1. основи організації фінансів суб’єктів господарювання поняття фінансів підприємницьких структур

Вид материала

Документы

Содержание Тема 10. державне регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання Державне регулювання фінансової діяльності підприємницьких структур в області кредитно-грошової політики Державне регулювання в області інноваційної політики

Подобный материал:

• Східноукраїнський національний університет, 672.79kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни " Фінансова діяльність субєктів господарювання", 601.48kb.
• Реферат на тему: " Основи організації фінансів підприємств.", 181.06kb.
• Міністерство фінансів україни, 172.76kb.
• Міністерство фінансів україни, 757.76kb.
• Світоч істини часто обпалює руку того, хто його несе, 63.02kb.
• Внутрішньо- та міжрегіональна інтеграція як чинник адаптації суб’єктів господарювання, 507.74kb.
• Єктів господарювання різних організаційно-правових норм 1 критерії прийняття рішення, 343.73kb.
•  Законами України, 2808.55kb.
•  Законами України, 2895.84kb.

ТЕМА 10. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1. Державне регулювання суб’єктів господарювання в області бюджетно-податкової, кредитно-грошової та інноваційної політики.
   
2. Форми фінансової підтримки суб’єктів господарювання.
   

1.Державне регулювання суб’єктів господарювання в області бюджетно-податкової, кредитно-грошової та інноваційної політики.


На сучасному етапі державне регулювання фінансів підприємницьких структур в економіці України здійснюється за двома напрямами:

1. Проведення бюджетної, кредитно-грошової та інноваційної політики;
   
2. Створення системи державної підтримки розвитку підприємницьких структур з метою стимулювання їх фінансової діяльності.
   

Державне регулювання фінансової діяльності за цими напрямами повинно бути узгодженим і не заперечувати одне одного, оскільки через податкову політику створюється можливість наповнення переважної частини бюджету, але невивірені заходи щодо стимулювання фінансової сфери підприємництва може призвести до бюджетного дефіциту.

Державне регулювання фінансової діяльності в області бюджету і податків проявляється в регулюванні податкових ставок, пільг, тощо і зміні сукупної величини витрат Державного бюджету та їх структури. В процесі фінансової діяльності в підприємницьких структурах здійснюється розподіл капіталу у формі податків і податкових платежів до Державного і місцевого бюджетів.

Використання податків як інструменту регулювання підприємницької діяльності можна розглянути на прикладі податкової системи України. Структура податкової системи і доходів бюджету України на сучасному етапі складається з таких елементів : прямих і непрямих податків, податкових платежів, неподаткових доходів і цільових надходжень.

Податкова система України має багато спільних рис із тими системами, які застосовують розвинуті країни світу. Її основу складають прямі прибуткові податки з підприємств і громадян, непрямі податки – податок на додану вартість, акцизний збір, мито, спеціальні відрахування на соціальне страхування та забезпечення. Але, не дивлячись на те, що Україна має досить сталу систему податків, особливою проблемою залишається перехід до суто економічних взаємовідносин товаровиробників з державою, подолання економічно необгрунтованого втручання державних відомств у діяльність підприємств і організацій.

Поряд із цим не менш важливою проблемою для вітчизняних підприємств є відсутність стабільності податкової системи. Постійні зміни та доповнення до податкового законодавства призводять до невиконання прогнозних показників виробничо-господарської діяльності підприємств та її кінцевих результатів – прибутку, рентабельності, окупності капітальних вкладів та ін. Це створює фактор невизначеності в організації підприємницької діяльності. Крім того, для окремих підприємств сума податків, що сплачуються відповідно до діючого законодавства, обтяжлива і створює передумови для подорожчання продукції, звужуючи при цьому ринок її збуту. Надмірне ж збільшення податкового навантаження може призвести до руйнування ринкового механізму, депресії та соціально економічної нестабільності. Суб’єкти підприємницької діяльності вирішують питання щодо зниження податкового навантаження самостійно неофіційним шляхом, виводячи свої відносини з іншими суб’єктами за межі офіційної економіки. За рахунок цього вони мають змогу зменшувати свої витрати, знижувати ціни на продукцію, а також активізувати попит на неї.

