Задача 1

Вид материала

Задача

Содержание 2. Технічні, організаційні та соціальні заходи підвищення якості та конкуренто-спроможності продукції, яку виробляють підпри­ємс 3. Характеристика фінансової діяльності підприємства. Прибут­ковість. Рентабельність продукції та підприємства в цілому. Загальний (валовий) прибуток Виробнича собівартість - витрати на виробництво даного виду продукції; вона складається з цехової собівартості і заводських витр Повна собівартість - відбиває витрати на виробництво і збут продукції. Вона включає виробничу собівартість і позавиробничі витра

Подобный материал:

• Программа курса лекций «Математические методы и модели исследования операций», 27.98kb.
• Т. М. Боровська кандидат технічних наук, доцент І. С. Колесник, 118.17kb.
• Разновозрастная итоговая проектная задача 1-4 классы, 87.27kb.
• Программа дисциплины Алгоритмы на графах Семестр, 13.21kb.
• Гиперкомплексных Динамических Систем (гдс) задача, 214.67kb.
• Домашнее задание по Теории информационных процессов и систем, 267.24kb.
• Задача линейного программирования Задача о «расшивке узких мест», 5.51kb.
• Программа учебной дисциплины вариационные методы в физике (спецкурс, дисциплины, 147.31kb.
• Варианты контрольных работ контрольная работа №1 (3 семестр), 237.84kb.
• Ручаевского Дмитрия Александровича. Карасик Л. В 1997-98 уч год. Основная часть Античная, 202.33kb.

План


1. Виробнича потужність: основні показники і напрямки підвищення ефективності використання.


2. Технічні, організаційні та соціальні заходи підвищення якості та конкуренто-спроможності продукції, яку виробляють підпри­ємства України.


3. Характеристика фінансової діяльності підприємства. Прибут­ковість. Рентабельність продукції та підприємства в цілому.

Задача 1

Задача 2

Використана література

1. Виробнича потужність: основні показники і напрямки підвищення ефективності використання.


Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) заздалегідь визначених номенклатури, асор­тименту та якості за умови найбільш повного використання про­гресивної технології та організації виробництва.

Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосо­вуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпо­рядкованості. Загальне правило таке: виробнича потужність ви­значається в тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що на­даються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимір­ники за видами продукції (послуг).

Для багатономенклатурних виробництв потужність може ви­значатися також вартісним показником усього обсягу продукції (по­слуг). У паспорті такого підприємства потужність позначають дво­ма вимірниками: у чисельнику — натуральні показники за ви­дами продукції; у знаменнику — загальний вартісний (грошовий) показник.

На підприємствах окремих галузей (наприклад цукрової та молочної промисловості) виробнича потужність характеризується 240 кількістю сировини, що переробляється за добу. Наука та практика господарювання виокремлюють три види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягну­ту), резервну. Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівницт­ва нового підприємства: вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудо­місткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути до­сягнута протягом нормативного терміну її освоєння. Поточна (фак­тично досягнута) виробнича потужність визначається періодич­но у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структу­ри трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показ­ників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства. Ре­зервна потужність повинна формуватись і постійно існувати в пев­них галузях національної економіки: електроенергетиці і газовій промисловості — для покриття так званих пікових навантажень в електро- та газових мережах, надійного забезпечення енергоресур­сами споживачів на період виконання ремонтно-аварійних ро­біт; харчовій індустрії — для переробки істотно збільшеного обся­гу сільськогосподарської сировини, що швидко псується, у висо­коврожайні роки; на транспорті — для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці; в машинобудуванні та інших галузях — для підготовки виробництва та освоєння випуску нових видів устаткування (агрегатів, приладів) і конструкційних матері­алів тощо.

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників. Головними з них є:

• номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовля­ється;

• кількість встановленого устаткування, розміри і склад вироб­ничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та викори­стання площ протягом року;

• прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й ви­користання устаткування, зняття продукції з виробничих площ, ; нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості про­дукції, що виробляється (послуг, що надаються).

Виробничі потужності підприємств обчислюються за відповідними галузевими основними положеннями, що відображають особливості конкретних галузей. Проте існують спільні для більшості галузей економіки методичні принципи розрахунку виробничих по­тужностей діючих підприємств.

Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою профільної продукції. При цьому проводять можливе звуження номенклатури, об'єднуючи окремі вироби в групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної з них базового представника. Решту виробів даної групи приводять до характеристик цього представника за допомо­гою розрахункового коефіцієнта трудомісткості.

