Національний університет водного господарства та природокористування В. П. Окорський Основи менеджменту Навчальний посібник Рівне 2009

Вид материала

Документы

Содержание Тема 1. Сутність, роль та методологічні основи менеджменту Наука менеджменту. Мистецтво менеджменту Вхід вихід Суб’єктом управління Об’єкт управління Прийняття рішення Закон попиту Закон прибутковості Закономірності управління Принципи управління Давні організації Школа наукового управління (1885 – 1920 р. р Людський фактор Адміністративна (класична) школа управління (1920-1950 р. р.) Школа людських стосунків (1930 – 1950 р. р.) Школа поведінкових наук (1950 – до теперішнього часу) Системний підхід

Подобный материал:

• Затверджую міністерство освіти І науки україни ректор національний університет водного, 1187.18kb.
• Методика обліку амортизації І зносу матеріальних необоротних активів підприємств будівельного, 119.18kb.
• The particular qualities of organization of accounting on public enterprises on their, 222.02kb.
• Ліхо О. А., к с-г н., доцент, Веремійчик І. А., аспірант, Волощук В. П., студент, 76.4kb.
• Удк 631. 468: 631. 81 Гаврилюк В. А., к с. г н.,, 157.57kb.
• Міністерство освіти І науки України Національний університет водного господарства, 418.14kb.
• Міністерство освіти І науки України Національний університет водного господарства, 250.93kb.
• Удк 658. 589 Сіпайло Л. Г., асистент, 133.64kb.
• Удк 631. 164. 23 Немкович О. Б., здобувач, 124.73kb.
• Сівак В. М., к т. н., доцент, 133.26kb.

Тема 1. Сутність, роль та методологічні основи менеджменту

Основні питання: 1.1.Менеджмент як специфічна сфера людської діяльності. 1.2.Сутність категорій “управління” та “менеджмент”. 1.3.Менеджмент як наука і мистецтво управління. 1.4.Менеджмент як організація управління підприємством. 1.5.Менеджмент як процес прийняття управлінських рішень. 1.6.Менеджери та підприємці – ключові фігури ринкової економіки. 1.7.Закони, закономірності та принципи менеджменту.

1. Менеджмент як специфічна сфера людської діяльності
   

Древні філософи вважали, що причиною зубожіння суспільства, як правило, є відсутність належного управління або порушення старшинства між людьми.

Процеси управління як особливий вид людської діяльності виникли з потреби забезпечити цілеспрямованість і погодженість роботи людей. Якщо окремий працівник сам управляє своєю працею, то колектив працівників потребує майстра, тобто керівника, який здійснює функцію управління. Отже, управління виникло з потреб координації і погодження розподіленої праці. Більшість вчених вважають, що в історичному плані управління як діяльність виникло в період другого великого суспільного поділу праці – відокремлення ремесла від землеробства.

Розвиток і концентрація виробництва викликав виникнення практичного управління, а не наукової діяльності в цій галузі. Саме практика виявила необхідність більше уваги приділяти управлінню, саме практика показала залежність успіхів у виробництві від успіхів в управлінні.

Історичні тенденції розвитку менеджменту підтвердили формулу: практика породжує думку – думка породжує науку – розвиток науки вимагає вивчення історії – знання минулого втілюються в проекти майбутнього.

У сучасних умовах здійснюється перехід до ринкових форм господарювання, формується відповідна інфраструктура економіки з новими формами відносин між виробничою та соціальною сферами суспільства, до управління залучаються фахівці нової формації.

Управління соціально-економічними процесами – це особливий вид трудової діяльності, який здійснюється фахівцями, що володіють різноманітними знаннями та навиками, здатними здійснювати вплив на велику кількість людей з метою координування їх діяльності.

Враховуючи ці обставини постає завдання підвищити рівень підготовки фахівців для управлінської діяльності використовуючи загальнотеоретичні підходи до побудови та реалізації системи управління соціально-економічними процесами.

Наука про управління виникла на стикові багатьох наук, в її основі лежить синенергетичний ефект – властивості досягти потрібних результатів шляхом поєднання наукових досягнень, таланту та особистих якостей керівника.. Задача управління ускладнюється необхідністю аналізу наукового процесу реального економічного життя суспільства з метою забезпечення узгоджених дій великої кількості людей, що приймають участь у виробництві, створенні та розподілі продукції і послуг при використанні різних ресурсів.

Виникнення сучасного менеджменту ґрунтується на раціональних засобах прийняття рішень. Організації більше не могли працювати у залежності від примх декількох осіб.