Характерною особливістю діючої податкової системи є і те, що, крім великої кількості та суттєвих за величиною податків, в Україні формуються численні державні бюджетні та позабюджетні фонди цільового призначення, що значно ускладнює систему оподаткування та обтяжує їх платників. Якщо розглянути зведений бюджет України за 1995-99 роки, то найбільшу питому вагу в доходах мають такі податки як ПДВ і податок на прибуток. В той же час доля акцизного збору, державного мита, відрахувань на геологорозвідувальні роботи, надходжень до фонду Чорнобиля, плати за землю є незначною.

Порівнюючи дану структуру із структурою доходів бюджетів ринково розвинутих країн, можна зазначити, що найбільшу питому вагу в доходах бюджетів зарубіжних країн складає прибутковий податок з фізичних осіб. Так, у структурі доходів федерального бюджету США він займає 45.5%, в доходах державного бюджету Франції – 18.1%, в доходах федерального бюджету Іспанії – 38%, а в доходах державного бюджету Великобританії – навіть 64%. В той же час питома вага податку на додану вартість у структурі бюджетів різних країн знаходиться майже на одному рівні ( за виключенням Франції, де вона становить 41,4 % ) .

Але, на відміну від України, в ринково розвинутих країнах питома вага податку на прибуток в структурі доходів бюджету є невеликою, що дає змогу перевести акцент податкового тягаря на інші податки, а підприємницьким структурам створює можливості для накопичення більшої суми прибутку у власному розпорядженні. Отже, державне регулювання підприємницької діяльності в Україні порівняно з ринково розвинутими країнами не створює умов для достатніх темпів розширеного відтворення, оскільки основний податковий тягар в підприємницьких структурах припадає на податок на прибуток.

Таким чином, найсуттєвішими податками, за допомогою яких здійснюється державне регулювання підприємницької діяльності в Україні, є ПДВ і податок на прибуток. ПДВ є найбільш пасивним регулюючим інструментом і його основна регулююча функція проявляється у вирівнюванні доходів фізичних осіб. Щодо підприємницьких структур, то регулююча функція ПДВ проявляється тільки тоді, коли відбувається звільнення від податку чи застосовуються інші пільги стосовно нього.

У податковій практиці ПДВ використовує велика кількість країн з ринковою економікою, зокрема Франція, Німеччина, Іспанія, причому податкові ставки у них приблизно на тому ж рівні, що і у нас. Але негативний вплив ПДВ у стимулюванні підприємницької діяльності на сучасному етапі в Україні проявляється, перш за все , в тому, що включення ПДВ в ціну товарів, послуг, робіт на кожній стадії руху від виробника до кінцевого споживача призводить до мультиплікаційного ефекту, коли в процесі руху товару чи послуг за рахунок ПДВ збільшується і його ціна пропорційно кількості стадій обігу. В результаті чого ціни на товари і послуги зростають, що на фоні низької купівельної спроможності населення приводить до уповільнення товарообігу та скорочення виробництва. ПДВ, який є податком на споживача, за умов низького рівня споживання перетворюється в податок на виробника, який змушений компенсувати витрати на нього за рахунок свого прибутку.

Звичайно, для запобігання таких негативних наслідків оподаткування порядок стягнення ПДВ повинен передбачати механізм компенсації сплаченого до бюджету платежу на кожному етапі. Але, як показала практика функціонування ПДВ сам механізм компенсації не є досконалим, він суттєво відрізняється від того, який застосовується в країнах з класичною ринковою економікою. Першим недоліком існуючого в Україні порядку є те, що обкладання ПДВ господарсько-фінансових операцій має загальний характер, а механізм компенсацій застосовується тільки в окремих випадках. За цих умов ПДВ є вже не податком на споживання, а засобом вилучення коштів у підприємств незалежно від результатів його підприємницької діяльності. Податкові пільги для одних підприємств перетворюються в податковий тягар для інших.

