює духовнi запити студентської молодi, звертає їхню увагу на актуальнi суспiльнi й зокрема культурнi питання. Передовi настрої епохи проникають навiть через глухi мури духовної академiї. Разом з iншими, найбiльш мислячими студентами Левицький наполегливо займається самоосвiтою, передплачує тогочаснi росiйськi журнали («Современник», «Русское слово», «Русский вестник» та iн.) й «Основу». Його хвилюють проблеми зближення iнтелiгенцiї з народом, шляхи дальшого розвитку нацiональної культури та мови. Серед студентiв духовної академiї, як згадує письменник, «половина були великоруси, але було чимало сербiв, були й болгари, модлавани, греки й грузини». Молодь гаряче сперечалася з соцiальних та нацiональних питань, дебатувала лiтературнi новини. Особливо палкi суперечки викликали роман I. Тургенєва «Батьки й дiти» та присвяченi цьому творовi пристраснi статтi Д. Писарєва. З цих рокiв I. Левицький винiс посилену увагу до образiв «нових людей», зокрема до тургенєвського Базарова, якого вiн не раз згадує пiзнiше у своїх статтях i до якого «примiряє» свої образи молодих українських iнтелiгентiв.
Закiнчивши в 1865 р. духовну академiю, молодий рiзночинець порушує сiмейну традицiю, вiдмовляється вiд духовної кар'єри i йде вчителювати в свiтськi учбовi заклади. I. Левицький спочатку викладає словеснiсть у Полтавськiй духовнiй семiнарiї, потiм бачимо його як гiмназичного вчителя росiйської мови, лiтератури, iсторiї та географiї в Калiшi (1866-1867) i в Седлецi (1867-1872), з 1873 р. вiн учителює в Кишиневi. Навколо нього гуртуютсья прогресивно настроєнi вчителi. Обговорення суспiльних та лiтературних тем, виступи Левицького проти самодержавного гноблення на захист народу та його культури, його зв'язки з М. Драгомановим та київськими «громадiвцями»-українофiлами викликали пильну увагу департаменту полiцiї. За молодим вчителем встановлено жандармський нагляд, i, можливо, передчасний вихiд Левицького у вiдставку (у 1885 р.) пов'язаний саме з цими несприятливими обставинами.
Ще наприкiнцi 60-х рокiв учитель I. Левицький потай вiд свого оточення друкував власнi твори пiд псевдонiмом «I. Нечуй» у львiвському журналi «Правда» («Двi московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Свiтогляд українського народу в прикладi до сьогочасностi»). Незабаром його першi художнi твори вийшли окремим виданням у Львовi (Повiстi Iвана Нечуя, т. 1, 1872). Критика прихильно поставилась до блискучого дебюту українських письменникiв» i порiвнюючи його повiстi й оповiдання з кращими творами тогочасних росiйських письменникiв.
У другiй половинi 70-х – на початку 80-х рокiв талант художника-реалiста досягає найбiльшого розквiту. В цей час вiн створює класичнi повiстi й оповiдання з народного життя («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сiм'я», «Баба Параска та баба Палажка»), розгорнуту повiсть-хронiку з життя духовенства («Старосвiтськi батюшки й матушки»), перший український роман про нацiональну iнтелiгенцiю, її настрої та змагання («Хмари»).
З 1885 р. письменник живе в Києвi. Влiтку звичайно виїджає на Черкащину – до Стеблева, Бiлої Церкви, навколишнiх сiл. Серед знайомих i друзiв I. Нечуя-Левицького бачимо М. Старицького, М. Лисенка, М. Кропивницького. В 1885 р. його вiдвiдує в Києвi I. Франко, а потiм автор «Миколи Джерi» зустрiчається з I. Франком, I. Белеєм та iншими демократичними лiтераторами Захiдної України у Львовi, по дорозi до Щавницi (Карпати), куди вiн їздив на лiкування.
