Волинська обласна рада Вищий комунальний навчальний заклад

Вид материала

Документы

Содержание 1. Історичні відомості про вишивку. 2. Орнаменти у вишивці. 3. Символи українців. 4. Техніки вишивання. Хрест -- одна із найпоширеніших технік в українській вишивці При вишиванні хрестиком важливо додержувати таких правил Косий хрестик. Прямий хрестик.

Подобный материал:

• Волинська обласна рада Вищий комунальний навчальний заклад, 2117.24kb.
• Волинська обласна рада Управління освіти І науки Волинської облдержадміністрації Вищий, 214.94kb.
• Стипендії Центрального Європейського університету Центральний Європейський університет, 35.09kb.
• Приватний вищий навчальний заклад міжнародний університет бізнесу І права, 1138.78kb.
• Державний вищий навчальний заклад, 466.69kb.
• Шановні освітяни!, 225.61kb.
• Державний вищий навчальний заклад, 1225.87kb.
• Державний вищий навчальний заклад, 1960.81kb.
• Молоді та спорту України, 63.5kb.
• Вищий навчальний заклад “національна академія управління”, 1932.37kb.

Волинська обласна рада

Вищий комунальний навчальний заклад

«Володимир – Волинський педагогічний коледж ім. А.Ю.Кримського»





Наукова робота

студентки 3 курсу, групи О

спеціальність 5.010103 «Педагогіка і методика середньої освіти.

Трудове навчання. Обслуговуюча праця»

Задерей Марії Ростиславівни

Науковий керівник: викладач трудового навчання

Симчук Наталя Романівна


Володимир – Волинський

2007


ЗМІСТ


1. Історичні відомості про вишивку…………………………3

2. Орнаменти у вишивці………………………………………6

3. Символи українців………………………………………….10

4. Техніки вишивання…………………………………………19

5. Література……………………………………………………24


1. ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО ВИШИВКУ.

Вишивка - один з найбільш поширених і популярних видів народного декоративно-прикладного мистецтва в Україні. Перші документальні відомості про побутування вишивки походять з мініатюр "Ізборника Святослава" (ХІ ст.) та фресок Софії Київської. Розкопки поховань з перших століть після Різдва Христового також підтверджують розповсюдженість вишиваних прикрас та елементів одежі (які частково збереглись) на території України. Такі свідчення історичних, літературних, фольклорних і речових пам'яток маємо із ХІ - ХІV століть. Як правило, більшість пам'яток подають орнаменти, барви, техніки вишивок, близькі до відповідних місцевих сучасних зразків. До ХІХ століття вишивка існувала переважно як вжиткове (різні техніки вишивки, гаптування, тамбурна та бісерна вишивка та релігійне (церковне шитво) мистецтво, багате символікою та філософським змістом. Не втрачаючи цих рис, із ХІХ століття вишивка перетворюється на ремесло. Із початку ХХ століття вишивкові промисли потрапляють під значний вплив замовників, що призвело до деякого зниження художнього рівня виробів.

Основною функцією вишивки є оздоблення одежі та тканин для обладнання й прикрашення житла і церков. Вишивані вироби, зокрема рушники, - неодмінний атрибут цілого ряду обрядів та ритуалів українців. Впродовж віків кожен регіон України виробив своєрідні прийоми художнього оздоблення тканин вишивкою. І хоч навіть поміж сусідніми селами існують місцеві варіанти, загальні тенденції та принципи вишивкарства є спільними для всіх українців. Відмінності ж полягають у місці розташування орнаменту, його величині, особливостях мотивів, їх розміщенні та компонуванні, барвах, колориті тощо.

Первісно вишивали лляними, конопляними нитками та нитками з нефарбованої і білої вовни. Згодом у практику вишивання увійшли і закріпились й інші види лляних, вовняних і бавовняних ниток; окрім полотна основою для вишивання почали служити батист, китайка, шовк, плис, шкіра тощо. У ряді регіонів України при вишиванні часом використовують металеві, золоті і срібні нитки, коралі, перли, "пацьорки", коштовне каміння, "лелітки" тощо.

