Geum.ru

Аргументативний дискурс, політична полеміка 4 Види аргументації

Вид материалаДокументы

Содержание


1.4 Види аргументації
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Основні діючі складові аргументів впливу на адресата можуть різнитися у залежності від емоційного стану протагоніста, його віку, гендеру, соціального статусу, його світогляду, системи цінностей, етнокультурних і національних особливостей тощо. Окремий тип аргументативного дискурсу виникає, коли подання інформації здійснюється від першої особи, тобто вектори адресанта й адресанта співпадають, а реципієнт стає адресатом аргументативного дискурсу, в якому експліцитно домінує особистість протагоніста, котрий дає свою версію подій, що відбулися і прагне експліцитно чи імпліцитно нав’язати свою точку зору, своє бачення проблеми адресату.

Більш складною структура дискурсивного тексту стає, коли оповідач змушений виступати посередником для інших персонажів, чиї погляди він описує, і тоді їх особисте розуміння ситуації або відношення до неї, які трансформуються свідомістю оповідача, матеріалізуються в аргументативному дискурсі. До того ж оповідач може захищати чи спростовувати точку зору інших персонажів, вступати в позицію конфронтації до точки зору інших персонажів.

Поняття «аргументація» тісно пов'язане з поняттям «суперечка». Саме в суперечках найчастіше застосовують різні види аргументацій.

Суперечка — це процес обміну протилежними думками.

Обов'язковими учасниками суперечки, а, отже, й аргументативного процесу, є: пропонент; опонент; аудиторія.

Пропонент — це той, хто висуває, обстоює певну тезу.

Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.

Опонент — це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент [12, с. 43].

Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але можливою є ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.

Аудиторія — це колективний суб'єкт суперечки. Однак вона не є пасивною масою людей, це колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється.

Аудиторія є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі.

Можна виділити кілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути: дискусією; диспутом; полемікою; дебатами.

Полеміка (грец. — ворожий, войовничий) — це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок [64, с. 223]. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно одержати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію.

Принципами політичної полеміки є загальні положення, які виконують роль регулятивів.

До принципів, що мають функцію регулятивів відносять такі принципи: правдивості, повноти, корективності, предметності та раціональності.

Правдивість соціально-політичної аргументації характеризує об’єктивність, доказовість, істинність полеміки.

Повнота соціально-політичної аргументації обумовлюється відповідністю необхідністю і достатністю в аргументуванні певного питання. Повнота повинна бути організаційною, інформаційною, концептуальною, політико-ідеологічною. До засобів, які забезпечують повноту соціально-політичної аргументації належить раціональна організація політичної полеміки.

Коректність аргументування – це передусім логічна, фактична, теоретична та соціально-політична несуперечність, за якою стоїть єдність слова (справи, лозунгу і дії програми і практичної політики).

Предметність соціально-політичної аргументації передбачає розуміння того, що становить предмет політичної полеміки.

Функціональність включає до свого складу декілька аспектів соціально-політичної аргументації, а саме: концептуалізацію знань, розвиток теорії та застосування її на практиці і т.п.

Раціональність у соціально-політичній аргументації забезпечується єдністю стратегії і тактики, незмінних підстав і політичної кон’юктури.

Дані принципи соціально-політичної аргументації розробляються і застосовуються у політичних полеміках.


^ 1.4 ВИДИ АРГУМЕНТАЦІЇ


Існує практичне і теоретичне аргументування [11, с. 24]. У теоретичному аргументуванні важливі правила збереження істини (truth-preserving rule), щоб не дійти помилкових висновків. Об'єктом практичного аргументування є єдина нормативна думка. Практичне аргументування в спонтанній комунікації зводиться не до дійсних або помилкових тверджень, а швидше до вирішення конфліктної ситуації, що створилася. Тому, якщо і існують правила практичної логіки, то дотримання їх означає здатність дотримуватися плану, реабілітовуючого досягнення поставленої мети.

