Geum.ru

Українським та світовим православним духовенством

Вид материалаДокументы

Содержание


Використана література
Подобный материал:
Церква і військо.

Підтримка козацького руху

українським та світовим православним духовенством.


Однозначних даних про те, коли з’явились перші духівники в українському війську взагалі, немає. Відомо, наприклад, що християни були ще у війську князя Святослава, бо хроністи свідчать, що після невдалого походу на Балкани проти Візантії, всі християни і пресвітери, які перебували у війську, зазнали мученицької смерті. А під час походу на половців 1111 році, князь Володимир Мономах поставив попереду війська священників, які їхали і співали тропарі та кондаки на честь Чесного Хреста, та канони до Пресвятої Богородиці.1

Як зазначалося вище, у часи козацтва, при куренях ( яких в часи розквіту Запоріжжя було 38 ), на Січі постійно перебували духівники, які супроводжували козаків у сухопутних походах. З історичною впевненістю можна сказати, що найбільше в нашій історії повстання народу під проводом Богдана Хмельницького проти унії та польського гніту, завжди підтримувалось не лише українським, але й світовим православним духовенством. Про підтримку і участь деяких православних пастирів в козацькому війську на скільки можливо, було досліджено вище. На жаль, залишається в історичній тіні ще цілий ряд видатних козацьких капеланів, які своєю діяльністю у війську внесли велику лепту у підтримку бойового духу козаків.

Особливою така підтримка відчувалася після обрання в 1616 році на гетьманування Петра Сагайдачного, адже завдяки підтримці цілого козацтва змогло відбутися оновлення православної ієрархії на Україні. Необхідно зважити на те, що тодішнє становище Православної Церкви було загрозливим, адже зі смертю єпископа Єремії Тисаовського, єдиного православного ієрарха, польський уряд міг оголосити УПЦ неіснуючою. На щастя, в цей складний для України час, на її теренах гостювали іноземні архієреї : єп. Лука Білгородський, архієп. Єремія Пелласонський, єп. Павло із Сербії, а також інші єпископи.

Хоча польський уряд та уніатські єпископи і намагались витіснити їх зі своїх територій, вони, все ж таки, продовжували захищати і утверджувати православну віру на теренах України, висвячували священиків, а також опікувались козацьким військом, нерідко буваючи тут.2

В 1603 році, вперше завітав до Москви та Литви архим. Феофан, який в 1619 році, вже в сані Патріарха Єрусалимського приїздить вдруге до російської столиці, щоб взяти участь в рукоположенні в Патріарха Московського Філарета, - батька царя Михаїла. По дорозі до Москви, Феофан пробув більше ніж рік в Тулі, де стояло польське військо, а біля нього постійно перебував загін запорожців. Саме від них він діставав інформацію про стан Православної церкви на Україні. Патріарх Феофан таємно передав пожертву на благоустрій січових церков. Саме з цієї причини козаки приїздили в Тулу, щоби передати вітання від гетьмана та отримати його святительське благословення і підтримку у цій визвольній боротьбі. Сам Феофан, мав намір довершити в Україні ,, архієрейські чинності’’, про що свідчить грамота Константинопольського Патріарха Тимофія, дана йому ще 1618 році. Ця грамота надрукована в книзі Мелетія Смотрицького ,, Оправдання невинності’’ і свідчить про закономірну еволюцію подій, які сталися в Києві в 1620 році.3

Вже влітку 1620 року, Феофан прибуває до Києва. Козаки урочисто зустріли його і він оселяється в будинку братства на Подолі. До Патріарха прибували делегати з різних місць, головно від братств і, очевидно, обговорювали питання реальності обновлення православної ієрархії. ,, Протестація’’ митрополита Іова Борецького, яка була внесена до книг ,, городських ‘’ київських 15 травня 1621 року, свідчить, що перед висвятою ієрархів відбулась нарада, на якій оголошено грамоту Патріарха Тимофія. Крім того, разом з Феофаном був екзарх Константинопільського Патріарха – єпископ Арсеній. На цій нараді було вирішено просити Феофана висвятити єпископів, що ,, він міг зробити цілком канонічно’’.4

Деякі вагання у Патріарха викликались ставленням короля, але всі вони були розвіяні козаками, які обіцяли йому захист. Все це робилося задля того, аби відновити знищений уніатами православний ієрархічний щабель в Україні. Сам Сагайдачний добре розумів, що без духовної підтримки неможливо буде досягнути поставленої мети, а цю підтримку козацтву і нікому було надати. І тому, на допомогу українському народу і козакам – визволителям у час гетьманування Сагайдачного, приходить Єрусалимський Патріарх Феофан, якого підтримував у звершенні цієї благої місії сам Вселенський Патріарх Тимофій. Взагалі, необхідно зауважити, що на протязі всієї історії ,, Гетьманщини’’ , козаки завжди були підтримуванні східними ієрархами, які виявляли зацікавленість у визволенні України.