Зрілий сформований ринок, який передбачає поширення ринкових відносин на більшість суспільних процесів, слід розглядати як найважливішу передумову та умову капіталістичного управління. Менеджменту, який функціонує у відповідності до законів ринку, притаманна відома об’єктивність і незалежність як перед користолюбством власників засобів виробництва, так і перед авторитарною волею правлячих чиновників. Притаманні ринковим операціям ризик і невизначеність наштовхують на розвиток у менеджерів якостей самостійності та відповідальності за свої кроки. З іншого боку, нестабільність рівноваги ринкової кон’юнктури стимулює постійний пошук організаційно-управлінських і науково-технологічних новацій.

Велике значення менеджменту було визнано у 20 – 30-их роках XX століття. Тоді вже стало ясно, що діяльність з управління людьми перетворилося в професію, галузь знань – в самостійну дисципліну, а соціальна група – в досить впливову суспільну силу. Зростання ролі цієї суспільної сили змусила говорити про “революцію менеджерів”.


1.2. Сутність категорій “управління” та “менеджмент”

Світ, що оточує нас, складається з трьох компонентів: неживої та живої природи і людського суспільства, де процеси управління поділяються наступним чином:

1. в неживій природі – технічні системи;
   
2. жива частина природи – біологічні системи:
   
3. в суспільстві – соціальні системи.
   

Процеси управління в технічних та біологічних системах є досить простими. Найбільш складні процеси управління відбуваються в суспільстві, оскільки вони потребують управління діяльністю людей, об’єднаних у групи, колективи, класи з їх різноманітними інтересами.

В останні роки в Україні досить широко використовується термін “менеджмент”, який по суті є аналогом терміна “управління”, його синонімом.

Що спільного та відмінного у цих двох поняттях?

Термін “управління” значно ширшого значення, оскільки має відношення:

а) до різних видів людської діяльності (приклад управління космічним кораблем, управління термоядерною реакцією);

б) до різних сфер діяльності – управління державою;

в) до органів управління – державні і громадські організації, підприємства та їх об’єднання.

Термін “менеджмент” походить від англійського manage – управління, керування і має американське походження та не переводиться дослівно на іншу мову. В англомовних країнах цей термін застосовується в різних значеннях, але завжди стосовно управління господарською діяльністю.

Менеджмент – це уміння досягти поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей. Менеджмент – функція, вид діяльності по керівництву людьми в самих різноманітних організаціях.

Український економіст Валерій Терещенко підкреслює, що менеджмент базується на соціології, суспільних відносинах, психології. Олег Білоус та Євген Панченко вказують на те, що менеджмент забезпечує реалізацію мети організації – задоволення соціальних потреб через ринок, тобто виробництво товарів та надання послуг.

Або, менеджмент – це система організації колективної праці, ефективного використання ресурсів, концентрації зусиль на безперервному підвищенні якості роботи персоналу організації.

Отже, застосування терміну “управління” правомірне щодо загальної характеристики будь-якого виду людської діяльності, а “менеджмент” – щодо змісту, форм і методів конкретного управлінського впливу суб’єкта на об’єкт управління в умовах ринкових відносин.

До основних завдань менеджменту відносяться:

1. менеджмент існує заради результатів, яких організація досягає у зовнішньому середовищі;
   
2. менеджмент повинен визначати, яких результатів необхідно досягти: менеджмент зобов’язаний мобілізувати ресурси організації на досягнення цих результатів;
   
3. менеджмент призначений для того, щоб люба організація мала можливість досягти запланованих результатів у зовнішньому середовищі, за межами організації;
   
4. у сферу відповідальності менеджменту входить усе, що впливає на продуктивність організації і результативність її діяльності.
   

Рис 1.1. Підходи до вивчення менеджменту

3. Менеджмент як наука і мистецтво управління
   

Під науковою базою менеджменту слід розуміти систему наукових знань, яка складає теоретичну основу практики управління, забезпечує практику менеджменту науковими рекомендаціями.

Основа будь-якої науки – це можливість об’єктивно виміряти явища, які вивчаються. Багато процесів в управлінській практиці важко піддаються вимірюванню внаслідок того, що відсутній механізм їх описання й аналізу. Це дає можливість керівникам – практикам стверджувати, що управління є швидше мистецтвом, якому можна навчитися тільки через досвід і яким досконало можуть володіти лише люди, які мають до цього талант.

Про те, що управління – це складна наука, говорить головний аргумент науковості – наявність його загальних принципів, які визначають різні аспекти управління системами, а також власна методологія та конкретні методики здійснення процесу управління.

Суттєвий вклад у розвиток теорії управління внесли математика, статистика, інженерні науки, які допомогли змоделювати, оптимізувати або кількісно обґрунтувати управлінські явища, які раніше не підлягали вимірюванню.

З появою економіко-математичних методів і ЕОМ настала ера переходу від якісного описання управлінських ситуацій, які виникають, до кількісного їх аналізу та обґрунтування. Нині в науці управління йде заміна словесних міркувань і описового аналізу моделями, символами та кількісними значеннями. Це доводить, що управління – це наука, хоча й достатньо молода.