Минали віки. На території нашої країни змінювались народи (кіммерійці, скіфи, сармати), культури (зарубинецька, пізньозарубинецька, черняхівська та ін.). Збагачувалися знання людей про навколишній світ і про себе. З’являлися нові мотиви, знаки, обереги. Але в безперервному процесі розвитку нічого не зникало. На старе нашаровувалось нове, в тісних взаємозв’язках відкладалося в народній пам’яті. Унікальні пам’ятки декоративно-прикладного мистецтва давньої слов'янської культури розширюють погляд на еволюцію орнаменту, появу нових мотивів, їх символічне значення. В центрі уваги людини першого тисячоліття продовжували залишатися ідеї родючості полів, плодючості тварин, продовження роду. Не випадковим є те, що в пам’ятках мистецтва, які відображають світоглядні та космологічні уявлення людей, продовжують жити згадані раніше орнаментальні композиції, в яких домінуюча роль належить зображенню людини, птахів, звірів складною геометричною мовою. Орнаментальні мотиви образно відображають уявлення людей про життя і смерть, про добро і зло, здоров’я, хвороби тощо. В них магічне та естетичне виступає в єдиному синтетичному взаємозв’язку. Про поширення вишивки на території сучасних земель України свідчать збережені археологічні матеріали, повідомлення літописців, мандрівників. Важливими свідками про вишивку на території сучасних південноукраїнських земель є численні “кам’яні баби”, на яких чітко позначені вишивки на уставах, падолах, манжетах. У Х-ХІ ст. для прикрашання тканин одягового та обрядово - інтер’єрного призначення широко застосовувалась вишивка з поховань Х-ХІ ст. відомі фрагменти шовкових тканин з вишивкою золотими нитками; жалобні пов’язки – чільця, стрічкові стоячі комірці, нарукавники, пояси, кайми, плащі. В епоху Київської Русі вишивка золотими і срібними нитками зазнала розквіту і поширення в побуті і феодальної знаті. Вона була популярною і оцінювалась як надзвичайна коштовність. Нею прикрашали не тільки святковий, ритуальний, княжий, а й цивільний одяг, тканини для храмів. Вишивки ХІІ-ХІІІ ст. виконані переважно на домотканих матеріалах: лляних, конопляних, вовняних, а також тканинах зарубіжного мануфактурного виготовлення, шкірі, з яких шили різні компоненти одягу, вироби інтер’єрного та побутового призначення.

ХІХ ст. – важливий період в історії розвитку української вишивки. Вишивка зазнала масового поширення, стала одним із основних видів народного, декоративного мистецтва.

Вишиванка… Шматочок тканини, за допомогою нитки та голки та ще ніжних рук, перетворений на цілий Всесвіт зі своїм власним таємним життям. Тепер проводяться багато досліджень з метою визначення і повернення у свідомість людей того справжнього закодованого х вишитих знаках змісту, через який до нас промовляють наші пращури. Можливо, відкривши до кінця їх значення, українці зможуть зрозуміти сенс свого буття, згадати своє минуле, чи ж навіть побачити своє майбутнє. Одним з найдавніших найулюбленіших і найпоширеніших видів декоративно-ужиткового мистецтва є українська народна вишивка.

Вишивання узорів на шкірі, пізніше - на тканинах за допомогою простого пристосування голки і нитки відоме людству з давніх-давен.

В Україні вишивали у кожному селі, у монастирях, поміщицьких маєтках. Так уже ведеться з давніх-давен - жінка одягала сім'ю, ткала килими, скатертини, вишивала рушники та сорочки, гаптувала їх квітами та оберегами, щоб доля рідної людини була красивою, захищеною від злого ока.

Перша вишивальна школа була організована у XI ст. сестрою Володимира Мономаха Ганною, у ній дівчата вчилися вишивати золотом та сріблом.

До середини XIX ст. тканини домашнього виробництва посідали головне місце, їх виготовляли жінки у вільний від сільськогосподарських робіт час на ткацьких верстатах з двома підніжками, які утворювали перпендикулярне переплетення основи і утка. Це так зване просте полотняне переплетення, типове для лляного і конопляного полотна.

Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини минулого і досягнення художньої культури українського народу. Її розвиток проходив у єдиному русі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його загальним основам.

Українські вишивальниці постійно збагачували, розробляли нові техніки поверхневого вишивання з лицевого боку. Українській народній вишивці притаманні мініатюрність, чистота виконання, ювелірний характер. Дослідники стверджують, що за техніками вишивання на Україні розрізняють близько 100 типів вишивок. Сьогодні вишивка розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції - естетичну, пізнавальну, пошукову. Це показовий вид мистецтва, який зберіг, доніс до нас і стверджує дальший розвиток орнаментальної, графічної, живописної культури народу.

Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків. Мабуть, ніколи не зможемо ми довідатися, хто і коли вперше здогадався втілити в узорний мотив красу рідної природи, свої переживання та відчуття, бо з одягу на недовговічність тканини та ниток наука позбавлена можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва. Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує з незапам'ятних часів. Вишивкою , за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, які датуються VIст., при дослідженні показали ідентичність не лише одягу, а й вишивки українського народного костюма ХVШ – ХІХст.

2. ОРНАМЕНТИ У ВИШИВЦІ.

За мотивами орнаменти вишивок поділяються на чотири групи:

• геометричні,
  
• рослинні,
  
• рослинно-геометричні,
  
• зооморфні (тваринні)
  

й відображають елементи символіки стародавніх вірувань, культів.

Геометричні орнаменти, наприклад, притаманні всім видам народного мистецтва і всій слов'янській міфологи. Різноманітні кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести символічно відображали уявлення наших предків про світобудову, тож їхнє значення відповідне. На основі стародавніх космологічних символів у народі створена своя система назв. Це «баранячі ноги», «кучері», «гребінчики», «кривульки», «сосонка», «перерва» тощо. Геометричні орнаменти виділені як найбільш давня група, яка увібрала в себе первинні символи, притаманні архаїчному світогляду. Основними мотивами тут є: хрест, ромб, коло, зигзаги та хвилясті лінії, а також похідні від цих мотивів. Хрест визначають як знак вогню, ромб - землі, коло - сонця (давніше значення - жіночий знак), зиґзаґи та хвилясті лінії асоціюються з водою. Одним з найдавніших геометричних мотивів є також меандр, який співвідноситься із символом вічності. Саме геометричні орнаменти вперше склалися, як знакова система, і є найдавнішою частиною орнаментів вишивки на сорочках. Вони являють архаїчний рівень свідомості в традиційному суспільстві, решта орнаментальних груп є пізнішими і демонструють подальший розвиток орнаментики, на якій відбилися зміни в свідомості, соціальній структурі, господарстві та ідеології суспільства.



В основі рослинного орнаменту лежить культ поклоніння природі, рослині. Крім поширеного символу «дерево життя», який зображається стилізовано у формі листя або гілок, у вишивках з рослинним орнаментом популярні стилізовані зображення Берегині, використання таких мотивів, як «виноград» - символ добробуту, щасливого одруження, «барвінок» - символ кохання тощо.



Рослинно-геометричні орнаменти поєднують в собі основи геометричного і рослинного орнаменту. Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометричний орнамент Із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, ромбами, квадратами. Основні кольори білий, коралово-червоний, трапляється жовтий і голубий. Виконується вишивка хрестиком, знизуванням, гладдю.



На зооморфних вишивках зображуються тотемічні й солярні тварини, а також звірі, що позначають три яруси «дерева життя». Інколи вишивальниці використовують індивідуальні мотиви, які властиві баченню візерунка певної особи. Ними можуть бути заячі та вовчі зуби, волове око, риб’яча луска тощо.

Колір у цьому разі пов'язаний зі знаковістю орнаментів опосередковано, оскільки, хоча загалом українська культурна традиція зберігала успадковану від минулого семантику основних кольорів, поступово до неї додалися запозичення із європейської культури та християнства.

У малюнках орнаментів, в їхньому розміщенні на одязі, в комбінаціях окремих орнаментальних мотивів, у їхньому кольоровому вирішенні та назвах проявляється архаїчна традиція наносити конкретний комплекс знаків на одяг конкретної людини, як закодовану інформацію або відповідний текст. Спочатку використання окремих знаків чітко регламентувалось, оскільки кожна комбінація мала власний зміст і призначалася для певної людини. Однак поступово орнаментальне зображення почало наноситись на одяг за традицією, без урахування його змісту. Та все ж орнамент завжди відігравав важливу роль у вишивці на одязі, залишаючись засобом організації семіотичного простору сорочки. Важливим результатом аналізу символіки орнаменту є те, що етнічна культура, завжди перебуваючи в стадії творення, надає усім інноваціям певного змісту та відповідного семіотичного статусу. Це видно на прикладі рослинних орнаментів типу "брокар", які швидко поширились наприкінці XIX ст., поступово витіснивши в окремих регіонах давні мотиви. Народна традиція надала їм відповідного змісту, фактично, створивши нову систему символів для орнаменту.

