Доповідь 21 січня 2011 Р, присвячена 93 річниці проголошення незалежності україни 1у універсалом цнтральної ради унр
| Вид материала | Документы |
- «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.
- Затвердити план заходів з підготовки та відзначення в районі 20-ї річниці незалежності, 118.43kb.
- Верховної Ради України 28 червня 1996 року Конституції Основного закон, 124.59kb.
- 24 серпня Україна святкує 18-ту річницю Незалежності, 50.48kb.
- Державного Прапора України, 20-ї річниці Незалежності України Відповідно до статтей, 31.82kb.
- Чемеровецька районна державна адміністрація, 50.48kb.
- Укра ї н а старокостянтинівська районна державна адміністрація хмельницької області, 17.61kb.
- Верховна Рада Української рср ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності, 200.24kb.
- Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє: Проголосити 24 серпня, 20.46kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
ДОПОВІДЬ 21 СІЧНЯ 2011 Р, ПРИСВЯЧЕНА 93 РІЧНИЦІ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 1У УНІВЕРСАЛОМ ЦНТРАЛЬНОЇ РАДИ УНР.
Олесь Гриб, голова Печерського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів /державників/, режисер театру і телебачення. Палац ветеранів.
ІСТОРИЧНИЙ ПОДВИГ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ та ОКРАДЕНА НАЦІЯ.
Україна наступного року святкуватиме 20 річчя своєї незалежності / з газетних повідомлень/. Але автори 1У Універсалу та всі борці за незалежність України у національно- визвольній війні українського народу проти московського, польського, німецького та румунського окупантів дуже здивувались би, почувши, що замість 94 річниці святкується лише … двадцятиріччя. Невже хтось скасував 1У Універсал?
На перший погляд, шановне товариство, історія України, події ХХ та ХХ1 сторіч не мають однозначного визначення: на кожен епізод української національно - визвольної боротьби обов’язково знайдуться протилежні трактовки, і це не є особливістю саме історії українського народу. Це – доля всіх народів, історія яких писалася колонізаторами за допомогою національних зрадників. Пригадаймо слова Джавахарлала Неру про невдячну роль частини інтелігенції Індії, вихованої англійською колоніальною владою. Прагнення Індії до звільнення Британія визначала як «зраду». «Зрадниками» були всі народи, що виривались з-під колоніального ярма. Не обминула колоніальна доля і народу України. Щоб позбавити український народ прагнення до волі, окремі московські «брати» почали вигадувати «наукові» докази про взагалі неіснування українців, це, мовляв, лише німецька вигадка, а його мова – лише зіпсована польська мова. Їх не дуже обходило те, що на час хрещення у 988 році цього «неіснуючого народу» Руси - України селище Москва ще й не закладалась серед боліт угро-фінського народу меря. Але історія звільнення народів розвивається попри дозвіл загарбника. Треба було народу Франції пережити певний відрізок часу, щоб французькі дворяни , які силою обставин змушені були присягнути на вірність англійському королю – претенденту на французький престол – у відповідь на звинувачення у зраді, сміливо відповіли: «Французький офіцер не може зрадити англійського короля». Чи не стосується це закидів багатьох московських істориків та різноманітних політологів від домогосподарок і до академіків про «зраду» українським гетьманом Мазепою російського царя ? Або про «зраду» українським народом Сталіна, за що знахабнілі поплічники Джугашвіллі Берія і Жуков планували виселити до Сибіру всіх українців, які перебували на окупованій німцями території, та от нещастя - забракло вагонів. Це не чиясь «ворожа пропаганда », про це недвозначно заявив на ХХ з’їзді КПСС генеральний секретар Микита Хрущов. Ввірвався московський ланцюг, але залишилась гнила мотузка – так звана «наша спільна історія». Сьогодні свідомі українці у відповідь на вимогу комуністів та шовіністів – росіян шанувати нашу «спільну історію» разом з так званою «вітчизняною війною», відповідають: у окупанта, яким була більшовицька Москва, не може бути спільної історії з українським народом, як у шиї раба не може бути нічого спільного з ярмом колонізатора.
Проте, окупант не здається, він шукає найменші шпаринки, щоб переконати рабів повернутись до «солодкого» минулого, засудити та обплювати тих, хто зі зброєю в руках піднявся на захист поневоленого народу. Ось яка «спільна історія» знову повинна об’єднати нас з Москвою:
Резолюція ПАРЄ про злочини комунізму та необхідність їхнього засудження посилається на резолюцію 1096 (прийняту у 1996 р) про заходи щодо знищення того, що залишили по собі (колишні) комуністичні тоталітарні режими.
2. Для усіх без винятку тоталітарних комуністичних режимів, які правили в Центральній та Східній Європі у минулому столітті, і які ще знаходяться при владі у декількох країнах світу, є характерним масове порушення прав людини. Ці порушення були різними у різних націях, країнах та в різні історичні періоди і включали як індивідуальні так і групові вбивства та страти людей, смерть у концентраційних таборах, голодомор, депортації, тортури, використання рабської праці та інших форм масового фізичного терору, переслідування з етнічних та релігійних причин, зазіхання на свободу совісті, право мати свою думку і висловлювати її, свободу слова і також відсутність політичного плюралізму.
3. Ці злочини виправдовували теорією класової боротьби і принципами диктатури пролетаріату. Інтерпретація обох принципів узаконювала /??? / «ліквідацію» людей, які заважали будувати нове суспільство, а тому були ворогами тоталітарного комуністичного режиму. Величезна кількість жертв у кожній з цих країн були громадянами цих країн. Особливо це стосується населення колишнього СРСР, де кількість таких жертв була найбільшою./ до 20 млн /».
