Geum.ru

Аргументативний дискурс, політична полеміка 4 Види аргументації

Вид материалаДокументы

Содержание


1.3.2 Аргументативний дискурс, політична полеміка
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Уважно аналізуючи ці визначення, можна прийти до висновку, що це не є дефініції, які суперечать одна одній, вони лише доповнюють одна одну; кожне з визначень охоплює певний бік явища, даючи більш глибоке осягнення комунікації. Як зауважує український дослідник комунікації Г.Г.Почепцов, не варто перейматися тим, що існує сотня дефініцій [55, с. 27]. Навіть той факт, що під комунікацією здавна розуміють ще й засоби транспорту, фізичного зв’язку (пошта, телефон, віз, коні, човен, потяг, річка, канал, море, каналізація тощо), зовсім не означає, що фізичні й знакові комунікації - абсолютно різні терміни. Ідея зв’язку в спілкуванні є домінуючою, і це дало підстави так широко вживати термін комунікація - на позначення засобів зв’язку взагалі.

Комунікація (спілкування, рос. общение, англ. communication) - це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особливостями комунікаторів процес встановлення і підтримання контактів між членами певної соціальної групи чи суспільства в цілому на основі духовного, професійного або іншого єднання учасників комунікації, який відбувається у вигляді взаємопов’язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових актів, опосередкованих мовою й дискретних у часі й просторі,- тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвістичного характеру й психофізіологічного впливу, актів сприймання та розуміння і т.п., що пов’язані з процесами збору фактів, їх зберігання, аналізу, переробки, оформлення, висловлення та при потребі поширення, сприймання і розуміння, відбуваються з використанням або без нього різних знакових систем, зображень, звуків (письмо, жести, міміка та ін.), засобів комунікації (газети, журнали, аудіовізуальні програми й т. п.), засобів зв’язку (телефон, телеграф, транспорт тощо) і результатом яких є конкретна інтелектуально-мислительна й емоційно-вольова поведінка співбесідника, конкретні результати його діяльності, прийняті ним рішення, що задовольняють членів певної соціальної групи або суспільства в цілому.

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як процесу, що виконує об’єднувальну функцію і не є тотожним мовленню. Звичайно, найприроднішими операціями, в яких відбувається спілкування, є мовні операції, або мовлення. Спілкування і мовлення ототожнювати не можна. Мовлення - це форма спілкування, до того ж не єдина. Скажімо, такі психофізіологічні форми впливу на співбесідника, як навіювання, поведінкові акти (певне демонстрування тіла, використання жестів), які можуть супроводжуватися й не супроводжуватися мовними актами, теж є формами комунікації й спрямовані на залучення учасника комунікації до свого гурту, колективу, до виконання ним певних фізичних або інтелектуальних дій, необхідних тому, хто ініціює комунікацію, або виражає інтереси тих, хто зацікавлений у цій комунікації, тобто у підпорядкуванні особи своїй спільноті. До речі, не у всіх комунікативних ситуаціях слово є дієвим, іноді погляд більше важить, ніж слово, і треба вміти добре орієнтуватися в ситуації й обирати оптимальну форму спілкування.

Під масовою комунікацією (масовим спілкуванням, mass communication) розуміють організоване спілкування, що є видом суспільно-культурної діяльності, яка відбувається у вигляді взаємопов’язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових дій, спрямованих на духовне, професійне чи інше єднання маси людей (мас) [58, с. 67].

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як організованого спілкування, або діяльності, тобто такої активності людей, яка має свої мотиви, свою структуру, яка складається з дій - актів, підпорядкованих меті. До речі, будь-яка діяльність не існує сама собою, вона завжди представлена конкретними діями і в них реалізується. Найприроднішими діями, в яких відбувається спілкування як діяльність, є мовні дії, або мовлення.