Якщо підприємство випускає кілька видів різної продукції, то виробнича потужність визначається окремо для кожного виду ви­робів. Наприклад, на металургійних підприємствах (комбінатах) обчислюють окремо потужність доменного, сталеплавильного і прокатного виробництва.

За розрахунків потужності багатономенклатурних виробництв у грошовому виразі обов'язково додається виробнича програма підприємства, стосовно якої визначено потужність.

Виробнича потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності провідних цехів (дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва з урахуванням заходів для ліквідації вузьких місць і можливого внутрішньовиробничого ко­оперування.

До провідних належать ті виробничі підрозділи підприємства, які виконують головні технологічні процеси (операції) і мають ви­рішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції. Наприклад, для підприємств чорної металургії провідни­ми виробництвами заведено вважати доменні, сталеплавильні та прокатні цехи; машинобудування та металообробки — механічні, складальні, ливарні й ковальсько-пресові цехи; цементної промис­ловості — печі з виробництва клінкеру; текстильної індустрії — прядильне і ткацьке виробництво.

За наявності кількох провідних підрозділів підприємства вироб­нича його потужність обчислюється за тими з них, які виконують найбільш трудомісткий обсяг робіт.

У розрахунки виробничої потужності підприємства включають:

а) усе чинне і нечинне внаслідок несправності, ремонту та модернізації устаткування основних виробничих цехів;

б) ус­таткування, що перебуває на складі і має бути введене в експлуата­цію в основних цехах протягом розрахункового періоду;

в) понад­нормативне резервне устаткування;

г) понаднормативне устатку­вання допоміжних цехів, якщо воно аналогічне технологічному ус­таткуванню основних цехів.

Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними або проектними (не завищеними) нормами про­дуктивності устаткування, використання виробничих площ і тру­домісткості виробів, нормами виходу продукції з урахуванням зас­тосування прогресивної технології та досконалої організації ви­робництва. За браком таких норм можна використовувати власні розрахункові технічні норми, які враховують прогресивні досягнення значної кількості (20 — 25%) робітників однакових професій і ланок виробництва.

Для розрахунків виробничої потужності підприємства береться максимально можливий річний фонд часу (кількість годин) роботи устаткування. На підприємствах з безперервним процесом виробництва таким максимально можливим фондом часу роботи устаткування є календарний фонд (8760 годин на рік) за мінусом часу, необхідного для проведення ремонтів і технологічних зупи­нок устаткування.

Для підприємств з дискретним процесом виробництва фонд часу роботи устаткування визначають, виходячи з фактичного режиму роботи основних цехів і встановленої тривалості змін у годинах з відрахуванням часу на проведення ремонтів устаткування, вихід­них і святкових днів. У сезонних виробництвах фонд часу роботи устаткування регламентується встановленим режимом роботи підприємства (за технічним проектом) з урахуванням забезпе­чення оптимальної кількості діб роботи окремих технологічних цехів (ліній).

У найзагальнішому вигляді виробничу потужність провідного цеху (дільниці) з виготовлення однорідної продукції (пере­робки сировини, виконання інших виробничих операцій) можна визначити за однією з таких формул

N_i = a_i T_p m

N_i = T_pm / t_i

де N_i - потужність і-го виробничого підрозділу підприємства;

a_i - продуктивність устаткування у відповідних одиницях ви­міру і-ої продукції за годину;

T_p- річний фонд часу роботи устаткування;

m - середньорічна кількість фізичних одиниць устаткування;

t_i - трудомісткість виготовлення одиниці продукції (переробки сировини, час надання послуги в годинах).

Розраховується також технологічна спроможність (потужність) решти виробничих ланок підприємства (поряд з провідними цехами чи дільницями).

Такі розрахунки необхідні для виявлення невідповідності між потенційними можливостями з випуску продукції (надання по­слуг) окремих виробничих підрозділів і забезпечення узгодже­ної технологічної пропорційності між взаємозв'язаними вироб­ничими ланками. Ступінь відповідності потужностей різних структурних підрозділів підприємства визначають через розра­хунок і порівняння коефіцієнтів суміжності, що характеризують співвідношення потужностей провідного підрозділу та решти ви­робничих ланок.