Результативний менеджмент – це поєднання науки і мистецтва.

Наука менеджменту. Багато проблем і суперечних питань менеджменту можна вирішити раціональним, логічним, об’єктивним і систематизованим способами. Менеджери можуть збирати дані, факти та об’єктивну інформацію; використовувати математичні моделі і технічні прийоми ухвалення рішень для досягнення мети.

Таблиця 1.1

Основні теоретики, що формували менеджмент як науку на початку XX століття

№ п/п	Вітчизняні вчені	№ п/п	Зарубіжні вчені
1	2	1	2
	Михайло Вольський (1834 - 1876)		Фредерік Тейлор (1856-1915)
			продовження табл. 1.1
	2	1	2
	Михайло Драгоманов (1841 - 1895)		Генрі Гантт (1861 - 1919)
	Сергій Подолинський (1850 - 1891)		Генрі Форд (1863-1947)
	Михайло Туган-Барановський (1865 – 1919)		Френк Гілбрет (1868 - 1924) і Ліліан Гілбрет (1878-1972)
	Едвін Гаусвальд (1868 - 1942)		Мері Паркер Фоллет (1868- 1933)
	Олександр Богданов (1873 - 1928)		Елтон Мейо (1880-1949)
	Євген Слуцький (1880 - 1948)		Ліндал Урвік (1891 - 1983)
	Валерій Терещенко		Дуглас МакГрегор (1906- 1964)
			Абрахам Маслоу (1908 - 1970)
			Фредерік Герцберг (1923 р.н.)
			Кріс Арджиріс (1925 р.н.)

В менеджменті, як і будь-якому виді людської діяльності, є щось таке, що не піддається кількісному аналізу. Оце “щось таке” відноситься до мистецтва управління. Обґрунтування мистецтва управління, яким володіють лише окремі люди, є частиною науки управління. З іншої сторони, оволодіти мистецтвом будь-якої професії, в тому числі й професії управлінця – менеджера, можна тільки за допомогою пізнання науки управління.

Мистецтво менеджменту. Хоча менеджери мусять намагатися, наскільки це можливо, бути науковцями, вони часто повинні вирішувати проблеми на підставі інтуїції, досвіду, інстинкту та особистої проникливості. Покладаючись на концептуальні, міжособові і комунікаційні навики, менеджер змушений вибирати між різними варіантами дій, що виглядають однаково привабливо.


1.4. Менеджмент як організація управління підприємством

Організація складається з підрозділів, служб, відділів, які займаються реалізацією певних задач (завдань) для досягнення цілей. Ці підрозділи являють собою групи людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети, тобто мова йде про управління організацією.

Менеджмент як орган або апарат управління часто являє собою керівний склад організації, який представляє її та діє від її імені. Орган управління може виступати в якості суб’єкта управління, а процес управління організацією – як об’єкт управління (рис. 1.2).


А

Зовнішнє середовище




ВХІД ВИХІД


Рис. 1.2. Схема процесу управління


На рис. 1.2. застосовані позначення:

X – інформація про зовнішній вплив на керований об’єкт;

Z – інформація на виході про поточну поведінку системи;

A – вплив, що задається ззовні і визначає необхідний режим функціонування системи;

Y – керуючий вплив суб’єкта на керований об’єкт.

Суб’єктом управління може бути окрема людина або група людей. До суб’єктів управління відносяться також відповідні суспільні інститути (організації, установи) працівники апарату управління.

Суб’єкт управління повинен:

• володіти здатністю свідомо визначати цілі;
  
• розробляти і вибирати способи впливу та засоби досягнення прийнятих цілей;
  
• здійснювати процес управління.
  

Суб’єктами управління не можуть бути предмети неживої природи.

Об’єкт управління – це керована ланка, елемент системи управління, який сприймає управлінську дію з боку інших елементів. У виробничих системах об’єкти управління є організаційно відокремленими підрозділами, дільницями, цехами, філіалами підприємств.

За допомогою управлінської праці здійснюється взаємодія між суб’єктом та об’єктом управління, яка реалізує управлінські відносини. Щоб така взаємодія була ефективною, необхідно виконання наступних умов:

• суб’єкт та об’єкт управління повинні відповідати один одному, тобто мають бути сумісними у процесі функціонування;
  
• у рамках єдності суб’єкт та об’єкт управління повинні мати відносну самостійність. Якщо об’єктом управління виступають живі люди, які мають свої власні інтереси, намагання, погляди на ситуацію, вони повинні мати можливість реалізувати їх на практиці. За відсутності такої можливості люди перестануть проявляти активність або застосують усі можливості, щоб досягти свого;
  
• суб’єкти та об’єкти управління повинні взаємодіяти між собою, спираючись на принципи зворотнього зв'язку і реагуючи певним чином на управлінську інформацію, отриману одним від іншого;
  
• як суб’єкти так і об’єкти управління повинні бути зацікавлені в чіткій взаємодії: одні – давати необхідні команди, інші – забезпечити їх своєчасне виконання. Можливість суб’єкта управляти обумовлена готовністю об’єкта виконувати команди, які поступають.
  

