Робітничий І соціалістичний рух у країнах європи сен-Симон де Анрі

Вид материала

Документы

Содержание Оуен Роберт Фур'є Шарль Бланкі Луї-Огюст Прудон П'єр-Жозеф Бакунін Михайло Олександрович Маркс Карл Енгельс Фрідріх Лассаль Фердинанд

Подобный материал:

• Сен-Симон. Анри Клод де Ребруа Сен-Симон (1760- 1825гг.), 900.57kb.
• Професійна підготовка вчителів у країнах західної європи, 106.33kb.
• Книга третья: Философия XIX, 10471.2kb.
• Історичний розвиток світової філософії, 1993.2kb.
• Великобританія. Політичний устрій, 80.2kb.
• План Теологическое обоснование морали в средневеково-христианской этике. Моральная, 159.26kb.
• Курс позитивной философии 10 Заключение 21 Список литературы 22 Введение, 209.63kb.
• Г. С. Сковороди Інститут економіки І права кафедра історико-правових дисциплін Реферат, 619.57kb.
• Історія, теорія та практика соціальної роботи в країнах Європи І Україні”, 131.78kb.
• Календар українських історичних дат на 2010 рік Уклав Зенон Боровець, 777.29kb.

РОБІТНИЧИЙ І СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РУХ

У КРАЇНАХ ЄВРОПИ


Сен-Симон де Анрі (повне ім'я, прізвище і титул Анрі Клод де Рувруа, граф де Сен-Симон) (17 жовтня 1760, Париж — 19 травня 1825, там же) — французький мислитель-утопіст. Народився в аристократичній сім'ї. Отримав домашню освіту; серед його учителів був знаменитий енциклопедист Д'Аламбер. У 1777 р. почав військову службу в піхотному полку. У 1783 р. брав участь у війні за незалежність США; повернувшись, був нагороджений і став полковником. Але військова кар'єра не зацікавила його, і він вийшов у відставку. Революцію у Франції зустрів з ентузіазмом і навіть відмовився від графського титулу. Займався операціями із торгівлі з нерухомістю та фінансовими спекуляціями. Був ув'язнений, звільнився після термідоріанського перевороту.


Багатий життєвий досвід, біди епохи і крах революційних ідеалів привели його до ідеї нової науки, яка повинна була вказати людству шлях до довершеного суспільного устрою. Відчувши нестачу знань, у 1799 р. почав активно займатися самоосвітою, відвідував лекції в Політехнічній школі в Парижі. Розтративши залишки свого майна, став переписувачем у ломбарді. У1803 р. вийшов його перший твір — «Листи женевського жителя до сучасників». З-під пера Сен-Симона вийшли: «Вступ до наукових праць XIX ст.» (1808), «Записка про всесвітнє тяжіння» (1813), «Нарис науки про людину» (1813), «Про реорганізацію європейського суспільства» (1814). Були видані декілька номерів збірників «Індустрія» (1814—1816), «Організатор» (1819—1820). Для пропаганди своїх ідей розсилав власноручно переписані твори ученим, державним діячам, у тому Числі Наполеону і навіть королю. Але очікуваної підтримки і визнання не отримав й часом сприймався як божевільний. Жив і друкував свої праці на випадкові заробітки і нерегулярну допомогу благодійників та прихильників. Поступово навколо нього утворилося невелике коло учнів та однодумців. У1822 p., коли його нужденний стан посилився, зробив спробу самогубства, внаслідок якої втратив око. Останні твори — «Катехізис промисловця» (1824), «Міркування літературні, філософські та індустріальні» (1825), «Нове християнство» (1825).


Оуен Роберт (1771—1858) — англійський соціаліст-утопіст. На початку 1810-х pp. розробив філантропічний план покращання умов життя робітників і намагався здійснити його на прядильній фабриці в Нью-Ленарку (Шотландія), на якій він був співвласником і директором з 1800 р. У 1817 р. висунув програму радикальної перебудови суспільства шляхом створення «селищ спільності та співпраці», де не було приватної власності, класів, експлуатації. Засновані Оуеном експериментальні комуністичні колонії в США («Нова Гармонія» та інші) і Великобританії зазнали краху.