Велику роль у житті українського народу відігравали рушники, такі поширені в різних родинних церемоніях і обрядах: під час сватання, весілля, поховання, закладання хати і на входини, зустрічі почесних гостей, народження дитини. Мали вони символічне значення і в оздобленні хати, оскільки в найдавніші часи виникла віра в їхні охоронні властивості. Не менш важливу роль відігравала в обрядодіях, сімейному побуті хустка. Цінна колекція рушників, хусток, зразків вишивок зберігається в етнографічному зібранні Дніпропетровського історичного музею. Переважну частину колекції складають тканини кінця ХУШ-ХІХ ст. з Катеринославської, Подільської, Полтавської, Чернігівської, Київської губерній.

Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий та чоловічий одяг. Особливої уваги надавали рушникам - старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали, і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали, образи та накривали хліб на столі. Крім обрядового значення, рушники мали і чисто практичне застосування. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви. Наприклад, для втирання обличчя і рук - утирач, посуду і стола - стирок, для прикрашення образів - покутник, для шлюбних церемоній - весільний, для похорон - поховальний, для пов'язування сватів - плечовий тощо. Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення, так, при зведенні хати рушниками застелялися підвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, на рушниках опускалась домовина з небіжчиком, рушниками скріплювали купівлю-продаж тощо. Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям, за якими розрізняються «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські», «галицькі» і «буковинські».

Українська вишивка, рушники на перший погляд не мають ніякого значення в житті сучасної людини, але вони віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є живущим бальзамом, який сповнює нас споконвічною могутньою силою українського народу.

3. СИМВОЛИ УКРАЇНЦІВ.

Калина

Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового древа, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме древо пов'язує світ мертвих зі світом живих.

Калина символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:

Ой у лузі червона калина похилилася.

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо.

А ми нашу славну Україну розвеселимо!

Вінок

Вінок — символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

А в цьому домочку, як у віночку

Тут господар — багатства володар,

Тут господиня — червона калина,

Тут дівочки як квіточки,

Тут синочки, як колосочки!

Рушник

Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й має на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, відповідно, посилюється. По всій Україні рушником накривали хліб на столі. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник. Хлібом-сіллю на рушнику і досі зустрічають гостей. В українській хаті рушники вивішують над іконами і над портретами родичів. Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.


Мотиви-символи

Мотив	Графічне зображення	Мотив	Графічне зображення
1. Вуж		2. В’юни
3. Рак		4. Ластівка
5. Сова		6. Баран
7. Овес		8. Косиці
9. Цуцики		10. Перерва
11. Купчак		12. Полуниця
13. Виноград		14. Хміль
15. Сосонка		16. Чорнобривці
17. Хрест		18. Хрест
19. Бесаг(мішок)		20. Кучері
21. Меандр		22. Меандр
23. Меандр		24. Безкінечник
25. Берегиня

Вишиванка

Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг. Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові — нареченому, чоловікові, хлопчикові; дівчині, заміжній жінці.

Виготовлялися з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи. Було чимало типів традиційних сорочок за формою, використанням матеріалів, а також за семантикою кольорів: подільський, галицький, поліський, волинський, наддніпрянський, полтавський, гуцульський, буковинський, лемківський тощо. Цікаво, що символіка вишиванок часто-густо збігається із символікою орнаментів предметів матеріальної трипільської культури. Виявлені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків (датують їх VI ст.) ідентифікуються з узорами вишиванок XVIII—XX ст.. Щоправда, символіка вишивки часто-густо складалася з двох частин: історичної, родової і прогнозуючої (загадування майбутнього, продовження роду). На вишиванках застосовувалися традиційні символічні орнаменти: геометричні (вважаються найдавнішими), рослинні, зооморфні (тваринні), Іноді типи орнаментальних форм поєднувалися: орнаментально-рослинний з переважанням першого чи останнього. Символіку форм конкретизувала символіка барв. Скажімо, подільська кольорова мережка, виконана хрестиком і низзю з декоративним швом-качалкою (качалочкою) подає ромб, розміщений поміж двома горизонтальними лініями. Трикутник між ромбом та лініями вишивався навскісними лініями у вигляді завитків («баранячі роги»). В орнаментах переважає чорний і червоний кольори із украпленням синього, зеленого, жовтого (золотого). Такий тип вишивки міг символізувати не лише хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з наявністю річок, озер чи журливість вдачі, любов, цілеспрямованість подолянина у досягненні мети, а й певну гармонійність у стосунках людини з природою і людських взаєминах; силу, міць; зростання; часом — запліднення тощо. Із зображеннями ромба й двох ліній могли пов'язуватися певні уявлення про календар, чотири пори року, між народженням та смертю (дві лінії). Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії. Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових (козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та їн.). За традицією, дівчина, готуючи придане, мала вишити своєму нареченому сорочку:

Шовком шила, шовком шила, золотом рубила.

