Органів виконавчої влади України

Вид материала

Документы

Содержание ВСТУПАктуальність теми. Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Мета і задачі дослідження. Обєктом дослідження Предмет дослідження Методи дослідження Наукова новизна одержаних результатів Практичне значення одержаних результатів Основний внесок здобувача. Апробація результатів дисертації. Структура дисертації Правосубєктність керівника органу виконавчої влади Список використаних джерел

Подобный материал:

• Кривоозерська районна державна адміністрація, 82.73kb.
• Указу Президента України №109/2008 «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації, 988.85kb.
• Термін – протягом 2-х місяців, 20.43kb.
• Дебальцівська міська рада, 51.54kb.
• Ведення систематизації законодавства юридичними службами місцевих органів виконавчої, 152.21kb.
• Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади та від 29. 08. 2002, 141.89kb.
• Олександрівська міська рада шосте скликання тринадцята сесія рішення, 54.08kb.
• Ро місцеві державні адміністрації та іншими Законами України, актами Президента України,, 3607.97kb.
• Ро місцеві державні адміністрації та іншими Законами України, актами Президента України,, 1519.77kb.
• Програма Уряду «Український прорив», 435.62kb.

ЗМІСТ


ВСТУП……………………………………………………………………...….4


РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика правового статусу керівників

органів виконавчої влади…………………………………...…..12

1.1. Система органів виконавчої влади України….…………..…12

1.2. Поняття керівника органу виконавчої влади та його

адміністративно-правового статусу……..………...……..…35

1.3. Основні умови заміщення посад керівників

органів виконавчої влади………………………………….…55

Висновки до розділу 1…………………………………………….69


РОЗДІЛ 2. Особливості адміністративно-правового статусу

різних категорій керівників органів виконавчої влади……….77

2.1. Особливості адміністративно-правового статусу

керівників органів виконавчої влади, що обіймають

посади державних службовців……………………………….77

2.2. Особливості адміністративно-правового статусу

керівників органів виконавчої влади, що обіймають

політичні посади ……………..………………….…………..106

2.3. Обмеження, повязані з перебуванням на посадах

керівників органів виконавчої влади……………………….115

Висновки до розділу 2……………………………………………126


РОЗДІЛ 3. Особливості реалізації адміністративно-правового статусу керівників органів виконавчої влади у відносинах

відповідальності……………………………………………131


3.1. Загальна характеристика відповідальності керівників

органів виконавчої влади…………………………….…....131

3.2. Особливості відповідальності керівників органів

виконавчої влади, які мають статус державного

службовця…………………...………………………………145

3.3. Особливості відповідальності “державних політичних

діячів”………………………………………………..………150

Висновки до розділу 3…………………………………………..165


ВИСНОВКИ………………………………………………………………..169


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………181


Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

ВСТУП


Актуальність теми. Виконавча влада в Україні, реалізуючі призначення демократичної, соціальної, правової держави, покликана створювати умови для реалізації прав і свобод громадян, надання їм широкого кола державних, в тому числі управлінських послуг. Держава має цілеспрямовано мінімізувати своє втручання в життєдіяльність громадян і брати на себе лише ті послуги, які в даний період розвитку суспільства в змозі гарантувати і неможливо знайти на ринку послуг. Відповідальність за належне виконання поставлених завдань в повній мірі лягає саме на керівників органів виконавчої влади, статус яких в системі суб’єктів адміністративного права, підтверджує їх ключову роль, як головної ланки в механізмі реалізації виконавчої влади. В той же час, з метою удосконалення системи державного управління необхідне уточнення нормативної регламентації всіх елементів правового статусу керівника органу виконавчої влади, включаючи цілі, завдання, функції, повноваження, відповідальність, його взаємодія з іншими управлінськими органами та посадовими особами. Особливо це актуально в рамках проведення в Україні адміністративної реформи. Так, за результатами опитування службовців Запорізької обласної державної адміністрації, 97 % опитаних висловились за необхідність докорінного реформування системи органів виконавчої влади на місцях.