Фур'є Шарль (1772—1837) — французький соціаліст. Піддав критиці сучасний лад «цивілізації» і розробив проект плану майбутнього суспільства — ладу «гармонії», в якому повинні проявитися всі людські здібності. Первинним осередком нового суспільства вважав «фалангу», що поєднує промислове і сільськогосподарське виробництво. Висловлював уявлення про майбутнє суспільство (праця як потреба і насолода, знищення протилежності між розумовою і фізичною працею тощо). Фур'є вважав, що повинні зберегтися приватна власність, класи, нетрудовий прибуток. За Фур'є, нове суспільство затвердиться шляхом мирної пропаганди соціалістичних ідей. Твори: «Теорія чотирьох рухів і загальної долі» (1808), «Теорія всесвітньої єдності» (1822), «Новий господарський і соцієтарний світ, або відкриття способу привабливої і природовідповідної праці, розподіленої в серіях за пристрастю» (1829). Послідовниками Фур'є були В. Консідеран, петрашевці в Росії та інші.


Бланкі Луї-Огюст (1805—1881) — французький комуніст-утопіст, учасник революцій 1830 і 1848 pp. У 30-х pp. керівник таємних республіканських товариств. Заочно (знаходився у в'язниці) обраний членом Паризької комуни 1871 р. Успіх соціальної революції пов'язував зі змовою організації революціонерів, яких, на його думку, у вирішальний момент підтримають народні маси.


Прудон П'єр-Жозеф (1809—1865) — французький соціаліст, теоретик анархізму, економіст. Пропагував мирне перевлаштування суспільства шляхом реформи кредиту й обігу; висунув ідею установи «народного банку» з метою надання дарового кредиту для організації еквівалентного обміну продуктів праці дрібних виробників. У період революції 1848 р. Прудон висунув проекти економічної співпраці класів та анархістську теорію «ліквідації держави».


Бакунін Михайло Олександрович (18 (30) травня 1814, с. Прямухіно Новоторзького повіту Тверської губернії — 19 червня (1 липня) 1876, Берн, Швейцарія) — російський революціонер, публіцист, один із засновників анархізму, ідеолог народництва.


Маркс Карл (1818—1883) — мислитель і громадській діяч, засновник марксизму. Народився в м. Трір (Рейнська провінція Прусії) у сім'ї адвоката. У 1835—1841 pp. вчився на юридичному факультеті Боннського, потім Берлінського університету. 31842 р. редактор демократичної «Рейнської газети». У1843 р. переїхав до Парижа, де познайомився з представниками соціалістичного і демократичного руху, у 1844 р. почалася дружба К. Маркса з Ф. Енгельсом.


У1845 р. Маркс переїхав до Брюсселя. У період революційних подій в Європі 1848— 1849 pp. активно брав участь у роботі міжнародної організації «Союз комуністів» і разом з Енгельсом написав її програму «Маніфест Комуністичної партії» (1848). У червні 1848 — травні 1849 pp. Маркс і Енгельс видавали в Кельні «Нову Рейнську газету» (Маркс — головний редактор).


Після поразки революції Маркс виїхав до Парижа, а в серпні 1849 р. переїхав до Лондона, де прожив до кінця життя. Теоретичну і суспільну діяльність продовжував завдяки матеріальній допомозі Енгельса. Маркс був організатором і лідером І Інтернаціоналу (1864—1876). У1867 р. вийшла головна праця Маркса «Капітал» (т. 1); роботу над наступними томами Маркс не завершив, їх підготував до видання Енгельс (т. 2,1885; т. 3,1894). В останні роки життя Маркс активно брав участь у формуванні пролетарських партій.