Та для того козаченька, що вірно любила.

Сорочка (особливо чоловіча) була символом кохання, вірності, невірності. В давньому замовлянні сказано: "Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був", звідки видно, що «білий — милий». У деяких народних піснях, як зауважував О.Потебня, образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі символічних значень:

Ой коби я була знала, що я твоя буду,

Випрала би-м сорочечку від чорного бруду

тобто: покохала б, поєдналася з тобою за умови обов'язкового майбутнього заміжжя;

Закувала зозуленька на жовтім пісочку.

А хто ж мому миленькому випере сорочку?

У другій половині XIX ст. в європейській фольклористиці широко обговорювався сюжет про графа, котрий потрапив у полон до невірних, і про його дружину. Біла сорочка, що її дала дружина чоловікові, — символ вірності: поки сорочка біла, доти жінка вірна. Випрати сорочку в чумацьких піснях означає полюбити чумака, навіть якщо він одружений. Характерно, що не завжди чумак погоджується на любовні стосунки з випадковими особами жіночої статі (в піснях це переважно дівчата або молода шинкарка-здирниця), не дозволяє якій-небудь «прати сорочку», хоч вона й не біла, бо «сьома неділя». Таким чином, чумак зберігає вірність коханій дівчині, до якої має повернутися. Сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної творчості (в тім числі — жартівливих, пародійних), сучасними поетами. Вона є символом українця загалом і України зокрема, проте в XX ст. престиж вишиванки як одягу занепав під згубними впливами шовіністично-космополітичних, комуно-фашистських, екстремістських та інших тенденцій.

Вишня

Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої, У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О.Шокала, — світове дерево життя. Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. У давнину в Україні вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік, назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду, від форми «вишній», тобто «божественний». Отже, вишня — це «божественне дерево». Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто «вишнім» сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова «вишня», зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя. По-перше, слово «вишня» — слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як «вишник», «вишника». Водночас слово «вись» (висота), (світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба) мало аналогічні форми — «вишник», тобто «вищий», «старший», «вишок» — вершина, шпиль. Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо «світ» — це «свят». За даними М.Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір (пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог). Споконвіку священні речі українців — білі (хата, вишиванка, хустина, рушник). Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України. Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і нині вишня — це рідна домівка: "Садок вишневий коло хати" (Т. Г. Шевченко/). Або: "Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати" (М.Старицький). У поемі І.Я.Франка «Іван Вишенський» змальовано, зокрема, епізод, коли саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із грецького Афону. Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання, нареченої:

Ще сніг ковтала повідь широченна,

І рала ждав іще тужливий лан.

А під горою вишня — наречена

Вже до віночка міряла туман.

Символіка народного костюма — важлива складова національних традицій. Зафіксована у такий спосіб соціальне значуща інформація забезпечує не лише розвиток самого костюма, а й значною мірою життєздатність усієї нації. Знакові функції належать до тих стереотипів, в яких упродовж віків утілювався досвід поколінь, їхні уявлення про навколишній світ і людину в ньому. Вони стосуються насамперед регламентації буденного, святкового, обрядового костюма, престижності одних і непрестижності інших видів одягу, естетичного вирішення одягу певних соціальних груп, норм і правил користування одягом залежно від віку, статі, сімейного стану, уявлень про межі дозволеного у проявах особистих смаків та уподобань тощо.

Етнічна символіка костюма вказує на належність людини до певної нації. В українському костюмі ця властивість виступає однією з провідних, хоча .кількість суто специфічних елементів обмежена досить вузьким колом декоративно-художніх засобів та конструктивних прийомів.

Загалом кожний народ оцінює свій костюм як найдосконаліший та найкращий. При цьому беруться до уваги пристосованість костюма до основних виробничих процесів, природно-кліматичних умов, антропологічних особливостей людини тощо. Не останню роль відіграють і суб'єктивні моменти, зокрема відповідність одягу існуючим у народі естетичним та моральним нормам.

Етнічними символами народного костюма українців є і ряд особливостей одягу інших народів. Зокрема, значна частина запорізького козацтва з міркувань престижу запозичила чимало прикметних ознак одягу народів Європи та Сходу. Пізніше козацький костюм не лише справив помітний вплив на розвиток українського народного одягу в цілому, але бували випадки, коли він усвідомлювався як національний.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. етнічна специфіка найповніше зберігалася у комплексах селянського вбрання, завдяки чому за ним закріпився термін "народний костюм". Насправді ж останній, не маючи єдиного загальнонаціонального варіанта, побутував як ряд регіональних комплексів та їхніх локальних варіантів.