На цей час існують лише дослідження окремих елементів статусу керівника органу виконавчої влади в контексті інших питань і відсутнє комплексне дослідження вказаної проблеми. У своїх дослідженнях окремим питанням цієї складної та багатопланової проблеми приділяли увагу вітчизняні дослідники В.Б. Аверянов, О.Ф. Андрійко, Л.Р. Біла, Ю.П. Битяк, А.С. Васильєв, І.П. Голосніченко, Н.Р. Нижник, І.М Пахомов, О.В. Петришин, В.Ф. Погорілко, А.О. Селіванов, М.М. Тищенко, В.В. Цвєтков, В.М. Шаповал, О.І. Щербак, М.К. Якимчук, Н.В. Янюк та інші правознавці. Значна увага питанням встановлення правового статусу керівників органів виконавчої влади була приділена у роботах російських вчених Г.В. Атаманчука, Д.М. Бахраха, І.Л. Бачило, К.С. Бєльського, Ю.М. Козлова, Б.М. Лазарєва, Ю.М. Старілова, Ю.О. Тихомирова.

Разом з тим, в більшості випадків питання встановлення і реалізації правового статусу керівників органів виконавчої гілки влади побіжно розглядалось у звязку з вирішенням інших проблем – правового статусу органу виконавчої влади, проблеми державної служби тощо.

До того ж, існує проблема недостатньої нормативної бази для встановлення правового статусу керівників органів виконавчої влади. Окрім Конституції України стосовно системи органів виконавчої влади діє лише один закон – Закон “Про місцеві державні адміністрації”. Усі інші питання вирішуються за допомогою видання численних підзаконних актів, хоча Конституцією України встановлено, що “Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.” (частина друга ст.120) Тому наука адміністративного права повинна приділяти належну увагу розробці концепцій реформування та розвитку системи державного управління, на основі яких і буде провадитись законодавча діяльність Верховної Ради України.

Наведені фактори зумовлюють актуальність і важливість обраної теми дисертаційного дослідження.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах планових тем відділу проблем державного управління та адміністративного права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України “Проблеми вдосконалення державного управління на етапі адміністративної реформи в Україні” (№ державної реєстрації РК 0101U001011) та “Проблеми правового забезпечення реформування державного управління (адміністративної реформи) в Україні (№ державної реєстрації РК 0102U001602)

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у теоретичному осмисленні і визначення шляхів вирішення проблеми нормативного закріплення і реалізації адміністративно-правового статусу керівників органів виконавчої влади.

Відповідно до поставленої мети, у дослідженні вирішуються завдання:

  розкрити місце і роль керівників у механізмі виконавчої влади України та обгрунтувати перелік посад, що мають бути віднесені до посад керінвиків органів виконавчої влади;

  визначити поняття, елементи та основні риси адміністративно-правового статусу керівника органу виконавчої влади;

  обгрунтувати зміст статусу посади "державного політичного діяча" та його співвідношення зі змістом статусу керівника органу виконавчої влади;

  дослідити правовий режим взаємовідносин керівника органу виконавчої влади та його заступників, і, насамперед, співвідношення їх повноважень;

  визначити особливості реалізації адміністративно-правового статусу керівників органів виконавчої влади у відносинах відповідальності;

  виробити висновки, пропозиції і рекомендації щодо покращення законодавства стосовно встановлення і реалізації адміністративно-правового статусу керівників органів виконавчої влади.

Обєктом дослідження є система органів виконавчої влади, нормативно-правова основа їх організації та діяльності, у тому числі, щодо встановлення і реалізації правового статусу керівників цих органів.

Предмет дослідження –чинне законодавство України що закріплює адміністративно-правовий статус керівників органів виконавчої влади та практика реалізації цього статусу в адміністративних і особливо – адміністративно-деліктних правовідносинах.

Методи дослідження обрані, виходячи з поставленої в роботі мети, з врахуванням обєкта та предмета дослідження. Використання історичного методу в роботі дозволило показати генезис адміністративного законодавства України стосовно органів виконавчої влади та статусу їх керівників та передбачити основні напрямки його розвитку у майбутньому. Догматичний аналіз чинного законодавства та існуючих проектів нормативно-правових актів сприяв виявленню їх недоліків, формулюванню пропозицій по удосконаленню правових норм, що регламентують питання правового статусу керівника органу виконавчої влади. Метод порівняльного правознавства використовувався для дослідження систем законодавчої регламентації питань діяльності виконавчої влади в адміністративному праві Росії, Литви, Польщі, Естонії, Угорщини, що дало можливість внести ряд пропозицій по удосконаленню діючого законодавства України. Соціологічний метод дослідження використовувався при вивченні суспільної думки з питання встановлення правового статусу керівника органу виконавчої влади. Ці основні методи використовувались у поєднанні з іншими методами наукового дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана робота є першим у вітчизняній правовій науці монографічним дослідженням проблем встановлення і реалізації адміністративно-правового статусу керівників органів виконавчої влади.