Громіздкий порядок розрахунку податкового кредиту не відповідає типовим європейським схемам, оскільки до суми податкового кредиту рахується не загальна сума сплаченого постачальником за звітний період ПДВ, а тільки та частина, яка стосується придбання товарів, що належать до складу валових витрат виробництва та основних фондів і нематеріальних активів, які підлягають амортизації. До таких витрат належить обмежений перелік операцій з придбання основних фондів та нематеріальних активів, у той час як придбання основних фондів і нематеріальних активів з метою їх наступної реалізації іншим платникам податку не підлягає амортизації, а ПДВ, сплачений постачальникам у ціні товарів відшкодовується за рахунок прибутку підприємства.

Досить цікавим є досвід Німеччини щодо застосування ПДВ, де в процесі виробництва і товарного обігу сплачує ПДВ до фінансового відомства тільки початковий (перший) підприємець, а всі наступні суб’єкти підприємницької діяльності мають право автоматично зменшити свою заборгованість перед бюджетом на відповідну суму ПДВ, не вступаючи в стосунки з фінансовими органами з приводу відшкодування. За цих умов вся сума ПДВ сплачується фактично споживачами, а підприємці виконують лише функцію стягнення ПДВ і сплати його до федерального бюджету. В наших сучасних умовах ПДВ стягується і частково сплачується кожним суміжним учасником господарського товарообігу, і з цієї причини існуюча податкова система є фіскально несприятлива для господарської діяльності у виробничій сфері.

Система стягнення ПДВ у розвинутих країнах має гнучкий характер. Так, у Німеччині основна ставка становить 14%, діє також пільгова – 7%, зокрема, для продуктів харчування, громадського транспорту, засобів інформації та творів мистецтва. У Франції основна ставка ПДВ – 18.6%, а знижена – 5,5%. В Італії їх п’ять: пільгова – 4% і 0%, основна – 9% та дві підвищені – 19% і 38%, причому найвища ставка застосовується до предметів розкоші.

В законодавчій базі України затверджено 20%-ну основну ставку та 0%, тобто пільгову ставку, а також існує перелік операцій, які звільняються від оподаткування. Застосувавши порівняльний аналіз, можна прийти до висновку, що в Україні використовується досить висока основна 20% ставка ПДВ майже з усіх операцій. Якщо ж врахувати, що до витрат виробництва включаються нарахування (податки) із заробітної плати до органів соціального страхування, пенсійного забезпечення, фонду зайнятості населення та комунальний податок, то одержуємо ефект подвійного оподаткування заробітної плати і як результат – значне збільшення суми ПДВ.

В результаті недосконалої політики в області оподаткування ПДВ склалась така ситуація, коли з одного боку відбувається недонадходження ПДВ з причин скорочення виробництва, а з іншого боку існування тіньової економіки передбачає занижені суми податкових зобов’язань і, відповідно, завищені для податкового кредиту. Крім того, існуюча модель оподаткування ПДВ складна і трудомістка щодо ведення бухгалтерського обліку та не відзначається соціальною орієнтацією.

Другим важливим податком, за допомогою якого відбувається регулювання діяльності в підприємницьких структурах, є податок на прибуток підприємств, питома вага якого є досить високою порівняно з розвинутими ринковими країнами. В Україні введено основну 30% ставку податку на прибуток підприємств, яка визначається шляхом зменшення суми валового доходу за податковий період на суму валових витрат платника податку і на суму амортизаційних відрахувань.