Регіональні особливості оберігали український костюм від перетворення на своєрідний однострій, реальною загрозою чого була обмежена кількість типів крою та матеріалів для одягу.

Статева знаковість костюма. Народна етика вимагала розрізнення одягу дорослих людей за ознаками статі. Між тим матеріал та типи крою давали можливість створювати конструкції, які лише в загальних рисах наближалися до фігури людини. Тому нерідко одяг для людей різної статі відрізнявся насамперед розмірами.

Вікова градація костюма — ряд ознак, які засвідчували належність людини до певного покоління. Досить часто такі ознаки доповнювалися символами сімейного стану.

Ознаки сімейного стану в костюмі здебільшого доповнювали символи вікової градації. Такі ознаки були наявні головним чином у жіночому костюмі, де вони, зокрема, викопували магічні функції. Це стосується насамперед

головних уборів. Стрічки й вінки, які носили дівчата на свята, слугували символами досягнення ними шлюбного віку. При цьому певним чином

відрізнялись вінки дівчат "на порі" та заручених, проте їх виготовлення та одягання не супроводжувалося обрядовими діями.

Весільний вінок, незважаючи на свою схожість зі святковим, був дійсно універсальним знаком, який містив у собі значну кількість різноманітних символів — від кохання та шлюбу до оберегів від "поганого ока" та інших злих сил. Тому починаючи зі збирання барвінку та інших квітів для його виготовлення обов'язково дотримувалися певних ритуалів. Вінок та інші компоненти весільного головного убору постійно перебували у центрі ритуально-обрядових дій та знаменували собою перебіг етанів весілля. Знімання вінка з молодої та одягання на неї очіпка й намітки засвідчували її перехід у статус заміжньої жінки. Остаточно він установлювався в домі молодого, де замість намітки його обраниці пов'язували хустку.

Символіку сімейного стану передавали й особливості зачіски. Дівчата ходили з непокритою головою, заплітаючи волосся в одну або декілька кіс. На весіллі косу розплітали, а подекуди навіть відрізали. Надалі заміжня жінка до кінця своїх днів повністю закривала волосся головним убором.

В українців не існувало чітких символів удівства. Здебільшого вони передавались так само, як і вікові ознаки.

Характерним явищем було використання весільного вбрання як поховального у випадках смерті незаміжніх чи нежонатих людей. Тут відображене народне уявлення про те, що кожна людина повинна пройти основні етапи свого суспільного життя, а одяг виступав як найвиразніший їх символ.

Соціальна символіка костюма. В ознаках соціального статусу найповніше проявлялася здатність одягу об'єднувати чи роз'єднувати людей. Тому нерідко соціальні символи виконували роль етнічних.

Обрядова символіка костюма — ознаки, які відображають широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм обрядової поведінки.

Здебільшого обрядовими символами виступали окремі компоненти костюма: хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла (або чорна) хустка на похороні та ін. Вони мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров'я, кохання. Чимало обрядових символів мали давне походження і не використовувались у повсякденному костюмі. Зокрема, виготовлений архаїчним способом за допомогою веретена поховальний одяг, збережені у весільному обряді окремі види костюма (гугля), форми крою (додільні сорочки), способи одягання деяких речей (за допомогою зав'язок) — усе це наділялося надзвичайними властивостями.

Особливою магічною силою, як вважалося, володіли речі, виготовлені спеціально для того чи іншого обряду власними руками. Так, дівчина неодмінно повинна була пошити сорочку своєму нареченому. Символічне значення мали й обов'язкові дарунки — чоботи, які зять дарував тещі, та намітка — подарунок свекрусі від невістки. Те ж можна сказати про речі, що їх дарували на заручинах та післяродових обрядах.

Обрядова функція одягу виявлялася і у специфічних способах його використання. При цьому нерідко йшли навіть на свідоме порушення норм пристойності. Так, при виконанні багатьох ритуальних дій носили одяг навиворіт, тоді як у повсякденному житті це вважалося за негарну прикмету.

Учасники деяких обрядів нерідко перевдягались у костюм протилежної статі, а також незалежно від пори року носили хутряний одяг.

Своєрідною формою ігнорування етичних норм була архаїчна традиція часткового, а інколи й повного оголення, яке допускалося в обрядових діях.