У сьогоднішній практиці нерідко застосовується закон Х. Л. Менкена: „Хто вміє – працює, хто не вміє – вчить інших, хто не може вчити – управляє, хто не вміє управляти – править”.

5. Менеджмент як процес прийняття
   

управлінських рішень

Люба ситуація, що виникла в процесі управління є задачею для менеджера і вимагає від нього прийняття рішень. Всяке управлінське рішення – це результат зворотнього зв’язку з ринку та іншими факторами зовнішнього середовища.

Прийняття рішення – прерогатива менеджерів різних рівнів, які мають відповідні повноваження. Менеджер розглядає прийняте рішення з точки зору осіб, які відповідають за доведення рішення до виконавців і осіб, які забезпечують контроль виконання.

Аналіз інформації та прийняття на її основі управлінських рішень складають технологію менеджменту.

Процес функціонування системи управління включає роботу з її вдосконалення, оскільки сучасний менеджмент базується на раціональних способах прийняття рішень.

В процесі розвитку менеджмент перетворився у найважливіший фактор подальшого розвитку і прогресу сучасного суспільства. Особливість менеджменту в соціально-економічних умовах України заключається в тому, що ефективне використання виробничого потенціалу підприємств безпосередньо пов’язане з формуванням промислового менеджменту як організуючої основи розвитку підприємництва.

5. Менеджери та підприємці – ключові фігури ринкової економіки
   

Коли говорять “менеджер”, то розуміють під цим терміном професійного управляючого, представника особливої професії, а не просто інженера або економіста, що займаються управлінням.

Менеджери – це професійні управляючі, головні завдання яких– координування та організація діяльності колективів на основі об’єктивних законів і закономірностей.

Термін “менеджер” має досить широке розповсюдження і відноситься до:

• організатора конкретних видів робіт в межах підрозділів або програмно-цільових груп;
  
• керівника організації або її підрозділів;
  
• керівника з позиції його відношення до підлеглих;
  
• адміністратора любого рівня управління, який організовує роботу.
  

Менеджмент як практика виник і розвивається в зв’язку з необхідністю передачі власником капіталу і засобів виробництва організаційно-виконавчих функцій професійному управляючому – менеджеру для досягнення цілей організації.

Менеджери здійснюють функції планування, організації, інтеграції, контролю і координування, стимулювання діяльності підлеглих. У результаті здійснення оптимального координування усіх спеціалізованих елементів виробничого процесу забезпечується цілісність системи, результати функціонування якої можуть перевищувати суму вкладів складових елементів.

Менеджерам належить вирішальна роль у прийнятті управлінських рішень, правильному використанні наявних ресурсів, забезпеченні життєдіяльності підприємства і досягненні поставлених цілей.

Поняття “менеджмент” досить часто асоціюється з поняттям “бізнес”. Бізнесмен і менеджер – це не одне і теж. Бізнесмен – це той, хто “робить гроші”. Ним може бути ділова людина, яка ніким не управляє, або крупний власник, який не має постійної керівної посади в організації, але є власником її акцій. Менеджер обов’язково займає постійну посаду і в його підпорядкуванні знаходяться люди. На думку канадського вченого Х. Вудса, “менеджер як виконавська особа власника або роботодавця виконує функції з управління персоналом і в цій якості є залежним від роботодавця”.

Підприємець - це особа, яка вкладає власні засоби в організацію справи і бере на себе ризик, пов'язаний з його результатами, організацією нового підприємства з розробкою нової ідеї, нової продукції або нового виду послуг, які пропонуються суспільству, а також повну відповідальність за кінцеві результати діяльності. Підприємець здійснює господарську діяльність від свого імені й на власний ризик. Важливо відзначити, що терміни „підприємець” і „менеджер” не є синонімами.

Кардинальна відмінність між підприємцем і менеджером полягає в тому, що підприємець генерує ідею, реалізовує її за власні, залучені або позичені кошти та наймає менеджера для керівної роботи, який здійснює управління створеною підприємцем організацією. Відмінності між менеджером і підприємцем наведено у таблиці 1.2.