Є свої особливості оподаткування прибутку АТ. Згідно Закону платник податку – емітент корпоративних прав зменшує суму нарахованого податку на прибуток на суму внесеного в бюджет податку на дивіденди (підпункт 7.8.3. Закону). Якщо ж сума сплаченого податку на дивіденди перевищує суму податкових зобов’язань підприємства-емітента по податку на прибуток звітного періоду, то різниця переноситься на зменшення зобов’язань щодо податку на прибутку такого підприємства в майбутніх податкових періодах. У випадку, коли платник податку протягом звітного кварталу має збитки, то дозволяється відповідне зменшення об’єкта оподаткування наступного звітного кварталу, а також кожного із наступних 20 звітних кварталів, тобто протягом 5 років до повного погашення від’ємного значення. Це положення Закону є чи не єдиною можливістю збільшити суму прибутку, який залишається у розпорядженні акціонерного товариства, але малоймовірною є така ситуація, при якій емітент корпоративних прав несе збитки і разом з тим має прибуток, за рахунок якого виплачуються дивіденди.

Необхідно зазначити, що затрати на виплату дивідендів (оплата повідомлень в засобах масової інформації, конвертів, послуги зв’язку) не включаються до валових витрат згідно з підпунктом 5.3.8. діючого Закону, в той час як в попередньому Законі ці ж затрати відносились на собівартість продукції, робіт і послуг. Особливо слід зупинитись на оподаткуванні дивідендів, одержаних акціонерами-нерезидентами. Дивіденди, які одержують іноземні особи із постійним місцем перебування в країні, з якою Україна не має договору з питань оподаткування, оподатковуються за ставкою 30 %. А нерезиденти, які мають права відповідно з міжнародним договором про звільнення від оподаткування дивідендів, можуть реалізувати вказані права.

Як було зазначено вище, частка податку на прибуток у структурі доходів бюджету в ринково розвинутих країнах набагато нижча, ніж в Україні. В середньому в 90-х роках частка їх становила: в Іспанії – 8.2%, США – 8.7%, Канаді – 10%, Франції – 10.6%, Великобританії – 19%.

В той же час в деяких країнах застосовуються набагато вищі податкові ставки (Іспанії – 35%, Італії – 36%). Корпораційний податок Німеччини являє собою податок на фактично отриманий прибуток, що підлягає оподаткуванню за винятком промислового та земельного податків, причому існують дві базові ставки цього податку. Якщо прибуток не розподіляється, то він підлягає оподаткуванню цим податком у розмірі 50%, а при розподілі – 36%. Прибуток, що розподіляється, - це дивіденди, одержані акціонерами, які також підлягають оподаткуванню прибутковим податком. Тому з метою уникнення подвійного оподаткування використовують систему зарахування, згідно з якою податок на прибуток, що розподіляється, сплачений компанією, враховується при оподаткуванні особистих доходів акціонерів через прибутковий податок. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” теж передбачає усунення подвійного оподаткування дивідендів акціонерів, яке існувало донедавна.

У США податок на прибуток прогресивний, підвищується разом із збільшенням оподатковуваного прибутку і становить 15, 25 і 34%, а в ході податкової реформи 1986 року податкові ставки знизились з 46 до 34% разом із розширенням бази оподаткування на 20% за рахунок обмеження пільг на амортизацію і ліквідації пільг на нові інвестиції.

В зарубіжній практиці оподаткування прибутку корпорацій часто використовуються прогресивні ставки (США, Канада, Швейцарія, Китай, Південна Корея). В нових індустріальних країнах – Гонконгу і Сінгапурі, ставки податку значно нижчі – 17.5 і 27% відповідно.

Низька питома вага податку на прибуток корпорацій у структурі доходів бюджетів ринково розвинутих країн пояснюється, перш за все, існуванням цілої системи пільг на цей податок, які відрізняються великим розмаїттям видів і напрямків залежно від пріоритетів державної політики і стану економіки. Найбільш суттєвими пільгами, які застосовують ці країни, є знижені ставки, прискорена амортизація, вилучення відрахувань резервного фонду з бази оподаткування, податкові скидки і кредити на капітальні вкладення, на НДДКР та спеціальні пільги малим підприємствам. Причому, чим нижчий рівень розвитку економіки країни, тим меншим повинно бути податкове навантаження з цього податку, оскільки це дає змогу створити умови для більш швидких темпів розвитку підприємництва. Якщо розглянути пільги щодо оподаткування прибутку підприємств, а їх сорок сім, то можна прослідкувати їх відокремленість від стимулювання певних напрямів підприємницької діяльності, таких як інвестиційна діяльність, спільна діяльність з іноземними інвесторами, діяльність у сфері малого бізнесу та інші. Саме цим наша система оподаткування суттєво відрізняється від практики оподаткування в ринково розвинутих країнах.