У середині 40-х pp. стався перехід Маркса від ідеалізму і революційного демократизму до матеріалізму і комунізму. Маркс розробив принципи так званого матеріалістичного розуміння історії (історичний матеріалізм), теорію доДаткової вартості, досліджував розвиток капіталізму і висунув положення про неминучість його загибелі і переходу до комунізму внаслідок пролетарської революції. Ідеї Маркса значним чином вплинули на соціальну думку та історію суспільства в кінці XIX—XX ст. Основні праці: «Економічно-філософські рукописи» (1844); «До критики гегелівської філософії права» (1844); «Святе сімейство» (1845), «Німецька ідеологія» (1845—1846), обидві написані спільно з Ф. Енгельсом; «Убогість філософії» (1847); «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 pp.» (1850); «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852); «Громадянська війна у Франції» (1871); «Критика Готської програми» (1875).


Маркс прагнув об'єднати робітничий рух різних країн, вів рішучу боротьбу проти прудоністів, лассальянців, бакуністів. У 1867 р. був опублікований 1-й том «Капіталу» — головної праці Маркса, в якій дано аналіз розвитку капіталізму та його історичних меж. У написаній в 1875 р. «Критиці Готської програми» Маркс піддав критиці помилки керівників німецької соціал-демократії; дослідив питання про дві фази комунізму.

Після розпуску І Інтернаціоналу (1876) Маркс висунув як головне політичне завдання створення пролетарських партій в окремих країнах. Продовжувачем справи Маркса і Енгельса був В. І. Ленін, який розвинув марксистське учення в нових історичних умовах.


Енгельс Фрідріх (1820—1895) — мислитель і суспільний діяч, один із засновників марксизму. Народився в м. Бармені (нині Вупперталь, Німеччина) у сім'ї фабриканта. У 1841—1842 pp., відбуваючи військову повинність у Берліні, відвідував університет. У1842 р. переїхав в Манчестер (Великобританія), де працював у конторі фабрики; співпрацював у «Рейнській газеті». Зустріч з Марксом у Парижі в 1844 р. поклала початок їхній дружбі. Енгельс брав участь в організації (1847) і діяльності «Союзу комуністів», разом з Марксом написав програму Союзу — «Маніфест Комуністичної партії» (1848).


У червні 1848 — травні 1849 р. разом з Марксом видавав у Кельні «Нову Рейнську газету», у 1849 р. брав участь у збройному повстанні в Південно-Західній Німеччині. У листопаді 1849 р. переїхав до Лондона, у листопаді 1850 р. — до Манчестера, де працював у торговій конторі, з 1870 р. жив у Лондоні; Енгельс надавав постійну матеріальну допомогу Марксу. Разом з Марксом керував діяльністю І Інтернаціоналу. Після його смерті був радником і керівником європейських соціалістів.

Головні праці: «Становище робітничого класу в Англії» (1845); «Святе сімейство» (1845), «Німецька ідеологія» (1845—1846), обидві спільно з Карлом Марксом; «Селянська війна в Німеччині» (1850); «Революція і контрреволюція в Німеччині» (1851—1852); «Анти-Дюрінг» (1878); «Походження сім'ї, приватної власності та держави» (1884); «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії» (1886); «Діалектика природи» (1873—1882, опублікована в 1925 p.); «Селянське питання у Франції та Німеччині» (1894).


Лассаль Фердинанд (1825—1864) — німецький соціаліст, філософ і публіцист. Організатор і керівник Загального німецького робітничого союзу (1863—1875). Висував ідеї про загальне виборче право як універсальний політичний засіб звільнення праці від експлуатації, про продуктивні асоціації робітників як засіб їхнього звільнення від гніту «залізного закону» заробітної плати і «введення соціалізму».

