Geum.ru

Таємниці чорнобильського вибуху

Вид материалаДокументы

Содержание


Доказ перший
Доказ другий
Доказ третій
Подобный материал:

ТАЄМНИЦІ ЧОРНОБИЛЬСЬКОГО ВИБУХУ


Вже в двадцять четвертий раз Україна і світ згадують планетарну чорнобильську катастрофу, щоб знову про неї забути на цілий рік, а тисячі, мільйони громадян і не лише в Україні будуть і надалі відчукувати на собі її важкі наслідки, щодня, щогодини.

Різнокаліберне чиновництво і номенклатурні лжеліквідатори, як і в попередні 23 роки, розповідають байочки про те, як партійні та адміністративні радянські органи на місцях оперативно та вміло тоді організували евакуацію населення із зони ураження і фахово ліквідували наслідки аварії.

А багато громадян, котрі не розучились аналізувати і роздумувати, знову задають собі питання: яким чином і саме які наслідки вдалось ліквідувати, коли до цього часу не встановлено, що ж в дійсності сталось на ЧАЕС в ночі 26 квітня 1986 року. Адже навіть сам Віктор Ющенко постійно, будучи Прединетом, стверджував, що нікому і досі не відомо, що то була за катастрофа, від чого походив той жахливий вибух на четвертому енергоблоці ЧАЕС і які реальні наслідки аварія мала. І так всі 23 роки правда постійно замовчується.

А коли державне керівництво і суспільство не володіють достовірною інформацією про справжні техногенні процеси, що передували вибуху, то і неможливо до кінця встановити його реальні межі, наслідки, а, значить, і виробити належну концепцію по їх нейтралізації, ліквідації, а головне захисту людей.

Автор цих рядків – військовий журналіст, підводник-атомник мав дотик до ядерних зброї і техніки. Довгий час збирає відомості про чорнобильську аварію. Своїми роздумами з цього приводу і ділиться з читачами.

* * *

В минулому році під час прямого виступу по радіо якогось чиновника, слухачі торкнулись чорнобильської теми. Не витримав, я і дотелефонувався до студії, задав гостю питання про те, чому до цього часу наші високі державні очільники тільки скаржаться, що нічого їм достеменно не відомо про те, що в дійсності сталось на четвертому енергоблоці ЧАЕС, але жоден уряд чомусь не створив спеціальної робочої групи, котра б на підґрунті розсекречених архівних матеріалів, показань конкретних учасників тих жахливих подій достеменно встановила, що саме призвело до аварії, виявивши її масштаб, реальні наслідки і, зокрема, в якому стані перебувають сьогодні залишки зруйнованого енергоблоку. Адже лише на підґрунті наукових достовірних даних з цього приводу можливо зробити висновок про те, які небезпеки існують для українського суспільства сьогодні і як їх долати в майбутньому.

Гість радіостудії тоді дипломатично ухилився від повної відповіді, лише натякнув на те, що пошук правди не влаштовує багатьох колишніх і нинішніх державних керманичів.

Такий натяк не є одкровенням для громадян України. Те, що з перших днів аварії від нас наполегливо скривали правду, знає увесь світ. Тоді кому і чому вигідно її замовчувати?

Це питання і спробуємо зробити ключовим у змісті піднятої теми. А відтак для початку дамо аварії політичну оцінку. Бо саме політика тодішнього радянського керівництва і його спецслужб, вірогідно, лежить в основі катастрофи планетарного маштабу і її наслідках. Перед тим, як заглибитись у чорнобильську тему, зроблю екскурс в минуле, яке дотичне до неї.

Автору цих рядків з 1968 по 1970 рік довелося після військового училища починати офіцерську службу кореспондентом базової газети «За Родину» на архіпелазі Нова Земля, що в Північному Льодовитому океані. У той час там, на березі протоки Маточкін Шар, проводились підземні ядерні випробовування в так званій дев’ятій зоні. Технологія така: від підніжжя гори до її центру прокладалась (між іншим кращими з кращих, шахтарями з уранових рудників що у Жовтих Водах), стандартна шахта під невеликим кутом спуску, довжиною у півтора кілометри. В ній, у самому кінці, монтувався ядерний заряд, обставлений різноманітними датчиками, від яких на поверхню до спеціальних вимірювальних приладів прокладались кабельні траси. Після повного «пломбування» штольні розчином з цементу марки 600, ядерний заряд підривався.