Треба сказати щодо справедливих, але занадто пізніх висновків ПАРЕ про тотожність нацизму і комунізму: спасибі вам, панове, на доброму слові, але доки стара Європа гралася у піжмурки то з Гітлером, то із Сталіним, збройні сили Української повстанської армії виступили проти загарбників, вдало використовуючи суперечки двох союзників - нацистської Німеччини та сталінського «Союзу». Ще й досі окремі європейські діячі, байдужі до справи звільнення народів з-під нацистського та совєцького ярма, ті, які дбали лише про усунення з світової арени свого основного суперника – вісі Рим – Берлін –Токіо, повчають нас, як нам треба було боротись за власне виживання та засуджують нас за тактичні маневри поміж двома загарбниками, забуваючи про власні мюнхенські поступки Гітлеру. Росія скаженіє лише про згадку, що саме за сприянням Москви для Гітлера відкрилась широка дорога до розв’язання Другої світової війни. Їм і досі не зрозумілий Степан Бандера, котрого їм хочеться виставляти на потіху Росії - «колоборантом», тобто співучасником гітлеризму, незважаючи, що цей «співучасник» відсидів не у вілах середземномор’я, ні у альпійських санаторіях, а в таборі смерті Заксенхаузен з 1941 аж по 44 рік - тяжкі чотири роки ув’язнення. Чом б цим обережним аналітикам не залучити до числа «колоборантів» і двох братів Степана Бандери, закатованих в Освєнцимі, розстріляних Олену Телігу та Олега Ольжича разом тисячами бійців Повстанської армії, що полягли у визвольній війні проти окупантів або були закатовані у концтаборах соціалізму і нацизму? Кличте, панове, на допомогу вітренків та симоненків, ви вже раз догралися з вашим угодовством з коричневим націонал – соціалізмом та червоним фашизмом Сталіна!
Серед цієї напруженої ідеологічної боротьби особлива роль належить « виваженим і толерантним» сучасним діячам України - вихідцям із комуністичних осередків, зусиллями яких нівелюються «незручні» події історії боротьби української нації. Ціною самоприниження вони намагаються зберегти «мир і злагоду» , в той час, як ворог прагне до одного – реанімації колоніальної системи та повернення України до Росії. Той, хто опирається послужливості «толерантщиків», зазнає на собі звинувачення у небезпечному для державної незалежності «аванюризмі», насправді небезпечному для їх зручних посад, зарплат та різноманітних нагород. Як не згадати гіркі слова М.Грушевського про епізод на площі міста, коли українську старшину, покликану вести народ до визволення, лаяли в очі шовіністи, плювали в обличчя, рвали одяг, а безталанна озброєна старшина терпіла та намагалась досягти миру і порозуміння. І що – дотерпілась?
22 січня 1918 року після більше як трьохсотріччя бездержавності урядом Центральної Ради під обстрілом гармат Муравйова нарешті була проголошена державна незалежність України. Чому нарешті? Тому що перед цим були ще три Універсали з їх намаганням зберегти Україну у єдиній дружній сім’ї народів новонародженої російської демократії. Треба було здолати в собі політичний ідеалізм та пасивну мрійливість у світі, де істина визначається зброєю. Макіавелі влучно визначив основне правило боротьби: із двох пророків перемагає той, хто озброєний. Демократичний ідеалізм кабінетних учених був вщент знищений артилерійським снарядами, які били по вчених головах з прогорілими ідеями «федералізму» та марксівських догматів про врятування людства через класову війну. Чинилась неприкрита агресія однієї країни проти іншої. Хоча для справедливості треба нагадати досить невиразне, але все – таки застереження Михайла Грушевського про можливість самостійного державного існування України, якщо вимоги про автономізацію в межах Росії буде відкинуто. Цьому туманному «якщо» довелось збутись дуже швидко. А тим часом російський імперіалістичний шовінізм нагально стукав у двері української демократії з вимогою хліба, вугілля і всього, що заманеться. Майже із враженим здивуванням автор 1У Універсалу – вірогідно, що ним був відомий літератор Володимир Винниченко- констатував:
«А тим часом Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардейців – большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство.»
Виявилось, що понад вирішення соціальних проблем шляхом знищення експлуататорських класів, існує досі соромливо не визнана реальність національної експансії, а разом із нею і реальність національного самозахисту. Ці дві реалії не завжди знаходяться у гармонії з ідеями соціального пріоритету. Люди прагнуть отримати кусень обіцяного хліба , не розуміючи, що експансія загарбника може позбавити не лише голоду, але і власної голови. Могили Биківні, Вінниці і тисячі подібних людомогильників біля великих і малих міст України красномовно свідчать про практичний бік теорії перебування будь – якої нації в обіймах іншої. На світовому рівні ці висновки не є обов’язковими для всіх держав, але для взаємин Росії і України – безвідмовні.
Доки Головою Центральної ради Михайлом Грушевським відштовхувався з трибуни Микола Міхновський за «не толерантний» заклик до повної і невідворотної незалежності, доки Симон Петлюра поділяв погляди поміркованої частини Центральної ради, Сталін вже готував письмову вимогу самопроголошеного більшовицького уряду на видачу майбутнього Головного отамана , організатора українського війська Симона Петлюри. Це так, якби Уряд незалежної України став би вимагати від Росії видачу прем’єр- міністра або президента. Політична безцеремонність шовіністів Росії, що переросла у відверту агресію, змусила Симона Петлюру, і теж «нарешті» рушити дорогою збройної боротьби безкомпромісного Миколи Міхновського. Чи не пригадувались Головному отаманові такі, здавалось би, скандальні твердження «авнанюриста» і «радикала» Миколи Міхновського про пріорітет національної самостійності?
Чи не шкодував Володимир Винниченко про власне висміювання Міхновського у одному з оповідань про націоналіста , що на побутовому рівні доймає всіх пасажирів вагону своїм громоподібним голосом про націоналізм і ненависть до кацапського колонізатора?
«…державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.» Микола Міхновський.