Марксизм

Марксизм — філософське, економічне і політичне учення, засновниками якого були К. Маркс і Ф. Енгельс. Спираючись на ідеї німецької класичної філософії (Гегель, Фейербах та інші), англійської політекономії (Сміт, Рікардо), французького утопічного соціалізму (Сен-Симон, Фур'є та інші), Маркс і Енгельс розробили діалектичний матеріалізм, теорію додаткової вартості і учення про комунізм. Суспільство в марксизмі розглядається як організм, у структурі якого продуктивні сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, зумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. Єдність і взаємодія цих сфер утворюють певну суспільно-економічну формацію; їх розвиток і зміна складають процес поступального руху суспільства. Боротьба пануючих і пригноблених класів — рушійна сила історії, а її найвище вираження — соціальна революція.


Капіталізм — остання експлуататорська формація, яка створює могутні стимули розвитку суспільства, але поступово перетворюється в перешкоду для його прогресу. В умовах капіталізму дозріває пролетаріат, що скидає панування буржуазії і встановлює свою владу, за допомогою якої здійснюється перехід до комунізму (знищення приватної і затвердження суспільної власності, створення безкласового суспільства і умов вільного розвитку особистості). Марксизм вплинув на розвиток соціальної думки XIX—XX ст. У той же час зазнали критики утопічні, суперечливі і помилкові уявлення, що містилися в ньому.


У марксизмі абсолютизувалася роль соціальних антагонізмів, класової боротьби і насильства, заперечувалися можливості еволюції буржуазного суспільства, значення приватної власності як основи громадянського суспільства, романтизувалась історична роль пролетаріату, неадекватно тлумачилася праця як джерело вартості; затверджувалася необхідність ліквідації парламентських інститутів і розподілу влади; відкидалася загальнолюдська моральність.


Марксизм став ідеологічною основою соціал-демократичного руху, який на початку XX ст. розділився на революційну (В. І. Ленін та інші) і реформістську (Е. Бернштейн та інші) течії. У реформізмі зазнали критики теоретичні засади марксизму, що призвело до відмови від його основних положень.


У революційній течії взяло верх надто ліве тлумачення марксизму. Після Жовтневої революції в Росії марксизм зазнав догматизації й вульгаризації і був поставлений на службу комуністичному тоталітаризму. Крах тоталітарних режимів з кінця 80-х pp. у багатьох країнах, де марксизм був державною ідеологією, відкрив новий етап його вивчення та оцінювання.

Комунізм

Комунізм (від лат. communis — загальний) — назва різних концепцій, в основі яких заперечення приватної власності (первісний комунізм, утопічний комунізм тощо). У марксистській концепції історичного процесу — суспільно-економічна формація, що приходить на зміну капіталізму й проходить у своєму розвитку дві фази — нижчу, названу соціалізмом, і вищу, названу повним комунізмом.

Соціалізм

Соціалізм — назва учень, в яких як мета та ідеал висувається здійснення принципів соціальної справедливості, свободи й рівності, а також суспільного устрою, що втілює ці принципи. Термін «соціалізм» уведений у науку французьким філософом П. Леру (1797—1871), однак уявлення про суспільство соціальної справедливості походять від давніх ідей про «золотий вік», вони розвивалися в різних релігіях, а потім у багатьох різновидах утопічного соціалізму. Теорія «наукового соціалізму», розроблена К. Марксом і Ф. Енгельсом, розглядала соціалізм як нижчу фазу (рівень) комунізму, що приходить на зміну капіталізму внаслідок пролетарської революції і встановлення диктатури пролетаріату. Після Жовтневої революції 1917 р. в Росії, що проголосила своєю метою втілення на практиці ідей «наукового соціалізму», соціалізм розвивався у двох напрямках, на які розколовся міжнародний соціалістичний рух, — комуністичному і соціал-демократичному.