Маючи кореспондентську перепустку-всюдихід, я безперешкодно, звичайно, під пильним наглядом військових кадебістів-особистів, відвідував всі режимні об’єкти, спілкувався з військовими науковцями, котрі проводили ядерні дослідницькі експерименти.

Одного разу поцікавився у них, чого ще ті хочуть досягти, коли ядерні бомби і так являють жахливу руйнівну силу. Вони пояснили, що, домагаються аби в момент зіткнення півзарядів у боєголовці вступило в ядерну реакцію якомога більше збагаченого урану, а не лише їх поверхневий шар. Стратегічна мета досліджень тоді зводилась до того, щоб при зменшені маси та ваги ядерної боєголовки, збільшити її бойові властивості.

Але для цього, як вони зазначили, потрібно було внести техлогогічні зміни і корекцію в процес роботи ядерних реакторів на енергостанціях. Від військових науковців дізнався, що не всі АЕС видають уран, придатний за рівнем збагачення для виготовлення ядерної зброї.

Ще тоді дослідники зазначали, що діючі реактори вже не задовольняють їхніх вимог по збагаченню бойового урану, оскільки останні ще не володіють необхідним маневром потужності для його виготовлення. Із бесід зробив висновок про те, що військові науковці дотичні не лише до конструювання, та розробок ядерних зарядів, але причетні і до експериментів по експлуатації ядерних реакторів, маючи за мету отримати уран заданого рівня збагачення, придатний для виготовлення ядерної зброї нового покоління.

Тут доцільно згадати, що на Новій Землі, тоді у 1969 році потужний ядерний заряд розколов майже двокілометрову скалу. Радіаційна хмара вирвалась на поверхню і накрила судна, на яких евакуювались учасники випробовувань. Коли розвідувальний гвинтокрил заміряв рівень радіації в ній, то стрілки дозиметрів застигли на максимальній позначці 700 мілірентгенів. Скільки було в дійсності, ніхто не знає бо прилади зашкалили. Причиною викиду стало те, що уран 235 мав більшій рівень потужності від закладеного у розрахунки.

Через добу вчинили галас держави Скандинавського півострова бо «наша» радіаційна хмара накрила їх територію До того ж вони зафіксували і підземний поштовх. Але керівництво Ралянського Союзу через заяви ТАРС постійно твердило, що підземний вибух був, а радіоактивного викиду не сталось, що це все «происки капитализма», котрий поставив за мету опорочити радянських вчених та принизити досягнення СРСР в ядерній енергетиці.

Варто підкреслити, що тематика ядерних наукових досліджень - абсолютно і до дрібниць засекречена, тому без фахівців з КДБ і контррозвідки тут не обходилось. А останні перш за все виконували накази своїх начальників, менше всього опікуючись заходами безпеки, як видно це на прикладі рукотворної морської катастрофи круїзного лайнера «Адмірал Нахімов», про яку розповім пізніше. Тому не виключено, що на замовлення виробників ядерної зброї, на ЧАЕС проводилась спільно з ними потрібна технологічна корекція режиму в роботі реактора для отримання бойового урану замовленого рівня збагачення. Така кооперація просто необхідна. До того ж, як тепер стало відомо, сама Чорнобильська АЕС і споруджувалась не стільки для виробництва електроенергії, котрої в даному регіоні і так було вдосталь, як для отримання високозбагачуваного урану для ядерної зброї. Тільки чому під боком столиці України?

Перший енергоблок ЧАЕС був запущений 26 (!) вересня 1977 року, наступні - у грудні 1978, 1981 і 1983 років. Загальна сумарна потужність станції у 1986 р. складала 4 млн кВт. По мільйону на кожен блок. Вибухнув четвертий, найновіший, прослуживши менше трьох років.

Відомо, що всі процеси і роботи, пов’язані з ядерною зброєю, ще з часів Берії контролювали кадебісти. Так було і на ЧАЕС. І перше, що було ними зроблено, по гарячих, в повному розумінні цього слова, слідах, після вибуху, так це те, що агенти КДБ відібрали від інженерів і техніків, прямо причетних до експерименту, підписку про нерозголошення державної таємниці під загрозою кримінальної відповідальності. Про це нам розповідала жінка-лікар з ЧАЕС, яка влітку, того ж вибухового року, після отримання високої дози радіаційного опромінення, лікувалась у ялтинському військовому санаторії, а в їдальні сиділа за нашим столом.