В оподаткуванні відсутній механізм рівнозначного і пропорційного стягнення податку на прибуток підприємств, оскільки встановлена загальна ставка –30% від об’єкта оподаткування, незалежно від розміру прибутку підприємств, що, в свою чергу, заставляє платників шукати методи мінімізації оподаткування. Крім того, практика оподаткування не робить привабливим залучення фінансових ресурсів в АТ шляхом емісії облігацій, оскільки суми, залучені за рахунок емісії облігацій, включаються в склад валового доходу підприємства і оподатковуються податком на прибуток, хоча емісія не є результатом господарської діяльності і не орієнтована на одержання прибутку як такого.

Дефіцит бюджету і неефективне наповнення його за рахунок податкових платежів і зборів змушує уряд вдаватися до створення нових податків, які законодавчо не були включені до податкової системи. Прикладом цього можуть служити введена в дію в 1999 році сплата гербового збору і 10-відсоткових (пізніше 8-відсоткових ) амортизаційних відрахувань, які були відмінені відповідно у 2000 і 2001 році.

В умовах існуючих неплатежів, накопичення дебіторської і кредиторської заборгованості, вилучення у підприємств частини амортизаційних відрахувань, незалежно від результатів фінансово-господарської діяльності, приведе до ще гіршого фінансового стану підприємств, особливо низько рентабельних з високою фондоємністю виробництва, тобто практично підприємств усіх базових галузей народного господарства.

Отже, сучасна система оподаткування в Україні носить регресивний характер, переважна більшість податків виконує тільки фіскальну функцію, а повна або часткова відсутність стимулюючої функції часто приводить суб’єктів господарювання до пошуків мінімізації доходів через тіньовий сектор економіки.

Державне регулювання фінансової діяльності підприємницьких структур в області кредитно-грошової політики заключається у регулюванні обсягів кредитних операцій та грошової емісії. З метою гальмування інфляції НБУ за останні вісім років встановлював досить високий рівень облікових ставок порівняно з іншими ринково розвинутими країнами, що стало однією з причин скорочення інвестицій в країні, оскільки використання “дорогого кредиту” зменшує прибутковість виробництва. Ще однією ознакою кредитно-грошової політики в Україні в цей період була невідповідність офіційно проголошеної та фактичної облікової ставки НБУ. Зокрема, встановлена облікова ставка НБУ у 1995 році була 131%, у 1996 – 62.3%, у 1997 – 24.6%, у 1998 – 61.6%, тоді як фактична ставка у ці роки відповідно становила 124.9%, 82.1%, 51.8%, 25.2% і 52.7%. Пояснити цей факт можна наданням пільгових кредитів деяким галузям народного господарства. Проте така практика запроваджувалась виключно до державних підприємств, а підприємства недержавного сектора могли взяти кредит у комерційних банках лише під високий позичковий відсоток. Така політика “дешевих грошей” не могла позитивно вплинути на економічні процеси в країні, оскільки позичкові кошти використовувались не для інвестицій, а для покриття збитковості підприємств.

Отже, кредитно-грошова політика України в 1993-94 рр. характеризувалась активним використанням кредитів НБУ для фінансування програм Уряду і зменшенням обсягів кредитування комерційних банків. Так, у 1993-94 роках кредити НБУ, надані комерційним банкам, скоротилися з 11.2 до 10.8трлн.крб, а кредити Уряду зросли на 129 трлн. крб. і становили 86%від загального обсягу емісійних кредитів проти 6% кредитів комерційним банкам на потреби рефінансування. Тому склалась така ситуація, коли, з одного боку, емісійне кредитування стало однією з причин розгортання інфляційних процесів, а з іншого – обмеження кредитування виробництва через банківське посередництво зумовило посилення спаду й скорочення випуску товарів та послуг.