Суспiльнi зрушення, динамiка людської психологiї вiдбиваються в художнiх творах письменника 90-900-й рокiв («Афонський пройдисвiт», «Помiж ворогами», «Над Чорним морем», «Скривдженi й нескривдженi», «Старi гультяї», «Київськi прохачi», «Сiльська старшина бенкетує», «На гостролях в Микитянах» та iн.).
У цих творах I. Нечуй-Левицький сатирично висмiює попiв та ченцiв, вiдбиває соцiальне розшарування на селi, виявляє моральний розклад пануючих класiв, змальовує новi в українськiй лiтературi картини з побуту українських авторiв, подає цiкавi типи київських «прохачiв» - людей мiського «дна».
У творчiй спадщинi славетного прозаїка зустрiчаються окремi казково-утопiчнi твори. В 1892 р. вiн написав казку «Скривдженi й нескривдженi», де у фантастичних образах, спираючись на давню iндiйську мiфологiю та український фольклор, вiдбив непримиреннi суперечностi мiж народом та деспотичним самодержавством. Алегорична блискавка спалює царський палац i знаменує в творi перемогу повсталих мас. Утопiчний iдеал свiтлого, заможного i просвiченого суспiльства, позбавленого жахливих вiйн i соцiальних конфликтiв, письменник змалював у художньому етюдi «Бiдний думкою багатiє». Це пiдтверджує органiчнiсть демократизму письменника, хоч iнодi вiн i вiдчував на собi вплив лiберальних iлюзiй та нацiональних пересудiв.
Уже на початку своєї дiяльностi I. Нечуй-Левицький звертався до iсторичної тематики (романтична казка «Запорожцi» 1873, драми «Маруся Богуславка», 1875, «В диму та полум'ї», 1875), пiзнiше написав науково-популярнi нариси з давнiх часiв України та повiсть «Гетьман Iван Виговський» (1899).
Залишився надрукованим за життя письменника його найбiльший художнiй твiр такого плану – iсторичний роман «Князь Єремiя Вишневецький» (написаний у 1897 р., вперше надрукований 1932 р.). У творi вiдбилися концепцiї українських лiберально-буржуазних iсторикiв, хоча художник часом iде далi, виялвяючи соцiальне пiдгрунтя подiй. Основну увагу в романi звернено на процес полонiзацiї та покатоличення українських просвiчених кiл XVII ст., на боротьбу козацтва i селянських мас Правобережної України проти нацiонально-релiгiйних утискiв з боку польської шляхти. Проте зустрiчаємо й епiзоди, що свiдчать про наявнiсть не лише нацiональної, а й соцiальної незгоди мiж селянами та панством. Саме зображення поневолення i знущань з боку феодалiв та розмаху народних рухiв надає творовi рис реалiстичної змiстовностi. В романi селянськi ватажки Кривонос i Вовгура гуртують повстанськi сили, нищать панськi замки й фортецi. Врештi пiд керiвництвом Богдана Хмельницького повстанцi здобувають перемогу над ворогом. З художнього боку iсторичний роман I. Нечуя-Левицького поступається перед його класичними творами на сучаснi теми: зустрiчається надмiрна публiцистичнiсть, одноманiтнiсть образних засобiв, розтягненiсть описiв. Проте й тут читач знаходить чимало яскравих, живописних сцен, вдалих портретних i психологiчних характеристик.
Здобувши визначних успiхiв на теренi художньої прози, письменник виявив себе i в галузi драматургiї. Крiм згаданих iсторичних драм, вiн написав комедiї з сучасного мiського побуту «На Кожум'яках» (1871) та «Голодному й опеньки м'ясо» (1877), в яких змалював оригiнальнi типи мiщан, торговцiв, дрiбних урядовцiв, влучно охарактеризував їхнi звичаї, мораль i психологiю. Найбiльш вдалою є комедiя «На Кожум'яках». У переробцi М. Старицького вона набула бiльшої сценiчностi й досi (пiд назвою «За двома зайцями») живе в українському театрi.
