Geum.ru

В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році

Вид материалаДокументы

Содержание


Роль держави в моделях соціального захисту населення
Постановка проблеми.
Аналіз останніх досліджень і публікацій.
Постановка завдання
Виклад основного матеріалу.
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

РОЛЬ ДЕРЖАВИ В МОДЕЛЯХ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ


Проаналізовано переваги та недоліки моделей соціального захисту. Досліджено роль держави в моделях соціального захисту населення в контексті правового забезпечення України.

Проанализировано преимущества и недостатки моделей социальной защиты. Исследована роль государства в моделях социальной защиты населения в контексте правового обеспечения Украины.

Advantages and lacks of models of social defence are analysed . The role of the state is explored in the models of social defence of population in the context of the legal providing of Ukraine.

Постановка проблеми. Важливе місце в економічній політиці сучасної України належить системі соціального захисту населення, соціальній політиці. Мета соціальної політики, насамперед, полягає у державній підтримці найбільш незахищених верств населення, тих громадян країни, які найбільше зазнають негативного впливу ринкових трансформаційних перетворень. Основними складовими соціальної політики в умовах ринкової економіки є: політика оплати праці: встановлення гарантованих параметрів життя (розміру прожиткового мінімуму, мінімальної заробітної плати та мінімальних пенсій тощо); соціальні гарантії на випадок безробіття, забезпечення зайнятості, перепідготовки кадрів; пенсійне забезпечення (людей похилого віку, інвалідів, сімей, що втратили годувальника тощо); утримання інтернатів, будинків для людей похилого віку тощо; державне забезпечення та надання соціальних трансфертів (виплати та допомоги безробітним, з материнства, житлові субсидії тощо); надання необхідної медичної допомоги; соціальне страхування та ін..

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні засади функціонування системи державного управління соціальним захистом населення в умовах ринкової економіки у своїх працях висвітлили відомі західні вчені: В. Беверідж, Г. Браун, Г. Ламберт, А. Мюллер-Армак, Х. Мадлен, Г. Сміт, Дж. Хабермас, С. Хаджес, Х. Хекло та інші. Специфіку реформування системи соціального захисту населення в умовах трансформаційних перетворень української економіки проаналізували С.Бандур, С.Біла, В.Близнюк, Т.Заяць, Т. Ковальчук, Р. Ларіна, Е. Лібанова, В. Мандибура, О. Мартякова, С.Сіденко, В.Скуратівський, В.Черняк та інші. Вагомий внесок у формування теоретико-методологічних засад тематики державного управління соціальним захистом населення та забезпечення функціонування цієї системи в умовах ринку здійснили Н.Болотіна, Т.Боярчук, О.Макарова, О.Новікова, Г.Пікалова та інші. Водночас, комплекс питань, пов’язаних з формуванням дієвої та ефективної системи державного управління соціальним захистом населення в Україні в умовах ринкової економіки і досі залишається недостатньо висвітленим.

Постановка завдання:
  • проаналізувати переваги та недоліки моделей соціального захисту;
  • дослідити роль держави в моделях соціального захисту населення в контексті правового забезпечення України.

Виклад основного матеріалу. Специфікою сучасного етапу формування соціальної політики в Україні є відмова від застарілих методів соціального забезпечення (передусім йдеться про зрівнялівку у наданні соціальної допомоги) [4, с. 102]. Оскільки стратегічною метою української зовнішньої політики визнано інтеграцію до структур ЄС, доцільним є висвітлення досвіду розвинутих країн світу, насамперед європейських, щодо впровадження соціальної політики, державного управління соціальним захистом населення та ролі держави у моделях соціального захисту населення.

Зазначимо, що Комісія Європейського Союзу з розробки уніфікованої соціальної політики для країн ЕС виокремлює дві основні моделі соціального захисту населення: „бісмарковську” та „бевериджську”.

Історично першою та найбільш популярною в країнах Європи є „бісмарковська” модель соціального захисту населення, яка передбачає жорсткий зв’язок між рівнем соціального захисту, обсягами соціальної допомоги і тривалістю особистої професійної діяльності людини. Ця модель ґрунтується на тому, що соціальні права, соціальне забезпечення людини обумовлені тими відрахуваннями, які робітник виплачує протягом усього життя. Отже, соціальні виплати, за такого підходу, набувають форму страхових внесків (відкладених доходів). Матеріальною основою існування такої моделі є створення страхових кас працедавцями (або найманими працівниками), до яких надходять відрахування із заробітної плати у встановленому законодавством (або колективним договором) розмірі.