У дисертації обґрунтовуються наступні положення:

1) висновок про те, що у понятті “керівник органу виконавчої влади” передбачається, не сама особа керівника, а посада керівника, яка розуміється як структурна одиниця апарату державного органу, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових (організаційно-розпорядчих) повноважень і, отже, сама посада обумовлює статус, власне, керівників органів виконавчої влади;

2). висновок про доцільність виділення нового елементу адміністративно-правового статусу керівника органу виконавчої влади: обовязок нести відповідальність у звязку з виконанням своїх повноважень;

3) висновок щодо уособлення адміністративно-правового статусу єдиноначального органу виконавчої влади керівником цього органу, який, в свою чергу, реалізує цей статус шляхом делегування відповідних повноважень апарату або шляхом створення допоміжних структур і несе персональну відповідальність не лише за власну діяльність, а й за результати виконання усіх покладених на орган функцій і повноважень;

4) висновок про недоцільність надання статусу державного політичного діяча главам місцевих державних адміністрацій, оскільки їх діяльність не може в повній мірі визнаватись політичною, а також про недоцільність поєднання в одній особі голови місцевої ради та голови відповідної місцевої державної адміністрації, як це зараз має місце у містах Києві та Севастополі, оскільки, по-перше, створює колізію інтересів держави і місцевого самоврядування при виконанні покладених на керівника відповідних повноважень, що є перешкодою ефективній реалізації правового статусу посад голів місцевих державних адміністрацій міста Києва і Севастополя. По-друге, втрачається реальна можливість контролю та впливу на таких керівників з боку Президента чи вищих за рівнем органів виконавчої влади.;

5) висновок щодо доцільності встановлення додаткових вимог, які мають висуватись до кандидатів на заміщення посад керівників органу виконавчої влади, в тому числі таких, як: дієздатність особи, оскільки існуюче обмеження щодо недієздатних осіб робить можливим перебування на посаді осіб з обмеженою дієздатністю; наявність вищої освіти і т. ін., та пропозиції щодо законодавчого закріплення цих вимог.

6) пропозиції щодо законодавчого визначення обмеженнь при проходженні служби, зокрема, надання представницького мандату керівникам органів виконавчої влади, а також щодо доцільності виключення з переліку обмежень, повязаних з перебуванням на посаді, заборони керівникам вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією", оскільки таку поведінку слід важати загальним обовязком людини і громадянина, закріпленим Конституцією України (ст.68) і тому це не може вважатись спеціальним обмеженням, повязаним зі статусом особи.

7) висновок щодо запровадження класифікації підстав припинення повноважень голів місцевих державних адміністрацій за ступенем їх “обовязковості” для Президента України, а саме розподілу цих підстав на зобовязуючі (напр., порушення головами місцевих адміністрацій Конституції і законів України; втрати громадянства), дорадчі (напр., прийняття відставки голови відповідної обласної державної адміністрації) та безумовні (напр., у разі смерті);

8) пропозиція щодо доцільності виокремлення нового різновиду дисциплінарної відповідальності – службової відповідальності керівників, яка реалізується при притягненні до відповідальності керівників органів виконавчої влади, котрі мають статус державних службовців, та рекомендації щодо нормативно-правового регулювання даного виду відповідальності.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що обгрунтовані в дисертації теоретичні висновки і положення можуть слугувати методологічною базою для подальшого вивчення проблем адміністративно-правового статусу керівника органу виконавчої влади, а викладені пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення законодавства України можуть сприяти поліпшенню правової основи і підвищенню ефективності діяльності органів виконавчої влади та їх посадових осіб.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть використовуватись при викладенні дисциплін “Адміністративне право України”, “Державна служба в Україні”, “Актуальні проблеми сучасного адміністративного права”, у науковій роботі зі студентами та слухачами юридичних вузів та факультетів.