Те, що масова комунікація є організованим спілкуванням, має принципове значення для розуміння формування й розвитку масовоінформаційних процесів у суспільстві. Ідея організованого спілкування може виникнути лише у ситуації відповідальності мовця (комуніканта) за свою "словесну роботу". Ця відповідальність рідко виникає під час спілкування двох людей, бо таке спілкування має рівень переважно побутової міжособистісної комунікації. Масовість акту мовлення, коли на тебе дивляться сотні очей, дає відчуття важливості виконуваної справи, тобто акту мовлення, і змушує серйозно ставитися до організації самого процесу спілкування. Окрім того, психологічно спілкування з масами - це є завжди вихід за межі свого звичного, непомітного для своєї ж свідомості "я". Актуалізація свого "я", тобто усвідомлення того, що і як ти робиш у цей момент, характерна для особливих ситуацій, в які потрапляє людина. До таких ситуацій відноситься й комунікативна ситуація, в якій доводиться тримати слово перед масою людей. Усвідомлення ж своїх вчинків, дій, операцій, цілей, мотивів і т.п., а через усвідомлення й керування ними лежить в основі професіоналізму, тобто майстерності. А це в свою чергу веде до професіоналізації дій, виникнення відповідної професії й підготовки відповідних фахівців. Таким чином, організоване спілкування, яким є масова комунікація, давним-давно набуло ознак професіональної діяльності й поставлене у виробничі умови поряд з розвитком засобів масової комунікації, без яких ефективний зв’язок з масами неможливий, тобто поряд з виникненням індустрії мас-медіа.

Отже, професіональна масова комунікація - це майстерно організоване спілкування у вигляді суспільно-культурної діяльності, учасниками якого є, з одного боку, професіональні мовці (комунікатори, або комуніканти), що чинять згідно з суспільно-етичними нормами, законами держави, вимогами технології організації мовлення й спілкування, і, з іншого боку, маса людей (маси, комунікат), на яку здійснюють вплив професіональні мовці через засоби масової комунікації, що є продуктом професійної масовоінформаційної діяльності у сфері інформаційної індустрії як "інституалізованої форми виробництва і розповсюдження загальнодоступних (публічних) повідомлень, які поширюються у великому масштабі, включаючи значний розподіл праці в їхньому виробничому процесі та функціонуванні через складне посередництво друку, фільму, фотографії та звукозапису" [47, с. 22].

Спільне для усіх перерахованих наук полягає як в об'єкті (мовленнєвій діяльності), так і в предметі дослідження (тексті).

Для риторики особливий інтерес становить такий вид тексту, як публічне мовлення, яке за своїми характеристиками повинно бути правильним, ясним, точним, стислим, доцільним, виразним. Оскільки названі мовленнєві якості є предметом дослідження різних лінгвістичних наук, постільки взаємозв'язок риторики, культури мовлення, прагматики, стилістики не викликає ніяких сумнівів, навіть більше того, ці науки здатні бути джерелом розвитку одна одної (доповнювати, збагачувати).

Завдання риторики полягає у відборі й систематизації таких смислових компонентів з наведених вище мовленнєвих характеристик, які дозволяють публічному мовленню повноцінно здійснювати функцію переконання (ефективного впливу).

Аргументація є комунікативною діяльністю суб'єкта в триєдності вербального, невербального і екстралінгвістичного, метою якої є переконання адресата через обґрунтування правильності своєї позиції.

В процесі аргументування той, хто говорить реалізує себе як мовна особистість, демонструючи свою мовну, комунікативну і лінгвістичну компетенцію. Задіяними виявляються його знання, уявлення, здоровий глузд, ціннісна система, його емоційний стан, а також його соціальний статус і соціальні ролі, які йому доводиться «виконувати».

Аргументування є міжсуб'єктною грою [63, с. 27]. У цьому сенсі аргументування соціальне за своєю природою. Якщо розмова є структурованою соціальною діяльністю [42, с. 69], то аргументація тим більше, оскільки націлена на конкретного адресата. Правила гри повинні бути відомі співбесідникам (internalized), опонент повинен мати право і можливість застосувати прийоми і аргументи ті ж, що і пропонент. Аргументування успішне тільки в тому випадку, якщо її учасники утворюють "єдність розуму. Якщо учасники суперечки вирішили домовитися і добитися сумісного вирішення проблем, то в їх інтересах дотримуватися лінії співпраці і сумісних дій, однієї стратегії аргументування і вносити корективи в свої дії. Це так звана імпліцитна згода або напівконвенціонали.

Представники комунікативної філософії сходяться в тому, що до неодмінних правил та передумов аргументації належать фундаментальні етичні норми. В.Кульман це пояснює так: пошуки суттєвих етичних норм серед правил аргументації мають сенс лише тоді, коли до умов можливості осмисленої аргументації, що має сенс, належать норми та правила, що стосуються взаємин суб’єктів, які діють разом або один проти одного. Тільки серед таких передумов аргументації можна шукати норми, котрі були б ядром етики.