Визначення виробничої потужності підприємства завершується складанням балансу, що відбиває зміни її величини протя­гом розрахункового періоду і характеризує вихідну потужність (N_вих). Для цього використовується формула

N_вих=N_вх+N_отз+N_рN_на-N_в

N_вх - вхідна потужність підприємства;

N_отз - збільшення потужності протягом розрахункового періо­ду внаслідок здійснення поточних організаційно-технічних заходів;

N_р - нарощування виробничої потужності завдяки реконструкції або розширенню підприємства;

N_на - збільшення (+) або зменшення (-) виробничої потужності, спричинене змінами в номенклатурі та асортименті продукції, що виготовляється;

N_в - зменшення виробничої потужності внаслідок її вибуття,

тобто виведення з експлуатації певної кількості фізично спрацьо­ваного та технічно застарілого устаткування.

Визначення й регулювання резервної виробничої потужності підприємства здійснюється з допомогою розрахунків необхі­дної кількості резервних агрегатів (груп устаткування) та обгрун­тування розмірів експериментально-дослідних виробництв. Зазви­чай величина резервних потужностей для покриття пікових наван­тажень не перевищує 10 — 15%, а для підготовки та освоєння ви­робництва нових виробів — 3 — 5% загальної потужності. При цьо­му треба враховувати, що резерв виробничої потужності передба­чається, головне, для підприємств, що вже досягли рівня вико­ристання поточної потужності не нижче за 95% і випускають по­над 25% нової продукції.

Використання виробничої потужності у практиці господарювання рівень використання виробничої потужності діючого підприємства визначається двома показниками:

• коефіцієнтом освоєння проектної потужності (співвідношення величин поточ­ної і проектної потужності);
  
• коефіцієнтом використання поточ­ної потужності (співвідношенням річного випуску продукції та середньорічної її величини).
  

Нині в Україні рівень використання виробничих потужностей підприємств у більшості галузей економіки, і передовсім у промисловості, становить менше за 50%, а проектні потужності, як правило своєчасно (у нормативні строки) не освоюються.

Способи ефективнішого використання виробничих потужностей такі самі, як і використання основних фондів підприємства. Варто лише наголосити, що для доко­рінного поліпшення рівня використання наявних потужностей для переважної більшості підприємств потрібно якомога швидше по­долати спад виробництва, стабілізувати й поступово нарощувати обсяги виробництва конкурентоспроможної продукції, яка корис­тується попитом на вітчизняному та світовому ринках.

Найважливішим результатом організації інтенсивного використання виробничих потужностей є прискорення темпів приросту продукції без додаткових капітальних вкладень, темпів росту фондовіддачі.

Розвиток нашої економіки на сучасному етапі й у найближчій доступній для огляду перспективі обумовлює необхідність удосконалювання організації інтенсивного використання виробничих потужностей діючих підприємств.

Організація інтенсивного використання наявних виробничих потужностей є важливим чинником економічного росту, при якому не тільки підвищується ефективність застосовуваних потужносних ресурсів, але і зростає її значення в приросту продукції, тобто коли головним джерелом збільшення випуску продукції стає економія цих ресурсів.

Організація інтенсивного використання виробничих потужностей повинна здійснюватися з урахуванням дії сукупності двох взаємозалежних видів факторів, що обумовлюють можливість більш напруженого функціонування потужносних ресурсів у часі (підвищення їхнього завантаження) і впливаючих на інтенсивний приріст потужностей (зниження машиноємності).

Визначення рівня організації інтенсивного використання виробничих потужностей обумовлює необхідність обґрунтування критерію його оцінки. Таким критерієм може бути мінімум розриву між рівнями використання потужностей і устаткування, що складає систему машин підприємства. Отже, чим менше цей розрив, тим вище рівень організації використання виробничих потужностей.

Проблема організації інтенсивного використання виробничих потужностей діючих підприємств охоплює широке коло питань і обумовлює необхідність рішення двуєдиної задачі: по-перше, мобілізації резервів підвищення пропорційності потужностей шляхом удосконалювання побудови системи машин окремих підрозділів і підприємств у цілому; по-друге, раціонального використання виробничих потужностей шляхом удосконалювання господарського механізму, системи матеріального стимулювання. Ці питання є стрижневими в проведеній радикальній економічній реформі на рівні підприємства. Госпрозрахункове стимулювання інтенсивного використання виробничих потужностей забезпечується шляхом нормативного розподілу прибутку чи доходу. Це є діючим важелем мобілізації внутрішніх резервів збільшення випуску продукції і поліпшення всіх техніко-економічних показників діяльності підприємств.


2. Технічні, організаційні та соціальні заходи підвищення якості та конкуренто-спроможності продукції, яку виробляють підпри­ємства України.


Проблема якості і конкурентноздатності продукції носить у сучасному світі універсальний характер. Від того, наскільки успішно вона зважується, залежить багато чого в економічному і соціальному житті будь-якої країни, практично будь-якого споживача.