Таблиця 1.2

Відмінності між менеджером і підприємцем

Ознаки	Характерні особливості
	Менеджер	Підприємець
1	2	3
1. Формальний статус	Є найманим працівником, залученим на певних умовах	Відкриває справу, виступає в ролі власника та наймає менеджера
		продовження табл. 1.2
1	2	3
2. Виробничо - господарська орієнтація	Зорієнтований на виконання цілей і досягнення ефективності наданих йому у розпорядження ресурсів	Зорієнтований на пошук нових можливостей
3. Здійснення задуманого	Приймає рішення та забезпечує їх виконання будь - якою ціною	Ризикує, тобто може замінити ідею, яка виявилась нежиттєздатною
4. Залучення ресурсів	Залучає ресурси з метою забезпечення роботи організації, тому зацікавлений у їх нагромадженні	Залучає ресурси для досягнення визначеної мети, виявляє гнучкість, використовує оренду, кредит, лізинг тощо
5. Матеріальні інтереси	Отримує винагороду за свою працю	Є власником і розпорядником ресурсів, бере участь у прибутках, отримує дивіденди
6. Ставлення до побудови організації	Використовує організаційну структуру управління, яка склалась, і має ієрархічну природу	Надає перевагу горизонтальним організаційним структурам, які спираються на неформальні зв’язки

Якщо підприємець живе майбутнім, то менеджер – минулим, якщо для підприємця важливий контроль, то для менеджера – порядок.

Якщо підприємець прагне до перемін, то менеджер зі всіх сил старається зберегти статус-кво.

Менеджер – це людина, яка йде слідом за підприємцем, щоб усунути безлад, створений останнім.

Ролі менеджера і підприємця певною мірою можуть збігатись. Так, підприємець, який започаткував нове підприємство, може його очолити, тобто стати менеджером. А менеджер може відкрити власну справу й стати підприємцем. Однак збіг ролей менеджера і підприємця тимчасовий, оскільки через певний час функції працівників конкретизуються і вони займають відповідні позиції в організації. Тривале поєднання ролей „підприємець - менеджер” можливе лише на невеликих підприємствах.

Синтез підприємницького бачення перспектив і прагматизму менеджера створює основу для розвитку організації.

В США підготовка управлінських кадрів як самостійна галузь освіти виникла ще в 1881 р. і нині майже 80% топ-менеджерів мають спеціальну освіту.

Сучасний вітчизняний власник малого підприємства тільки на 10% є підприємцем, на 20% - менеджером і на 70% - спеціалістом.


1.7. Закони, закономірності та принципи менеджменту

Основою створення і функціонування організації виступають закони менеджменту. Вони об’єктивні, а їхня дія виявляється тільки в діяльності людини.

Закони та закономірності менеджменту відображають об’єктивні й достатньо стійкі зв’язки та взаємодії елементів систем в просторі (в структурах), й у часі (процесах, явищах).

Закони менеджменту мають економічний зміст. Економічні закони виявляються при формуванні механізмів і методів управління, а також у результатах діяльності колективу організації.

Врахування лише економічних законів в управлінні недостатньо для ефективної роботи організації. Менеджмент – це специфічний вид трудової діяльності, тому його відносини і залежності формуються під впливом власних законів.

На управління виробництвом впливають, крім економічних законів, ще й закони соціології, кібернетики тощо. З метою підвищення ефективності виробництва, вирішення соціально-економічних завдань будь-яка організація повинна керуватись наступними об’єктивними економічними законами:

1. Закон попиту. При зниженні ціни попит має тенденцію до зростання і за її підвищення – до зменшення. З підвищенням попиту на окремі товари зростають ціни на них, а отже, і прибуток товаровиробників.
   
2. Закон пропозиції свідчить про те, що запропонована для продажу кількість товару залежить від ціни на нього.
   
3. Закон економії часу передбачає раціональне розміщення елементів управління у просторі, яке забезпечувало б мінімізацію витрат часу на їх взаємодію.
   
4. Закон синергії стверджує, що існує таке поєднання елементів управління, яке забезпечує отримання результату більшого за сумарний результат виокремленого функціонування цих елементів.
   
5. Закон синхронізації свідчить про важливість злагодженої взаємодії елементів управління в часі для забезпечення його ефективності.
   
6. Закон прибутковості. Виробничо-господарська діяльність організації повинна бути прибутковою, тобто дохід має перевищувати витрати. Прибуток є основою перспективного розвитку організації.
   

Крім економічних законів, в управлінні використовуються ще й закони соціології, так як кожна людина належить одночасно до багатьох суспільних спільнот.

Необхідно звернути увагу на слідуючі закони соціології, якими повинен вміло користуватись менеджер: а) закон соціалізації особистостей; б) закон соціальної структуризації організації; в) закон соціального статусу (соціальних ролей); г) закон соціальної мобільності; д) закон індивідуальної і соціальної психології людини тощо.

Закономірності управління відбивають об’єктивно існуючі, істотні взаємозв’язки різних елементів що повторюються, а також явищ у процесі управління.