До основних норм комунікативної етики відносять наступні:. «Норма перша — абсолютність волі до раціональності, що звучить у вигляді своєрідного категоричного імперативу: «аргументуй раціонально». Норма друга — абсолютність волі до розумного консенсусу… Коли ми насправді хочемо розв’язати ті чи інші проблеми, ми повинні не просто застосовувати при цьому раціональні аргументи, а й пам’ятати, що раціональна аргументація можлива лише в необмеженій комунікативні спільноті та з урахуванням її вимог. Тому потрібно намагатися досягнути розумної згоди. Таке намагання є не лише обов’язком (особливо коли має справу з практичними питаннями), а й природним та закономірним. Адже аргументація… — це водночас і об’єднання аргументуючих: «Перше, що повинні знати — під час серйозного аргументованого розв’язання певної проблеми потрібна наявність об’єднання аргументуючих. Аргументація — це форма комунікації, а комунікація без об’єднання, кооперації неможлива» [4, с. 99]... Третє положення — «обов’язкова умова розумної згоди у розв’язанні практичних питань загалом, зокрема питання про особливості ідеальної та реальної комунікативної спільноти (норма четверта)» [4, с. 99].

Виходячи із загальної теорії комунікації, будь-який письмово зафіксований текст може розглядатися як окремий випадок створення комунікативної ситуації, в якій комунікантом, адресантом виступає автор тексту, а реципієнтом, адресатом – читач [1, с. 133]. Отже, одним із постулатів теорії комунікації може бути визначено розуміння тексту як прояву особливого типу дискурсу, в якому відбувається комунікативна інтеракція адресанта, тобто автора промови, й адресата, на якого спрямовано здійснення когнітивного, емоційного, інтелектуального, прагматичного, соціолінгвістичного впливу.

Аргументація також може розглядатися як особливий вид комунікації, суть якої міститься у специфічному впливі на свідомість адресата за допомогою мовних висловлювань, які організовані відповідно до прийнятих у даній культурі принципів переконування (Баранов).

Вважається, що аргументація як комунікативний процес, який здійснюється за допомогою природної мови, має семантику, синтактику і прагматику (Баранов, Ряполова).

Під семантикою розуміють зміст аргументів і тез, який визначається відношенням актів аргументування до предмета бесіди.

Синтактика аргументації – це передусім послідовність тез, аргументів, контраргументів у процесі діалогу. Для синтактики аргументивного акту є суттєвим його позиція серед інших аргументативних актів.

До прагматичного аспекту аргументації належать принципи й правила, що забезпечують доречність, дієвість і успішність аргументації, стосовно аргументації суттєвим є вплив аргументування на процес прийняття рішень адресатом, який здійснюється за допомогою зміни його моделі світу (Баранов, Ряполова).

^ 1.3.2 АРГУМЕНТАТИВНИЙ ДИСКУРС, ПОЛІТИЧНА ПОЛЕМІКА

Дискурс (від лат. discursus — міркування, довід, аргумент) — це текст, що містить міркування, тобто фіксована система певного руху думок. Існують два види дискурсу: по-перше, це текст-опис, що має свою логіку (у кращому випадку вона є структурним планом розповіді); по-друге, це комунікативний дискурс, тобто текст, що містить взаємозалежні міркування декількох суб’єктів (наприклад, протокол або стенограма «круглого столу», дискусії, суперечки) [49, с. 33].

Проблеми дискурсу є ключовими у дослідженнях таких зарубіжних науковців, як Тойн ван Дейк, Е. Бенвеніст, Ю. Габермас, М. Фуко, Г. Кук та інших. Серед вітчизняних дослідників дискурсом цікавились Г.А. Орлова, В.Г. Борботько, Ю. Степанов та інші.

Еволюцію в інтерпретації даного поняття у латинській мові простежують В.І. Герасимов та М.В. Ільїн. Вони спочатку трактують його, як "розмова", "бесіда", а згодом "пояснення", "аргумент" та "логічне міркування" [22, с. 62]. Загалом у своїй статті "Политический дискурс-анализ" згадувані науковці окреслюють його найважливіші параметри. В свою чергу, В.З. Дем'янков визначає дискурс передусім як текст у його становленні перед інтерпретатором [29, с. 32]. Дискурс у сучасній його інтерпретації, стверджує Л.П. Нагорна, є явищем дійсності зі знаковою природою та певною структурованістю [52, с. 33]. Отже, вітчизняні лінгвісти зробили значний внесок у дослідження дискурсу, давши своє визначення поняттю, простеживши його розвиток у рамках різних галузей та дослідницьких підходів.

Проте, на мою думку, найвлучніша гіпотеза належить Т.А. ван Дейку стосовно того, що дискурс є комунікативним явищем, складовою якого є ще й соціальний контекст, тобто надання інформації про учасників комунікації та процеси сприйняття повідомлень [3, с. 62]. Не можна не погодитися з Г.Куком, який охарактеризував дискурс як "єдність і взаємодію тексту й контексту" [6, с. 33].