Конкурентноздатність – концентроване вираження всієї сукупності можливостей будь-якого виробника створювати, випускати і збувати товари і послуги.

Фактор конкуренції носить примусовий характер, змушуючи виробника під погрозою витиснення з ринку безперестану займатися системою якості й у цілому конкурентноздатністю своїх товарів, а ринок об'єктивно і строго оцінює результати їхньої діяльності.

Конкурентноздатність товару – вирішальний фактор його комерційного успіху на розвитому конкурентному ринку. Це багатоаспектне поняття, що означає відповідність товару умовам ринку, конкретним вимогам споживачів не тільки по своїм якісним, технічним, економічним, естетичним характеристикам, але і по комерційним і іншим умовам його реалізації (ціна, терміни постачання, канали збуту, сервіс, реклама). Більш того, важливою складовою частиною конкурентноздатності товару є рівень витрат споживача за час експлуатації.

Якість як економічна категорія відбиває сукупність властивостей продукції, що зумовлюють ступінь її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення.

Певна кількість продукції кращої якості (вищого технічного рівня) здатна повніше задовольнити суспільні потреби, ніж та ж або навіть більша кількість виробів гіршого гатунку. Це означає, що підвищення якості (технічного рівня) продукції у кінцевому підсумку еквівалентне збільшенню її виробництва з меншими загальними витратами суспільної праці. Йдеться про багатоспрямований вплив підвищення якості продукції не лише на виробництво, його ефективність, але й на імідж підприємства в цілому.

Поліпшення якості продукції є специфічною формою прояву закону економії робочого часу. Практика господарювання свідчить, що загальна сума витрат на виготовлення і використання продукції більш високого гатунку, навіть якщо досягнення останнього зв'язане з додатковими витратами у виробництві, істотно скорочується. Всіляке ж зменшення витрат праці означає зростання його продуктивності.

Якість продукції формується, як відомо, під вагомим впливом сучасних досягнень розвитку науки і техніки. Проте тут існує і зворотний зв'язок.

Підвищення якості (технічного рівня) насамперед знарядь праці справляє неабиякий вплив на прискорення темпів певних напрямків науково-технічного прогресу.

Зокрема підвищення надійності машин, устаткування, приладів та інших технічних пристроїв забезпечує розширення масштабів розвитку комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів, гнучких автоматизованих виробництв, робототехнічних комплексів тощо.

Рівень якості засобів виробництва і предметів споживання безпосередньо впливає на структуру виробництва, функціональний розподіл потужностей машинобудівних підприємств. Підвищення технічного рівня засобів праці і якості предметів праці дозволяє використовувати більше інвестиційних і матеріальних ресурсів для випуску споживчих товарів, а поліпшення якості продукції підприємств видобувних галузей створює додаткові фінансові можливості для масштабнішого державного інвестування і швидшого розвитку відповідних галузей обробної індустрії. Технічний рівень машин і устаткування у певній мірі визначає структуру виробничих потужностей, використовуваних для виготовлення нових знарядь праці та запасних частин до них.

Не потребує особливих доказів безпосередній вплив більш надійної техніки та якісних конструкційних матеріалів на ефективне використання основних і оборотних фондів підприємств, обсяг витрачання інвестиційних ресурсів. У зв'язку з цим достатньо навести такий приклад. Технологічні заходи щодо підвищення якості металу шляхом його термічної обробки і покриття пластмасами вимагають майже втричі менше інвестицій, ніж на створення потужностей для адекватного додаткового обсягу його виробництва.

Зрештою високоякісна продукція повніше і дешевше задовольняє різноманітний попит населення на споживчі товари. Лише постійний і зростаючий випуск конкурентоспроможної продукції (за технічним рівнем, дизайном, продажною ціною, експлуатаційними витратами) є необхідною умовою виходу того чи іншого підприємства на світовий ринок, формування сталого іміджу продуцента як економічно надійного партнера на ньому, розвиток зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення стабільного прибутку і фінансового становища.

Неухильне зростання ефективності виробництва на кожному підприємстві за рахунок якісних чинників передбачає чітке визначення і комплексне використання усіх можливих шляхів поліпшення якості виробів. Останні за своїм змістом та цілеспрямованістю можна об'єднати у три взаємозв'язані групи: технічні, організаційні і соціально-економічні.