Період 1995-1999 років характеризувався поступовою відмовою від емісійного кредитування, незначним збільшенням обсягів кредитних вкладень, наданих банками України, використання неемісійних джерел фінансування витрат держави. Якщо фінансування бюджетного дефіциту у 1995 році здійснювалось за рахунок кредитів НБУ на 81,4%, а за рахунок зовнішніх джерел тільки на 22%, у 1996 році за рахунок кредитів НБУ на 33,9%, за рахунок внутрішніх державних позик на 39,6%, і за рахунок зовнішніх джерел фінансування на 31,4%, то вже у 1997-1999 роках кредити НБУ для покриття дефіциту бюджету не використовувались. Відповідно збільшилися обсяги кредитів, наданих як Національним банком України, так і комерційними банками. Зокрема, залишки позик, виданих банками на кінець 1995 року становили 8471 млн. грн., на кінець 1998 року –16640 млн. грн., а на кінець 1999 року 21793 млн.грн.. Ці факти засвідчують відносно вивірені напрями проведення кредитно-грошової політики за цей період, що дає можливість збільшити обсяги кредитування виробничої сфери.

Державне регулювання в області інноваційної політики заключається у розробці різноманітних державних заходів, які б стимулювали інноваційну активність бізнесу. Така політика спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв’язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов’язане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.

До методів і засобів державної інноваційної політики належать коригування податкового бізнесу, патентно-ліцензійного законодавства, амортизаційних відрахувань, система контрактних взаємовідносин, зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестівське законодавство, різні форми підтримки міжорганізаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу.

Традиційним методом впливу на розвиток інновацій у промисловості є податкові пільги. Податкові пільги корпорацій розвинутих країн відрізняються великим різноманіттям видів і напрямків залежно від пріоритетів державної політики і стану економіки. Найбільш вагомими пільгами, які використовуються в світовій практиці, є низькі податкові ставки, прискорена амортизація, вилучення відрахувань резервного фонду з бази оподаткування, податкові скидки і кредити на капітальні вкладення, на науково-дослідні і експериментально-конструкторські роботи (НДЕКР) та спеціальні пільги малим підприємствам. Так в практиці США податкове стимулювання інноваційної діяльності досягло апогею в 1981 році, коли було впроваджено податкову знижку для витрат корпорацій на НДЕКР. Ще був досить вагомий стимул, оскільки 25% (за станом на 1.07.1981р.) приросту витрат корпорації вираховувалось не від її прибутку, що підлягав оподаткуванню, а з суми податку. Однак практика показала, що великі корпорації нерідко провадять обережну науково-технічну політику і не завжди вкладають кошти в інноваційну діяльність з причин інфляційних явищ в економіці, можливості отримання прибутків шляхом фінансових махінацій, монопольного становища великих виробництв та ін. Тому з другої половини 80-х років в США багато податкових пільг було скасовано через їхню недостатню ефективність, хоча вони і були корисними для тих корпорацій, які здійснювали НДЕКР. Але для підприємств недержавного сектора України в умовах гострого дефіциту обігових коштів і відсутності джерел інвестування введення такої податкової пільги дало б змогу пожвавити розвиток інноваційних процесів у виробництві.

У світовій практиці досить широко використовуються амортизаційні пільги у вигляді прискореної амортизації. Введення таких пільг в Україні не принесло очікуваного результату через неузгодженість нормативних документів, про що йшла мова вище. Крім цього, у багатьох країнах існують додаткові стимули інвестування, зокрема податкові канікули, податкові інвестиційні відрахування, тобто зменшення оподатковуваного прибутку на суму капітальних затрат, і податкові інвестиційні кредити. Проте введення пільги щодо капітальних вкладень в Україні не дало б бажаного ефекту у зв’язку з неплатоспроможністю більшості підприємств, відсутністю грошових коштів на капітальні вкладення і високими процентами за кредит.