Цікавим є те, що відповідальність за збереження коштів професійних страхових фундацій несуть підприємці, правління цих кас (фундацій). Такий тип соціального захисту є незалежним від фінансових вливань з боку держави. Водночас є і винятки – це сім’ї із слабкими можливостями до активної трудової діяльності або взагалі нездатні до неї. Для таких громадян існує національна солідарна система соціального захисту, яка реалізується через спеціальні (як правило, муніципальні) соціальні служби для малозабезпеченого населення. В „бісмарковській” моделі до соціального захисту досить часто залучаються і добродійні організації. „Бісмарковську” модель часто називають європейською, або „континентальною”. У межах цієї моделі розрізняють два варіанти системи соціального захисту населення: „католицьку” та „консервативну” [8, р. 156 – 157].

Не менш популярною на Європейському континенті є „бевериджська” модель соціального захисту населення, яка заснована на тому, що кожна людина (як працездатна, так і непрацездатна) має право на мінімальну захищеність щодо втрат від захворювань, на забезпечення під час старості, та з інших причин, що зменшують можливості самозабезпечення. Ознаками цієї моделі є обов’язкове страхування на випадок хвороби та домінування солідарної пенсійної системи (що забезпечує мінімальні доходи всім літнім людям, так звані „соціальні” пенсії) без врахування суми коштів, перерахованих працівником до пенсійних кас (на виплати „професійних” пенсій).

Роль держави у „бевериджській” моделі соціального захисту населення є вирішальною, оскільки основні соціальні трансферти фінансуються через видатки з державного бюджету. Тобто, в цій моделі переважає принцип національної солідарності. Разом з тим, „бевериджська” модель не виключає поєднання солідарної системи соціального захисту населення з додатковими варіантами та системами соціального захисту: страхового; колективного професійного, а також міжпрофесійного соціального захисту. „Бевериджську” модель часто називають „північною” або „нордичною”. Найбільше визнання та розповсюдження вона отримала у скандинавських країнах [5, р. 15 – 20; 6, р. 154]. У межах „бевериджської” моделі розрізняють два різновиди системи соціального захисту населення: „ліберальну” та „соціал-демократичну” моделі соціального захисту населення. Розглянемо сутність цих моделей докладніше.

Як різновид „бісмарковської” моделі соціального захисту населення, „Католицька модель” головним принципом соціального захисту називає допоміжність, що в інтерпретації Християнського соціального навчання (католицької віри) означає, що різні проблеми людини завжди повинна намагатися вирішувати найближча інстанція. Якщо людина не може собі допомогти, то має звернутися до сім’ї, родичів та близьких. Наступною інстанцією є місцева громада, сусіди, церква та благодійні організації, система соціального страхування. Останньою інстанцією, яка надає людині соціальну допомогу, в католицькій моделі є держава та органи державного управління.

Отже, в католицькій моделі соціального захисту головну роль відіграють сім’я та інші інститути суспільства, місцева громада. Католицька модель у чистому вигляді більш притаманна патріархальному устрою і в сучасних умовах ринку вона є модифікована (та у чистому вигляді не зустрічається).

Іншим різновидом „бісмарковської” моделі соціального захисту населення є „Консервативна модель”, яка передбачає використання переваг ринку та впровадження обов’язкового соціального страхування, що постійно перебуватиме під державним контролем. Для цієї моделі характерним є широке використання системи соціального страхування за рахунок працедавців і найманих робітників). Тобто, „консервативна модель” базується на принципі власних фінансових досягнень людини, де праця (та відрахування від заробітної плати) визначають рівень соціального забезпечення. Водночас, „консервативна модель” не передбачає можливості дострокового виходу на пенсію (навіть у зв’язку із втратою працездатності).

Застосування „консервативної моделі” надає певні переваги працівникам з високим рівнем оплати праці. Для таких людей рівень соціального забезпечення може бути досить високим. Водночас для тих, хто не має постійної роботи або для безробітних, соціальний захист залишається мінімальним (оскільки ступінь податкового перерозподілу в цій моделі є незначним). Низькооплачувані працівники можуть розраховувати на місцеві добродійні організації та невелику суспільну допомогу. Отже, „консервативна модель” несе у собі подвійні стандарти соціального захисту [7, р. 505 – 506].

Різновидом „бевериджської” моделі соціального захисту населення є „ліберальна” модель соціального захисту, яка передбачає впровадження соціальної політики за залишковим принципом (і фінансування соціальної сфери також здійснюється за залишковим принципом). Водночас, відповідно до даної моделі, уряд несе хоча й обмежену, але загальну відповідальність за соціальний захист всіх громадян країни (що не спостерігається у консервативній моделі).