Основний внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним дослідженням, усі сформульовані в ньому положення та висновки розроблені автором особисто на основі джерелознавчого аналізу, власних спостережень. У співавторстві видано 1 монографію, однак у дисертації ідеї та розробки, що належать співавторам монографії, не використовувались.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження, що включені до дисертації, доповідались на восьми науково-практичних конференціях: II Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми державного управління і місцевого самоврядування” (10-11 жовтня 2002 р.); “Пріоритетні напрямки діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі зі злочинністю в сучасних умовах” (м. Дніпропетровськ, 25-26 жовтня 2002 року); Другій міжрегіональній науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті д.ю.н., проф. Коваля Л.В. (м. Запоріжжя, 31 жовтня 2002 року); “Актуальні проблеми державотворення в умовах адміністративної реформи” (м. Запоріжжя, 11-12 квітня 2003 року); Міжнародній науково-практичній конференції “Запорізькі правові читання” (м. Запоріжжя, 30 червня-2 липня 2003 року); науково-практичній конференції “Адміністративна реформа в Україні: шлях до Європейської інтеграції” (м. Київ, 14-15 лютого 2003 року; ІІ українсько-польській науково-практичній конференції “Управління великим містом: адміністрування і безпосередня демократія” (м. Львів, 4-5 грудня 2003 року); ІІІ Національній науково-теоретичній конференції “Українське адміністративне право: стан та перспективи реформування” (м. Одеса, 23-25 травня 2003 року).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані у десяти наукових статтях і тезах доповідей на науково-практичних конференціях, у тому числі у чотирьох фахових виданнях.

_{Структура дисертації визначається її метою та завданнями і складається із вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел (202 найменування). Повний обсяг дисертації становить 200 сторінок, обсяг, що займає список використаних джерел – 18 сторінок.}


Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

ВИСНОВКИ


Зараз Україна стоїть на межі нових перетворень, повязаних з новими для українців поняттями, як парламентська більшість, коаліційний уряд тощо. Це означає, що процес реформування державних органів не завершений, і в найближчі часи, ми зможемо спостерігати за формуванням уряду парламентською більшістю, створення нею центральних органів виконавчої влади. Залишається сподіватись, що ці перетворення підуть тільки на користь демократичному іміджу нашої держави.

В результаті проведеного дослідження ми визначили основні поняття, які мають безпосереднє відношення до встановлення статусу керівника органу виконавчої влади:

1. Керівниками органів виконавчої влади слід вважати: Премєр-міністра України (на підставі ч.4 ст.114 Конституції України); міністрів та керівників інших центральних органів виконавчої влади (п.10 ч.1 ст.106 Конституції України); голів районних, обласних державних адміністрацій, голів державних адміністрацій міст Києва та Севастополя (ч.3 ст.118 Конституції України), голів районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, за умови їх чіткої підпорядкованості органам виконавчої влади вищого рівня.

2. Вирішуючи питання віднесення інших органів виконавчої влади необхідно зазначити, визнання місцевих органів міністерств, державних комітетів, тощо органами виконавчої влади є не вірним, адже у відповідності з нормативно-правовими актами, органи виконавчої влади можуть створювати свої органи чи то як представництво на місцях, чи то як допоміжний орган спеціальної компетенції. Але структурно, ці створені органи будуть не органами виконавчої влади а, так би мовити, органами системи органів виконавчої влади, що, за своєю суттю не одне й те саме.

Не має, також, входити до вертикалі виконавчої влади і Рада міністрів Автономної Республіки Крим, оскільки, ці органи мають різні за своєю юридичною природою призначення, функції та завдання. Брати участь у виконанні державних функцій Рада міністрів Автономної Республіки Крим, рівно як міністерства та відомства автономії, цілком можуть опосередковано. Це можливо реалізувати за допомогою делегованих повноважень від Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади. Адже саме так вирішується проблема з вирішенням питань, віднесених до компетенції державних органів на місцях – вирішення цих питання делегується органам місцевого самоврядування. Доречі, кардинальних реформ законодавства з цього приводу проводити не доведеться. Достатньо лише чітко усвідомити та в подальшому враховувати і дотримуватись норм вже діючого законодавства, адже Конституція Автономної Республіки Крим закріплює, що: “Рада міністрів Автономної Республіки Крим здійснює виконавчі функції та повноваження з питань, віднесених до самостійного відання Автономної Республіки Крим, а також здійснює державні виконавчі функції, делеговані (курсив наш – Н.А.) відповідно до Конституції України” [3].