Не збереглося достовірних відомостей про те, де саме і коли відбувалися хіротонії єпископі, але в грамоті Феофана 1620 року , індикта 3, названо єпископів, яких було рукоположено. В хіротоніях єпископів, окрім Феофана, брали участь : митрополит Софійський Неофіт, який перебував тоді в Києво – Печерському монастирі, та єпископ Страгонський Авраамі. Висвячені були : ігум. Михайлівського монастиря Іов Борецький, на кафедру митрополита Київського і Галицького ; ієром. Мелетій Смотрицький, на архієпископію Полоцько – Вітебську та Мстиславську ; ігум. Межигірського монастиря Ісая Копинський, на єпископію Перемиську та Самбірську ; архим. Терехтимирівського монастиря, князь Єзекіїль - Йосиф Курцевич, на єпископію Володимирську та Берестейську ; ігум. Черницького монастиря Ісаак Борискевич, на єпископію Луцьку та Острозьку ; ігум. Милетського монастиря Паїсій Іполитович, на єпископію Холмську та Більську.5

Завдяки підтримці вищого східного духовенства, відновлення православної ієрархії на Україні мало велике значення не лише для самої Церкви, а й для козацтва. З появою на Січі талановитих духовних провідників, козацтво міцніло духом, впроваджуючи в життя національно – духовні ідеї, які їм викладались духовними побратимами. Нововисвячені владики у своєму маніфесті 1621 року, привітали Військо Запорозьке словами найвищої вдячності, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства : ,, … це ж з того покоління військо, що за Олега, князя руського по морю плавало і Константинополь штурмувало. Це ж їхні предки, разом з Володимиром хрестились, віру християнську від Візантійської Церкви прийняли і її обороняють’’, - так характеризує важливість обновлення православної ієрархії в 1620 році один з найвидатніших істориків України, передаючи слова привітання нових українських архієреїв.6

Внаслідок духовної підтримки східних і північних православних ієрархів козаччини і України вцілому, відновлення придушеної і винищеної уніатами української православної ієрархії, дало свої позитиви. Це відродження піднесло престиж Києва, як православної, духовної столиці. Київ знову стає колискою Православ’я в Україні. Події 1620 року надали величі урочистому в’їздові Богдана Хмельницького у Київ, - церковної столиці нової держави, яка веде сво хронологію від великого князівства Київського. Це був лейтмотив привітань Хмельницькому від київської еліти.

Один з найбільш об’єктивних польських істориків доби Хмельниччини – К. Шайноха, у своїй монографії ,, Два роки подій наших 1646 – 1648 рр.’’, свідчить : ,, … не можна описати тої користі для загальної мети, яку принесли в козацьке військо українські духівники, які за чергою з’являлись тут. Особливо стали відомими два ієромонахи, які були свідками битви при Жовтих Водах та Корсуні. Того часу усю Польщу охопили страх та загальний переполох. Річ Посполита опинилась відразу без короля, без війська, без провідників і воєвод перед лицем потужного ворога ( тобто козаків ). Всі думали, що вже настала загибель для держави … Сила слова козацького духовенства була великою, тому робила ворога безстрашним.’’7

Козацька доба, починаючи з XV ст., ознаменувала собою новий етап розвитку військового капеланства, і, відповідно, новий етап у розвитку військової культури, яка міцно спиралась на православну традицію. Запорізька Січ, від часу свого заснування і аж до кінця свого існування ( 1775 р.), в своєму складі завжди мала духовних світил, які в похідних, козацьких храмах звершували служби Божі, тим самим загартовуючи козацький дух для звершення поставленої мети. Вже пізніше, як оповідає історія, в 1654 році, на Україну прибув Антіохійський Патріарх Макарій, якому також було небайдужими події, які відбувались на Україні. На знак своєї підтримки козаків і гетьмана у цій визвольній війні, та благословення Антіохійської Православної Церкви, Макарій подарував Хмельницькому чашу із святим миром. Історики припускають, що вона готувалася і була привезена для коронації Богдана Хмельницького.8

Треба підкреслити, що все грецьке і східне духовенство своєю підтримкою відігравало важливу роль у визвольних подіях того часу, підтримуючи козаків духовно і матеріально.