Види аргументації включають аргументацію від конкретного до абстрактного, від абстрактного до конкретного, асоціативну, описову, аналітичну аргументацію. Аргументування може бути прямим і непрямим; власне аргументуванням, контекстно-обумовленим аргументуванням і композиційно-обумовленим; імпліцитним і експліцитним.

Можливе виділення одиночної (single), множинної (multiple) і підлеглої (subordinate) аргументації. Аргументація для виразу і підтримки першої підстави - головна, для другої - другорядна. Номінативна аргументація дозволяє нав'язати концептуальну модель, інтеграційна аргументація - виділити шари в структурі знань.

Виділяють правову, немонотонну (nonmonotonic), аргументацію здорового глузду (соmmon sense reasoning), аргументування анулювання (defeasible argumentation) [49, с. 35].

Розрізняють аргументування знакове і каузальне. Знакове аргументування виходить за межі вербальної комунікації, але найчастіше ці види аргументування переплітаються.

Як підставу класифікації пропонують використовувати характер аудиторії, на яку розповсюджується дія аргументування. Тоді всі способи аргументування можна розділити на універсальні і контекстуальні.

Універсальне аргументування може застосовуватись в будь-якій аудиторії. До універсальних способів аргументування відносяться пряме (емпіричне) підтвердження, непряме емпіричне підтвердження (зокрема, підтвердження наслідків), багатообразні способи теоретичного аргументування: дедуктивне обґрунтування, системне аргументування, методологічне аргументування і ін.

Контекстуальне аргументування ефективне лише в певній аудиторії. Контекстуальні способи аргументування охоплюють аргументи до традиції і авторитету, до інтуїції і віри, до здорового глузду і смаку.

Межа між універсальним і контекстуальним аргументуванням відносна. Способи аргументування, на перший погляд універсально прикладені, можуть виявитися неефективними в конкретній аудиторії. І навпаки, деякі контекстуальні аргументи, подібні аргументам до традиції або інтуїції, можуть виявитися переконливими чи не в будь-якій аудиторії.

Універсальна аргументація іноді характеризується як «раціональна», а контекстуальна — як «нераціональна» або навіть як «ірраціональна». Таке розрізнення не є виправданим. Воно різко звужує сферу «раціонального», виключаючи з неї велику частину гуманітарних і практичних міркувань, немислимих без використання «класики» (авторитетів), продовження традиції, апеляції до здорового глузду, смаку і т.п.

Всі багатообразні способи універсальної аргументації можна розділити на емпіричні і теоретичні.

Емпіричне аргументування — аргументування, невід'ємним елементом якого є посилання на досвід, на емпіричні дані.

Теоретичне аргументування — аргументування, що спирається на міркування і не користується безпосередньо посиланнями на досвід [35, с. 44].

Відмінність між емпіричним і теоретичним аргументуванням відносне, як відносна сама межа між емпіричним і теоретичним знанням. Нерідкі випадки, коли в одному і тому ж процесі аргументування з'єднуються і посилання на досвід, і теоретичні міркування.

З різних способів теоретичного аргументування особливо важливе значення мають: дедуктивне аргументування (виведення обгрунтовуваного твердження з інших, раніше прийнятих тверджень), системне аргументування (обґрунтування твердження шляхом включення його в добре перевірену систему тверджень, або теорію), принципове спростовання (демонстрація принципової можливості емпіричного підтвердження і емпіричного спростування обгрунтовуваного твердження), умова сумісності (показ того, що обгрунтовуване положення знаходиться в згоді із законами, принципами і теоріями, що відносяться до досліджуваної області явищ), методологічне аргументування (обґрунтування твердження шляхом посилання на той надійний метод, за допомогою якого воно одержане).

Всі згадані способи універсальної (емпіричної і теоретичної) і контекстуальної аргументації складають основу всіх способів аргументування, але, звичайно, ними не вичерпується безліч можливих прийомів переконання.

Доказова аргументація — це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких уже встановлена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку — достовірне твердження [65, с. 36].