Чи пригадав це застереження великий учений, якого більшовики заслали вже не на схід, як в часи царської Росії, але прямо до Москви під нагляд ЧК, де намагались шляхом удаваних розстрілів у підвалах викликати в ученого розрив серця, і, не досягнувши бажаного, відправили у Кисловодськ на поправку здоров’я, згодом зарізавши його на операційному столі? З технологією медичного убивства можна ознайомитись у оповідання російського письменника- шовініста Михайла Булгакова, де лікар свідомо умертвляє на операційному столі офіцера армії УНР, бо той –дуже нехороший - він –« петлюрівський офіцер». Це той Булгаков, який закликав український народ навіки забути про пам’ять Симона Петлюри, від якого офіцер царської армії Булгаков втікав після бою під Мотовилівкою, де 1200 січових стрільців розгромили 5000 військо офіцерів і курсантів – москалів. Не сподобалось.
Пізно, занадто пізно відчув на собі Володимир Винниченко практичне втілення лицемірного ленінського «права націй на самовизначення аж до відокремлення»
З відповіді Генерального Секретаріату Центральної Ради на ультиматум РНК», підписаного Симоном Петлюрою:
«Генеральный Секретариат в заявлении Народных Комиссаров о признании ими Украинской Республики усматривает либо неискренность, либо противоречие самим себе. Нельзя одновременно признавать право на самоопределение вплоть до отделения и в то же время грубо покушаться на это право навязыванием своих форм политического устройства самоопределившихся государств, как это делает Совет Народных Комиссаров по отношению к Народной Украинской Республике». Чому ж «не можна»? Як не згадати французький анекдот про авантюриста Наполеона Третього, який, за словами жартівників, перше, ніж роздягнути до гола людину, обов’язково проголошував промову про захист приватної власності? Як не згадати зауваження Вісаріона Бєлінського про те, що порядна людина завжди програє перед шахраєм, бо ставиться до шахрая, як до порядного?
Після повернення з першої еміграції, собі на сором, Володимир Винниченко, автор «Відродження нації» ,вступає до комуністичної партії, щоб потім швидко отямитись і знову податись за кордон подалі від більшовицької кулі в потилицю.
Чи думалося лівому есеру – боротьбисту, міністру внутрішніх справ УНР Павлу Христюку, який добровільно під гнівні слова члена Центральної ради Микити Шаповала. повернувся до створеного більшовицькими багнетами «Союзу», щоб скінчити життя біля зеківської тачки у комуністичному концтаборі Хабаровська? Ось така була плата російського більшовика – шовініста за спробу українських есерів збудувати нову комуністичну Україну.
Чи не пізно той же Микита Шаповал – постійний опонент убитого у Парижі більшовицьким наймитом Симона Петлюри - визнав у прощальній промові видатну роль керівника збройних сил України, самозадоволено записавши до щоденника про власний "як кажуть люди , вдалий виступ»?
Та й сам Симон Петлюра чи не шкодував за протидію закликам Міхновського силою зброї утвердити української державу, коли самому довелось вести війська Української Народньої Республіки до бою проти більшовицького окупанта?
Чи думалось – гадалось офіцеру Української народньої армії Олександру Довженкові - учасникові штурму проти заколотників заводу «Арсенал»,- що колись доведеться іти під ласку ЧК- НКВД, кидаючи брудом у вчорашніх побратимів – борців за незалежність України,- а агресію більшовиків величати «допомогою братів з Півночі»?
Чи не здригалась рука талановитого українського поета Павла Тичини, автора схвильованих рядків поезії, присвяченої Героям Крут , коли в роки голодоморів та масових убивств у огидному панегірику «Партія веде» довелось возвеличувати компартію - убивцю українського народу?
Що передумалось видатному українському поетові Володимиру Сосюрі на ліжку харківської божевільні, що врятувала його від чекістської кулі за особисту участь в охороні Головного отамана Симона Петлюри, коли довелось шукати ласки ворога шляхом очорнення побратимів по зброї ?
«І пішов я тоді до Петлюри.
Бо надією серце цвіло,
Скільки нас, молодих, попід мури
Від червоної кулі лягло?»
Це вже силою радянських редакторів було внесено чисто марксистсько – ленінську, класову поправку: «І тоді я пішов до Петлюри,
Бо у мене штанів не було…»
Ні, не за штанами ішли до Головного отамана, він штанів не роздавав. Ішли в бій і вмирали за Україну. Ішли прості парубки і селяни - дядьки, далекі від книжних мудрувань з єдиним відчуттям необхідності своєї, за словами Т.Шевченка, правди і волі у власній хаті.
Як викладалось у школі червоних командирів петлюрівському офіцерові , а згодом і червоному командирові, майбутньому кінорежисерові Олександру Довженкові –колишньому викладачеві школи українських старшин армії Симона Петлюри?
А Юркові Тютюннику – теж викладачеві червоних командирів у загарбаному Харкові, який навчав червоних карателів – чого б ви думали? - «боротьби з бандитизмом», саме з таким, з яким він, Юрко Тютюнник під командою Омеляновича- Павленка, вів денікінськими тилами у Першому Зимовому поході роззуту і голодну армію УНР? Як йому працювалось разом з Довженком над спільним фільмом про «зрадника « Петлюру під назвою–«ПКП» /Пілсудський купив Петлюру»/? І це той Юрко Тютюнник, який за рішенням Державного Центру УНР, де Симон Петлюра був обраний головою, повів пізньої осені 1921 року п’ять тисяч українського війська у визвольний похід в окуповану Україну, про що працівники радянського посольства у Варшаві Шумський, Довженко і Вовчик щодня інформували по дипломатичних каналах голову УСРР Раковського, щоб вчасно приготувати розправу. 359 полонених українських бійців після нещадного розгрому відмовились перейти на бік ворога і, співаючи “Ще не вмерла Україна», падали на дно могили від куль червоних карателів. Кажуть, що Довженко тяжко переживав згадку про Базар.