Вона постійно запевняла нас у тому, що ніхто з працівників ЧАЕС толком так і не знає, що то була за аварія і чому вона сталась, тому вони з подивом сприйняли вимогу офіцерів КДБ підписати зобов’язання про нерозголошення державної таємниці. Єдине, що їй було відомо, так це те, що один з інженерів, котрий у ту ніч входив до особового складу робочої зміні, зник безслідно. Цей факт в засобах масової інформації не повідомлявся. Значить, він також засекречений. І це зрозуміло, бо коли КДБ втрутилось в аварію на ЧАЕС, то можна із впевненістю стверджувати, що всієї правди про неї ми не дізнаємось ніколи. Так було і під час зіткнення в Чорному морі, про яке на початку згадав, круїзного лайнера «Адмірал Нахімов» і вантажного судна «Петро Васєв», яке сталось через три місяці після Чорнобиля в ніч з 31 серпня на 1 вересня 1986 року. Тоді у моряків з групи керівництва обох екіпажів чекісти також відібрали підписки про нерозголошення державної таємниці. Якої саме – знали тільки особи вузького кола. Тут корисно оприлюднити неофіційну версію.

Державна вірогідно, таємниця тут полягає у тому, що на борту лайнера «Адмірал Нахімов» тоді вирушив у круїз сам начальник Одеського управління КДБ генерал Крикунов з дружиною, дочками і онуком. До того ж обидва судна були прописані до порту Одеса, а, значить, перебували під пильним оком «орлів» Крикунова. А це вже неабияка залежність.

Обставини тоді складались так, що у той час один із іноземних портів, взявши курс на Новоросійськ, мав покинути суховантажник «Петро Васєв», Дізнавшись про те, що в день його прибуття майже одночасно за круїзним планом мав виходити з цього порту лайнер «Адмірал Нахімов», колишні колеги і підлеглі генерала Крикунова, котрі перебували у цей час за кордоном, вирішили скористатись нагодою і подарунком привітати генерала з днем народження. Через капітана цього судна вони і передали Крикунову дефіцитну у той час відеотехніку.

Зрозуміло, що для забезпечення рандеву без проблем були скореговані маршрут і швидкість руху вантажного судна з таким розрахунком, щоб зустріч суден відбулась в заданій точці відкритого моря, позаяк в порту всі судна, що прибували із-за кордону, за радянських часів піддавалась митному контролю, оглядались і перебували під пильним оком прикордонників. Тому про передачу контрабандної посилки в таких умовах не можна було і думати. До того ж кадебешний нагляд в Новоросійську здійснювали «орли» іншого кадебешного генерала.

Тому капітани-одесити, по радіо узгодивши свої дії, вирішили зблизитись в морі бортами і миттєво передати з вантажника на лайнер подарунок генералу-імениннику. Точка рандеву (зустрічі) за місцем і часом була визначена заздалегідь. Для цього навіть знадобилось притримати відхід лайнера з новоросійського порту майже на годину, допоки на потрібну відстань приблизиться вантажне судно.

Увійшовши в заданий квадрат, обидва судна почали маневрувати на зближення таким чином, щоб хоч на декілька секунд привалитись бортами один до одного і миттєво передати посилку на лайнер. Такий метод моряки практикують постійно, але маневр на зближення лагом вимагає високої майстерності і врахування погодних умов. Все йшло по плану. Тому капітан лайнера В. Марков, залишивши старшим на ходовому мостику вахтового помічника, спустився в каюту до генерала Крикунова.

Можливо все обійшлось би добре, якби під час маневру на зближення раптом не зірвався потужний вітер, котрий в цих широтах називають Новоросійська Бора. Виникає постійно, і раптово.

Оскільки лайнер «Адмірал Нахімов» мав велику площу (парусність), бортів потужним повітряним потоком його розвернуло і понесло на форштень (ніс) «Петра Васєва», миттєво, наче шашлик, нанизвши на нього старенький, ще у 1925 році збудованому у Німеччині. Він тоді називався «Берлін» і вже один раз був потоплений. І на цей раз шестидесятирічний пароплав-пенсіонер отримав пробоїну площею майже 90 кв. метрів і за 8 знову хвилин затонув.

