Закономірності становлення, функціонування та зміни політичної влади
| Вид материала | Закон |
- План вступ загальна характеристика політичної системи та умов її функціонування в Індонезії, 308.29kb.
- План Влада як системоутворюючий чинник політичної системи. Основні концепції політичної, 150.03kb.
- Реферат на тему: Політичний режим як механізм формування та функціонування політичної, 263.92kb.
- Програма навчальної дисциплiни політологія (за вимогами кредитно-модульної системи), 335.71kb.
- Азарян О. М. Ефективне функціонування споживчого ринку: параметри та умови, 85.75kb.
- Реферат на тему: Акти Президента України, 59.24kb.
- Реферат циклу наукових праць Нестеренко Г. О. на тему: «українська політична нація:, 126.26kb.
- Учебное пособие. М., 2001. 620 с. Жуховицкий Л. Что же делать с этой молодежью?// Юность., 13.62kb.
- Функції державних органів влади, 41.81kb.
- Реферат на тему, 193.37kb.
Політична партія
Політична партія - особлива інституціональна форма руху, як спільності людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання, утримання та використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей.
Причини утворення політичних партій:
1. виникнення соціальної нерівності, класових інтересів та антагонізмів;
- різні погляди з приводу політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;
- незадоволення частини суспільства існуючим становищем, потреба у діях, щоб змінити становище. Партії нерідко виникають на основі громадсько-політичних рухів;
- причини релігійного характеру, особливо там, де наявні міжконфесійні суперечності;
- національні та етнічні суперечності, особливо у країнах третього світу, де партії часто формуються на племінній основі;
6. розбіжності у тактичних інтересах економічно-політичних кланів у перехідний період від суспільної до приватної власності на засоби виробництва.
Класифікація політичних партій:
- За характером функціонування (кадрові, масові)
- За характером політичної поведінки (демократичні, тоталітарні)
- за місцем в політичній системі (опозиційні, правлячі)
- За поглядами на характер суспільного розвитку (легальні, нелегальні, реформістські, революційні, радикальні)
- за ідеологічним спрямуванням (ліві – соціалісти, комуністи; праві – консерватори, ліберали)
- за релігійністю (християнські, мусульманські)
- за класовою визначеністю (буржуазні, селянські, робітничі).
Утворення партій відбувається на установчих з’їздах або конференціях. Реєструються Міністерством юстиції. Найважливіша ознака партії – це її добровільність.
Політичні партії обов’язково мають політичну програму і статут партії, в якому відображаються уявлення про ту чи іншу партію:
1) мета партії - завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;
2) характер організації партії;
3) зміст ідеології партії;
4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.
Структура партії – це
1. ядро – партійний апарат (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти),
2. партійну масу - рядові члени партії та прихильники.
Партійна система – це частина політичної системи та механізм взаємодії та суперництва партій у боротьбі за владу та її здійснення.
Італійський політолог Дж. Сарторі виокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі:
1) однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того);
2) з партією, що здійснює гегемонію (Мексика);
3) з домінуючою партією (Японія, Індія);
4) двопартійні (США, Великобританія, Канада, Австралія, Туреччина, Колумбія);
5) обмеженого поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН);
6) крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія, Франція)
7) атомізовані (Малайзія).
Особа і політика
Політична соціалізація - сукупність процесів становлення політичної свідомості й поведінки особистості, прийняття й виконання політичних ролей, вияви політичної активності.
В сучасному житті політична соціалізація відіграє кілька важливих функцій (інформаційна, ціннісно-орієнтована, установчо-нормативна, діяльнісна).
Польський політолог Є. Вятр визначив п’ять типів особистості:
- Активісти;
- компетентні спостерігачі;
- компетентні критики;
- пасивні громадяни;
- аполітичні або відчужені.
Політична іммобільність ("закритий") - тип політичної діяльності, що характеризується відчуженням людини від політичного життя, політичної влади.
Політична діяльність – це вид суспільної діяльності суб’єктів політики, участь у реалізації владно-політичних відносин або протидія їх здійсненню.
Макс Вебер визначив три типи політичної поведінки:
1.Політики за випадком – більшість громадян. (під час голосування)
2. Політики за сумісництвом – ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності (беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій).
3. Політики за професією живуть «для» або за «рахунок» політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування.