Навіть наприкінці XIX ст., щоб запобігти поширенню епідемій, навколо села проводили борозну, і робили це голі або напівголі жінки. Магічні дії при сівбі деяких польових та городніх культур також здійснювали оголені жінки, а подекуди й чоловіки. Ритуальне оголення символізувало дві протилежні тенденції: зближення людини з нечистою силою і водночас захист від неї. Роль обрядового символа часто виконувала кольорова гама одягу. У весільному костюмі споконвічне домінував червоний колір. Однак інколи семантика кольору суттєво змінювалася. Зокрема, у поховальному одязі чорний колір став символом туги лише на рубежі XIX—XX ст., витіснивши білий, а подекуди синій.

4. ТЕХНІКИ ВИШИВАННЯ.

Для української народної вишивки характерне засто­сування великої кількості вишивальних технік (штапівка, хрестик, занизування, набирування, мережка, вирізування та ін.). Техніка вишивання може включати цілий ряд вишивальних швів, яких в українській народній вишивці відомо понад сто.

Усі техніки вишивання можна поділити на поверхнево-нашивні і прозорі. Техніки, в яких вишивають на суцільній поверхні тканини, не висмикуючи чи вирізаючи ниток, називають поверхнево-нашивними. Можна зустріти також іншу назву цих технік — глухі.

До поверхнево-нашивних технік належать: хрестик, ре­тязь, штапівка, занизування, лиштва, низь, гладь, набирування, солов'їні вічка, зерновий вивід, кафасор, поверхневий верхоплут, курячий брід, кручений шов та ін.

Техніки вишивання є однобічні і двобічні. Однобічні утворюють візерунок лише з лицьового боку виробу, а з виворітного видимі лише окремі стібки та переходи ниток. У двобічних технік узор майже однаковий з обох боків тканини.

Поверхнево-нашивні техніки вишивання бувають лічильні й вільні. Лічильні виконують за точним розрахунком ниток на тканині (штапівка, хрестик, занизування та ін.). Вільні техніки не потребують точного підрахунку ниток, їх найчастіше вишивають за попередньо нанесеним контуром малюнка на тканину (художня гладь, полтавська гладь, рушниковий шов та ін.).

Найбільшого поширення вишивання занизуванням набуло на Волині, зустрічається і на Київщині. Виконується переважно нитками червоного кольору.

Узори, виконані в цій техніці, будуються з паралельних горизонтальних або вертикальних стібків, прокладених від одного краю рисунка до другого. Кожний наступний ряд стібків віддалений від попереднього на одну нитку основи. У всіх рядах вишивають стільки горизонтальних або вертикальних стібків, скільки потрібно вертикальних ниток для утворення однієї клітинки.

Оригінальний шов, що має велике поширення в західних областях України, різновид занизування. Виконується з вивороту вишивки, вертикально по ширині узору, переважно нитками чорного кольору. Білі проміжки тканини з лицьового боку додатково зашивають гладдю червоного, зеленого або жовтого кольорів. Якщо домінуючий колір вишивки, наприклад, червоний, проміжні вкраплення гладдю виконують чорними, синіми, зеленими, жовтими нитками. Характерним для цього шва є те, що на голку набирають непарну кількість ниток тканини.

Залежно від величини стібка розрізняють просту і замкову низь. Якщо стібок покриває більш як п'ять — сім ниток тканини, то на четвертій нитці обов'язково роблять так званий замок, тобто довгий стібок розділяють на два — перший стібок покриває з першої по четверту нитку включно, а другий — з четвертої до останньої. Виходить немовби перехрещення двох стібків на четвертій нитці.

Назви швам та технікам вишивання присвоюють по-різному. Одні з них („зірочка", „курячий брід", „гречечка", „солов'їні вічка" та ін.) отримали свою назву за їх зовнішнім виглядом. Інші („вирізування", „виколювання") — за одним із прийомів виконання. Назва техніки „рушниковий шов" походить від назви виробу, який оздоблювали цією технікою.

Для оздоблення фартухів використовують найрізноманіт­ніші техніки вишивання: косий хрестик, штапівка, гладь та ін. Орнамент розміщують найчастіше по низу фартуха, на кишенях, нагруднику. Орнамент — це візерунок, побудова­ний на ритмічному чергуванні-і поєднанні різних елементів. Залежно від використаних мотивів орнаменти бувають гео­метричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні. Орнамент може бути розміщений у смузі, в квадраті, в крузі. Найменша частин;" орнаменту, яка рівномірно повторюється, нази­вається рапортом

Хрест -- одна із найпоширеніших технік в українській вишивці. Хоча вишивати хрестиком почали в Україні значно пізніше, ніж іншими лічильними техніками, ця техніка стала однією із найулюбленіших. Техніка „хрестик" доступна в освоєнні, узори для вишивання нею легко перезнімати і замальовувати.