На його борту у той час перебувало разом з командою 1234 особи. Врятувати вдалось лише 836. Загинуло майже 400 людей. В тому числі і начальник управління КДБ по Одеській області генерал Крикунов із сім’єю.

До речі, не зважаючи на загибель двох військових водолазів-глибоководників Чорноморського флоту, підйом з глибини загиблих не припинявся, аж допокі не доставили на поверхню тіла самого генерала Крикунова та його сім’ї. Останні жертви катастрофи, а їх більше півсотні, до цього часу так і покояться на дні моря.

Яких тільки версій не підкидали тоді радянські спецслужби аби відвернути увагу від правдивої. Одні причиною катастрофи висували використання мікрохвильової зброї, інші вбачали вплив сонячної активності, навіть космічні сили притягували. А дехто вважає і до цього часу, що таким чином високі чини КДБ прибрали генерала Крикунова, який мав небезпечний для багатьох державних чинів компромат. Тільки вирогідну причину жертвою котрої стало 400 людей, всі сумлінно обійшли десятою дорогою.

І закономірно легенда про випадкове зіткнення суден у фахівців морської справи викликає обурення і розцінюється як глумління над здоровим глуздом. Бо навіть у недосвідченої в судноплавстві людини виникає питання: чому жоден з капітанів, бачачи, що на нього валить зустрічне судно, не ухилився вліво чи вправо, або ж не дав задній хід? Це ж не вулиця на суходолі, а відкрите море. У тому то і вся справа.

Тому капітанів «Адмірала Нахімова» - Вадима Маркова і «Петра Васєва» - Віктора Ткаченко в якості цапів-відбувайлов суд приговорив кожного до 15 років тюремного ув’язнення. Але в 1992 році, мабуть за те, що не розкололися, скрили правду, обох помилували і звільнили через шість років. До речі неважко уявити, що було б, якби хтось із капітанів відмовився від нав’язаної версії і почав говорити правду. До суду не дожив би, це точно. Те ж саме буде і з чорнобильцями, тому і бояться вони розповісти правду, а ми бачимо на телеекранах, слухаємо по радіо, як цвірінькають самозвані ліквідатори, політики-всезнайки. Тільки за двадцять чотири роки ми так і не почули голосу тих, що стояли у пультів, натискували кнопки, давали та виконували команди, перші постраждали в ядерній аварії. Вони не відважаться сказати правду бо це небезпечно.

Той же капітан «Петра Васєва» Ткаченко, після звільнення з ув’язнення, прийнявши прізвище Тальор, негайно емігрував до Ізраїлю. Але 8 вересня 2003 року яхта, на якій він був капітаном, при слідуванні з американського порту Бостон до Європи, потерпіла катастрофу біля берегів Канади. В ній пан Тальор і загинув (?!).

Проводячи аналогію між морською та ядерною катастрофами, автор вважає, що обидві вони рукотворні і до обох причетні спецслужби. Саме за їх схемою засекречений і чорнобильський злочин. А коли вже чекісти щось скривають, то, значить, є що і кому скривати від суспільства. Особливо, коли це правда, жорстока і для них небезпечна. Тому одні робили спробу звернути вину на «происки американского империализма», інші висловлювались обережно про можливість терористичного акту на ЧАЕС, а деякі просто вдавались до банальної фальсифікації документів і фактів, що проливали світло на причини аварії.

Свідченням тому слугує, наприклад, висновок про спроби скрити дійсні причини аварії на ЧАЕС Ю. Самойленко – тодішнього голови комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування і ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи. У своєму звіті він констатував: «Зараз важко відновити ті 15 хвилин, в які відбулась катастрофа і які, на мою думку, були навмисно стерті з плівки «чорного ящика» ЧАЕС».