Формами політичної участі є:
1/ електоральна (участь у виборах) – наймасовіша і найпоширеніша;
2/ участь у діяльності політичних партій та громадських рухах, які виконують політичні функції;
3/ участь у виробництві та поширенні політичної інформації;
4/участь у громадських акціях політичного характеру (мітинги, демонстрації, страйки);
5/ виконання політичних функцій в інститутах державної влади.
Права людини – це природні, невідчужувані права, що належать індивіду від народження як члену громадянського суспільства.
Права та їх типи:
- Соціально-економічні (право на працю, відпочинок, освіту, охорону здоров’я);
- політичні (право вибору, право об’єднуватися в суп.-політ. організації, проводити мітинги, страйки, управляти державними і суспільними справами);
- особисті права (недоторканість, оселі особистості, таємну переписку, телефонні розмови).
Політична еліта
Політична еліта — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні й тисненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Політична еліта складається з правлячої еліти та контр-еліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).
Функції політичної еліти:
- Політичного цілепокладання;
- Інтегративна;
- Регулятивна;
- Комунікативна;
- Мобілізаційна.
Політичне лідерство
Лідер – це авторитетний член суспільства або малої групи, вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях.
політичне лідерство — це суспільно-політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому.
Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше. Лідер згідно з його концепцією — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. (фашизм).
Класифікація політичного лідерства
- відношення лідера до підлеглих (демократичне і авторитарне);
- масштаби лідерства (загальнонаціональне, певного класу, соціальної групи);
- за стилем (лідер-прапороносець, лідер-торговець, лідер-службовець, лідер-пожежник, лідер-актор);
- за відношенням до існуючої політичної системи (функціональне і конформістське);
- за соціальною природою авторитету (традиційне, харизматичне, раціонально-легальне).
Характерні риси лідерства:
- наявність чіткої політичної програми;
- популярність, вміння подобатися людям;
- політична воля, здатність брати на себе відповідальність;
- гострий розум та політична інтуїція;
- організаторський талант та ораторські здібності.
Лідер стає лідером тоді, коли користується авторитетом
Політичний режим
політичний режим —способи, форм, засоби й методи реалізації політичної влади, оцінювання сутності держави.
Політичний режим залежить від:
– співвідношення політичних сил у суспільному організмі;
– рівня політичної стабільності суспільства;
– встановленої правової системи, її особливостей та характеру;
– особистості загальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти;
– історичних і соціокультурних традицій, звичаїв народу;
– політичної культури населення.
Термін “тоталітаризм” запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині.
Тоталітаризм (лат. totus — увесь, повний; фр. totalite – сукупність, повнота) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією, репресіями щодо опозиції та інакодумців.
Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:
- наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;
- загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля “світлого” майбутнього;
- ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;
- контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;
- відсутність легальної опозиції;
- поглинання державою сфери громадянського суспільства;
- відсутність плюралізму;
- нетерпимість до політичного інакодумства, жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;
- концентрація влади в руках одного лідера чи партії, які представляють законодавчу і виконавчу владу;
- державний монополізм в сфері економіки
- підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії
Авторитаризм (від лат. autoritas – цілковита влада, вплив) — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об'єднань, суворою регламентацією їхньої активності, можливістю застосування насильства чи примусу.
Основні ознаки авторитаризму:
- перевага в діяльності державних органів методу адміністрування, диктату (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних проблем);
- сильна виконавча влада;
- концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів;
- здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій;
- звуження сфери гласності та виборності державних органів;
- обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;
- відчуження народу від влади;
- відсутність єдиної ідеології;
- опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії;
- при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;
- обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об'єднань громадян;
- органи влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон), керуючись власним баченням політичної доцільності.
Демократичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.
Основними ознаками демократичного політичного режиму є:
- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;
- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;
- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;
- вільна діяльність політичних і громадських організацій;
- обов'язкова виборність органів влади;
- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;
- економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).
Референдум
Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя — безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.
Референдуми за предметом проведення:
• конституційний — на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;
• законодавчі — на всенародне голосування виносяться проект закону або чинний закон;
• консультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо принципового питанню державного життя.
Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:
• обов'язковий — предметом референдуму є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України);
— факультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну частину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).
Предметом референдуму можуть бути питання:
— що мають істотне значення для визначення політики держави
ззовні (міжнародні-правові питання) — входження країни до певних міждержавних структур, співтовариства, наприклад, про членство країни в Європейському Співтоваристві;
— що мають істотне значення для вдосконалення системи управління
усередині (адміністративно-правові питання) — вирішення питань управлінського характеру, наприклад, зміна адміністративно-територіального поділу.