У соціал-демократичній течії затвердилася орієнтація на реформування капіталізму, яка спиралася на ідеї Е. Бернштейна. Зазнавши значної еволюції, відмовившись від марксизму як єдиної ідейної основи, соціал-демократія виробила сучасну концепцію демократичного соціалізму, за якою соціалізм може бути здійснений у тривалому процесі реформування капіталізму, затвердження політичної, економічної і соціальної демократії та цінностей свободи, справедливості, солідарності і рівності. Політика соціал-демократії вплинула на демократизацію відносин влади і власності, на зростання рівня та якості життя найманих працівників і в сукупності з іншими чинниками призвела до значної трансформації капіталістичного суспільства. У комуністичному русі набули поширення уявлення про соціалізм, пов'язані з затвердженням у кінці 20-х — на початку 30-х pp. тоталітарного режиму в СРСР, а після Другої світової війни — і в інших країнах (світова соціалістична система). Характерними рисами такого ладу, який був оголошений соціалістичним (реальний соціалізм, зрілий, розвинений соціалізм), є монополія державної власності, директивне централізоване планування, диктатура верхнього прошарку партійно-державного апарату, який спирався на апарат насильства і масові репресії, свавілля, беззаконня, нетерпимість до інакомислення.


Панування тоталітарної системи призвело до економічної, політичної і духовної кризи, значного відставання від розвинених країн світу, ізоляції від світової культури.

Народництво

Народництво — ідеологія та рух різночинної інтелігенції в Росії у другій половині XIX — на початку XX ст. Народницька ідеологія, що являла собою різновид утопічного соціалізму, була пануючою в російському революційному русі 1860-х — початку 1880-х pp.; у народництві з моменту його зародження намітився також ліберальний напрям, що став домінуючим у 1880—1890-ті pp. До числа найбільш впливових ідеологів народництва належать П. Л. Лавров, М. О. Бакунін, П. М. Ткачов, М. К. Михайловський. Лавров закликав інтелігенцію повернути борг народові, завдяки праці якого вона дістала освіту, і сприяти його звільненню від економічного і політичного гноблення. Він вважав за необхідне вести пропаганду серед народних мас для підготовки їх до повстання. Бакунін убачав у російському селянинові природженого соціаліста; він закликав революціонерів, спираючись на «розбійний елемент», прагнути до негайної організації народних бунтів, які повинні вилитися у всеросійське повстання.


Бунтарський і пропагандистський напрями були найбільш поширеними в народницькому русі 1870-х років, однак рідко зустрічалися «у чистому вигляді». Погляди і практична діяльність революційних народників являли собою, скоріше, синтез теорій і практичних порад ідеологів руху. Головним завданням вони вважали здійснення селянської соціалістичної революції, при цьому соціальна революція протиставлялася політичній, плодами якої, на думку народників, могла скористатися буржуазія, яка народжувалася.


Легальна публіцистика М. К. Михайловського сприяла затвердженню демократичних традицій інтелігенції; він пропагував ідею про її вирішальну роль у суспільній боротьбі; у кінці 1870-х pp. висунув завдання переходу до політичної боротьби і відстоював необхідність завоювання політичних свобод.


Ідеї Ткачова про захоплення політичної влади революціонерами і про використання держави для здійснення соціалістичних перетворень, що не користувалися популярністю серед народників, які сповідали аполітизм 1870-х pp., фактично знайшли своє втілення в діяльності «Народної волі», хоч самі народовольці заперечували безпосередній вплив на них ідей Ткачова. Нелегальні гуртки та організації народницького спрямування почали виникати в Росії в 1860-х pp. (найбільше таємне товариство «Земля і воля»), однак розквіт «дійового народництва» приходиться на 1870-ті pp. У цей період зросла чисельність учасників руху і збільшився його розмах.


Ведучими народницькими організаціями першої половини 1870-х pp. були гуртки чайковців (1871; лідери — М. А. Натансон, П. О. Кропоткін, С. Л. Перовська, М. В. Чайковський), долгушинців (1872—1873; О. В. Долгушин, Л. А. Дмоховський), «москвичів» (1874—1875; С. I. Бардіна, І. С. Джабадарі). Революціонери зробили спробу «ходіння в народ», пік якого прийшовся на 1874р. («шалене літо»). Народники вели соціалістичну пропаганду, направлену на те, щоб підняти селянство, на повстання. Однак «ходіння в народ» закінчилося його розгромом до кінця 1875 p.; сотні пропагандистів були арештовані, а селянство виявилося несприйнятливим до революційної пропаганди. Значна частина народників була осуджена на «процесі 50-ти» (1877) і «процесі 193-х» (1877— 1878). Крах «ходіння в народ» призвів до перегляду організаційних і тактичних принципів революціонерів.