Іншим видом аргументації є недоказова аргументація.

Виділяють три види недоказової аргументації:

Перший вид: істинність аргументів, зокрема, деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями, форма аргументації — дедуктивне міркування; теза — правдоподібне твердження.

Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність уже встановлена; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібне твердження.

Третій вид: аргументи не є достовірними твердженнями; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне)міркування; теза — правдоподібне твердження.

Пряма аргументація — це обґрунтування, спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обґрунтовується аргументами.

Непряма аргументація — це обґрунтування, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.

Непряма аргументація буває двох видів: апагогічна аргументація; розділова аргументація.

Апагогічна аргументація — це обґрунтування тези шляхом встановлення хибності антитези на підставі виведення із антитези і наявних аргументів протиріччя.

Хід міркування у цьому випадку такий. Треба обґрунтувати деяку тезу (Т). Висувається твердження, яке є запереченням тези (не-Т). Воно називається антитезою. З аргументів та антитези виводять протиріччя, тобто два твердження, одне з яких є запереченням іншого. На підставі цього робиться висновок про хибність антитези й істинність тези [64, с. 102].

Розділова аргументація — це обґрунтування тези, яка є членом певної диз'юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкуруючих з тезою положень — членів цієї диз'юнкції.

На відміну від апагогічної аргументації, де тезі (Т) суперечить антитеза (не-Т), у розділовій аргументації тезі (Т) протиставляють декілька положень, кожне з яких, по-перше, претендує на роль тези і, по-друге, повністю або частково виключає інші припущення.

Хід міркування у випадку розділової аргументації такий. У процесі обґрунтування доводять безпідставність усіх членів диз'юнкції, окрім одного. Тим самим опосередковано стверджують істинність тези, тобто висловлювання, що залишилось [64, с. 105].

Слід зазначити, що у розділовій аргументації істинність тези буде гарантована лише тоді, коли диз'юнктивне висловлювання, яким є один з аргументів, буде повним, тобто якщо у ньому будуть враховані всі можливості. У випадку розгляду лише деяких варіантів рішення, метод розділової аргументації не може забезпечити достовірність тези. Вона буде мати лише правдоподібний характер і потребувати подальшої перевірки.

Аргументація за формою може бути: дедуктивною; недедуктивною (правдоподібною).

Дедуктивна аргументація — це аргументація, яка будується за схемами дедуктивних міркувань.

Дедуктивна аргументація, як правило, будується на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вдалося дедуктивно обґрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності, як і аргументи, з яких вона виводиться.

Дедуктивна аргументація є універсальною, її можна застосовувати під час обговорення різноманітних проблем у будь-якій аудиторії. Однак при цьому треба пам'ятати вислів Аристотеля: «Не слід вимагати від оратора наукових доведень, так само, як від математика не слід вимагати емоційного переконання».

Хоча дедуктивна аргументація є досить сильним способом переконання, однак застосовувати її слід цілеспрямовано. Спроба використати таку аргументацію в тій області або для такої аудиторії, де вона не є придатною, може привести лише до ілюзії переконання. Супротивник легко розкритикує подібне обґрунтування.

Недедуктивна (правдоподібна) аргументація — це аргументація, яка будується за схемами недедуктивних (правдоподібних) міркувань [64, с. 109].

Характерною рисою правдоподібної аргументації є те, що теза тут завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність аргументів в такій аргументації ще не гарантує істинності тези, при детальнішому аналізі вона може виявитися хибною.

Види аргументації можуть відрізнятися один від одного методикою організації, структурою і композицією, механізмом обміну аргументами і ін. Часто суперечка і діалог, полеміка і дискусія розглядаються як синоніми, проте необхідно їх концептуально розрізняти.