Тому і приклад з морською катастрофою, мною прив’язаний до аварії на ЧАЕС не випадково. Він показує фізику і технологію свідомого введення суспільства в оману можновладцями та ними керованими спецслужбами. Таким способом ліпляться версії майже всіма комісіями, бо створюються вони з метою не пошуку істини, а її приховування. Згадаймо хоч би версії про «самовбивство» двома пострілами бувших міністрів Юрія Кравченко та Григорія Кирпи, або ж висновки слідчих комісії про те, що причиною вибухів боєзапасу на військових арсеналах стала суха трава, яка спалахнула від гарячих променів сонця. І така лохалізація суспільства буде до того часу, допоки громадкість не встановить належного народного контролю за діяльністю спецслужб і силових структур.

Можна з впевненістю констатувати, що ми вже ніколи не дізнаємось чому вночі 26 квітня о першій годині 23 хвилини і 41 секунді на четвертому енергоблоці раптово та одночасно були знеструмлені всі вісім циркуляційних насосів, хоч електрику не вимикали. І саме ця подія висувається як одна з причин вибуху від різкого температурного скачка.

Автору цих рядків у свій час довелось нести в океані і бойове чергування з ядерними ракетами на борту стратегічного підводного атомного крейсера. Так ось при найменших відхиленнях від заданих параметрів на головних силових установках – атомних реакторах – спрацьовувала автоматизована захисна система, знімаючи з реактора теплове навантаження. Тому постає питання: чому вона не спрацювала на четвертому енергоблоці ЧАЕС? Виходить, що була вимкнена. А тут без участі людини вже не обійтись. А коли так, то для чого?

У багатьох експертів, причетних до вивчення причин аварії, та інших фахівців викликає подив і той факт, що жодна офіційна комісія до цього часу так і не дала зрозумілого пояснення цій екстраординарній події.

Скоріш за все, не могли вони цього зробити бо аварія від самого свого початку, а можливо і раніше, була заполітизована. Слідчі ж, як і при катастрофі лайнера «Адмірал Нахімов» під Новоросійськом, мали політичну установку на ті чи інші висновки, а точніше - завдання скрити правду під надуманою версією.

І коли в катастрофі на морі капітан вантажного судна «Петро Васєв» був призначений «винуватцем» бо нібито не уступив прохід лайнеру, на чому конструювалась офіційна версія, то з ЧАЕС складніше – версій декілька. І експерти (бо багатьом з них це вигідно) ще довго ламатимуть списи. Тільки докопатись до істини, ймовірно, їм не вдасться, зокрема, розкрити суть і мету запущених у звіти «електротехнічних випробовувань». Хто їх планував, як проводив і чому серед ночі? Та і взагалі, що це за випробовування? Мабуть, це і є та державна таємниця, за яку агенти КДБ під загрозою кримінальної відповідальності відбирали у причетних до випробовувань людей підписку про нерозголошення ними відомостей про те, що там в дійсності відбувалось. Тому всі комісії зайшли в тупік, бо справжні докази були частково знищені, або ж спотворені. Адже, недарма радянське керівництво цілих три доби замовчувало аварію на ЧАЕС та її масштаби. Часу було вдосталь для того, щоб не лише стерти будь-які сліди але, сфальсифікувати докази під запрограмовану версію на приладах-самописцях.

Але, якщо навіть абстрактно уявити, що аварію на ЧАЕС викликали форс-мажорні фактори, то яким чином пояснити, а тим більше зрозуміти подальші дії союзного та республіканського керівництва? Тут в дійсності проглядаються ознаки геноциду і завідомо злочинних діянь. Для підтвердження наведемо відповідні докази.

Доказ перший. Як можна було на вулиці Києва та інших міст, засипані радіоактивним пилом та різними продуктами ядерної реакції, виганяти людей першого травня демонструвати міжнародну солідарність трудящих, коли рівень опромінення сягав смертельного для них рівня.

Дежравні керманичі про це добре знали. Тому, свої сім’ї і родини негайно евакуювали в небезпечні регіони, а жителів свідомо наразили на радіаційне ураження. Тоді, до речі, один із академіків-ядерників котрий, як ніхто інший, бачив реальну загрозу, якій партійно-радянські чиновники піддавали людей, навіть попередив, якщо ті не прислухаються до нього і поженуть людей на смерть, то він застрелиться.