У цей важкий час наступу католицтва на Україну, стає відомим ще один православний подвижник, який перебуваючи у Січі, давав наснагу запорожцям для рішучої відсічі поляків, які не зупинялись ні перед чим, аби викорінити православну віру серед українців. То був страшний час, коли поляки дійшли до критичних меж у нечестивій справі окатоличення.

Архімандрит Йосиф Тукальський, того часу, був намісником одного православного монастиря в Пінському присуді. На жаль, до нас не дійшли відомості про те, яку назву носив цей монастир, адже на початку січня 1657 року, уніати спалили цю обитель, а ченців повбивали, про що писав сам Богдан Хмельницький цареві в Москву 22 січня 1657 року.9

Знайшовши пристановище на Січі, архим. Йосиф з великою ревністю починає втілювати свій особистий план порятунку від унії. Разом з іншими ієромонахами, які на той час, за звичаєм, прибули з Межигірського монастиря в козацьке військо, він ходить по селах і містечках, гуртуючи православних українців до оборони своєї віри, роз’яснюючи, при цьому, механізми опозиції проти католиків. За підтримкою та ініціативою архімандрита Йосифа, в одному з сіл на Чернігівщині, в лютому 1657 року, православні селяни, вчинили нічний напад на будинки, де проживали місцевий пан та ксьондз. Вони силоміць їх вивезли за десять верст від селища, і зв’язавши їх разом , залишили їх на морозі одних в полі. Після цієї розправи, вони повернули собі ключі від запечатаного православного храму. Як не дивно, але після цього випадку, в навколишніх селах спостерігалось ослаблення уніатського гніту над православними і над їхньою вірою.10

Того ж 1657 року, помирає славний гетьман Війська Запорізького Богдан Хмельницький. Його поховали в козацькому містечку Суботові. Після його смерті, козаки обрали на гетьманування його сина Юрія Хмельницького. Але він, будучи молодим і недосвідченим уступив гетьманство військовому писареві Івану Виговському.

Того ж року упокоївся і митрополит Київський Сильвестр Косів, якого поховали у святій Софії, а року 1658, на цю кафедру був призначений митрополит Діонісій Балабан.11

Усі ці події засмутили ревного захисника православної віри архімандрита Йосифа, і тому, своїм обов’язком він вважав продовжувати справу, розпочату ним ще за життя Богдана Хмельницького на Січі. Свою пастирсько – капеланську діяльність, архімандрит Тукальський провадив в козацькому війську і за гетьмана Юрія Хмельницького, якого після загибелі Виговського в 1659 році обрали на гетьмана. Покаранням католикам – загарбникам, яких силоміць козаки схопили під час переправи через Дніпро, о.Йосиф визначив бути неординарним, який в подальшому настрашив своєю звісткою решту польських воїнів на чолі з князем Ромадановським, які стояли під Переяславом, а цих послали в розвідку.

Як оповідає нам Феодосій Софонович, тодішній ієромонах Михайлівського монастиря, дослідник стародавніх літописів, козаки, коли королівські воїни щойно зійшли на берег, схопили їх, і роздягнувши до наготи, прив’язали до палів на самому березі річки, де ріст очерет. Був липень місяць, а тому можна було собі уявити важкість кінця їхнього життя через покуси комарів і інших комах. Біля них козаки написали на дошці слова, якими застерігали кожного, хто буде посягати на українські землі, а також зазіхати на чистоту віри православної.12

Коли в 1663 році, татари напали на Київ, то Юрій Хмельницький, віддавши гетьманство Павлу Тетері, забажав прийняти чернецтво і оселитися в Кирилівському монастирі, в Києві, але татари зруйнували його вщент, а ченців забрали в неволю. Тому, Юрій Хмельницький, того ж самого 1663 року, приймає чернечий постриг від самого митр. Діонісія Балабана, і оселяється в Богоявленському монастирі.13