А славетний свого часу отаман Волох, до якого колись гукав Симон Петлюра «Отамане Волох, котіть гармату!», і отаман бив прямою наводкою по заколотниках Арсеналу, - як йому працювалось у радянських установах з партбілетом у нагрудній кишені? Прийняли, бачте, до компартії за неабияку заслугу: отаман Волох поцупив касу Директорії і втік до більшовиків, а ті розплатилися згодом з «петлюрівським отаманом» у 1937 році дев’ятьма грамами свинцю у потилицю.
І вже як виклик роз’єднаній, знекровленій, позбавленій власної ідеології та гідності еліти української нації та одночасно, як виклик катам України, за умов щільного кільця оточення , був вчинений акт самогубства у 1924 році автором «Самостійної України», Великим патріотом Миколою Міхновським. Відкиньте християнські теревені про «гріх» самогубства, шукайте той гріх краще у діях убивць! Пригадаймо слова Франка: «Краще впадь, але не зрадь!». Трагічна доля незборимої людини, що випередила час і не бажала прийняти смерть від рук ворога, не може бути гріховною, як не було гріхом і самогубство українських повстанців у Лукьянівській тюрмі, які вели бій з охоронцями захопленою у катів зброєю. Останню кулю кожний повстанець залишив собі.
Але попри помилки і незгоди у середовищі Центральної ради, попри її помилки у манівцях на марксистських доктринах і безперервну гру у багатопартійну демократію, вона назавжди залишається для нас, її нащадків та наших онуків історичним подвигом українського народу. Центральна рада УНР проголосила 1У Універсалом державну незалежність України. І це є єдиний законний Акт на відміну від наступних сурогатів.
Але що це? Чи марилось у найтяжчому сні Героям, які віддали життя за Україну, що на зміну проголошеній незалежності та кривавій боротьбі за неї, на світ Божий без крові, цілком «смиренно і толерантно» з’являться ще дві нові -16 липня 1990 року і 24 серпня 1991- го? Українському громадянину і його ворогу надана «широка і демократична платформа» для самостійного вибору пріоритету з трьох актів проголошених незалежностей. Зроблено все, щоб з пам’яті народу назавжди викреслити Українську Народню Републіку, Центральну раду, Державний центр УНР – законний емігрантський Уряд окупованої України, організатора ОУН Євгена Коновалеця, його наступника Андрія Мельника, поетів Олени Теліги, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, керівників збройного опору Степана Бандери, Романа Шухевича та Бульби -Боровеця разом з тисячами українських патріотів. Могильне забуття історії нашого народу – ось ціна власного відступництва.
Побутова сцена у київському трамваї з десяток років тому: жінка: « Вместо улицы Кирова тепер улица Грушевского, а кто такой Грушевский мы и не знаем», інша в іншому транспорті: «Теперь улица какой-то Олены Телеги, откуда она взялась эта Телега?» Звідки бралися кірови, косіори, постишеви разом із Сталіним їм розказували, починаючи від шкільної лави. Сьогодні на охорону малоросійського невігластва поставлено міністра освіти, - доводиться це назвати на потіху антисемітам,- єврея Дмитра Табачника, призначеного урядом «братків», якому наша неорганізованість і голосування «проти всіх» дозволила дорватись до влади.
Доводиться запитати самих себе: як могло статись, що за наявності високоосвічених юристів серед українства, серед його так званої «еліти», не знайшлось жодного, хто б серед того шарварку у Верховній раді УРСР – окупаційної структури москалів - застеріг суспільство від прийняття скороспішних висновків і алогічних, щоб не сказати , злочинних, актів? Елементарна логіка, не кажучи вже про фахівців – юристів, підказує, що ніким не скасований Акт Центральної ради УНР проголошення незалежності України 1918 року , залишається чинним і на сьогодні, що друге і третє проголошення незалежності є політичним безглуздям, бо проголошувати вже проголошене, затверджувати вже затверджене є політичним плагіатом. Так замість відновлення ми спромоглись на третє разом з комуністами нікчемне проголошення незалежності!
Щоб не відзначати Великий день України -1У Універсал Центральної ради - українцям наказали святкувати 22 січня 1919 року лише День Злуки двох розірваних шматків України , напевно, щоб ніхто не спитав, а яка з проголошених незалежностей законна? Небезпечно, бо визнання єдинним законним проголошення незалежності Актом Центральної ради від 22 січня 1918 року, невблаганно породжує питання: хто ж скасував цей Акт? Хто заступив і по якому праву законне місце Української Народньої Республіки? Що забули російсько – більшовицькі війська протягом 73 років на території суверенної і ні від кого незалежної держави УНР ? Хто дав право маріонетковій Верховній раді УРСР від імені такої ж маріонеткової «соціалістичної республіки» видавати будь – які закони на окупованій території, що категорично заборонено Гаагзською Конференцією від 1907 року? Ось документ:
ВІДДІЛ III. ПРО ВІЙСЬКОВУ ВЛАДУ НА ТЕРИТОРІЇ ВОРОЖОЇ ДЕРЖАВИ.
Cтатья 45 Заборонено силувати населення зайнятої області до присяги на вірність ворожої держави.
Cтатья 46 Честь і сімейні права, життя окремих осіб та приватна власність, одночасно як і релігійні переконання і відбування віри, мусять поважатись. Приватна власність не підлягає конфіскації.
Cтатья 47 Пограбування безумовно заборонено.
Всупереч положенню Гаагзської конференції на території УНР була запроваджена конституція, яка закріплювала «право» окупанта. Українському народу, громадянам УНР був незаконно накинений статус «громадянин СРСР», народ був позбавлений права на власну релігію, приватна власність скасована, розпочались грабунки у формі реквізицій, село підпало під нову більшовицьку колгоспну панщину, проти чого повстали борці за визволення України.
Тільки прихильники окупаційної політики більшовицької Москви можуть заперечувати право українського народу на збройний захист власної держави, окупованої ворогом.
Окупованої? – з тремтінням у голосі запитає будь – який «толерантщик», що наївся біля комуністичного корита і прагне до миру з убивцями і ґвалтівниками, бачачи в тому виправдання свого комуністичного минулого.