Хміль Ф. І. [29 с. 197-201] виділяє наступну систему закономірностей менеджменту:

а) відповідність організації та управління стану розвитку суспільства;

б) диверсифікація виробництва та управління;

в) співвідносність керуючої і керованої систем;

г) децентралізація і демократизація управління;

д) визначальна роль людського фактора у виробництві й управлінні.

Принципи управління – керовані правила, що визначають основні вимоги до систем, структур й організації управління.

Загальні принципи менеджменту мають відповідати таким вимогам: визначати загальні положення, властиві організаціям різних типів і видів; відповідати законам розвитку природи, суспільства і бізнесу; об’єктивно відображати сутність явищ і реальних процесів управління організацією; бути визнаними суспільством.

Основоположний принцип менеджменту – забезпечення прибутковості бізнесу, процвітання підприємництва і максимум добробуту персоналу фірми. Як відомо, принципи раціонального управління вперше було сформульовано основоположниками наукового менеджменту – Ф. Тейлором, Г. Емерсоном, А. Файолем. Частину принципів сформульованих даними вченими будемо розглядати пізніше.

Загальні принципи управління характеризуються тим, що мають універсальний характер, впливають на всі сфери управління і на всі галузі народного господарства.

До загальних принципів управління можна віднести:

а) цілеспрямованість; б) принцип плановості управління; в) компетентність; г) дисципліну; д) стимулювання; е) ієрархічність.

До сучасних принципів менеджменту Шегда А. В. [39 с. 145-146] відносить такі: 1) пріоритет споживача; 2) надійне обслуговування; 3) швидкість і зручність; 4) висока якість; 5) доступні ціни; 6) допомога іншим підприємцям у досягненні успіху; 7) високі стандарти діяльності; 8) орієнтація на перспективу розвитку; 9) орієнтація на кінцеві результати діяльності та ін.


Запитання для повторення і обговорення

1. Що означає термін “управління”? Для чого воно необхідне?
   
2. Наведіть основні сфери застосування терміна “управління”.
   
3. Розкрийте суть категорії “менеджмент”.
   
4. Що спільного та відмінного у поняттях “управління” і “менеджмент”?
   
5. Навести основні підходи до вивчення менеджменту.
   
6. Роль українських вчених у розвитку менеджменту як науки управління.
   
7. Наведіть графічне зображення процесу управління та дайте пояснення.
   
8. Що означає вислів: “менеджмент як організація управління підприємством”?
   
9. Що включає в себе термін “технологія менеджменту”?
   
10. Наведіть приклад різних формулювань категорії “менеджмент”.
    
11. Термін “менеджер” відноситься до ...? Наведіть приклад підприємця, менеджера. Що спільного та відмінного між ними?
    
12. Назвати основні принципи менеджменту.
    
13. Дати коротку характеристику основним законам менеджменту.
    
14. Охарактеризуйте властивості суб’єкта та об’єкта управління.
    
15. Розкрийте умови ефективної взаємодії між суб’єктом та об’єктом управління.
    
16. В чому проявляється мистецтво управління?
    
17. Основні закони менеджменту та їх характеристика.
    
18. Розкрити суть основних принципів управління.
    
19. Дати коротку характеристику сучасним принципам менеджменту.
    

Тема 2. Еволюція управлінської думки

Основні питання. 2.1.Зародження управлінської праці в історичному аспекті. 2.2.Розвиток управління до початку XX століття на території Російської імперії. 2.3. Передумови виникнення науки управління. 2.4.Еволюція шкіл і концепцій менеджменту. 2.5.Етапи розвитку управлінської науки в Україні. 2.6.Особливості формування сучасної моделі менеджменту в Україні.


2.1. Зародження управлінської праці в історичному аспекті

В історичному розвитку сучасна наука управління утвердилась як особлива галузь знань, що сформувалась в основних концептуальних положеннях, стала предметом вивчення.

Практика управління дуже давня. На глиняних табличках, датованих III тис. до н.е., знайдено відомості про комерційні угоди та закони стародавніх держав. Це чіткий доказ існування практики управління.

На шляху свого становлення та вдосконалення управлінська праця пройшла декілька етапів, або як їх називають управлінськими революціями.

Перша управлінська революція відбулася в стародавньому Шумері.

Друга – відноситься до 1760 р. до н.е. і пов'язується з діяльністю царя Хаммурапі, який видав Кодекс законів управління державою для регулювання суспільних відносин між різними соціальними групами населення.

Третя революція відбулася за часів управління Навуходоносора II (682 – 605 р.р. до н.е.). Вона була спрямована на поєднання державних методів управління з контролем за діяльністю у сфері виробництва і будівництва.

Четверта – датується XVII – XVIII ст.н.е. і пов’язана із зародженням капіталістичних відносин у світі.