Попробував було тоді перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький переконати Генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова в недоцільності та небезпеці першотравневої демонстрації в Києві. Але, почувши погрози здати партквиток, відступив, здався. Виявилось, що дорожчим від здоров’я та життя сотень, тисяч українців стали шматок паперу і особисті інтереси партійного васала. Не подала голосу протесту у той час і Голова Верховної Ради України Валентина Шевченко, зрадивши українців. А чесний академік не зміг перенести такої наруги над людьми. Знаючи її трагічні наслідки для демонстрантів, він дійсно застрелився.

Доказ другий. На гасіння пожежі в ядерному реакторі четвертого енергоблоку кинули, як і в роки минулої війни, на німецькі бетонні укріплення і танки, відловлених військовими комісарами та міліцією українських резервістів, абсолютно не підготовлених, без засобів захисту. Головним чином, то були українські трударі-землероби і робітники, котрі і поняття не мали, куди посилають, всіх їх зведених у 232 батальйон смертників, як його пізніше нарекли. При цьому цивільні і військові чиновники свідомо нічого не зробили для того, щоб скласти поіменний список людей, віддати наказом і документально провести створення цього батальйону та поставлене йому завдання. Це випадкове недбальство чи свідомі дії розраховані на те, що всі резервісти негайно вимруть і ніхто не дізнається про цей злочин?

Небагато бійців цього батальйону залишилось сьогодні в живих, але жоден такі не отримав статусу чорнобильця-лівкідатора аварії бо не має такого документу, котрий формально підтверджує їх найпершу участь у ліквідації аварії. І поки без найменшого досвіду і засобів особистого захисту мобілізовані до війська вчорашні колгоспники отримували смертельні дози радіації, чомусь не були задіяні спеціально підготовлені і оснащені необхідними приладами, технікою і засобами захисту хімічні війська. А чому так сталось?

По-перше, вірогідно тому, що військові фахівці з однією марлевою пов’язкою на обличчі та лопатою в руках не пішли би в ядерне пекло, добре знаючи про високі ризики для власного здоров’я.

По-друге, в тих військах легко служити у мирний час. Тому на офіцерських посадах перебувало багато росіян, котрі не бажали вмирати від радіації «за хохлов», хоч своїм корінням трагедія на ЧАЕС сягає до самих стін Московського Кремля. Відтак найпростішим і вигідним виявився варіант з використанням виловлених українців-чорнорубашечників, яких, так охрестили ще в роки минулої війни, яких і жбурнули в жерло реактора в надії, що не виживуть, замовкнуть. А вони, ще і досі вмирають мученицькою смертю, не маючи статусу ліквідатора і передбачених ним соціальних пільг. Проте ділки і пройдисвіти за гроші такими поперами обзавелись і користуються. Тому вже давно назріла необхідність провести люстацію, переоблік чорнобильців-ліквідаторів. Тоді добра їх половина відсіється і буде поповнення для бюджету.

Доказ третій. Влітку 1985 року після перезавантаження активної зони, стався вибух ядерного реактора на атомному підводному човні Тихоокеанського флоту прямо біля заводського причалу. Тоді загинуло більше десятка людей. У той час автор цих рядків вже був старшим постійним кореспондентом газети «Красная звезда» по цьому флоту.

Повертаючись на службовому автомобілі з віддаленого гарнізону, де розглядав скаргу (в ті роки це була свята справа), здивувався, побачивши на постах військових автомобільних інспекторів, повністю споряджених у хімічні захисні комплекти. Коли поцікавився, що сталось, ті поясняли: проводиться навчання. Можливо, військово-політичному керівництву тоді вдалося б зберегти «державну таємницю». Але у той час в одному з піонерських таборів, що знаходився неподалік, відпочивали діти з Японії. А у них на шиї кожного - постійно висів малесенький дозиметр. І тільки-но увійшли ті в воду, як раптом вискочили мов ошпарені, бо затріщали дозиметри, показавши високий рівень радіаційного забруднення. Продукти від вибуху реактора морською течією понесло по узбережжю. Японські вихователі негайно сповістили про це своє консульство у Владивостоку. Так, ця аварія отримала міжнародний розголос.

А в цей час на заводі були розгорнути масштабні роботи по дезактивації забрудненої території. Військовики, котрі отримали небезпечні дози радіаційного ураження були звільнені у запас. Знаково, що командиром цього атомоходу був мій земляк з Луцька капітан 2 рангу Лук’ян Федчик. Військове командування і керівники від промисловості головним винуватцем призначили його самого, котрий, ніби то, не забезпечив належних умов з техніки безпеки для відповідальних робіт при заміні активної зони ядерного реактора. Хоч насправді, як він мені розповідав, причиною стало звичайнісіньке недбальство представників промисловості.