- Відкрийте Ваш, товаришу угодовцю, Енциклопедичний словник, т.2, Москва, 1953 рік, який, можливо, підготовлений не без вашої участі, і голосно прочитайте визначення окупації.
стр. 543: «Оккупация военная – временное занятие вооруженными силами государства неприятельской территории без приобретения суверенных прав на нее. Военная оккупация, производимая империалистическими державами, обычно сопровождается нарушениями норм международного права и грабежом мирного населения»
Чому ж ви забарилися перед загалом українства назвати речі своїми іменами у 1991 році?
Ось що ви, «толерантщик – угодовець», повинні були зачитати в залі Верховної ради УРСР ще й додати з московського енциклопедичного словника:
« бандитизм - организация вооруженных банд и участие в них с целью убийства, грабежа, политического террора» і далі : « Под бандитизмом советский закон понимает создание вооруженной банды и участие в ней в целях совершения убийств, грабежа или насилия».
Це визначення, як бачимо, точно називає збройне захоплення іншої держави Бандитизмом, треба додати – політичним бандитизмом на державному рівні.
Скажіть такому історику, чи тихенькому академіку про відновлення УНР – замахє руками, де й візьметься голос, щоб вигукнути: «Авантюризм!»
Авантюрним видається різноманітним угодовцям подальший текст 1У Універсалу: « Сі темні сили хочуть знов підвернути всі вільні народи під єдине ярмо Росії. Рада Народних Міністрів повинна рішуче боротися зо всіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки – до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду.»
Сьогодні різноманітні вітренки та симоненки із шкіри лізуть, щоб визнати всю історію боротьби України за незалежність незаконною, подаючи до суду на Президента, котрий Указом №75 зобов’язав націю вшановувати всіх борців за нашу незалежність. Допоможемо їм нагадуванням: Закон УЦР за№85 від 9 березня 1918 р., третій розділ, видання Наукова думка, Київ, 1997 р. «Українська центральна рада» документи і матеріали, том другий, стр. 180:
1.Усім, кому судом буде доведено, що вони після дня 12 січня / опублікування Четвертого Універсалу за ст. стилем/ брали участь або допомагали в війні Росії з Україною і повстанні проти Української Народньої Республіки, тратять право на громадянство УНР і караються висилкою за її межі.
2. У разі самовільного повороту сих осіб на територію УНР, вони караються тюрмою на 5 / п’ять/ літ.»
Законодавство УНР ніким не скасоване і по сьогдні. Позивачам слід остерігатися відновлення проголошеної Української Народньої Республіки.
Сьогдні нащадками окупаційного московського режиму подаються позови до судів про скасування 75 Указу Президента , заперечується воля українського народу на власну незалежність, підтверджену референдумом 1991 року. Але чому до тексту запитання на референдумі забули включити слово «ВІДНОВЛЕННЯ»? Тоді б це звучало б так: «Чи бажаєте ви відновлення української незалежності, чи хочете і надалі залишатись у складі Радянського Союзу?» Ні, не випадково слово «відновлення» обминули виповзки із компартійних структур.
Як проголошувалась українська незалежність?
1917 року при звістці розвалу імперії Романових у Києві з представників українських громадських організацій було утворено Українську Центральну раду, яка заочно обрала своїм головою Михайла Грушевського – історика, академіка, автора «Історії України - Руси» , фундаментальний твір якого довів право української нації на самоідентичність, всупереч твердженню платних московських академіків і не академіків про відсутність права українського народу на самостійний розвиток. Цього боялись царі, цього, як показала історія, боялись комуністи з їх шовінізмом, прикритим марксистськими гаслами інтернаціоналізму. І Михайло Грушевський і Володимир Винниченко – обоє високоосвічені люди - не могли не розуміти, що власне «самопроголошення» Української Центральної ради так і залишиться дією купки аматорів, якщо їх організаційні заходи не будуть схвалені українською нацією, інакше ніяка влада, в тому числі і Тимчасовий уряд революційної Росії, не буде рахуватись з раптом виниклою організацією сепаратистів - українців. Саме тому у квітні 1917 року, через місяць по створенню Центральної ради, було скликано представників всіх губерній тогочасної України для участі в Українському Національному Конгресі, який за словами Володимира Винниченка, надав Центральній раді законних підстав як парламентському представництву української нації.
Московський більшовицький уряд наполягав на скликанні українського з’їзду Рад. Центральна рада не заперечувала. З’їзд висловив довір’я Центральні раді, її підтримав Перший військовий з’їзд, на якому делегати, співаючи Заповіт Тараса Шевченка, під портретом якого проходило зібрання, стали на коліна. Москва була вражена. Тому вона вирішила не чекати Установчих зборів і рушила війною на Україну. Ну чим не «спільна історія»?
Україна,Естонія, Латвія, Литва, Грузія, Білорусія – одностайно проголосили незалежність від Росії.
Борці за «право націй на самовизначення аж до відокремлення « протиставили волі народів озброєний шовіністичний кулак. Ленінське лицемірство і кровожерливість сягнули апогею, про що Європа аж тільки тепер змогла заявити у резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи /ПАРЕ/. Лише мораллю вітренок разом з симоненками можна виправдати знищення 20 мільйонів мирних громадян, називаючи цей фашизм «спільною історією»! Фашизм, як відомо, є назвою Італійської фашистської партії Мусоліні – але ця особова назва стала на міжнародному рівні загальною у визначенні тоталітарних режимів.