П’ята управлінська революція мала місце в кінці XIX – на початку XX ст. ЇЇ часто називають бюрократичною, не дивлячись на велике значення революційних перетворень. Розвиток менеджменту – це в основному еволюційний процес. Він характеризується безперервністю і відображає зміни, які відбуваються в суспільстві, економіці, всій системі соціально – економічних відносин.

Давні організації. Висячі сади Вавилону, піраміди Єгипту могли з’явитися на світ тільки внаслідок скоординованих, організованих зусиль. З плином часу, управління організаціями ставало більш чітким і складним, а самі організації – все сильніші та стійкіші.

Сьогодні історичні процеси менеджменту структурують за етапами розвитку управлінської думки, виділяючи школи, які йдуть одна за іншою в часі і доповнюють одна одну новим розумінням суті управління. Але наукові школи народжуються вслід за практичними потребами і реальними проблемами розвитку практики управління.

У сиву давнину створювались великі організації, які мали формальну структуру і відповідні рівні управління. Прикладом може бути імперія Олександра Македонського 350 р. до н. е. (пізніше Римська імперія), керівництво якою здійснювалось структурою, що включала імператора, його довірених осіб, губернаторів провінцій, митників, збирачів податків і наглядачів за роботою рабів.

Організація сучасних армій побудована за принципами, які діяли ще в легіонах Стародавнього Риму. Прикладом, також може служити структура управління католицькою церквою, яка понад двадцять століть залишається незмінною і має структуру: головний керівник – папа Римський, кардинали, архієпископи, єпископи і парафіяльні священики.


2.2.Розвиток управління до початку XX століття на території Російської імперії

Розвиток менеджменту в Російській імперії йшов зверху до низу, а на заході – знизу до верху.

На кінець XVII століття в Російській імперії з’являються великі промислові підприємства, що змусило царя Петра I проводити реформування структур влади, для управління державою було засновано Сенат. Одним з найважливіших управлінських перетворень Петра було створення регулярної армії з відповідною структурою.

Приклад. Петро I (1672 – 1725) впровадив у Росії нове літочислення, яке стало здійснюватись не від створення світу, а від Різдва Христового. Новий рік став святкуватись 1 січня, як у Європі, замість 1 вересня.

Бажання Петра I ліквідувати економічну відсталість Росії змусило здійснити корінні перетворення в центральному і місцевому управлінні всіх сфер життя.

Основні постулати того часу:

• заставити всіх людей працювати з повною віддачею;
  
• рішуче боротися з непродуктивними втратами, здійснювати сувору економію у всьому, боротися з розкішшю.
  

У XVIII столітті з метою вдосконалення управління великими територіями Російської імперії Катерина II поділила державу на 50 губерній на чолі з губернатором. Кожна губернія ділилася на 10 – 15 уїздів.

В 1801 році за царя Олександра I було видано маніфест про створення міністерств, які заміняли діючу до цих пір систему петровських колегій. Для об’єднання діяльності міністерств створювався Комітет міністрів.

За пропозицією М. М. Сперанського державну владу було розділено на: законодавчу – Державна Дума; виконавчу – міністерства, підпорядковані Думі і судову – Сенат.

Законодавчу структуру утворювали думи – волостні, уїздні, губернські і державна. Виконавчою владою є управління місцевих дум, що вибираються місцевими громадами.

Відміна імператором Олександром II кріпосного права в 1861 р. привела до земської, судової і військової реформ. Впровадження земського управління сприяло розвитку органів самоуправління, що було кроком до розвитку соціально-економічного і культурного життя держави. Однак на території Правобережної України земства не впроваджувались.

До заслуг земської системи самоуправління відносяться розвиток системи освіти та охорони здоров’я.

Початок XX століття знаменний як “ера Вітте”, що був міністром шляхів сполучення, міністром фінансів, головою Кабінету міністрів.

Аграрна реформа, автором якої був П. А. Столипін – визначне соціально-економічне перетворення земельних відносин, яке зачепило також Україну на початку XX століття вплинуло на всі сторони соціального, економічного та політичного життя імперії і визначило її поступальний розвиток.

Після революції у 1917 році головним завданням Всеукраїнського центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) в галузі державного управління було планування (план ГОЕЛРО 1920р.), у зв’язку з чим створено державну комісію Держплан.

В. І. Ленін пропонував впроваджувати наукові основи організації і управління виробництвом. Він пропонував організувати в Росії вивчення і викладання системи Тейлора та пристосувати її до нових умов – державної власності.


2.3. Передумови виникнення науки управління

До початку XX століття ніхто не задумувався над тим, чи потрібно керувати організаціями системно. Однак, з розвитком бізнесу все частішими та значнішими стають науково-технічні нововведення. Представники управлінської праці починають глибше усвідомлювати існування зовнішніх сил, діям яких підвладні організації.