Промова, доповідь, лекція, бесіда як способи аргументування в методичній літературі вивчені достатньо повно. Структурні, композиційні і концептуальні особливості промови, доповіді, лекції і бесіди такі:

1. Суб'єктна структура даного виду аргументування відповідає процесу однонаправленого характеру по схемі: аргументатор — адресат. У вказаній схемі аргументатор є суб'єктом аргументування, а адресат — її об'єктом. Сторони аргументативного процесу відрізняються за ступенем активності: аргументатор активний, адресат пасивний.

2. Такий різновид аргументування не дає зразка боротьби думок, конфлікту, ігрової ситуації.

3. Основою аргументування служить не взаємодія, а однонаправлена дія, зокрема, передача інформації.

4. Зворотний зв'язок формулюється в неявній формі.

5. Поле аргументування залишається незмінним, бо визначається не ситуацією, не конвенцією сторін, не конфліктом думок з приводу спірного положення, а структурою початкового тексту, програмою, наперед поставленими пізнавальними завданнями.

6. Цілями даного виду аргументування є навчання, передача інформації або досвіду, наставництво, комунікація, огляд [14, с. 204].

Суперечка як вид аргументування також широко обговорюється в літературі, проте однозначного визначення його поняття в літературі немає. С. Поварнін кваліфікує суперечку як процедуру, в якій один доводить, що якась думка вірна, а інший — що вона помилкова. До цієї точки зору приєднується А.А. Старченко, що трактує суперечку як відстоювання власної тези і спростування тези супротивника. Проти такого визначення заперечує А.Н. Соколов. Він вважає, що характеристика суперечки з позиції розбіжності тез і доказу істинності одного з них і помилковості іншого недостатня.

Посилання на стародавню мудрість про те, що в суперечці народжується істина, не дає гносеологічної визначеності в даному питанні. Одним з контрдоказів проти стійкої думки про те, що суперечка пов'язана зі встановленням істинності тези, може бути вказівка на софістичні суперечки. Вони взагалі не ставлять своєю метою з'ясування правильності або неправильності того або іншого погляду і орієнтовані тільки на перемогу в суперечці, тільки на переконання супротивника. Доказ істини тут не має ніякого значення. До того ж нерідко суперечка ведеться в неврегульованих і неорганізованих формах. Сперечальники в більшості випадків цураються яких-небудь правил і принципів (окрім власних, зрозуміло).

На думку Л.В. Соловей, родовим поняттям суперечки може бути поняття обміну думками. Але в суперечці обмін думками часто носить конфліктний характер. Більшість нелояльних доводів і прийомів відносяться саме до суперечки [64, с. 123].

Можна виділити наступні структурні композиційні і концептуальні риси суперечки:

1. Суб'єктна її структура характеризується наявністю щонайменше двох суб'єктів.

2. Суб'єкти суперечки рівнозначні по своїй ролі в процесі обміну думками, по ступеню активності, по зв'язках один з одним.

3. Предметом суперечки є спірне положення, про яке кожна сторона має власну думку, названу тезою.

4. Відмінність позицій сторін, виражена думками про спірне положення, робить суперечку обговоренням на рівні явища, а не на рівні суті.

5. Тезиси сторін суперечать один одному в контрадикторній формі.

6. Процедура обміну думками відповідно до взаємовиключних характеристик тез виражається в боротьбі думок.

7. Боротьба думок в суперечці досягає своєї вищої форми — конфлікту або війни думок, особливістю чого є доказ кожною стороною істинності своєї тези і складності тези опонента. Згідно цьому кожен доказ в аргументації такого типу є заперечення попереднього доказу супротивника. Характер обговорення набуває вигляду спростування, відхилення, заперечення, неприйняття, елімінації.

8. Поле аргументування, як правило, не буває чітко визначеним. Його розмитість також обумовлена тим, що йдеться не про суть, а про явище, і боротьба ведеться не підставами, а думками. Зміна поля аргументування в суперечці можлива, проте названий процес звичайно не характеризує його розвитку.

9. Суперечка як вид аргументування не регламентована ні в процедурному, ні в просторовому, ні у тимчасовому відношенні [64, с. 125].