При вирішенні питання закріплення статусу місцевих державних адміністрацій у містах Києві та Севастополі необхідно у першу чергу законодавчо закріпити їх правовий статус як органів виконавчої влади. Це має досягатись шляхом внесення зміни до Закону України “Про місцеві державні адміністрації”, виклавши ч.1 ст. 1 в такій редакції: “Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації”. Як наслідок, привести у відповідність Закон України “Про столицю України – місто-герой Київ” та прийняти Закон України про правовий статус міста Севастополь, врахувавши наступні положення: органи виконавчої влади мають відігравати провідну роль в управлінні цими містами; голови місцевих державних адміністрацій мають призначатись на загальних засадах; враховуючи особливості здійснення виконавчої влади, районні у містах державні адміністрації мають бути прирівняні до статусу районних державних адміністрацій. Вказані заходи допоможуть уникнути колізії інтересів держави та місцевого самоврядування при виконанні покладених на керівника відповідних повноважень і забезпечать ефективність реалізації правового статусу посад голів місцевих державних адміністрацій. Це також підвищить контроль за діяльністю керівників місцевих державних адміністрацій, оскільки вони вже повністю будуть належати до вертикалі виконавчої гілки влади.

3. аргументується положення про те, що у понятті “керівник органу виконавчої влади” передбачається, не сама особа керівника, а посада керівника, яка розуміється як структурна одиниця апарату державного органу, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових (організаційно-розпорядчих) повноважень і, отже, сама посада обумовлює статус, власне, керівників органів виконавчої влади

3. Прагнучи до уніфікації правових термінів, незалежно від галузей та сфер їх вживання, та базуючись на філологічних, логічних та правових знаннях, пропонуємо наступне визначення понять “компетенція”, “правосубєктність” та “правовий статус”:

Правосубєктність керівника органу виконавчої влади – це здатність керівника виступати суб'єктом правовідносин від імені органу виконавчої влади у різних галузях права. Причому, таке твердження буде справедливим як стосовно єдиноначальних органів виконавчої влади, так і щодо колегіальних. Правосубєктність керівника органу виконавчої влади виникає з моменту призначення його на цю посаду і закінчується зі звільненням особи з посади керівника органу виконавчої влади.

Адміністративно-правовий статус посади керівника органу виконавчої влади це правове явище, яке завжди виражається в сукупності нормативно визначених прав та обовязків, характеризується специфічним обовязком нести відповідальність у звязку з виконанням своїх повноважень та становищем посади керівника в системі управління.

Компетенція — це елемент правового статусу, який встановлює сукупність юридично встановлених прав та обов'язків органу виконавчої влади або його керівника, реалізація яких забезпечує виконання їх основних функцій.

Виходячи з вищенаведеного, елементами адміністративно-правового статусу посади керівника органу виконавчої влади є:

1. становище посади керівника в системі управління;

2. компетенція (сукупність юридично встановлених прав та обов'язків органу виконавчої влади або його керівника, реалізація яких забезпечує виконання їх основних);

3. обовязок нести відповідальність у звязку з виконанням своїх повноважень.

4. В рамках дослідження було виявлено проблему співвідношення понять “повноваження органу” та “повноваження керівника органу” стосовно центральних та місцевих органів виконавчої влади, які є єдиноначальними. Керівник такого органу може здійснювати не лише права й обовязки, котрі входять у його правовий статус як громадянина і службовця, а й права й обовязки, що входять у правовий статус очолюваного ним органу. Вочевидь, ми ведемо мову про єдине ціле, не зважаючи на те, що законодавство розмежовує повноваження керівників і повноваження органів, при цьому уся повнота відповідальності лежить саме на керівниках. Тому доцільним є закріплення функцій органу виконавчої влади за керівником, який, в свою чергу, має виконувати вказані функції через скеровування роботи органу шляхом делегування відповідних повноважень апарату, або шляхом створення допоміжних структур. На відміну від часткового розмежування повноважень з одночасним поєднанням відповідальності, запропонований варіант дозволяє чітко визначити які функції покладені на керівників, якою компетенцією вони наділені, яке місце в управлінській системі вони займають і тоді обґрунтованим є покладання усієї повноти відповідальності на цих осіб.