Серед технічних шляхів (заходів) підвищення якості продукції визначальне місце належить постійному удосконаленню проектування, техніко-технологічної бази підприємства. Це зумовлюється тим, що належне підґрунтя технічного рівня і якості виробів формується у процесі їх проектування. Саме у цьому циклі здійснюється комплекс лабораторно-дослідних і конструкторських робіт, спрямованих на забезпечення необхідних (бажаних) техніко-економічних параметрів зразків продукції. Про вирішальне значення стадії проектування для досягнення рівня якості у відповідності з вимогами ринку свідчить хоча б той факт, що понад 50% відмов технічних пристроїв спричинюється дефектами, допущеними при проектуванні виробів. Досягнення запроектованого рівня якості будь-якої продукції можливе лише за умови високої технічної оснащеності виробництва, застосування найновішої технології, суворого дотримання технологічної дисципліни.

До важливих і ефективних шляхів цілеспрямованого підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на світовому і національному ринках небезпідставно відносять поліпшення стандартизації як головного інструменту фіксації і забезпечення заданого рівня якості. Адже саме стандарти і технічні умови відображають сучасні вимоги споживачів щодо технічного рівня та інших якісних характеристик виробів, тенденції розвитку науки і техніки.

Конкурентноздатність визначається сукупністю властивостей цієї продукції, що входять до складу її якості і важливих для споживача, що визначають витрати споживача по придбанню, споживанню (експлуатації) і утилізації продукції. Загальна схема забезпечення конкурентноздатності представлена на рис. 2.3

Ринкові умови господарювання передбачають активне і широке використання організаційних чинників підвищення якості продукції на усіх підприємствах. До таких чинників відносяться: запровадження сучасних форм і методів організації виробництва та управління ним, які уможливлюють ефективне застосування високоточної техніки і прогресивної (бездефектної) технології; удосконалення методів технічного контролю і розвиток масового самоконтролю на усіх стадіях виготовлення продукції; розширення " прямих господарських зв'язків між продуцентами і споживачами продукції; вивчення і запровадження позитивного досвіду, накопиченого зарубіжними і вітчизняними підприємствами у галузі проектування і виготовлення високоякісних виробів тощо.



Рис 2.3 Схема забезпечення конкурентноздатності


Нагальною потребою є розробка і використання різноманітних форм і методів дійового соціально-економічного впливу на всю низку процесів формування і забезпечення виробництва високоякісної і конкурентоспроможної продукції. Формами і методами економічного впливу на ці процеси є перш за все узгоджена система прогнозування і планування якості продукції, встановлення прийнятних для продуцентів і споживачів цін на окремі види товарів, достатньо потужна мотивація праці усіх категорій працівників підприємства, а соціального — всебічна активізація людського чинника, проведення правильної кадрової політики, створення належних умов праці та життєдіяльності.


3. Характеристика фінансової діяльності підприємства. Прибут­ковість. Рентабельність продукції та підприємства в цілому.


Функціонування підприємства супроводжується безперервним кругообігом коштів, який здійснюється у формах витрат ресурсів і одержання доходів, їх розподілу і використання. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки і форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, державними органами по сплаті податків, персоналом підприємства тощо. Всі ці грошові відносини складають зміст фінансової діяльності підприємства.

Основні завдання фінансової діяльності такі: вибір оптимальних форм фінансування, структури капіталу підприємства і напрямків його використання з метою забезпечення стабільно високої прибутковості; збалансування за часом надходжень і видатків платіжних засобів; підтримання належної ліквідності та своєчасність розрахунків. Інструментом виконання цих завдань є розробка перспективних і поточних фінансових планів (бюджетів) підприємства, в яких узагальнюються його доходи і видатки за певний період (рік, квартал, місяць). Фінансові плани розробляються в процесі планування діяльності підприємства. Залежно від джерел коштів фінансування поділяється на внутрішнє і зовнішнє. Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності підприємства, використання чи продажу його майна. До таких коштів належать прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу майна. Зовнішнє фінансування має своїми джерелами кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства: внески власників у статутний капітал безпосередньо або у формі купівлі акцій, кредит, інші боргові зобов'язання, державні субсидії.

Поряд з поділом фінансування на внутрішнє і зовнішнє слід відрізняти фінансування за рахунок власних і сторонніх коштів. До сторонніх коштів належать ті, які треба повертати, тобто боргові зобов'язання. Всі інші кошти виступають як власний капітал.