Слiд вiдзначити, що доля українського театрального мистецтва, музики, живопису, можливостi й шляхи їхнього розвитку привертали пильну увагу I. Нечуя-Левицького i не раз ставали предметом його публiчних роздумiв. Про це свiдчать його статтi та рецензiї «Україна в артизмi» (1881), «З Кишинева» (1885), «В концертi» (1887), «Марiя Занковецька, українська артистка» (1893) та iн. Найцiннiшими прикметами українського театру автор цих розвiдок вважає сценiчну правдивiсть i звернення до демократичного глядача, прагне до розширення репертуару п'єсами реалiстичного напряму.
Iнтерес I. Нечуя до витворiв народної фантазiї, мотивiв та образiв українського фольклору знаходить вияв у його великiй працi «Свiтогляд українського народу в прикладi до сьогочасностi». Спираючись на книгу О. Афанасьєва «Поэтические воззрения славян на природу» та iншi фольклористичнi дослiдження, письменник створює ескiз української народної мiфологiї. На пiдставi аналiзу народних вiрувань та звичаїв, змiсту численних колядок, щедрiвок, веснянок I. Нечуй прагне схарактеризувати самий процес творення народом поетичних образiв свiтлих богiв – Сонця, Зорi, Хмари, Вiтру, Весни та цiлої низки iнших фантастичних iстот: русалок, мавок, полiсунiв, польовикiв, упирiв, вовкулак тощо. Фольклор пiдказує письменниковi особливостi селянської психологiї, розгортає перед ним скарбницю поетичних прийомiв i тропiв, якими вiн щедро користується в творчостi.
За пiвсторiччя невтомної працi I. С. Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят творiв. Своєю творчiстю вiн сприяв розвитковi реалiзму в українськiй лiтературi, поширив її тематичнi межi й образнi можливостi. Найсильнiшою стороною його таланту було вмiння вихопити з плину життя виразнi людськi типи, втiлити їх у рельєфнi й яскравi художнi образи.
З особливим спiвчуттям письменник-гуманiст ставився до простих людей, правдиво й майстерно малював героїв з народу. Микола Джеря, Василина, Кайдашi, баба Параска i баба Палажка – це класичнi художнi постатi, що мiцно ввiйшли в свiдомiсть поколiнь читачiв.
Реалiзм I. Нечуя-Левицького можна визначити як соцiально-побутовий. Глибокий знавець життя, письменник вмiв неквапно й докладно подати портрети своїх героїв, їх повсякденнi думки й розмови, змалювати цiлi поколiння людей рiзних соцiальних класiв i станiв. До нього в українськiй лiтературi не було такого багатства й рiзноманiтностi побутових картин, таких багатобарвних, реалiстично точних i захоплено поетичних пейзажiв. Замилуваний у природу, Нечуй-Левицький щедро малював своїм письменницьким пером українськi села й мiстечка, дав чудовi пейзажi Києва, Одеси, Кишинева, Акермана, вiдтворив Карпатськi гори, Днiпро, Чорне море, широкi степи України. Чимала заслуга Нечуя-Левицького i в розвитковi лiтературної мови, яку вiн постiйно поповнював багатствами українського фольклору та живої народної мови.
Письменник виконав таку велику працю щодо поширення тематичних i жанрових меж, яку в iнших, на той час бiльш розвинених лiтературах здiйснювали цiлi течiї або поколiння письменникiв. Реалiстичнi художнi твори Нечуя-Левицького – автора «Миколи Джерї», «Бурлачки» та iнших надбань української класики – вiдомi не лише на Українї. Поступово зростає їх популярнiсть серед народiв України i за кордоном. Повiстi й оповiдання видатного українського письменника неодноразово перекладалися на росiйську мову (збiрки вибраних творiв, окремi видання), а також на молдавську, бiлоруську та iншi мови народiв СРСР. Деякi з них («Микола Джеря», «Бурлачка», гумористичнi твори та iн.) виходили польскою, чеською, угорською, нiмецькою та iншими мовами.