Коли після по зміні активної зони реактора почали накривати його масивне вічко, то з’ясувалось, що під ним хтось із членів бригади залишив звичайнісінький зварювальний електрод. Треба було знову піднімати масивну конструкцію, щоб його видалити, а спеціальній пристрій вже демонтували. Щоб зібрати знову, потрібно багато часу. А тут у одного із фахівців від ядерного підприємства (увага!) цей день припала ювілейна дата від народження. В ресторані вже були замовлені і накрити святкові столи.

Тому, щоб прискорити робочий процес, вирішили вони підняти вічко реактора тридцятитонним портовим краном, аби з-під нього видали електрод.

Такі дії можна порівняти з рішенням майстра, котрий взявся ремонтувати годинник з використання не спеціальних для таких цілей інструментів, а молотка та зубила. Так і тут. При спробі підірвати вічко, кран зробив різкий та потужний ривок, від якого регулюючі стержні не поступово, а миттєво опустились в активну зону реактора. Виникла некерована ядерна реакція, котра завершилась вибухом, руйнацією човна і смертю більше десятка людей та радіаційним забруднення території.

Але цієї правди не має у висновках жодної комісії. Відповідальним за аварію призначили командира атомохода, звинувативши його у тому, що не забезпечив той належних умов для виконання ними складних робіт.

Цей приклад мною наведений для того, щоб зосередити увагу читача ще на одному питанні. А саме. Чому досвід по ліквідації аварії на атомоході не був розсекречений і використаний на ЧАЕС? Адже на його базі вдалося б уникнути багатьох жертв.

За цим постає ще одне. А що завадило замість українських сільських мужиків-чорнорубашечників призвати десятки, як що не сотні по Союзу таких як капітан 2 рангу Федчик, котрі володіючи навичками по ліквідації ядерних аварій могли вміло організувати дії ліквідаторів. Тим більше, що на субмарині і на ЧАЕС аварії схожі за причинами та наслідками. Чи не тому, що після зазначених у звітах, так званих «електротехнічних випробовувань», планувалось провести їх і на людях?

Тепер надбанням гласності стали оприлюдненні жахливі факти того, як для перевірки впливу бойових можливостей винайденої ядерної зброї на техніку, споруди і живу силу, радянське військово-політичне керівництво у 50 роки наносило фактичні ядерні удари по бойових порядках, в яких були розгорнуті цілі дивізії Червоної Армії. При цьому і села та містечка в Росії свідомо забруднювались радіаційним пилом тайком від міського населення, щоб випробовувати поражаючи фактори радіаційного випромінювання.

Не можна виключати і версії і про те, що в якості об’єкта для ядерного удару була використана сама атомна електростанція. Адже тут не потрібні ракетні носії ядерних боєголовок, котрі можна перехопити і знищити в польоті.

Багато хто з нас, мабуть, пам’ятає, як нині вже покійний генерал Олександр Лебедь заявляв, що йому достеменно відомо при виготовлення десяти ядерних валізок, таких собі чепурних з зовні дипломатів з вмонтованими в них ядерними зарядами. Такі міни можна непомітно прилаштувати будь-де і по радіотелефону чи по мобільнику привести в дію. А де зараз ті валізки? Ніхто не відає.

Якби там не було, але саме катастрофа на ЧАЕС примусила керівництво багатьох держав з усією відповідальністю замислитись над небезпекою і безперспективністю ядерної зброї. Особливо надвеликими ризиками від потрапляння останньої до рук терористів. На початку квітня поточного року навіть відбулась міжнародна конференція, присвячена запобіганню ядерного тероризму, на якій наш Президент поспішив відмовитись від високозбагаченого урану-235. А Президенти США та Росії домовились про скорочення ядерних арсеналів. У цьому контексті варто нагадати і те, що у ті вісімдесяті роки президент США Рональд Рейган розгорнув програму «Зоряних війн», з метою нанесення ядерних ударів з космосу. А Чорнобильський вибух показав, що зовсім не потрібно забиратись в небеса, коли дійсно такого ж ефекту можна досягти ядерною валізкою скритно прилаштованою поблизу такого об’єкту як АЕС, підірвавши її сигналом по радіо чи стільниковому телефоні. Тому згорнули США цю програму і навіть про неї не згадують.