Важливою формою фінансування є кредит — платне надання грошей або інших цінностей в борг на певний час. Залучення кредитних коштів розширює фінансові можливості підприємства, але одночасно виникає ризик, пов'язаний з необхідністю повернення боргів у майбутньому і сплати процентів. Кредитна політика підприємства базується на порівняльному аналізі можливого прибутку від використання кредитних ресурсів і додаткових витрат у вигляді процентів та необхідності підтримання певного співвідношення між заборгованістю і власним капіталом. З одного боку, низька частка кредиту у загальному капіталі підприємства понижує його фінансові можливості та прибутковість, а з іншого — надмірна заборгованість, що не покривається власним капіталом, підвищує ризик у спроможності сплати боргів, підриває довіру інвесторів і, як наслідок, понижує ефективність діяльності. З урахуванням цих чинників вибирається оптимальне співвідношення власного і стороннього Капіталу в конкретних умовах. Поряд з зазначеним треба мати на увазі, що при високій інфляції кредит може використовуватися як метод боротьби з її негативними наслідками. Якщо рівень інфляції вищий за кредитну процентну ставку, то кредит вигідний незалежно від його використання.

Кредит має різні форми відповідно до того, що кредитується і на який термін. Передусім поділяють кредити на грошові і майнові. У першому випадку в борг передаються гроші, у другому — майно у формі матеріальних цінностей чи нерухомості. За терміном відрізняють кредити короткострокові (до одного року) й довгострокові (більше одного року). Грошові кредити, як коротко-, так і довгострокові, видаються переважно банками. Однією з форм довгострокового кредиту є випуск підприємством облігацій як різновиду цінних паперів. У відносинах між підприємствами формою короткострокового грошового кредиту вважаються платіжні аванси при виготовленні складних виробів (кредит покупця). Цей кредит називають комерційним. Більш гаироко між підприємствами застосовуються кредити у негрошових формах, до яких належать товарний кредит, оренда і її різновид - лізинг.

Товарний кредит — це короткостроковий кредит, який одне підприємство надає іншому у товарній формі шляхом відстрочки платежу за поставлену продукцію (кредит постачальника). При товарному кредиті боржник може оформляти своє зобов'язання у вигляді векселя — документа, який надає право його власнику одержати зазначену у векселі суму в установлений термін. Товарний кредит широко застосовується на практиці, як засіб розширення сфери ринку і збільшення обсягу продажу продукції.

Спеціальною формою довгострокового кредиту є оренда — засноване на договорі строкове володіння і користування майном. При оренді орендодавець надає у розпорядження орендаря певне майно на обумовлений термін за прийнятну для сторін орендну плату. Порівняно з купівлею об'єктів? їх оренда має як переваги, так і недоліки. Перевагою оренди для орендаря є те, що вона не потребує великих початкових інвестицій на придбання майна. Ще одна перевага оренди в тому, що ризик техніко-економічного старіння орендованого устаткування несе орендодавець. Разом з цим оренда обмежує підприємницьку діяльність орендаря, бо він не має повного контролю над орендованим майном, воно залишається і власністю орендодавця. Тому доцільність оренди у кожному конкретному випадку вимагає ретельного обгрунтування.

Поширеним у світовій практиці різновидом оренди є лізинг, коли орендодавець —лізингова компанія (лізингоданець) купує об'єкти оренди, передусім устаткування, у підприємств-виготовлювачів і передає їх у оренду на певних умовах. По закінченні оренди її об'єкти залежно від умов договору повертаються лізингодавцю, орендуються на новий термін або викуповуються орендарем.

Важливою формою фінансування підприємства є випуск цінних паперів, до яких належать, насамперед, акції та облігації.

Акція — це цінний папір, який надає право власності на частку майна і прибутку акціонерного підприємства. Випуск і продаж акцій дозволяє підприємству мобілізувати в значних обсягах капітал для інвестування Випускають акції звичайні та привілейовані (преференціальні). Звичайні акції надають право участі в управлінні акціонерним підприємством (право голосу на зборах акціонерів, право вибрання у керівні органи), але не гарантують певної величини доходу (дивіденду).

Привілейовані акції забезпечують їх власникові фіксовані дивіденди, але не дають права голосу при вирішенні питань діяльності підприємства. Частка привілейованих акцій у загальній їх кількості законодавче обмежується.

Облігація як різновид цінних паперів є зобов'язанням емітента виплачувати власникові фіксований щорічний доход (процент) і в зазначений термін повернути вартість боргу (викупити облігації). Тому виручка від продажу облігацій не належить до власного капіталу.