Дискусія як вид аргументування нерідко ототожнюється з суперечкою і з полемікою. Термін «дискусія» в перекладі з латинського означає «досліджую». Історія науки показує, що роль дискусій у формуванні наукової картини світу дуже велика. Ознаки дискусії пов'язані з організованістю, впорядкованістю, колективною діяльністю по проясненню істинності і помилковості кожної тези. Цей вид аргументування завжди прагне до всестороннього обговорення предмету розбіжностей, а її засобами служать не думки сторін, а обґрунтовані позиції.

Основні риси дискусії:

1. Суб'єктна структура зовні така ж, як і в суперечці. Але її суб'єкти представлені не аргументатором і адресатом, не опонентом і пропонентом, а співавторами в колективному процесі обговорення.

2. Тези сторін можуть бути не тільки взаємовиключними, але і взаємодоповнюючими.

3. Мета обговорення полягає не в спростуванні тези опонента, а у встановленні міри істинності і міри помилковості кожної (у тому числі і своєї) тези.

4. Дискусія характеризується як форма обговорення предмету на рівні суті.

5. Обговорення спірного положення зв'язане зі всесторонністю аналізу, колективною діяльністю, формуванням універсального суб'єкта.

6. У структурному відношенні дискусія регламентована і організована.

7. Поле аргументування дискусії розвивається під дією процесу обміну думками по мірі прояснення предмету розбіжностей.

8. Дискусія може бути визначена як форма наукової пізнавальної діяльності.

9. На відміну від суперечки з її конфліктністю і боротьбою думок дискусія тяжіє до компромісу, до підведення тез під загальну підставу, до уточнення термінології, узагальнення методик, формулювання єдиної методології.

Полеміка як вид аргументування (у перекладі із старогрецького — ворожий, непримиренний) відрізняється від раніше проаналізованих форм, хоча в літературі вона часом висвітлюється то як синонім суперечки, то як рівнозначне поняттю дискусії [14, с. 123].

Ключем до розуміння полеміки може служити така її характеристика, яка кваліфікує полемічність не як тенденційність, спірність, дискусійність, а як вираження суперечностей дійсності в концептуальній суперечності. Принцип віддзеркалення «подібного в подібному», означає, що неможливе дослідження і обговорення різних аспектів суперечливої дійсності методом ігнорування вказаних суперечностей в теорії. Полеміка як форма організації аргументації найбільш зримо і повно здатна виразити в собі різні суперечності.

Л.В. Соловей виділяє наступні ознаки полеміки:

1. Це боротьба, конфлікт думок, що доходять до суперечності.

2. У полеміці засобами протистояння служать певні думки, доведені до підстав. Відмінність між думками і підставами пов'язана з тим, що перші виражають рівень явища, а другі — сутнісний рівень. Відповідно до цього концептуальна суперечка про суть є полемікою. Отже, сенс полеміки полягає саме в тому, що боротьба думок, доведена до конфлікту підстав, виражається специфічним чином у формі суперечності. Суперечність характеризує позиції, що принципово не зводяться. Можна сказати, що полеміка є сутнісною суперечкою суперечливих підстав.

3. Якщо суперечка як боротьба думок полягає в затвердженні власної тези і в спростуванні, запереченні тези опонента, то полеміка є діалектичне заперечення, зняття підстави протилежної сторони.

4. Кваліфікація полеміки як зняття протилежностей, характеризує її як певну форму розвитку уявлень про предмет обговорення, хоча вона не досягається компромісом в області підведення тез під загальну підставу. Безкомпромісність полеміки обумовлена непримиренністю, протилежністю підстав, їх антагоністичним характером.

5. На відміну від суперечки полеміка ведеться в організованих формах, але ця організованість не ріднить її з дискусією. Дискусія регламентована, вона звичайно протікає у формах конференцій, конгресів, наукових симпозіумів, в роботі проблемних груп і т.п. Полеміка в цьому сенсі не має регламенту, вона організована не конвенціями наукового співтовариства, а існуючими в суспільстві стереотипами і нормами.