В тому ж самому році помирає і митр. Діонісій, тому до Корсуня з’їзджаються єпископи для обрання митрополита на Київську кафедру. Серед прибулих були : єпископ Луцький Гедеон Четвертинський; єпископ Черемиський Антоній Винницький ( якого король самовільно призначив на столичну кафедру ); єпископ Львівський Адам Жилоборський. На цьому соборі єпископів був присутній також і Йосиф Тукальський, який на той час вже мав титул єпископа Білоруського. Одні з легатів хотіли обрати на митрополита київського Антонія Винницького, але козаки і гетьман віддавали перевагу своєму духовному батькові Йосифу Тукальському, і на тому цей собор завершив свою роботу, і як свідчить літопис : ,, … козаки почали Бога просити Йосифа в митрополити’’.14

У виборі Йосифа Нелюбовича – Тукальського на митрополита Київського, неабияку роль в цьому зіграв його авторитет серед козаків, здобутий ним під час перебування на Січі.

Феодосій Софонович, який став ігуменом Михайлівської обителі в Києві в 1655 році, дослідник стародавніх літописів, розповідає нам про ще одну допомогу козакам і заступництво над цілим українським народом в час визвольної війни XV ст., не лише православним духовенством, яке, безпосередньо опікувалось козаками, але й небесних заступників. Зокрема, розповідається, про страшний для України рік – 1690, коли на цю, і без того стражденну землю сталось нашестя саранчі, яка, в кінці літа, на початку осені, - спустошувала усі посіви гречки, проса, гороху і трав, а також усі посіви пшениці і жита.

Від голоду загинуло багато свійських тварин і козацьких коней, які для козаків найвірнішими помічниками в бою. Сумною хвилею це нашестя покотилось і по Січі. З останньою надією на порятунок, козаки, разом з іншим людом, прийшли до Золотоверхої Михайлівської обителі в Києві, до мощей св. Влмц. Варвари, які здавна перебували тут. З ченцями монастиря вони усердно молились про допомогу і заступництво. Сталось диво, адже після завершення богослужіння з акафістом, люди, які вийшли з стін святої обителі, не побачили за її межами жодної саранчі. Слід зазначити, що чуда за молитвою до св. Влмц. Варвари, були відомими по всій Україні, і, навіть, за її межами.


Чудотворність мощей святої Варвари, відчув на собі і архієпископ Чернігівський Лазар Баранович, який отримав зцілення від важкої хвороби, одразу, після поклоніння її нетлінним мощам.15

За часів вольностей Війська Запорізького, в останні часи свого існування ( 1734 – 1775 ), козаки також були підтримуванні православним духовенством, яке на фоні зруйнованої Петром – І існуючої церковної системи, все ж таки зберігали духовний контроль і тактичне керівництво над подіями в Україні. Серед козацького духовенства цього часу були досить шановані запорожцями : архімандрит Гавриїл та священик Дідушинський, а також ряд грецьких духовних представників.16

Чернець зі святої Спаської Межи гірської обителі – ієромонах Павло ( Маркевич ), ставши настоятелем січової церкви, одразу ж привів в добрий стан Пустинно – Миколаївський монастир. Під його керівництвом було збудовано ряд храмів на території Запорізьких вольностей. Але головна увага, як самого Маркевича, так і йог наступників, спрямовувалась на боротьбу з царизмом в Україні, та відродження Покровського храму на р. Підпільній. Для військового товариства ця церква відігравала не лише роль одного з найголовніших козацьких храмів, вона також була і важливим адміністративним центром, де відбувались козацькі Ради, зустрічалися поважні гості, зачитувались важливі повідомлення і т.п. Недаремно ця церква знаходилась посеред козацького табору. Вже своїм розташуванням вона освячувала ті заходи, які відбувались на майдані, навколо неї. Саме за час перебування в козацькому війську ієром. Павла ( Маркевича ), козаки ввели традицію, коли при храмі воїни мали нести покарання за порушення встановлених законів. Зокрема, ,, словесне катування’’ в стінах Покровського храму, приймали ті особи, які викрадали худобу у татар. Для отримання прощення від коша, цим запорожцям було достатньо присягнути в січовій церкві у тому, що вони не повторять подібних вчинків.17

Ієромонахом Павлом, при Покровській Церкві також було засновано школу, яка значно підвищувала рівень освіченості не лише Запорізького населення, але й православного духовенства усіх церков вольностей Війська Запорізького.

В 1750 році, завдяки ревності духовного служіння стають відомими : дияк. Іоан Святковський, чернець Яценко – Зеленський та ієром. Миколай ( Кошман ).