Оцінку «спільної історії» дала постанова Апеляційного суду м.Києва:
УКРАЇНА
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 січня 2010 року
м. Київ
Закрити кримінальну справу, порушену за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932—1933 роках відносно Сталіна (Джугашвілі) Йосипа Віссаріоновича, Молотова (Скрябіна) Вячеслава Михайловича, Кагановича Лазаря Мойсейовича, Постишева Павла Петровича, Косіора Станіслава Вікентійовича, Чубаря Власа Яковича і Хатаєвича Менделя Марковича, в зв'язку з їх смертю, які за висновком органу досудового слідства — Головного слідчого управління Служби безпеки України — з метою придушення національно-визвольного руху в Україні та недопущення побудови і утвердження незалежної української держави, шляхом створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення частини українців спланованим ними Голодомором 1932—1933 років, умисно організували геноцид частини української національної групи, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб, тобто безпосередньо вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України.»
Чому ж толерантний історик соромливо опускає додолу очі? Чи він не розуміє що Акт Злуки є лише епізодом національної революції України? Що без 1У Універсалу не було б чого з’єднувати?
Історія БНР – Білоруської Народньої Республіки - є такою ж як і історія УНР – те саме повалення Уряду БНР як німцями, так і московськими більшовиками. Але у сьогоднішній Білорусії з її відверто поліційним режимом, що копіює сучасний український уряд, День проголошення незалежності БНР 25 березня відзначається свідомими білорусами як головне національне свято - День Волі. Україна 22 січня і 1У Універсал незалежності потихеньку, «щоб не загострювати» і не дратувати окупанта, здала в архів. Навіть слово «Українець» усунено з пашпортів.
Толерантний академіку, огляніться довкола: всі колишні колонії Росії відновили проголошену незалежність 1918 року, тільки Ви з вашими угодовством напускаєте толерантного туману з актом незалежності від 1991 року, щоб тільки мовчазно усунути 1У Універсал! Поданий проект рішення Київської ради об’єднань громадян /КРОГ/ на другому з’їзді Всеукраїнського об’єднання ветеранів 1999 року академік Юхновський разом з тодішнім головою Київського міського відділення Храпатим навіть не допустили до обговорення, лицемірно пообіцявши розглянути документ у неіснуючих комісіях. Основним аргументом борців за толерантність обрали відомий вислів «маємо те, що маємо». Насправді йшлося про те, «щоб з голови комуністів не впав жодний волос». /Л.Кравчук./ Проект заяви З’їзду в порушенні Статуту був усунутий з обговорення, що варто нагадати сьогодні, коли пам’ять про Українську Народню Республіку виганяється з Музею Центральної ради Президентом Януковичем.
1. ПРОЕКТ: З’їзд Всеукраїнського об’єднання ветеранів визнає єдиним проголошенням незалежності України Акт від 22 січня 1918року Четвертим Універсалом Центральної Ради.
2. введення військ більшовицької Росії на територію незалежної України АКТОМ ОКУПАЦІЇ,
3. Визначає проголошення «третьої незалежності» України 24 серпня 1991 року окупаційною структурою Верховної Ради УРСР незаконним актом, який проголосив вже проголошену незалежність України, і «затвердив» вже без них і всупереч ним затверджені державні символи: герб Тризуб, блакитно-жовтий прапор та Гімн « Ще не вмерла Україна». Виправдання такому політичному та юридичному блюзнірству немає жодних законних підстав.
4.Визнає 24 серпня 1991 року як Акт другого відновлення української незалежності за умов совєцької окупації. Першим таким актом є 30 червня 1941 року у м. Львові під окупацією німецькою, проголошеним Урядом Ярослава Стецька.
5.Визнає КПСС злочинною організацію, забруднену кров’ю людства.
Пропозиція КРОГу залишилась без відповіді. «Демократія» совєцького ґатунку стала у вликій пригоді новітнім перефарбованим демократам. Пропозиція Київської ради об’єднань громадян відповідала резолюції ПАРЕ:
«5. Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародними розслідуваннями тих злочинів, які ними були вчинені. Більше того, замовників цих злочинів не було притягнуто до суду міжнародних організацій, як це було по відношенню до жахливих злочинів, які вчинили нацисти.
6. Тому народ знає дуже мало про злочини, скоєні тоталітарними режимами.»
Як же відбувалася «толерантна спілка» українських національних сил з окупантом?
1988 рік. Комуністичний корабель в часи перебудови набрав повні трюми води і почав хилитись на один бік. Естонська Радянська Соціалістична Республіка проголошує нечуване для монолітної тоталітарної системи більшовизму ні мало, ні багато – економічний суверенітет з власним господарським розрахунком.
Більшовики справедливо відчули небезпеку розвалу тоталітарної системи, бо саме економіка визначає політику. Економічна самостійність - це пролог до самостійності політичної. Тому Верховна рада УРСР засуджує Естонію і її рішення. Але комуністичний корабель почав занурюватись у воду. Пацюки заметались палубою, окремі з них почали стрибати у воду, щоб разом з секретарем ЦККПУ Івашко добратись до московського берега.
1990 рік. Відступати немає куди. Щоб хоч якось утриматись «на плаву», безпорадні, налякані комуністи України і собі слідом за Естонією проголошують горезвісний «економічний суверенітет». Але пізно. Уламками корабля не залатати його дірок. Залишається або відновити те, що комуністи знищили силою зброї – Українську Народню Республіку - або проголосити нову, свою, рятівну але без Симона Петлюри, Володимира Вмнниченка, а там , не дай Господь, ще й з Степаном Бандерою та Романом Шухевичем , разом з бійцяи УПА! Ні, нехай вже самостійна Україна , нехай з тими ж символами, за які вони ще вчора кидали до концтаборів, нехай навіть з приватною власністю – одвічним ворогом марксизму,- аби тільки врятувати власні шкіри з залишками ідеології та «вітчизняною війною». За всяку ціну не допустити відродження української нації! А що ж національний загал українства? Він виявився за сім десятиліть московсько – більшовицької окупації здеморалізованим, без ідеології відродження, без національного керівного центру з самими лишень «солов’ями демократії», що з 1989 і по 91 роки співали три роки біля мікрофонів загальні декларативні промови замість того, щоб обрати керівний центр і визначити засоби і шляхи повернення української державності.