5. Враховуючи запропоновані зміни, по-новому сприймається структура Кабінету Міністрів України. Пропонується цей орган умовно поділити на два рівні – галузевий рівень (міністри) та рівень загальної компетенції (Премєр-Міністр України, Перший віце-премєр-міністр України, три віце-премєр-міністри України). Цим самим ми позбудемось проблеми “особливого” становища міністерств серед інших центральних органів виконавчої влади, адже вони, як апарат міністрів мають перейти у структурну будову Кабінету Міністрів.

6. Необхідно акцентувати увагу на необхідності підвищення вимог до кандидатів на посади керівників органів виконавчої влади. На нашу думку, необхідно, взявши за основу обмеження, викладені в Законі України “Про державну службу”, вдосконалити певні норми та доповнити наступними вимогами до кандидатів на заняття посад керівників органів виконавчої влади:

- Не можуть бути призначені на посади в місцеві державні адміністрації особи, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку. Таке формулювання міститься в Законі України “Про державну службу”, але ми, погоджуючись з існуванням такої вимоги, маємо вказати на певні його вади. Судимість – це цілісне поняття, яке не може бути сумісним або несумісним, скоріш за все, законодавець мав на увазі судимість за злочини, які можуть бути несумісними, але тоді які саме злочини визнавати сумісними чи несумісними із зайняттям посади, і хто уповноважений проводити таке розмежування. Більше того, такими, що не мають судимості визнаються: особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання, у тому числі звільнені від кримінальної відповідальності, або звільнені від покарання чи його відбування. Отже, повязуючи неможливість вступу до державної служби з наявністю судимості, законодавець невзмозі досягнути поставленої мети – підбору кадрів, які б відповідали морально-етичним якостям представника держави, адже в такому випадку неможливо виключити попадання осіб, що вчинили злочин, на державну службу. На наш погляд, положення, щодо вимог до кандидатів на посади керівників органів виконавчої влади, повинні бути викладені таким чином: “На посади Премєр-міністра, міністрів, голів інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій “не можуть бути призначені особи, які раніше засуджувались за вчинення умисного злочину, або ж були звільнені від кримінальної відповідальності за вчинення такого злочину, за виключенням осіб, які були реабілітовані у встановленому законом порядку”.

• на посаду мають призначатись лише дієздатні особи, оскільки існуюче обмеження щодо недієздатних осіб надає можливість перебування на посадах осіб з обмеженою дієздатністю.
  

• вища освіта та стаж роботи на державній службі не менше пяти років. Додержання їх в кадровій політиці дасть змогу забезпечити посади керівників органів виконавчої влади високопрофесійними фахівцями (забезпечує перша умова   освіта) та проведення єдиної поміркованої політики органів виконавчої влади (забезпечує друга вимога – стаж державної служби).
  

7. Запропоноване Концепцією адміністративної реформи, надання політичного статусу головам місцевих державних адміністрацій нами не може бути підтримано, оскільки для врахування потреб регіону цілком достатньо скориговувати вже існуючі програми та концепції в порядку реалізації дискреційних повноважень, а збільшення політизації на місцевому рівні може спричинити “відривання” регіонів від єдиного центру, що в унітарній державі, на наш погляд не має бути.

Що ж стосується закріплення повноважень голів місцевих державних адміністрацій, то вони, нажаль, не були врегульовані у відповідністю з пропозиціями авторів Концепції адміністративної реформи в частині віднесення кадрово-організаційних питань до компетенції керівника апарату державної адміністрації, на кшталт міністерських структур. Така новація дійсно сприяла б підвищенню ефективності роботи місцевої державної адміністрації.

8. Пропонується класифікація підстав припинення повноважень керівників місцевих органів виконавчої влади на зобовязуючі (щодо Президента України), дорадчі та безумовні.