Класичним прикладом застосування рекомендацій „ліберальної” моделі вважаються Великобританія і США. Хоча під впливом трансформаційних перетворень суспільства моделі соціального захисту в цих країнах і модифікувалися (зокрема, суттєво зросла соціальна відповідальність держави), все ж вони зберегли усі основні риси, притаманні класичній „ліберальній” моделі соціального захисту. Так, система соціального захисту в США, відповідно до ліберальних принципів, базується на соціальному страхуванні, виплати по якому здійснюють як працедавці, так і наймані робітники; на державній соціальній допомозі за рахунок бюджетів різних рівнів (від федерального до місцевого). При цьому критерієм для отримання державної соціальної допомоги залишається бідність або ж малозабезпеченість.

Іншим різновидом „бевериджської” моделі є „соціал-демократична” модель соціального захисту населення. Її основним принципом визнано принцип „універсалізму”. Тобто, йдеться про те, що соціальний захист є правом усіх громадян, тому, головним чином, він забезпечується, за рахунок державного бюджету. Фінансування витрат на потреби соціального захисту у соціал-демократичній моделі базується на високому рівні продуктивності праці та стабільних темпах економічного зростання національної економіки. До цього ж залучаються і сильні профспілки як працедавців, так і найманих працівників, а узгодження договірних відносини між ними контролюються державою. Тобто, „соціал-демократична” модель соціального захисту населення базується на розвиненому соціальному партнерстві. Держава у цій моделі фінансує соціальну сферу через систему оподаткування; несе відповідальність не лише за розширення і фінансування соціальної допомоги, але й за дієздатне функціонування різних соціальних служб. Це можливо лише за наявності сильного, але демократичного децентралізованого управління.

Головною ідеєю соціал-демократичної моделі соціального захисту населення залишається активна перерозподільна політика з боку держави, яка додатково передбачає впровадження прогресивної системи оподаткування. Це дозволило в тих країнах, де реалізовували соціально-демократичну модель соціального захисту населення, говорити про ліквідацію бідності, визнаючи лише наявність так званих „слабких груп” населення, до яких належать: діти до шести років; діти з неблагополучних сімей; „важкі” підлітки; літні люди; інваліди; безробітні та „залежні” на алкоголізм та наркоманію тощо. У світовій економічній літературі є навіть термін „Шведський соціалізм”, що багато у чому виник завдяки високому рівню соціального захисту населення у скандинавських країнах де і була застосована (соціал – демократична модель соціального захисту).

Аналізуючи переваги та недоліки моделей соціального захисту, українські вчені наголошують, що соціальний захист має бути безперервним, охоплювати всі сфери життя людини і надавати людині можливість жити нормальним життям (навіть за обставин настання соціальних ризиків). Соціальний захист має бути гнучким, доступним і здатним вирівнювати соціальні умови життя для всіх верств населення. Тобто, соціальний захист має допомагати подолати стратифікацію як у фізичних, так і у соціальних можливостях „слабких груп” і забезпечених верств суспільства. Кожна людина повинна мати можливість отримати освіту, кваліфікацію й роботу, пише Р.Р. Ларіна [2, с. 28].

Визначити тип моделі соціального захисту населення, що найбільше підходив би до українських реалій досить важко. Специфічною ознакою для України, на нашу думку, є те, що можливості бюджетного фінансування системи соціального захисту на сьогодні майже вичерпані, а ринкові важелі соціального забезпечення (під державним контролем) ще не задіяні. Водночас, на нашу думку, Україна, в основному, тяжіє до впровадження консервативних методів соціального захисту та постійного зростання ролі держави у моделі соціального захисту населення. Отже, для оптимізації діючої в Україні моделі соціального захисту населення (з урахуванням узгодження суспільних та приватногосподарських інтересів) насамперед, необхідно чітко визначити роль держави, її повноваження та функції.

„Соціальний захист – це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Організаційно-правові заходи передбачають створення інститутів соціального захисту і законів, які повинні керувати їх діяльністю, економічні – формування механізмів перерозподілу доходів, тобто стягнення податків та інших платежів і трансфертів. Отже, з позицій економіки соціальний захист – це правила перерозподілу суспільного багатства на користь людей, які тимчасово чи постійно потребують особливої підтримки з боку суспільства: від багатих до бідних, від здорових до хворих, від молодих до літніх” [3, с. 92].