Світовий досвід свідчить, що інноваційна політика держави повинна бути гнучкою, здатною пристосовуватись до змін в економіці конкретної країни. І коли прослідковувалась неефективність податкових і амортизаційних пільг, недостатній вплив цих заходів на початкові етапи інноваційних процесів, ринкові країни застосовували інші форми впливу на інноваційну діяльність у промисловості. Зокрема, це стосується державного стимулювання фінансування корпораціями різних форм кооперативних досліджень у міжкорпораційних науково-технічних і університетсько-промислових дослідних центрах.

На сучасному етапі інноваційний розвиток в Україні доцільно здійснювати за такими напрямами:

1. Взаємодія уряду з науковими установами, вузами, підприємствами і організаціями з метою розробки нових засобів застосування існуючих вітчизняних та зарубіжних технологій. Реалізація цього напрямку дала б змогу суттєво поліпшити якість науково-технічного потенціалу України при мінімальних ресурсних затратах.
   
2. Державна підтримка національних інноваційних структур у виході з наукоємною продукцією на світовий ринок з метою сприяння нарощування науково-технічного потенціалу в системі міжнародної ринкової економіки.
   
3. Розвиток міжгалузевих науково-технічних комплексів.
   
4. Активна участь України у міжнародному науково-технічному співробітництві і обміні науковими результатами і новими технологіями.
   

2.Форми фінансової підтримки суб’єктів господарювання.


Другим напрямом державного регулювання фінансів підприємницьких структур є створення системи державної підтримки підприємств різних галузей економіки. На практиці використовуються різні форми державної підтримки: фінансова підтримка на поворотній або безповоротній основі, у вигляді бюджетної позики, у формі відстрочення сплати податків (податкового кредиту) .

Фінансова підтримка підприємствам з бюджетних асигнувань надається відповідно до рішень Кабінету Міністрів України на поворотній або безповоротній основі з метою запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності, забезпечення ефективної господарської діяльності підприємств та підвищення конкурентоспроможності їх продукції. Визначають підприємства, які потребують фінансової підтримки відповідні органи, уповноважені управляти державним майном, на основі даних, одержаних в результаті аналізу фінансово-господарського стану підприємств, але при цьому користуються такими критеріями відбору, як потенційна прибутковість підприємства, достатня підготовленість управлінського апарату, наявність ринків збуту на продукцію підприємства в Україні та за її межами, конкурентоспроможність продукції, фінансовий стан підприємства на момент розгляду та в перспективі, відповідність продукції, що випускається підприємством державним пріоритетам.

Фінансову підтримку у вигляді бюджетної позики надає Міністерство фінансів на договірній основі, де передбачаються зобов’язання сторін стосовно обсягів, строків надання позички, її цільового використання, заходи щодо забезпечення її своєчасного повернення, відповідальність сторін за порушення умов договору, а також розміри і порядок сплати процентів за використання бюджетних позик.

Так, у полі зору фінансової політики України предметом постійної уваги держави на сучасному етапі є стабілізація роботи паливно-енергетичного та агропромислового комплексів.

Зокрема, в Державному бюджеті 1999 року передбачено фінансування промисловості і енергетики понад 2.1 млрд. грн, із яких більш ніж 1.6 млрд.грн, або 76.2%, спрямовується на підтримку паливно-енергетичного комплексу, в тому числі 1 млрд. 100 млн. грн. – на підтримку вугледобувних підприємств, 421 млн.грн – на реструктуризацію вугільної промисловості59.

Фінансова підтримка в агропромисловому комплексі здійснювалась і іншими шляхами, зокрема, надання пільги з ПДВ, списання і реструктуризація податкової заборгованості та деяких інших видів заборгованостей, надання позичок, створення державного лізингового фонду для проведення розрахунків за сільськогосподарську техніку вітчизняного виробництва.