До зобовязуючих відносяться наступні підстави: порушення головами місцевих державних адміністрацій Конституції і законів України; втрати громадянства, виявлення факту подвійного громадянства (автором пропонується викладення цієї підстави в такій редакції: “втрати громадянства України, виявлення факту подвійного громадянства, якщо особа протягом 1 місяця з моменту, коли їй стало відомо про набуття нею іноземного громадянства, без поважних причин не подала заяву про вихід з громадянства іншої держави.”); визнання судом недієздатним; виїзду на проживання в іншу країну; набрання законної сили обвинувальним вироком суду; порушення вимог несумісності; за власною ініціативою Президента України з підстав, передбачених цим Законом та законодавством про державну службу; висловлення недовіри більшістю (дві третини) голосів від складу відповідної ради; подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

До дорадчих підстав відносяться: прийняття відставки голови відповідної обласної державної адміністрації; подання Кабінету Міністрів України з підстав, передбачених законодавством про державну службу; висловлення недовіри простою більшістю голосів від складу відповідної ради.

До безумовних підстав належать: обрання нового Президента України, оскільки термін перебування на посад голови місцевої державної адміністрації повязаний із строком повноважень Президента України. Така ситуація не може розглядатись як типова, тому ми пропонуємо “повернути” посади голів місцевих адміністрацій до ієрархії виконавчої гілки влади і надати повноваження по вирішенню ключових кадрових питань до відання Кабінету Міністрів України; повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються також у разі смерті.

9. Зайняття “політичних посад” керівниками органів виконавчої влади, безумовно, має досить вагомий вплив на реалізацію їх адміністративно-правового статусу та вказує на виключність місця та ролі певного керівника в системі виконавчої влади. “Виключність” проявляється по-перше – в особливому порядку призначення на посаду та звільнення з посади; по-друге – в проходженні служби на займаній посаді; по-третє – в особливій відповідальності за наслідки службової діяльності. Так, якщо ми ведемо мову про Кабінет Міністрів України, то необхідним є збільшення ролі Верховної Ради України у кадровому регулюванні керівної верхівки органів виконавчої влади (через участь як парламентської більшості, так і парламентської опозиції в формуванні Уряду) і остаточного виведення повноважень Президента України з системи органів виконавчої влади. При цьому Кабінет Міністрів має бути дійсно вищим органом виконавчої влади з повним обємом відповідних повноважень (вирішення кадрових та організаційних питань нижчих органів виконавчої влади). Корисність та доцільність існування “державних політичних діячів” в системі виконавчої влади сумнівів не викликає, погоджуємось ми також з тим, що “державні політичні діячі” мають не тільки розробляти політику в певних галузях, як бути виразниками певних політичних ідей – членами відповідних партій. Але до державних політичних діячів відносяться і керівники силових відомств, які мають спеціальні обмеження (зокрема, не тільки членство у партіях, а й будь-яка діяльність, спрямована на сприяння певним політичним течіям). Ми обґрунтовуємо пропозицію про виведення силових структур з системи органів виконавчої гілки влади, вважаючи їх державними правоохоронними органами (поряд з органами прокуратури), керівники яких призначатимуться Президентом України та будуть повністю йому підзвітні та підконтрольні. Такий компроміс, на нашу думку забезпечив би “силові” міністерства неупередженим та незаангажованим політичними інтересами керівництвом.

10. Окрім умов заміщення посад керівників органів виконавчої влади, існують обмеження, повязані з перебуванням на цих посадах. Тобто, це такі вимоги, яких повинні дотримуватись особи на протязі всього терміну перебування на посаді:

• Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу.
  

• В рамках адміністративної та політичної реформи, доцільно закріпити у Конституції України обмеження щодо можливості надання представницького мандату керівникам органів виконавчої влади, це буде в повній мірі відповідати інтересам держави і суспільства в цілому, оскільки інтегрування посадових осіб однієї гілки влади в іншу, суттєво порушить систему “стримувань та противаг”.
  

В рамках дослідження дисертант обґрунтовує думку про необхідність виключення з переліку обмежень, повязаних з перебуванням на посаді заборону керівникам вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією", оскільки така поведінка є загальним обовязком людини і громадянина, який закріплений у Конституції України (ст.68) і тому не може вважатись спеціальним обмеженням, повязаним зі статусом особи. Виключення вказаного обмеження забезпечить “чистоту” юридичної техніки і, водночас, не надасть права державним службовцям вчиняти дії, передбачені Законом України "Про боротьбу з корупцією”.

11. Дисертант обґрунтовує думку про те, що позитивна відповідальність не може виступати як самостійний різновид юридичної відповідальності.