У1876 р. склалася централізована революційна організація, яка отримала в 1878 р. назву «Земля і воля» (М. А. і О. А. Натансон, О. Д. Михайлов, Г. В. Плеханов, О. В. Аптекман та інші). Землевольці перейшли до «поселень» серед народу та пропаганди з урахуванням власних інтересів селянства. Однак переслідування з боку уряду і слабка перспектива підняти селянство на повстання призвели до виникнення всередині «Землі і волі» фракції політиків-терористів, що вважала необхідним завоювання політичної свободи.


Конфлікт між «деревенщиками» (Г. В. Плеханов, М. Р. Попов, О. В. Аптекман) і «Політиками» (О. Д. Михайлов, М. О. Морозов, О. О. Квятковський, А. I. Желябов) призвів у серпні 1879 р. до розколу «Землі і волі» на дві самостійні організації — «Чорний переділ», що залишився на колишніх народницьких позиціях, і «Народну волю», яка перейшла до політичної боротьби. «Народна воля» прагнула до захоплення влади силами революційної меншини; народовольці вели пропаганду серед робітників, військових, студентів з метою забезпечити партії підтримку. Однак в умовах крайньої обмеженості сил партії терор, який спочатку не відігравав у програмі головної ролі, поступово став її основним методом боротьби. '

Здійснивши ряд зухвалих замахів на Олександра II, що завершилися царевбивством 1 березня 1881 p., народовольці не зломили самодержавства і не отримали очікуваної підтримки в суспільстві. Після розгрому «Народної волі» на перший план висувається ліберальне народництво, ідеологи якого розраховували досягнути соціалізму і уникнути капіталістичного розвитку країни шляхом поступового покращання побуту і економічного становища селянства. У 1901—1902 pp. розрізнені гуртки та організації послідовників революційного народництва, що існували в Росії і за кордоном, об'єдналися в партію соціалістів-революціонерів (есери).

Анархізм

Анархізм (від грецьк. anarchia — безвладдя) — суспільно-політична течія, яка виступала за негайне знищення всякої державної влади (внаслідок стихійного бунту мас) і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників, відкидала політичну боротьбу. Анархізм склався в 40—70-х pp. XIX ст. в Західній Європі. Головними ідеологами були М. Штірнер, П.-Ж. Прудон, М. О. Бакунін, П. О. Кропоткін. У Росії в XIX ст. ідеї анархізму знайшли відображення в теорії і практиці революційного народництва, у діяльності різних анархістський груп у період революції 1905—1907 pp. і особливо в роки Громадянської війни.

І Інтернаціонал

І Інтернаціонал (Міжнародне товариство робітників) — міжнародна організація, заснована в Лондоні 28.09.1864. Керівники — К. Маркс і Ф. Енгельс. Марксом були складені «Засновницький маніфест Міжнародного товариства робочих», статут і багато відзивів, циркулярів та рішень І Інтернаціоналу. На початку 1870 р. в Женеві була заснована Російська секція І Інтернаціоналу. У 1870-х pp. діяльність І Інтернаціоналу в європейських країнах припинилася; формально його було розпущено в 1876 р.

ІІ Інтернаціонал

ІІ Інтернаціонал — міжнародне об'єднання соціалістичних партій, засноване в Парижі в 1889 р. Був створений за безпосередньої участі Ф. Енгельса. Постійний виконавчо-інформаційний орган (з 1900 р.) — Міжнародне соціалістичне бюро. II Інтернаціонал припинив свою діяльність у зв'язку з початком Першої світової війни.