Основна художня спадщина I. Нечуя-Левицького зберiгає й сьогоднi свою пiзнавальну, виховну й естетичну цiннiсть, впливає на сучасного читача своєю вiрнiстю правдi життя i художньою переконливiстю.
Панас Мирний (1849-1920)
В українському лiтературному процесi останнiх десятирiч XIX – початку XX ст. одне з чiльних мiсць належить Панасовi Мирному – видатному письменниковi-реалiсту, творцевi соцiально-психологiчного роману, авторовi багатьох оповiдань, повiстей, драм, комедiй. Такi його твори, як «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?», «Повiя», «Лихi люди», «Лихо давнє й сьогочасне», «Сон», мiцно утвердили якiсно новi епiчнi жанри, засвiдчили поглиблення художнього дослiдження дiйсностi, власне пiднесли українську прозу до рiвня тих художнiх досягнень, якi характеризували розвиток реалiзму в європейських лiтературах XIX ст.
Панас Якович Рудченко народився 1 травня 1849 р. у родинi бухгалтера повiтового скарбництва в м. Миргородi на Полтавщинi. Хлопець зростав в атмосферi старосвiтського побуту з досить сильними традицiями українських нацiональних звичаїв та обрядiв. У його вихованнi особливо помiтна роль матерi, яка любила згадувати старовину, розповiдаючи з гумором про характернi подробицi минулого. А нянька Оришка ввела маленького Панаса у чарiвний свiт народної поезiї i мови. Мудрiсть простої селянки, що виявлялася у кожнiй з розказаних нею казок та оповiдок, у конкретних порадах та застереженнях, глибоко засвоювалася мовчазним хлопчиком, ставала одним з тих визначальних чинникiв, що формували його переконання й естетичнi смаки.
Пiсля кiлькох рокiв навчання у Миргородськiй парафiяльнiй школi та Гадяцькому повiтовому училищi чотирнадцятирiчний пiдлiток iде на «власний хлiб». Правда, в шкiльнi роки на нього зробило значний вплив знайомство з вiдомою у Гадячi родиною Драгоманових. Тут шанували творчiсть М. Гоголя, I. Тургенєва, Л. Толстого. Вiд гiмназиста Михайла Драгоманова дещо молодшi за нього Панас та його брат Iван дiзналися про I. Котляревського та Г. Квiтку-Основ'яненка, захопилися поезiєю Т. Шевченка, «Народними оповiданнями» Марка Вовчка.
Формування характеру майбутнього письменника припадає на переломний перiод у суспiльному життi країни. Пiдлiток вiдчував пробудження iнтересу передових громадських кiл до всього нового, пов'язаного з боротьбою проти крiпосництва та його залишкiв, iз запровадженням буржуазних реформ. Для Панаса живим прикладом iнiцiативностi була дiяльнiсть старшого брата Iвана, який зав'язує стосунки з редакцiєю петербурзького журналу «Основа», надсилає туди власнi кореспонденцiї, збирає фольклорнi матерiали. У нього знаходять вiдговмiн заснування у Гадячi громадської бiблiотеки, вiдкриття жiночої школи, влаштування аматорських вистав. Вiн вiдгукується щирим вiршем на смерть Т. Шевченка.
Чиновницька служба Панаса Рудченка розпочалася восени 1863 р. у Гадяцькому повiтовому судi. Наступного року вiн переходить у повiтове скарбництво, а згодом, пiсля короткочасного перебування в Прилуках, обiймає посаду помiчника бухгалтера в Миргородському скарбництвi. Так минули вiсiм рокiв служби в канцелярiях повiтових мiст Полтавщини. Одноманiтна праця, затхле чиновницьке середовище пригнiчували душу юнака. Єдиною втiхою було читання. Як свiдчать щоденниковi записи, уже з 1856 р. його цiкавить у журналах не тiльки белетристика, а й публiцистика, критика, вiн захоплюється збiрником М. Номиса «Українськi прислiв'я, приказки i таке iнше» (1864), шкодує, що не було занять з рiдної мови, прагне надолужити цю прогалину самоосвiтою, вивчаючи українську фразеологiю.