В 1773 році, в Січі перебували ієромонахи : Феоктист, Купріян, Доримедонт, та ієродиякон на прізвище Конашевич. Своєю пастирською діяльністю в козацькому війську, утверджували Христову істину серед українських визволителів, що давало останнім неймовірну відвагу в боротьбі за незалежність.

Не оминає уваги перебування в козацькому таборі ще одного видатного церковного діяча – священика Володимира Сокальського. Це була чи не найбільш шанована усім козацтвом духовна особа. Це підтверджує зміст прохання Війська Запорізького на ім’я імператриці, про возведення Сокальського в сан архімандрита, і в кінці листа, козаки давали найкращу характеристику про цього душ пастиря.18

Протягом свого перебування в козацькому війську, о.Володимир завжди був оточений увагою козаків, мав солідне утримання, йому виготовлялось коштовне облачення, тощо. Свій авторитет серед козаків він здобув завдяки мудрості та красномовству, якого в нього не віднімеш.

Після Сокальського, в 1774 році, в козацькому війську капеланську місію несла ще одна група ченців Межигірського монастиря, на чолі з архімандритом цього монастиря – Іларіоном Кондратковським. Це були останні духівники козаків, яка, аж до кінця існування Січі ( 1775 р. ), духовно скріпляла серця борців за українську ідею. Серед них відомі такі : ієром. Єссей, ієром. Петро ( Чернявський ), ієром. Гедеон, і ін.

Як відомо, 3 серпня 1775 року, Катерина видала свій сумнозвісний маніфест про скасування Січі. Останнього кошового отамана Запорізької Січі, старого в літах Петра Калнишевського, без жодної провини, з наказу цариці було схоплено, заковано в кайдани і відвезено на край світу – на Біле море, в Соловецький монастир, вкинуто в тісну тюрму, яку було замуровано, де він просидів аж 25 років, і в цій в’язниці, 4 грудня 1803 р. ( за н.ст. ), - він і помер.

Зруйнувавши Січ, Катерина забрала багато старих козацьких клейнодів, старі грамоти, знамена, і т.п. Всі ці речі повезли до Петербурга, а потім розмістили в Ермітажі. Катерина знайшла собі добрих помічників в Україні, які, за її наказом, жваво втілювали в життя усі її лукаві плани по знищенні українських традицій в Церкві та по широкій русифікації на теренах України. Такими були відомі Київські митрополити : Гавриїл Кременецький ( 1770 – 1783 рр.), та особливо Самуїл Миславський ( 1783 – 1796 рр.), які стоять в українській церковній історії в окремому розділі.

Підсумовуючи поверхневий огляд діяльності українського і світового духовенства в козацькому війську в різний період його існування, можна сміливо сказати, що вся їхня пастирська діяльність була об’єднана єдиною ідеєю незалежності не лише України, як держави, але й Православної Церкви в ній. Усіх їх приводило на Січ бажання віднайти істину і справедливість, тому всі ці ідеї та гасла відображались в реаліях їх капеланської діяльності в Запорізькій Січі.20


свящ. Сергій Лучанін, викладач Рівненського православного богословського інституту, магістр богослів’я, аспірант КПБА


ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


1. Холмський І. Історія України. – Мюнхен., 1949., - с. 188.

2. Там само. – с. 189.

3. Полянська – Василенко Н. Історія України. – К.: Либідь. 1993. – с. 472.

4. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Нью – Йорк., 1956., Т.2. – с. 33 -34.

5. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія., 1954., - с. 329 – 330.

6. Андрусяк М. Історія Козаччини. – Мюнхен., 1946., - с. 23 – 24.

7. Гайбонюк В. Пам’ять кличе. – Рівне., 1996., - с. 33.

8. Липинський В. Україна на переломі. – Відень., 1920., -с. – 258.

9. Акти Південної та Західної Росії. – М., 1898., - Т.8. – с. 395.

10. Літопис Григорія Граб’янки. – К., 1854. – с. 71.

11. Софонович Ф. Хроніка з літописів стародавніх. – К.: Наукова думка. 1992. – с. 256.

12. Там само.

13. Там само. – с. 257.

14. Там само.

15. Там само. – с. 272.

16. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734 – 1775. – К., 1998., Т.1. – с. 115.

17. Скальковский А. К истории Запорожья. Внутрение рас порядки. // Киевская старина. – 1882. Т.4. – ч.12. – с. 529.

18. Архів Коша. – с. 155.

19. Там само. – с. 161.

20. http // esoft.com/