Міжнародна політика
Зовнішня політика - загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює взаємовідносини з іншими державами та інституціями у відповідності з потребами, принципами і цілями її внутрішньої політики.
Основними цілями зовнішньої політики є:
1) забезпечення сприятливих міжнародних умов для всебічного розвитку суспільства, забезпечення національної безпеки держави;
- збереження миру і усунення війни;
- припинення гонки озброєнь і досягнення повного і загального роззброєння (16.11.94р. Україна приєдналась до Договору про нерозповсюдження ядерної Зброї);
- зміцнення міжнародної безпеки;
- розвиток співробітництва держав і народів (Україна підписала двосторонні договори з розвинутими країнами);
- захист державних інтересів на міжнародній арені.
Основним засобом здійснення зовнішньої політики держави є Дипломатія, що являє собою сукупність мирних заходів, пов'язаних зі
здійсненням міжнародних відносин. 2) війна 3) розв’язання конфлікту.
Міжнародна політика –це сукупність дій політичних суб’єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені в цілому.
Форми міжнародної політики
- пасивна (відмова від частини суверенітету на користь інших держав (ЧССР в 1938 р. (Мюнхенська змова);
- агресивна (втручання в зовнішню і внутрішню політику) гітлеризм;
- активна (динамічні пошуки рівноваги між зовнішньою внутрішньою політикою) - США сьогодні в Іраку, Афганістані;
- консервативна (на захист досягнутого раніше балансу між зовнішньою і внутрішньою політикою).
Міжнародні відносини - це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних та інших зв'язків і відносин між народами, державами і групами держав, що діють на світовій арені.
Міжнародні організації - це об'єднання держав, утворене на основі міжнародного договору для досягнення певних цілей, що мають відповідну систему постійно діючих органів, володіють міжнародною правосуб'єктністю та утворені згідно з міжнародним правом.
Міжнародні організації мають керівні органи (асамблея, конгрес) та виконавчі (секретаріат, штаб-квартира).
Першу міжнародну організацію, Лігу Націй, було утворено в 1919-1946 рр. Офіційна мета - дотримання миру. Хоча в 1940р. із Ліги було виключено СРСР за розв'язання війни з Фінляндією.
Після ІІ світової війни, яка охопила 62 держави і було втрачено 55 млн. загиблими, у 1945 року було утворено ООН. Сьогодні до складу ООН входить 192 держави.
Необхідно виділити Організацію Північноатлантичного альянсу (НАТО), створену 4 квітня 1949 р. за ініціативою США. До неї входить 28 держав (у 2009 р. – Албанія, Хорватія).
Рада Європи (5 травня-3 червня 1949 р.) із таких держав: Бельгія, Великобританія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Норвегія, Нідерланди, Франція, Швеція. У 1949-1978 рр. Туреччина, Греція, Ісландія, ФРН, Австрія, Кіпр та інші. На 2009 р. 47 демократичних держав - для захисту прав людини і парламентської демократи. Україна ввійшла до складу Ради Європи 9 листопада 1995 р.
Європейський Союз (1993 р.) створений на основі Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС – 1957р.) з метою економічної інтеграції, зростання економіки та життєвого рівня населення європейських країн. Сьогодні до ЄС входить 27 держав. З 1.01.07. ввійшли Болгарія й Румунія.
Україна встановила дипломатичні відносини з 166 державами світу, має розгалужену мережу дипломатичних та консульських установ (80 у 60 державах), уклала і виконує понад дві тисячі міжнародно-правових документів.
ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ.
Поняття "конфлікт" визначається як зіткнення протилежних сил, інтересів, думок, поглядів, як суттєвих протиріч, що зумовлюють ускладнення та боротьбу.
В суспільстві завжди існують групи людей, що мають протилежні, несумісні інтереси. Соціальні суб'єкти, що мають протилежні цілі і між якими відбувається зіткнення з приводу їх досягнення, є конфліктуючими сторонами.
Різновиди конфліктуючих сторін:
- Між правлячою групою і окремими категоріями суспільства
- Між класом і групою
- між частинами класу
- між етнічними, національними групами
- між народами, державами, урядами
Політичні конфлікти (від лат. - зіткнення) - це зіткнення несумісних часом протилежних інтересів, дій, поглядів окремих людей, політичних парті та громадських організацій, етнічних груп, націй, держав та їхніх органів, військово-політичних та політико-економічних організацій (блоків).
Політичний конфлікт - специфічна форма (чи рада) політичного процесу, яка характеризує поведінку та свідомість його учасників.