Звичайно, можна створити національний моноліт, а можна розбрестись по дрібних партіях самолюбних гетьманчиків, що ми і зробили. Тепер спробуйте повитягати їх із власних офісів, коли вони мають свою оргтехніку та випускають партійні газети, які крім них самих майже ніхто не читає. А зате гонору, гонору, проше пана!
Ледве спромоглися ми на Конгрес національно – демократичних сил /КНДС/ як уже окремі діячі –- почали виходити з нього, голосно ляскаючи дверима, щоб тільки всі – всі!- бачили їхню принципову амбіцію, а наш улюблений Народній Рух не міг пережити над собою ще якихось непроханих зверхників, тому один із очільників на зборах Київського відділення , наче папуга,знай повторював завчене: «Рух проти КНДС!». Чому? Так і залишилось досі невідомим і, зрештою, погубило і сам Рух.
Звичайно, можна відновлювати здобуте кров’ю української нації, а можна риторично питати:»А яка різниця, яка незалежність?». За відповідями звертайтесь до Вітренко, Азарова і Януковича, вони, на відміну від нас, добре орієнтуються в історичних процесах! А як відновите Українську Народню Республіку, не забудьте запросити до Палацу «Україна» на урочисті збори з цього приводу під портрети Симона Петлюри, Михайла Грушевського, Миколи Міхновського, Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Степана Бандери, Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Августина Волошина, Василя Стуса всіх партайгеноссе та націонал - демократів, що голосували за сурогат незалежності 1991 року. Не забудьте при тому викликати декілька машин швидкої допомоги.
Вкотре наше суспільство чує від декотрих любителів - політологів , що Центральна рада – це – « вчорашній день», що «поїзд уже пішов». Не забудьте їх запитати: невже ви будете продовжувати мандрування у поїзді, до якого ви помилково потрапили, і будете продовжувати в ньому їхати, щоб тільки їхати?
ДЕНЬ ЗЛУКИ. ДЕКЛАРАЦІЯ І РЕЗУЛЬТАТИ.
Софіївський майдан рідко бачив таке зібрання народу, як в День Злуки двох держав- республік: Української Народньої та Західньо –Української Республік 22 січня 1919 року. Війска УНР поповнились високоорганізованим контингентом Української Галицької Армії.
В пам’яті українського народу назавжди залишиться цей великий День об’єднання, а не роздори і протистояння керівництва, причини яких ми мусимо розглядати за допомогою істориків, щоб не допустити повторення помилок. В сьогоднішній день напередодні 22 січня не будемо спинятись на причинах роздору, що привели навіть у грудні того ж року до денонсації Акту Злуки з боку керівництва ЗУНРу і особисто диктатора Петрушевича. День Злуки, як і проголошення незалежності 1У Універсалом, має вікове, неперехідне значення.
І, нарешті, чи сучасна Україна визнала себе правонаступницею Української Народньої Республіки, чи триває завуальоване продовження комуністичних позицій УРСР?
Ось як відбувалась передаче клейнодів Гетьмана Мазепи від імені Українського Уряду на вигнанні в руки вчорашніх партійних функціонерів- стаття з інтернету:
«Щодо другого моменту, який виник у розмовах Миколи Плав'юка з дорадником Президента, то це питання про вживання прізвища Симона Петлюри. Зокрема, були намагання вилучити його з тексту Грамоти. /Ось де комуністи повністю проявили власну мету у проголошенні сурогатної «незалежності» 1991 року!/
Микола Плав'юк з цим категорично не погодився. І на запитання «чому?» сказав, що діяльність Уряду УНР була оперта на рішення Трудового Конгресу, який давав повноваження Уряду схвалювати різні законодавчі акти. Однак ті акти набирали чинності лише за підписом Голови Директорії Симона Петлюри. Таким чином, проігнорувавши Петлюру, ми підважили б легітимність всього цього акту.»
/Вчорашні діячі – перефарбовані повністю або частково комуністи - не знали, як їм викрутитись/
Микола Плав'юк – Президент українського Уряду на вигнанні - запропонував, щоб зміст Заяви був зведений до того, що сучасна Українська Держава є спадкоємницею і правонаступницею Української Народної Республіки.
«Дмитро Павличко швидко зрозумів, про що йде мова. Такий перебіг справи його дещо збентежив, /цікаво – чому збентежив, а не викликав радість?/ і він сказав:
— Я не маю права на це годитись...
— Ну, то нехай годиться той, хто має на це право!
— Але, — відказав Павличко, — таке право має лише Президент Кравчук!
— То й зв´яжіться з Леонідом Макаровичем і скажіть йому про мою думку, — закінчив ту розмову Микола Плав´юк.»
То кого ж нині успадкувала сучасна Україна – Українську Народню Республіку, що було б продовженням єдинного державотворчого процесу, чи тримається і досі за рештки «соціалістичної» УРСР? Судіть самі. Але залишається безперечним фактом: в Україні не знайшлося сил, щоб увійти до приміщення Верховної ради УРСР, оголосити про розпуск незаконного збіговиська і зачитати Акт відновлення Української Народньої Республіки. Люди чекали сигналу. До Верховної ради підігнали бензовоз, як хороший аргумент для переляканого ворога, але «толерантність» Яворівського і переляк перед можливим кровопролиттям зробили свою справу: в Україну мирно впустили її страшного ворога – комуністів, за що ми розплачуємось і по сьогодні.
ЗАЯВА ДЦ УНР У ЗАКОРДОННІ /ЕКЗИЛІ/:
«Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки.
Дано в Києві, 22 серпня 1992 року.
За Державний Центр
Української Народньої Республіки
в екзилі / на вигнанні/
Микола Плав´юк
Президент УНР в екзилі.