Цінні папери постійно знаходяться в обігу, продаються і купуються за ринковим курсом. Курс акцій залежить від ряду чинників (рентабельності акціонерного підприємства і відповідної величини дивіденду, його становища на ринку і фінансової стабільності, перспектив розвитку тощо.

Крім акцій та облігацій є й інші різновиди цінних паперів. Це вже названі вище векселі, а також деякі похідні від акцій документи, наприклад, сертифікати, опціони тощо.

Фінансові результати відображають мету підприємницької діяльності; її доходність і є вирішальними для підприємства. Окрім його керівництва і колективу вони цікавлять вкладників капіталу (інвесторів), кредиторів, державні органи, в першу чергу податкову службу, фондові біржі, які займаються купівлею-продажем цінних паперів та ін.

Основним фінансовим результатом діяльності підприємства є його прибуток, іноді його замінюють показником доходу. Крім цих абсолютних показників для оцінки фінансового стану застосовують ряд відносних показників і коефіцієнтів.

Прибуток — це та частина виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Характеризуючи надлишок надходжень над витратами ресурсів, прибуток є метою підприємницької діяльності та основним її економічним показником. При цьому зарплата розглядається як витрати на ресурсну складову підприємницької діяльності — персонал.

Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази і продукції, всіх форм інвестування. Він служить джерелом сплати податків. Враховуючи значення прибутку, вся діяльність підприємства спрямована на те, щоб забезпечити зростання його величини або принаймі стабілізувати її на певному рівні.

Загальна величина прибутку підприємства (валовий прибуток) має ті ж джерела, що і доход, тобто вона включає прибуток від: реалізації продукції (робіт, послуг), матеріальних цінностей і майна, позареалізаційних операцій.

Приблизна схема використання прибутку на підприємствах України показана на рис.2.1.

Прибуток показує абсолютний ефект діяльності без урахування використаних при цьому ресурсів, тому він доповнюється показником рентабельності. Рентабельність — це відносний показник ефективності роботи підприємства. У загальній формі він обчислюється як відношення прибутку до витрат. Рентабельність має ряд модифікацій. Передусім слід відрізняти рентабельність застосованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції (витрат на її виробництво).

Загальний (валовий) прибуток

Податок

Чистий прибуток

Повернення боргів

і сплата процентів за

довгостроковий кредит


Розподілений прибуток Нерозподілений прибуток


Виплати власникам Інвестиційні потреби

(акціонерам)

Виплати персоналу Резервний фонд

підприємства

Інші напрямки

використання прибутку


Рис. 2.1. Схема використання прибутку підприємства.

Рентабельність застосованих (інвестованих) ресурсів залежно від охоплення останніх може обчислюватися як рентабельність виробничих фондів, сукупних активів, власного (акціонерного) капіталу.

Рентабельність виробничих фондів (Р_В) — традиційний показник на наших підприємствах, який називають на практиці рентабельністю виробництва, обчислюється за формулою

Р_В =

де П_вал — загальний (валовий) прибуток підприємства за рік, г.о.;

S_cер — середня величина основних виробничих фондів і оборотних коштів підприємства за рік, г.о.

Треба мати на увазі, що така методика обчислення рентабельності виробництва є дещо неконкретною. Вона завищує цей показник, оскільки загальний прибуток містить надходження не тільки від виробництва, але й від інших форм діяльності. Це треба враховувати при аналізі ефективності виробництва.

Рентабельність сукупних активів (Р_а) характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства.

Р_а = П/К_а • 100,

де К_а - середня сума активів балансу підприємства, г.о.

Рентабельність власного (акціонерного) капіталу (Р_вк) показує ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів.

Р_вк = П_ч/К_в • 100,

де П_ч — чистий прибуток за вирахуванням сплати процентів за кредит, г.о;

К_в — власний капітал, г.о.

Величина власного капіталу приймається за даними балансу. Вона дорівнює сумі активів за мінусом всіх боргових зобов'язань. Цей показник рентабельності цікавить в першу чергу акціонерів, оскільки він визначає верхню межу дивідендів.

Рентабельність продукції характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут. Передусім обчислюється рентабельність реалізованої продукції (Р_п).

Р_п =

де С_реал — витрати на ви­робництво і збут продукції, тис. грн.

П_реал — прибуток від реалізації, тис. грн.

Рентабельність продукції може обчислюватись також відношенням прибутку до обсягу реалізованої продукції. У такому вигляді цей показник застосовується у зарубіжній практиці.

У багатономенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції визначається також рентабельність окремих її різновидів. Рентабельність Певного виробу обчислюється за формулою:

Р_і = (Ц_і – С_і ) / С_і • 100,

де Р_і — рентабельність і-го виробу, %;

Ц_і, С_і — відповідно ціна і повна собівартість і-го виробу, г.о.

Рівні модифікації показника рентабельності широко використовуються у економічному аналізі та прийнятті підприємницьких рішень.

Задача 1

Визначити цехову, виробничу та повну собівартість продукції за таких окремих витрат:

• сировина — 25 тис. грн;

• допоміжні матеріали — 10 тис. грн;

• відрахування від заробітної плати основних робітників — 30%;

• оренда приміщень — 8 тис. грн;

• утримання та поточний ремонт устаткування — 18 тис. грн;

• послуги технологічного автотранспорту — 15 тис. грн;

• амортизація виробничих споруд — 2,5 тис. грн;

• транспортування готової продукції — 10 тис. грн;

• реклама — 3 тис. грн;

• енергоресурси для технологічних цілей — 20 тис. грн;

• адміністративні витрати — 12 тис. грн;

• загальнозаводські витрати — 15 тис. грн.

Цехова собівартість продукції складається з усіх витрат на виробництво даного виду продукції, тобто з витрат на сировину, допоміжні матеріали, заробітну плату, відрахування від заробітної плати, енергоресури, амортизацію виробничих споруд, утримання та поточний ремонт устаткування та інших цехових витрат. У нашому прикладі не зазначено обсяг витрат на заробітну плату тому приймем витрати на заробітну плату за х. Цехова собівартість продукції становитиме:

х + 0,3х + 25 +10 + 8 + 18 + 15 + 2,5 + 20 = 98,5 + 1,3х тис. грн.

Виробнича собівартість - витрати на виробництво даного виду продукції; вона складається з цехової собівартості і заводських витрат і становитиме:

98,5 + 1,3х + 15 = 113,5 + 1,3х тис. грн.

Повна собівартість - відбиває витрати на виробництво і збут продукції. Вона включає виробничу собівартість і позавиробничі витрати і становитиме:

113,5 + 1,3х + 10 + 3 + 12 = 138,5 + 1,3х тис. грн.

Задача 2

Виручка від реалізації продукції - 250 тис. грн, витрати на ви­робництво і збут продукції - 180 тис. грн. Прибуток від позареалі­заційних операцій - 20 тис. грн. Середньорічна вартість основних виробничих фондів - 400 тис. грн. Розрахувати рентабельність продукції і підприємства в цілому.


Рентабельність — це відносний показник, що характе­ризує рівень ефективності (доходності) роботи підприємства.

Рентабельність продукції (Р_п) характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут і обчислюється:

Р_п =

де С_реал — витрати на ви­робництво і збут продукції, тис. грн.

П_реал — прибуток від реалізації, тис. грн.

Розрахуємо прибуток від реалізації:

П_реал = 250 – 180 – 20 = 50 тис. грн.

Рентабельність продукції становитиме:

Р_п == 27,8 %

Рентабельність виробництва обчислюється за формулою:

Р_В =

де S_cер — середньорічна вартість основних виробничих фондів, тис. грн.

П_бал — прибуток балансовий, тис. грн.

Розрахуємо балансовий прибуток:

П_реал = 50+ 20 = 70 тис. грн.

Рентабельність виробництва становитиме:

Р_п == 17,5 %

Використана література:

1. Бойчик І. М., Харів П. С., Хопчан М. І. Економіка підприємств. — Львів: Сполох, 1998.
   
2. Економіка підприємства / За заг. ред. С. Ф. Покропивного. — К.: Вид-во КНЕУ, 2000.
   
3. Економіка підприємства: Навч. посіб. / А .В. Шегда, Т. М. Литвиненко, М. П. Нахаба та ін.; За ред. А. В. Шегди. - 2-ге вид., стер. - К.: Знання-Прес, 2002.
   
4. Економіка підприємства. : Підручник.- В 2 т. Т.ІІ /За ред. С.Ф.Покропивного.- К.: Вид-во “Хвиля-Прес”, Донецьк: Мале підприємство "Поиск". Т-во книголюбів, 1995.
   
5. Сергеев Й. В. Экономика предприятия. — М.: Финансы и стати­стика, 2000.
   
6. Фінансова діяльність підприємства / О. М. Бандурка, М. Я. Коробов та ін. — К.: Либідь, 1998.
   
7. Экономика: Учебник. 3-е изд., перераб. и доп. / Под ред. д-ра экон. наук проф. А.С. Булатова. — М.: Юристъ, 2000.