Кожний конфлікт можна вивчити за допомогою таких понять: рівень, масштаби, гострота сфера виникнення, динаміка розвитку, технологія врегулювання.
Як зазначалося раніше, політичні конфлікти мають соціальну основу. Причини їх виникнення:
- в перехідний період життєдіяльності суспільства;
- погіршення економічної ситуації, зниження життєвого рівня;
- великі розміри корупції у державних органах.
Основні стадії розвитку Політичного конфлікту
1. Формування сторін, що протистоять одна одній - актуалізація політичних інтересів; виділення пріоритетних цілей; загостренням протиріч; розробка стратегії і тактики; пошук союзників
2. Розвиток (практичні дії) - політична напруга вкрай загострюється; демонстрація сили, загроза її використання; застосування сили; збройне насилля
3. Розв'язання - конфлікт усувається свідомою діяльністю однієї або усіх конфліктуючих сторін шляхом взаємних поступок; тимчасове розв’язання (компроміс); остаточне розв'язання
Політичні конфлікти діляться на:
1. Внутрішньополітичні;
2. Зовнішньополітичні;
3. Міжкласові;
4. Міжетнічні чи міжнаціональні.
5. Демографічні суперечності й конфлікти.
Внутрішньополітичні конфлікти - це конфлікти усередині суспільства державної системи, політичної партії або іншої громадсько-політичне
Існує два види конфліктів:
1) між існуючою владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин;
2) всередині існуючої влади.
Зовнішньополітичні - це міждержавні конфлікти. Вони можуть бути збройними і не збройними. Міждержавні конфлікти без застосування зброї проявляються як дипломатичне протиборство, а саме, митні, фінансові, торговельні та інше.
Збройні конфлікти мають давню історію. Як я вже згадувала з 3600 року до нашої ери людство лише 300 років жило в мирі. За цей час проведено 14.5 тисяч війн загальною тривалістю 26 тисяч років, а загинуло 3,5 млрд. чоловік. В середньому в світі одночасно велось приблизно три війни, 240 тисяч чоловік загиблих.
Причинами сьогоднішніх міждержавних конфліктів є:
- поява ядерної зброї;
- новітні технології, що ставлять в залежність життєдіяльність людства. Приклад, комп'ютерний вірус, що може захопити великі комп'ютерні системи.
- територія - багатовікова причина - експансія.
- захист і поширення ідеології.
Основними типами міжнародних конфліктів є локальні, регіональні і глобальні конфлікти. Розрізняються також конфлікти між розвиненими країнами, між країнами "третього світу", між сильними і слаборозвиненими країнами.
Також існує і міжетнічний конфлікт, пов'язаний із протиріччями, и виникають між націями. Визначальними зовнішніми чинниками етнічних або етнонаціональних конфліктів є те, що державні кордони з багатьох причин не збігаються з межами проживання окремих народів. З одного боку, етноси, які ніколи не мали власної нації (наприклад, курди, простір помешкання яких обіймає п'ять країн - Туреччину, Сірію, Іран, Ірак Вірменію); з іншого - в багатьох країнах проживають разом багаточисельні народи, які підпорядковані одній економічній і політичній системі.
Міжрегіональні конфлікти можуть виникати через помилкову політику центральних властей щодо розвитку окремих регіонів, необґрунтовані прагнення регіональної еліти до набуття тим чи іншим регіоном особливого, привілейованого статусу в державі, через відмінності в політичних настроях населення регіонів, рівнях їхнього економічного розвитку тощо.
Міжкласові конфлікти проявляються в різних формах класової боротьби.
Французькі вчені періоду Відродження розуміли класову боротьбу як рушійну силу суспільного розвитку. Маркс і Енгельс – класова боротьба є основним змістом і рушійною силою історії. Всю історію суспільства вони показали як історію неперервної боротьби класів з протилежними інтересами. Найвищий її прояв – соціальна революція.
Класова боротьба є рушійною силою історії на до індустріальних етапах суспільного розвитку.
Демографічні суперечності й конфлікти (конфлікти поколінь) виникає непорозуміння між молодим і старшим поколінням. Певні непорозуміння між поколіннями були завжди, але в окремі періоди суспільного розвитку вони можуть набувати конфліктного характеру. (60-70 роки, поч.. 90-х років.)
Шляхи врегулювання конфлікту
Існує п’ять стилів поведінки в ситуації конфлікту:
- співробітництво
- компроміс
- уникнення
- пристосовництво
- суперництво