Органи державного управління соціальним забезпеченням є органами державної виконавчої влади. Вони складають систему органів спеціальної компетенції, які здійснюють свої повноваження у межах, визначених законодавством країни. Управління соціальним забезпеченням здійснюється на центральному (загальнодержавному) та регіональному рівнях. В систему таких органів входять:

1. Міністерство праці та соціальної політики України і його органи, обласні, районні (міські) управління праці і соціального захисту населення.

2. Пенсійний фонд України та його регіональні підрозділи управління.

3. Фонди соціального страхування та їх регіональні управління та відділення.

Законодавчо встановлюється і порядок функціонування недержавних пенсійних фондів. Контроль та нагляд за їх діяльністю здійснюється державними органами системи соціального забезпечення.

Відповідно до сучасної практики господарювання, в Україні державне управління у сфері соціального захисту населення здійснюють державні органи загальної і спеціальної компетенції.

Законодавчу основу для управління соціальним захистом населення забезпечує Верховна Рада України шляхом прийняття законів. До повноважень Верховної Ради України належить затвердження загальнодержавних програм соціального розвитку; визначення основ соціального захисту, форм і видів пенсійного забезпечення, а також засад регулювання праці і зайнятості, охорони здоров’я тощо. Крім того, у Державному бюджеті встановлюються видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення окремих категорій населення.

Державне управління у сфері соціального захисту населення здійснюють Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі й розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи, які забезпечують проведення в життя державної політики у сфері надання соціальної допомоги населенню та інші державні органи відповідно до законодавства України. На Кабінет Міністрів України покладається обов’язок забезпечення проведення політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту населення (п. 3 ст. 116 Конституції України).

Систему спеціально уповноважених органів, що мають компетенцію щодо соціального захисту, утворює Міністерство праці та соціальної політики України, функції якого визначені Положенням про Міністерство праці та соціальної політики України, затвердженого Указом Президента України від 30 серпня 2000 р. (№ 1035 / 2000). Міністерство праці є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Основними завданнями Міністерства праці та соціальної політики України є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у визначених сферах; забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, у тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку. Міністерство праці та соціальної політики України забезпечує здійснення моніторингу у сфері праці, зайнятості, соціального захисту, соціального страхування, пенсійного забезпечення та соціального обслуговування; здійснює державний нагляд у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування та за додержанням вимог законодавства стосовно призначення і виплати пенсій у солідарній системі; бере участь у розробленні державних соціальних стандартів і нормативів тощо.

Органи місцевого самоврядування мають достатньо повноважень у сфері соціального захисту населення: встановлення за рахунок власних коштів благодійних надходжень; додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення; вирішення відповідно до законодавства питань про надання допомоги інвалідам, ветеранам війни та праці, сім’ям загиблих військовослужбовців, багатодітним сім’ям, інвалідам з дитинства у будівництві індивідуальних жилих будинків, проведенні капітального ремонту, відведення земельних ділянок; організація малозабезпеченим громадянам похилого віку та інвалідам побутового обслуговування, безоплатного харчування; вирішення питань про надання за рахунок коштів місцевих бюджетів ритуальних послуг у зв’язку з похованням самотніх громадян, ветеранів війни та праці, малозабезпечених громадян. Крім власних повноважень місцеві Ради депутатів та їхні виконавчі органи здійснюють низку повноважень у сфері соціального захисту, делегованих їм державою (ст. 34 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”).

Значну роль у системі соціального захисту відіграють соціальні фонди (це позабюджетні самостійні фінансові установи, некомерційні самоврядні організації). Грошові надходження фондів не перебувають у державній власності, не входять до складу державного та місцевих бюджетів і вилученню не підлягають, але держава відіграє велику роль у контролі за використанням цих коштів. Кошти фондів використовуються виключно у цільовому порядку, заборонено їх використання для комерційної діяльності. До страхових соціальних фондів належать: Фонд соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві.

До державних нестрахових фондів належить Пенсійний фонд України. Бюджет Пенсійного фонду України затверджує Кабінет Міністрів України. Нестраховими державними фондами в Україні були визнані: Фонд соціального захисту інвалідів, Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення [1, с.72].

Аналізуючи роль держави в моделях соціального захисту населення в контексті правового забезпечення (правового інституціоналізму), можна прийти до наступних висновків. На жаль, модель системи державного управління соціальним захистом населення в Україні і досі остаточно не сформована. Основні засади її існування створені та функціонують у відповідності з положеннями Законів України, які на сьогодні регламентують найбільш важливі аспекти системи соціального захисту. Найбільшого значення, на нашу думку, мають наступні законодавчі акти:

1. Закон України „Про пенсійне забезпечення” (від 05.11.1991 р.). Відповідно до положень цього Закону, державою встановлюються трудові пенсії, до яких відносяться: пенсії за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

2. Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” (від 18.01.2001 р.).

3. Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” (від 23.09.1999 р.) регламентує роботу комісії з розслідування нещасного випадку, встановлює порядок виплат коштів з Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі – Фонд соціального страхування від нещасних випадків).

4. Закон України „Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” (від 24.01.1995 р.) регламентує роботу державних органів і служб у справах дітей, спеціальних установ та закладів, які здійснюють їх соціальний захист дітей (приймальники – розподільники для органів внутрішніх справ; школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти; центри медико-соціальної реабілітації дітей закладів охорони здоров’я; спеціальні виховні установи Державного департаменту України з питань виконання покарань; притулки для дітей; центри соціально-психологічної реабілітації дітей; соціально-реабілітаційні центри (дитячі містечка)). Під соціальним захистом дітей у Законі розуміється комплекс заходів і засобів соціально-економічного та правового характеру щодо забезпечення прав дітей на життя, розвиток, виховання, освіту, медичне обслуговування, надання матеріальної підтримки.

5. Закон України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” (від 13.01.2005 р.). Цей Закон визначає правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування і є складовою частиною законодавства про охорону дитинства.

6. Особливу групу законів, що регламентують соціальний захист населення в Україні становить законодавство України про соціальний захист військовослужбовців. Серед цих законів є наступні: Закон України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (від 20.12.1991 р.). Закон України „Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв’язку з реформуванням Збройних сил України, та членів їхніх сімей” (від 15.06.2004 р.). Закон України „Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб” (від 9.04.1992 р.). Закон України „Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист” (від 24.03.1998 р.). Закон України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” (від 22.10.1993 р.). Закон України „Про поліпшення матеріального становища учасників бойових дій та інвалідів війни” (від 16.03.2004 р.).

7. Особливе місце в системі українського законодавства про соціальний захист населення належить Закону України „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” (від 16.11.2000 р.) та Закону України Про внесення змін до Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” (від 26.04.2001 р.). Ці Закони регламентують розміри державної соціальної допомоги, період та терміни їх виплати внаслідок наявності постраждалих осіб від настання вищезазначених соціальних ризиків.

Висновки. Отже, за період існування незалежної України, в країні були створені засади системи соціального захисту населення, що відповідають критеріям соціально-зорієнтованої ринкової економіки. Водночас, роль держави в українській моделі соціального захисту населення ще й досі остаточно не визначена. Удосконалення системи державного управління соціальним захистом населення в умовах України має відбуватись з урахуванням досвіду господарювання розвинутих країн світу, насамперед, країн ЄС.


Використані джерела інформації:
  1. Болотіна Н. Б. Право соціального захисту: становлення і розвиток в Україні. – К.: Знання, 2005. – 381 с.
  2. Ларіна Р.Р. Моделі соціальної політики // Зб. наук. праць Донецької державної академії управління “Державне регулювання економічного розвитку”. – Т. ІV. – Вип. 29. – Серія: “Державне управління”. – Донецьк: ДонДАУ, 2005. – С. 23 – 30.
  3. Скуратівський В. А. Основи соціальної політики: Навч. посібник / В. А. Скуратівський, О. М. Палій. Міжрегіональна академія управління персоналом. – К.: МАУП, 2002. – 199 с.
  4. Цумаєва А.С. Інституціональні передумови впровадження соціальної політики в Україні // Збірник наукових праць Черкаського державного технологічного університету. – Серія: Економічні науки. – Випуск 17. – Черкаси: ЧДТУ, 2007. – С. 101 – 105.
  5. Beveridge W., Social Insurance and Allied Services, Report. – London: McMillan, 1942. – 220 p.
  6. Heclo H., Madsen H. Polisy and Politics in Sweden. – Philadelphia, 1987. – 253 р.
  7. Habermas J. Theorie der Kommunikativen Handelns. Zur Kritik der funktionalistischen Vernunft 2. Bde. 3, durch. AufL. – Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag, 1985. – S. 504 – 522.
  8. Mueller-Armack A. Genealogie der Sozialen Marktwirtschaft. Bern – Stuttgart, 1974. – 465 p.

Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор


УДК 351:304:364-646.2

Толуб’як В.С.,

к. держ.упр., докторант

кафедри економічної політики

НАДУ при Президентові України