По-перше, це тому, що позитивна відповідальність знаходиться у площині морально-етичних норм – адже при характеристиці цього виду відповідальності ми оперуємо неюридичними категоріями, які направлені на характеристику внутрішнього сприйняття особою обєктивної реальності (відповідальне ставлення, сумлінність, обовязковість тощо) до того ж, відповідальність повинна виникати і виникає внаслідок усвідомленої дії чи бездіяльності суб'єкта. Наміри суб'єкта, не обєктизовані у діянні не можуть виступати в якості об'єкту правового регулювання.

По-друге, відповідальність передбачає попереднє виникнення правовідносин. Вони, в свою чергу, мають виникати між певними суб'єктами. В даному ж випадку “правовідносини” виникають, так би мовити, між суб'єктом та його сумлінням. Другий суб'єкт, вступає в правовідносини тільки з вчиненням протиправного діяння, яке виступає підставою виникнення ретроспективної відповідальності. Отже позитивна відповідальність виникає за межами правовідносин, а тому не може розглядатись як окремий різновид юридичної відповідальності.

По-третє, обовязковою підставою юридичної відповідальності є юридичний факт. Юридичні факти існують двох видів: події та діяння. Останні характеризуються зовнішнім проявом волевиявлення особи, що може виступати в якості дії або бездіяльності. Тому ми не можемо визнати певні нормативні акти, які зобовязують керівників органів виконавчої влади до відповідальної поведінки, в їх статичному стані юридичним фактом, адже самі по собі вони не створюють, не змінюють або не припиняють правовідносини: для цього потрібне головне – волевиявлення, діяння субєкта.

По-четверте, процес зняття з посади керівника органу виконавчої влади за “політичними мотивами” (за недоліки в роботі тощо) має чітко виражений розподіл на стадію позитивної відповідальності – коли вступаючи на посаду, керівник мав би усвідомити виключність авторитету своєї посади та висувати підвищені вимоги до своєї працездатності, тобто бути відповідальним службовцем; та стадію ретроспективної відповідальності – застосування певної санкції (у даному випадку звільнення з посади), адже реалізація санкції лежить в площині саме ретроспективної відповідальності.

Але ми й не заперечуємо, що позитивна відповідальність має вагомий вплив на реалізацію ретроспективної відповідальності. Саме субєктивна оцінка поведінки керівника в цілому як ним самим, так і оточуючим середовищем (у тому числі і органами, які компетентні вирішувати питання про виказування осуду – в різних його формах) переважно визначає не тільки вид та міру відповідальності, але й момент притягнення до відповідальності винної особи. Дисертант додержується думки про те, що позитивна відповідальність виступає як передумова юридичної відповідальності і може мати наслідком (але не обов'язково) настання юридичної (ретроспективної) відповідальності (тобто застосування кари). Юридична відповідальність обовязково має характеризуватись вчиненням правопорушення, державним примусом, виною правопорушника.

12. В результаті дослідження проблеми притягнення до відповідальності державних політичних діячів приходимо до висновку про необхідність розмежування понять політичної та юридичної (конституційної) відповідальності. Автором запропонований певний алгоритм притягнення таких осіб до відповідальності на прикладі міністра: перший етап – полягає в публічному осуді політичних дій члена своєї партії (яким виступає міністр) та входженні до Президента з поданням про відкликання посадовця або партійним керівництвом, або ж парламентською більшістю, причому з одночасним поданням кандидатури на вивільнену посаду (так званий, конструктивний вотум недовіри) – таким чином реалізується політична відповідальність, підставою якої виступає не невиконання або неналежне виконання своїх повноважень, а спосіб їх виконання; другим етапом виступає реакція Президента України на таке подання (задоволення або незадоволення). Саме на цьому етапі, при умові задоволення подання, реалізується юридична відповідальність, яка за своїми характеристиками підпадає під визначення конституційно-правової відповідальності.

13. Враховуючи особливості посад керівників органів виконавчої влади, які є державними службовцями, а також те, що при притягненні до відповідальності названих керівників Президент України реалізує повноваження, які носять, насамперед, не політичний чи то конституційний характер, а політико-управлінський. А тому можна вести мову про існування особливого виду дисциплінарної відповідальності. Така відповідальність може мати назву службова відповідальність і бути специфічним видом дисциплінарної відповідальності, зумовленим особливим статусом її суб'єктів.

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php