Науковець у сфері порівняльно-історичного мовознавства – Е.Бенвеніст – також зробив свій внесок у дослідження дискурсу, зазначивши, що структуру розмовного дискурсу формує ряд етапів (вступ у мовний контакт, введення теми розмови та її ратифікація, зміна ролей і теми в процесі комунікативного акту, закінчення комунікативного акту), кожен з яких зумовлено комплексом зовнішніх і внутрішніх чинників [15]. Свою точку зору стосовно визначення поняття "дискурс" мав М. Фуко. У нього дискурс — це й те, що створено з сукупності знаків, і сукупність актів формулювання, і ряд словосполучень та суджень. Цей автор ввів поняття "дискурсивні практики", що, на його думку, є "сукупністю анонімних історичних правил, які встановлюють умови виконання функцій висловлювання в конкретну епоху і для конкретного соціального, лінгвістичного, економічного чи географічного простору" [15].

Сучасні лінгвісти послуговуються термінами "політичний дискурс" та "політична мова". Суперечки у лінгвістиці існують стосовно вживання цих двох понять. Серед науковців, що вживають концепт "політична мова", В.З. Дем'янков знаходить риси, які для нього характерні. Це – термінологічність лексики, особлива структура дискурсу та його реалізації [29, с. 34]. Російські дослідники А.М. Баранов та Є.Г. Казакевич переконані, що політична мова – це "особлива знакова система, призначена саме для політичної комунікації..." [10, с. 23]. Як стверджує В.В. Петренко, "політична мова" – дещо ширше поняття, оскільки охоплює не лише мову публічних політичних дискусій, але й вміщає мовні особливості політичних документів [56, с. 7]. автор Л.П. Нагорна зазначає, що терміни "політичний дискурс", "політична комунікація", "політична мова", "мова суспільної думки", "мова публічної сфери", "мова політики" часто вживають як синонімічні. Проте дослідник дає своє визначення політичної мови, яке полягає у трактуванні її як "сукупності дискурсивних практик, що формують сферу політичної комунікації" [52, с. 72].

Із наведених визначень випливає, що політичну комунікацію розглядають науковці як поняття широке, на базі якого й реалізується політичний дискурс. Щоб дослідити змістову суть цих термінів, потрібно звернутися до визначення концепту "мова" та повернутися до вже згаданого раніше поняття "дискурс".

Як стверджував Вільгельм фон Гумбольдт: "Мова – це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини" [15]. Він продовжив: "У пошуках мови людина прагне відшукати знак, за допомогою якого вона могла б, враховуючи фрагменти своєї думки, представити ціле як сукупність єдностей" [15]. За Фердинандом де Соссюром, мова є соціальним елементом мовленнєвої діяльності, зовнішнім відносно індивіда, який не може ані створювати мову, ані змінювати її. Мова як соціальний продукт засвоюється кожним індивідом уже в готовому вигляді. Визнаючи соціальний характер мови, Ф. де Соссюр наголошує на її психологічній природі: "Мова – це сукупність асоціацій, наявних у мозку й скріплених колективною домовленістю" [15]. Подані визначення є надзвичайно влучними, проте дещо метафоричними. Підсумувавши їх, вважаємо мову системою звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, яка розвивається і має соціальне призначення.

Окрім уже наведених вище інтерпретацій, поняття "дискурс" у лінгвістиці інколи трактують як концепт, що включає в себе одразу два компоненти: динамічний процес мовної діяльності і її результат (текст). Саме таке визначення вважається найбільш влучним. Так званий концепт "політична мова" налічує переважно лексику національно-патріотичного характеру, отож поділяємо думку А.П. Чудинова, який вбачає політичну мову як варіант мовлення, орієнтований на сферу політики [5, с. 23]. За О. Алтуняном, увага політиків зосереджується не на уже всім відомих ідеологічних конструкціях, а на засобах і змінах у їхньому трактуванні [2, с. 7]. Існування політичної мови заперечує П.Б. Паршин. Науковець, дослідивши сферу політичної мови, зробив висновок, що вона відрізняється від мови звичайної лише за своїм змістом [5, с. 23]. Це означає, що мовні явища, які виокремлюють політичну сферу серед інших суспільних сфер, таки існують, однак цей факт не є гарантом виникнення та існування політичної мови як окремого феномену. Уже згадуваний О. Алтунян стверджує, що саме політичний дискурс і є сукупністю політичних текстів та усних виступів, обмежених рамками соціуму й часу [2, с. 6]. Продовжує гіпотезу Е. Опаріна, зазначаючи, що політичний дискурс поєднує у собі тексти, що були створені та створюються для комунікації в суспільно-політичній діяльності [54, с. 20].