У коло зацiкавлень Панаса Рудченка, його перекладацької роботи входили твори О. Пушкiна, М. Лермонтова, К. Рилєєва, М. Огарьова, О. Плещеєва. А коли намагався писати щось своє, на ньому виразно позначався вплив Шевченкового «Кобзаря». Ширшає обiзнанiсть Панаса Рудченка, насамперед через львiвський журнал «Правда», з українською лiтературою, зокрема з раннiми творами I. Нечуя-Левицького, якi вiн видiляє не стiльки за тематикою, скiльки за новою формою компнонування художнього матерiалу.
З 1871 р. П. Рудченко живе у Полтавi, працює в губернському скарбництвi. Його нiколи не приваблювала чиновницька кар'єра, але сумлiнне виконання службових обов'язкiв зрештою привело до високого чину дiйсного статського радника. Iнший бiк життя П. Рудченка, невiдомий навiть багатьом знайомим, був пов'язаний з лiтературною працею. Вiн весь у полонi болiсних роздумiв про долю безправних трудiвникiв. Його хвилюють почутi конкретнi iсторiї про жiноче безталання. Йому ненависнi бездуховнiсть, меркантилiзм мiщансько-чиновницького середовища.
Наприкiнцi 60-х рокiв П. Рудченко написав ще й досi не опублiкований цикл поезiй у прози «Думки», який засвiдчує громадянське змужiння початкiвця, його прагнення працювати для рiдного народу. Природно, що з перших днiв життя в Полтавi вiн входить у коло демократично настроєних iнтелiгентiв – членiв мiсцевої Громади, одним з найдiяльнiших та iнiцiативних дiячiв якої був колишнiй учасник Кирило-Мефодiївського товариства Д. П. Пильчиков.
Лiтературна праця, яка продовжувалася тепер ще з бiльшою iнтенсивнiстю, примушувала П. Рудченка шукати видання, де б можна було опублiкувати написане. Оскiльки в Росiї українське слово було заборонене Валуєвським циркуляром 1863 р. з'являється один з них – «Українi», пiдписаний прибраним iм'ям – Панас Мирний. Цього ж року тут анонiмно друкується оповiдання «Лихий попутав», одразу ж помiчене читачами й вiдзначене критикою. Так вiдбувся лiтературний дебют молодого автора, так народився новий письменник.
Художня творчiсть стає справжньою втiхою i вiдрадою Панаса Мирного. Вiн iнтенсивно працює, i в 70-80-х роках дещо з його доробку з'являється друком. 1874 р. у журналi «Правда» побачили свiт нарис «Подорiжжя од Полтави до Гадячого» та оповiдання «П'яниця». 1877 р. у Женевi окремим виданням заходами М. Драгоманова виходить повiсть «Лихi люди». Ще 1875 р. у спiвавторствi з братом Iваном Бiликом було завершено роботу над романом «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» i подано до цензури, але в зв'язку з Емським указом цей твiр у Росiї не був опублiкований i вийшов у Женевi 1880 р. головним чином на кошти М. Драгоманова та його близьких друзiв.
Лiтературна доля Панаса Мирного – яскраве свiдчення трагедiї українського письменника в умовах соцiального пригнiчення. Вiн не мiг друкувати свої твори на рiднiй землi, змушений був приховувати своє авторство, над ним постiйно висiв дамоклiв меч царської цензури. Навiть надрукована у Швейцарiї повiсть «Лихi люди» з'явилася анонiмно, а роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» не потрапив на Україну, отже, й не став фактом лiтературного процесу.