Як бачимо, бортьба за незалежну, вільну від комуністичних злочинів Україну триває. Ось чому День 1У Універсалу приховується за гучним відзначенням Соборності. Ось чому повноваження Державного Центру УНР фактично не визнані посткомуністичною владою. Народ Франції визнає і пишається роллю уряду Франції під орудою де Голя в Лондоні в часи німецької окупації, поляки високо цінують свій закордонний в Лондоні уряд Сікорського в часи боротьби за визволення Польщі, тільки ми –українці - відзначаємось байдужістю до національних державотворчих позицій нашого законного представництва – ДЦ УНР. Але час іде, і правонаступництво УНР у сучасній Україні може вирішитись швидче, ніж декому хочеться. Все залежить від нас самих!
Серед загального збайдужіння лише УНА – УНСО перед всенароднім референдумом розпочала збір підписів під закликом відновлення УНР, але через розмежованість та відсутність єдиного керівництва, єдиного інформаційного центру цей високопатріотичний захід лишився і досі не почутим. Про нього просто мало хто знав.
Першим, хто у виступі по радіо на запитання: «Чи проголошення нової незалежності взамін її відновлення було помилкою?» безкомпромісно відповів: - Помилка!- був професор, історик Володимир Сергійчук. Сьогодні в інтернеті з блискучою аргументацією з цього приводу виступила публіцист Оксана Котомкіна. Юрій Шухевич прямо вказує на невірну підміну святкування Дня незалежності 1918 року святом Злуки.
Заява пана Плав’юка є принциповою позицією державного діяча, на фоні якої посткомуністична дрібнота, що сприяє продовженню окрадення української нації, пам’ятаєте у Шевченка «Присплять лукаві – і в огні її окраденую збудять!». Боягузливо уникає визнання єдиного законного Акту першого проголошення незалежності і наша балакуча «еліта», яка своїми викрутасами заслуговує на повне забуття разом з усіма наймитами тоталітаризму і експансії, тих українців, які належать до української нації лише за правом прописки. Нам же належить виголосити, що прямою правонаступницею Української Народньої Республіки є безумовно сьогоденна Україна, законне право якої нам –ветеранм і молоді- слід поновити, не зважаючи на спротив залишків окупаційної влади та їх прихильників.
А тепер погляньмо на наше продовження національно- визвольних змагань за нових умов мирного співіснування національно – державницьких і відверто антиукраїнських сил.
Двадцятий рік голосно ремствуємо на відсутність єдності і плодимо до нескінченності нові партії, ніби під копірку списуючи історію помилок Центральної ради. Партії штовхаються ліктями в боротьбі за власні партійні пріоритети. Голову Міської ради неможливо обрати українським загалом, бо десятки , а той сотні претендентів – у кожного з партій свій !- забезпечують перемогу таким нікчемам як Черновецький, бо ота партійна самолюбива чернь рве Україну на частини власним амбіційним глупством. І чим активніше працює та чи інша партія, тим вона стає небезпечнішою для єдиного фронту державницьких сил, хоч її діяльність в рамках Українського національного конгресу могла б бути набагато ефективнішою за умов її підтримки представниками всіх націонал – державницьких громадських об’єднань Хіба керівникам партій не зрозуміла приреченість України через розпорошення партійних сил, хіба їм і подібним не далися взнаки уроки Центральної ради? Хіба їм не зрозуміла радість ворогів України через ганебне протистояння одних національно- свідомих українців перед другими?
На сьогодні в Україні, дякуючи безпринципності різноманітних угодовців, склалася дивовижна ситуація: на міжнародному рівні засуджено комуністичний режим Радянського союзу, спорідненого за методологією фашистської Німеччини, засуджено організаторів голодоморів і політичних убивств, але тих бійців опору, які збройно повстали проти сьогодні засуджених фашистсько- комуністичних режимів, не тільки не вважають воюючою стороною, але, навіть, не хочуть визнати борцями за незалежність України, більше того, не визнається навіть право України на самозахист перед обличчям агресора, так, ніби, найвищим проявом патріотизму і захисту національної гордості українства / у Леніна це звучить, як «національна гордість великоросів» / є підкорення органам ГПУ – НКВД – МГБ – КГБ на добровільну смерть від голодоморів, у концтаборах та агресивних війнах, за які СРСР був виключений із Ліги націй за розв’язану агресію проти Фіндляндії.
Сьогодні перед українським роз’єднаним суспільством постає задача: як подолати роз’єднання національно – державницьких сил,щоб не повторювати помилки Центральної ради, які ведуть до вже відомих результатів? Ми мусимо твердо визначити пріоритет законів Центральної ради і почати з відновлення діяльності Державного Центру УНР, створеного на перших кроках з представників українських національно – державницьких сил. На черзі – скликання 1У Українського національного конгресу і прийняття народної конституції . І з цим треба поспішати, тому що правлячі напів і повністю кримінальні кола готують новий зашморг – нову «всенародню Конституцію», яку приймуть без участі народу. Кожна з національних організацій повинна взяти на себе обов’язок добровільно і безвідмовно виконувати прийняті і узгоджені рішення ДЦ УНР, починаючи від висування єдиного кандидата на виборах і до заклику взятися до зброї, якщо Україні буде загрожувати зовнішня або й внутрішня небезпека. Без самодисципліни ми обов’язково програємо, як програли вибори президента. Ті «гетьманчики», які побажають бути на чолі виключно своїх окремішніх партій, мусять бути оголошеними поза нацією, члени їх партій на прохання ДЦ УНР повинні покинути ряди розкольників, якими б галасливими фразами вони не прикривали своє політичне міщанство і хутірський апломб. Не треба боятись сміливих рішень, аби вони не були фальшивими. Пам’ятаймо заклик Бі-Бі-Сі до о радянського керівництва: не розправлятись жорстоко з тими, хто прагне незалежної України, бо жорстокість не може бути виправданням у боротьтбі з ідеями, якими б донкіхотськими вони не були. Як бачимо, донкіхотські ідеї ,з точки зору обережних діячів західної демократії, часом збуваються у вигляді відродженої держави самостійної України. Шануймо ж її!