Проаналізувавши дефініції концепту "політичний дискурс", Н.В. Кондратенко робить висновок, що однозначного розуміння та трактування зазначеного поняття серед учених немає: поняття "політичний дискурс" та "політична комунікація" О. Шейгал вважає синонімічними; Ю. Сорокін стверджує, що політичний дискурс є лише різновидом ідеологічного [41, с. 11].

Сучасний американський вчений Е. Буш наголошує на важливості використання "конституційних положень" ("constitutional issues") у політичній риториці [9, с. 8]. Сама ж науковець надзвичайно влучно охарактеризувала взаємозв'язок між поняттями "політична комунікація", "політичний дискурс" і "політична мова". Дослідник підсумувала, що "політична комунікація реалізується в різноманітних жанрових формах політичного дискурсу, а політичний дискурс обслуговується засобами політичної мови" [5, с. 24].

Дискурс складається з пропозицій або їх фрагментів, а зміст дискурсу часто, хоч і не завжди, концентрується навколо деякого «опорного» концепту, званого «топіком дискурсу».

Логічний зміст окремих пропозицій – компонентів дискурсу – називається пропозиціями; ці пропозиції зв'язані між собою логічними відносинами (кон'юнкції, диз'юнкції, «якщо – то» і т.п.). Розуміючи дискурс, інтерпретатор компонує елементарні пропозиції в загальне значення, поміщаючи нову інформацію, що міститься в черговій пропозиції, що інтерпретується, в рамки вже одержаної проміжної, або попередньої інтерпретації, тобто:

– встановлює різні зв'язки усередині тексту – анафоричні, семантичні (типу синонімічних і антонімічних), референціальні (віднесення імен і описів до об'єктів реального або ментального світу) відносини, функціональну перспективу (тему вислову і те, що про неї мовиться) і т.п.;

– «занурює» нову інформацію в тему дискурсу.

В результаті усувається (якщо це необхідно) референтна неоднозначність, визначається комунікативна мета кожної пропозиції і крок за кроком з'ясовується драматургія всього дискурсу.

По ходу такої інтерпретації відтворюється – «реконструюється» – уявний світ, в якому, по презумпції інтерпретатора, автор конструював дискурс і в якому описуються реальне і бажане (хай і не завжди досяжне), нереальне і т.п. положення справ. Цей уявний світ включає характеристики дійових осіб, об'єктів, часу, обставин подій (зокрема, вчинків дійових осіб), домислювані інтерпретатором (з його неповторним життєвим досвідом) деталі і оцінки.

Цією обставиною і користується автор дискурсу, нав'язуючи свою думку адресату. Адже намагаючись зрозуміти дискурс, інтерпретатор хоч би на мить переселяється в чужий уявний світ. Досвідчений автор, особливо політик, передує такому мовному навіюванню підготовчою обробкою чужої свідомості з тим, щоб нове відношення до предмету гармонізувало із сталими уявленнями – усвідомленими або неусвідомленими. Розпливчата семантика мови сприяє гнучкому впровадженню в чужу свідомість: новий погляд модифікується (це своєрідна мімікрія) під впливом системи усталених думок інтерпретатора, а разом і міняє цю систему [58, с. 18].

Аргументативний дискурс є складним комунікативним феноменом і уявлення про нього лише як про зв'язну послідовність повідомлень або мовних актів є вкрай недостатнім тоді, наприклад, коли виникає необхідність моделювати той спосіб, яким люди думають про аргументування, що здійснюється їхніми опонентами.

Аргументативний дискурс (дискурсивний текст), який розглядається як частина дискусії, реальної або уявної, визначається як низка висловлювань, промовлених або письмово зафіксованих, які були винесені на захист однієї або декількох точок зору [3, c. 17]. Точка зору може мати будь-який зміст, оскільки можна мати точку зору відносно будь-якої події, ідеї, дії, будь-якого факту, будь-яких відносин, а також кожен має право на свою точку зору, яка збігається чи не збігається з поглядами опонента. Причиною виникнення аргументативного дискурсу можна також вважати необхідність виявлення різниці у думках. Роль протагоніста в структурі аргументативного дискурсу первісно належить адресанту, тоді як адресат стає антагоністом, який приймає або не приймає точку зору протагоніста [3, с. 20].