У різних регіонах України ця техніка має свої особливості кольорової гами, композиції розміщення на виробах. Для східних областей характернішим є вишивання хрестиком червоними і чорними нитками або червоними і синіми. На Заході України вишивки хрестиком часто багатоколірні. Вишивають там здебільшого чорними нитками у поєднанні з нитками зеленого, коричневого, жовтогарячого, вишневого кольору. Хрестиком вишивають по тканині, відлічуючи її нитки, або по канві.

При вишиванні хрестиком важливо додержувати таких правил:

1. правильно лічити нитки, щоб точно вишити узор;
   
2. вибрати таку послідовність вишивання узору, щоб усі верхні стібки вишивки розміщувалися в одному напрямку;
   
3. вершини хрестиків, що стикаються, мають збігатися в одній точці. Якщо подивитися на просвіт, то у цих точках видно отвори.
   

Технікою „хрестик" вишивають найрізноманітніші вироби: серветки, скатерті, рушники, сорочки тощо. В узорі хрестик часто поєднують з іншими техніками вишивання.

Розрізняють такі хрестики: косий, прямий і подвійний.

Косий хрестик. Косим цей хрестик називають тому, що лицьові стібки в ньому розміщені по діагоналях клітинки. Кожен хрестик виконують двома діагональними стібками, що перехрещуються. Верхні стібки завжди розміщені в одному напрямку.

Закріплюють нитку для вишивання петлею діагональним стібком. Вишиваючи косим хрестиком, можна виконувати кожен хрестик почергово, а можна — одразу їх цілий ряд у два ходи. На малюнку показано варіанти виконання шва: по горизонталі в один і два ходи, по вертикалі, по діагоналі, розсипного хрестика, окремих елементів узорів. При вишиванні по діагоналі необхідно періодично другий діагональний стібок підводити під виконаний перший. Так усі верхні стібки на лицьовому боці будуть лежати в одному напрямку.

Штапівка характерна для багатьох регіонів України, але особливого розвитку вона набула на Вінниччині. На Львівщині цю техніку вишивання називають „стебнівка".

Стібки у штапівці можуть розміщуватися паралельно ниткам основи чи утоку, або ж — навскоси.

Виконують штапівку в два прийоми. Спочатку вишивають справа наліво через один стібок по узору, а потім у зворотному напрямку виконують усі пропущені стібки. Отримують двобічну вишивку, у якої узори на лицьовому і виворітному боках однакові.

Вишиваючи узори штапівкою, треба уважно лічити нитки тканини для стібків вишивки. Штапівкою можна вишивати і за допомогою канви або, позначивши контур узору точками.

Техніка „штапівка" має багато різновидів вишивальних швів — «східці», «обсотка», „пилочка" тощо.

Вишиваючи узори «штапівкою», необхідно уважно рахувати нитки тканини для стібків вишивки.

Шов «штапівка» — двобічній. Він складається з вертикальних і го­ризонтальних стібків, виконується у два прийоми: спочатку зліва направо прокладається ряд вертикальних стібків однакової висоти на однаковій

відстані один від одного, а потім зворотним ходом справа наліво — ряд горизонтальних стібків.

Прямий хрестик. Вишивають прямий хрестик так само, як і косий, але стібки перехрещуються не по діагоналі, а вертикаль пі і горизонтальні.

Подвійний хрестик, або болгарський. Подвійні хрестики вишивають кожен окремо. Спочатку викопують діагоналі хрестика, а потім два перпендикулярні стібки.


5. ЛІТЕРАТУРА

1. Радкевич В.О., Пащенко Г.М. Технологія вишивки: Підручник / За ред.. Н.Г.Ничкало. - К.: Вища шк., 1997. – 303с. : іл..
   
2. Джигурд-Литвинець Е.М. Ручне вишивання і нанизування: [Альбом]. – К.: Вища шк., 2004. – 335с.: іл.
   
3. І.В.Воронецька. Рукоділля в школі: Навч. Посібник для 5-9кл. серед загальноосвіт. шк. /Авт. - упоряд. І.В.Воронецька – К.: «Поліграфкнига», 1998.- 176с – Укр.
   
4. Інтернет Google
   

ключове слово «орнаменти у вишивці»

«символи у вишивці»