Панас Мирний, при всiй замкнутостi свого характеру та властивiй йому обережностi, тягнувся, однак, до передових людей, прагнув громадською дiяльнiстю розворушити iнших. Перебуваючи у Києвi, де 1874 р. вiдбувався III Археологiчних з'їзд, вiн особисто знайомиться з М. Старицьким, М. Лисенком, П. Житецьким, П. Чубинським, О. Русовим, О. Терлецьким.
На початку 1875 р. полтавська жандармерiя вчинила обшуки в людей, якi викликали у неї пiдзору. До них потрапив i П. Рудченко. Це була акцiя в справi таємного полiтичного товариства «Унiя», хоч, як сьогоднi доведено, такого товариства власне й не iснувало. При обшуку в письменника вiдiбрали зошит з вiршами i кiлька книжок. Проведений у полiцiї допит Панаса Мирного примусив його надалi дiяти ще з бiльшою обережнiстю.
Урядовi репресiї (лiквiдацiя Пiвденно-Захiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства, арешти i заслання громадських дiячiв, нова заборона українського слова в 1876 р.), брутальне торжество повiнiстичної реакцiї пригнiчували письменника. Хоч вiн i продовжує писати, однак часто не завершує розпочатого: цi твори так i залишилися свого часу не вiдомими читачам.
Наприкiнцi 70-х рокiв Мирний розпочинає працювати над романом «Повiя». У випусках альманаху «Рада» (1883, 1884), пiдготованому М. Старицьким, публiкуються першi двi його частини. Згодом було завершено працю й над останнiми частинами твору, але письменник, вiрний своєму принциповi не поспiшати з друкуванням написаного, «вiдклав» рукопис «на дуже довге «вилежування», а згодом «охолов» до нього.
Разом з братом I. Бiликом Панас Мирний працює i над повiстю «За водою», закiнчує першу редакцiю повiстi «Лихо давнє й сьогочасне», пише «Казку про Правду i Кривду», драми «Лимерiвна», «У черницях», «Перемудрив», повiсть «Голодна воля», кiлька оповiдань.
Хоча служба вiдбирала в письменника найкращий час, проте вiн встигає стежити за лiтературним процесом, вiдвiдує вистави гастролюючих у Полтавi українських труп. Познайомившись з М. Занковецькою, Мирний дарує їй рукопис драми «Лимерiвна», а через пiвтора року, у квiтнi 1892 р., роздiляє з нею успiх цiєї вистави за п'єсою, дещо вдосконаленою талановитою актрисою. На концерт хору М. Лисенка, що вiдбувся навеснi цього ж року в Полтавi, Мирний вiдгукується схвильованим вiршем «Привiт нашому славному Бояновi Миколi Вiталiйовичу Лисенковi у достославний день 10 березня 1892 року вiд щирого серця полтавцiв». Його промовою вiдкривається зiбрання полтавської iнтелiгенцiї 26 лютого 1893 р., присвячене вшануванню пам'ятi Т. Шевченка.
Кiнець 90-х рокiв для письменника позначений iнтенсивною творчою працею. Вiн пише п'єсу «Згуба» (1895-1896), перекладає трагедiю В. Шекспiра «Король Лiр» (1896-1897), здiйснює остаточнi редакцiї оповiдання «Морозенко», повiстi «Лихо давнє й сьогочасне» (1897), третьої частини роману «Повiть» (1898), нарису «Серед степiв» (1899), завершує переклад поеми Лонгелло «Дума про Гайявату» (1900).