Окрім того, Чорнобильська аварія довела всьому світу, що використання ядерної зброї приведе до повного самознищення людства на планеті Земля. Адже радіоактивна чорнобильська хмара тоді досягла берегів Америки і випала там радіоактивним дощем.

Пригадую, якіми під час бойового чергування в готовності з глибин океану нанести ядерні удари по заданим територіям (а це могли бути цілі держави), ще до Чорнобиля, чітко усвідомлювали той факт, що радіоактивні хмари від наших ядерних атак безперешкодно, якщо зміниться, вітер досягнуть і нашої території. І взагалі нас охоплювали болісні почуття лише при одній думці про те, що від наших ядерних ракет з роздільними боєголовками будуть масово гинути невинні люди: діти, жінки та чоловіки, котрі нам нічого поганого не вчинили, а ми їх спалили в ядерному пеклі. Тому сьогодні - перші і закляті противники ядерної зброї – це підводники-атомники. Наявність такої зброї взагалі нікому на землі не гарантує безпеки, а лише для всього людства несе великі ризики. І якщо земляни такої загрози ще не усвідомили, то її мабуть, відчули наші розумні брати по Всесвіту.

Ми бачили НЛО не лише літаючими, але плаваючими під водою. Через їх сигнали, які нагадують звук «ква» їх і нарекли «квакерами». Ці сигнали підводники, які місцями перебувають в океанських глибинах, постійно ловлять гідрофонами. На жаль ще нікому не вдалось їх розшифрувати. Можливо, хтось намагається про щось нас попередити чи вийти на контакт. І з’являються вони обов’язково під час стрільби балістичними ракетами при зосередження декількох стратегічних крейсерів.

Траплялись і випадки агресивності. Невідомими підводними цілями була атакована атомна субмарина США. Командир вирішив випередити нерозпізнану групову підводну ціль, що стрімко йшла атакою на нього. Вдарив торпедами, але і сам атомохід загинув. По запеленгованому вибуху стаціонарними гідрофонами тоді вдалось визначити місце вибуху, де і лежали уламки. Згодом рятівники підняли деякі з них і здивувались - серед них виявились частини об’єкта неземного походження. Коли почався шторм довелось тимчасово роботи припинити. Та коли через декілька днів повернулись з наміром їх продовжити, на дні не виявили жодного із залишених там уламків (?).

Можливо, над всіма нами вже загрозливо нависла велика загроза, про яку ми не здогадуємось. Тому сьогодні розумним буде технічний та науковий прогрес спрямувати не на взаємне знищення один одного, а спрямувати на спільне виживання людства в умовах жорстоких кліматичних викликів, котрі останнім часом всі відчуваємо.

Ми вже не встигаємо слідкувати за катаклізмами в різних куточках планети у вигляді землетрусів, цунамі, повеней, пожеж, зсувів ґрунту, епідемій, в яких десятками і сотнями тисяч загинули земляни. Тому цілком безглуздим з боку людей буде долучити до них ще і свої рукотворні руйнування.

А наша Україна вже перетворилась у державу ліквідаторів та пільговиків. Українці постійно ліквідовують наслідки недолугої діяльності бездарного державного керівництва, яке призводить до повеней, забруднення води, повітря України та всього довкілля. Вже звикли усувати наслідки пожеж, завалів у шахтах, рухнувших будівель, підірваних військових арсеналів, транспортних аварій, навіть масово знищеної у водосховищі мертвої риби, котра може заразити питну воду.

Важливо зазначити, що за кожним таким явищем видніються недбальство, непрофесійність та бездарність осіб, котрі за гроші проникли до важелів державного керівництва і ведуть Україну злочинним шляхом аварій і катастроф, саме з того мають неабиякий риск. Щоб уникнути відповідальності, вони і далі свої злочини будуть скривати грифами секретності. Тому всі дослідницькі роботи, експерименти, діяльність спецслужб і сичливих структур повинні перебувати під постійним контролем громадкості.


Юрій Тимощук