Взагалi на рубежi столiть Мирний пiд впливом пiднесення визвольної боротьби активiзує свою громадську дiяльнiсть. Вiн бере активну участь у пiдготовцi й вiдзначеннi сторiччя з часу виходу перших трьох частин «Енеїди» I. Котляревського (1898), у вiдкриттi в Полтавi йому пам'ятника (1903). Змiцнення вiри письменника у перспективнiсть розвитку української культури яскраво проявляється у тому, що вiн з початком революцiї 1905 р. починає виступати, так би мовити, пiд вiдкритим забралом. Мирний стає одним з органiзаторiв i керiвникiв журналу «Рiдний край», рiшуче пiднiмає голос за визволення трудящих, активно вiдстоює їх право на розвиток нацiональної культури, сприяє консолiдацiї українських лiтературних сил. Вже у першому номерi часопису публiкується вiрш Мирного «До сучасної музи», в якому проводиться iдея активного служiння лiтератури справi народного визволення. Тут же друкується новела «Сон», пройнята пафосом революцiйного оновлення життя. Саме тодi письменник пише оповiдання «Пригода з «Кобзарем», в якому порушується проблема несумiсностi вiльного життя особистостi в умовах пригнiчення мас.
Тяжкi випробування випадають на долю письменника в останнє десятирiччя його життя. Не стало багатьох добрих знайомих, яких вiн знав упродовж тривалого часу i з якими працював на нивi рiдної культури. Смерть багатьох передових людей – письменникiв, театральних дiячiв – боляче вiдгукнулася в його серцi. Порушувала душевну рiвновагу нервова хвороба дружини. Та найболючiше вразила Мирного загибель у вереснi 1915 р. на вiйнi старшого сина Вiктора. Бiль вiд втрати посилювалася хвилюванням i за долю середнього сина Михайла, якого теж мобiлiзували до дiючої армiї.
Складним i суперечливим було ставлення вже лiтнього письменника до революцiйних подiй 1917 р. та громадянської вiйни, яка охопила країну. Повалення царизму дало iмпульс для продовження працi над перекладом «Орлеанської дiви» Ф. Шiллера (розпочато 1906 р.), що свiдчило про розумiння Мирним спiввiднесеностi iдейного пафосу твору нiмецького письменника до революцiйних подiй на рiднiй землi. Однак прийняти i зрозумiти суть революцiйного оновлення вiн не змiг через половинчатiсть програми Лютневої революцiї. Далеким був Мирний i до розумiння Жовтневої революцiї, оскiльки встановлення нового життя на Українi ускладнювалося безперервними змiнами влади, жорстокою боротьбою антагонiстичних полiтичних сил. У цiй боротьбi на початку 1919 р. загинув молодший син Леонiд, отже, не дивно, що старий хворий письменник сприймав цi подiї як жахливу братовбивчу вiйну.
Водночас Мирний вiтав пожвавлення українського видавничого руху, зумовленого пожваленням самодержавства. 1918 р. у Полтавi виходить збiрка «Українськi народнi казки», зiбранi I. Я. та А. Я. Рудченками», публiкуються його повiстi «Товаришi» та «За водою». Наступного року побачила свiт третя частина роману «Повiя», виходить перекладеня Мирним дитяча вiршована п'єса П. Соловйової «Царiвна Полуничка». В час розгулу денiкiнського терору, переслiдувань будь-яких виявiв українського культурного життя письменник виступає 12 вересня 1919 р. з пристрасною, по-громадянському наснаженою промовою на мiтингу в Полтавi з нагоди 150-рiччя з дня народження I. Котляревського, чим викликає пiдозру бiлогвардiйської реакцiї.
Радянська влада встановлювалася в Полтавi неодноразово, але iснувала тiльки по кiлька мiсяцiв на початку 1918, у першiй половинi 1919 р. Панас Мирний працював на тiй же посадi, правда, в установi iз змiненою назвою. Як радянський службовець губфiнвiддiлу вiн працює i пiсля 10 грудня 1919 р., коли мiсто звiльнене вiд бiлогвардiйцiв. Однак здоров'я було пiдiрване: вночi з 19 на 20 сiчня 1920 р. стався крововилив у мозок, а 28 сiчня письменника не стало.