В XX ст. в більшості країн світу відбувається концентрація капіталу, виникають великі підприємства, трести, концерни. Функція управління дедалі розширюється і диференціюється на окремі різновидності управлінської праці, які в сукупності стають “комбінованим управляючим”, що об’єднує тисячі працівників сфери управління.

На цей період припадає різке розмежування функцій володіння і функцій управління капіталом: як правило управління виробничо – господарською діяльністю організацій здійснюють наймані фахівці – менеджери. Яскравим прикладом в історії розвитку практики менеджменту де не відбулось розмежування функцій володіння і управління капіталом був Г. Форд, який особисто виконував усі функції з управління власними заводами.

Перший вибух інтересу до управління відзначений у 1911 році з виходом у світ книги Ф. Тейлора “Принципи наукового управління”. Вона традиційно вважається початком визнання управління як науки і самостійної галузі досліджень.


2.4. Еволюція шкіл і концепцій менеджменту

Бурхливий розвиток практичного менеджменту в кінці XIX на початку XX ст. сприяв заснуванню наукових шкіл, які займались розробкою теоретичних основ менеджменту.

Школа наукового управління (1885 – 1920 р. р.) базується на діяльності її засновників Ф. Тейлора, Френка і Ліліан Гілбретів, Генрі Гантта, Г. Форда.

Фредерік Тейлор віднесений до засновника сучасного менеджменту, він першим надав поняттю “менеджмент” визначеності назвавши його “організацією виробництва”. В книзі “Принципи наукового управління” Тейлор сформулював ряд постулатів, які пізніше одержали назву “тейлоризм”. Він запропонував чітку наукову систему знань про закони раціональної організації праці, складовими елементами якої є математичний спосіб вирахування собівартості, диференційована система оплати праці та її хронометраж, спосіб поділу і раціоналізації трудових операцій тощо. Ним же було введено поняття “людський фактор”, а також матеріальне стимулювання за працю.

Людський фактор – це внутрішній світ людини, її потреби, інтереси, установки, переживання тощо. Якраз людський фактор нині визначає конкурентноздатність і ефективність організації, тому затрати на людину слід трактувати не як витрати, а як активи організації, котрі необхідно правильно використовувати.

Концепція наукового управління, висунута Тейлором стала переломним етапом, завдячуючи якому, управління почало визнаватись як самостійна область наукових досліджень.

Учень Тейлора американський інженер Генрі Гантт вивчав уже не окремі операції, а виробничі процеси в цілому, тому він є першовідкривачем в області оперативного управління і календарного планування; він розробив систему планових графіків (графіки Гантта), які дозволяють здійснювати контроль і складати календарні плани на майбутнє. Він розробив систему зарплати з елементами почасової і відрядної форм оплати праці.

Подружжя Френк і Ліліан Гілбрети в 20-их роках XX ст. були активними прибічниками наукового управління. Вони продовжували пошуки оптимальних способів виконання любих робіт з використанням елементарних рухів.

Л. Гілбрет першою займалась питаннями управління кадрами, їх науковим відбором, підготовкою і розстановкою. В 1915 році вона стала першою жінкою в США, якій присуджено ступінь доктора психології.

Генрі Форд - засновник американського автомобілебудівництва, розробив теорію з такими положеннями:

• високо оплачувати роботу кожного працівника і слідкувати за тим, щоб він працював не більше 48 год. на тиждень;
  
• забезпечити найкращі умови праці, навчити людей поважати оточуючих і самих себе.
  

Як і Тейлор, Форд був активним прибічником використання наукових знань в організації виробництва і управління.

Форд впровадив на своїх заводах саму високу оплату праці, при тому механізувавши всі трудові операції.

Школа наукового управління впровадила наступні принципи наукового управління:

1. Відбір працівників і їх навчання.
   
2. Забезпечення працівників ресурсами.
   
3. Правильне використання матеріального стимулювання для підвищення продуктивності.
   
4. Виділення планування в окремий процес.
   
5. Впровадження менеджменту в якості самостійної форми діяльності, науки, формування функцій менеджменту.
   

Адміністративна (класична) школа управління (1920-1950 р. р.) діяльність якої пов’язана з іменем Анрі Файоля, який був значною фігурою в науці управління. На протязі 30 років він був керівником крупної французької вугільної компанії і узагальнивши свій досвід Файоль створив “теорію адміністрації”.

Інші представники цієї школи: Л. Увік був консультантом з питань управління в Англії, а Д. Муні працював у компанії “Дженерал Моторс”, тому об’єктом їх досліджень була ефективність управління стосовно всієї організації.

Метою цієї школи було створення універсальних принципів управління, дотримуючись яких організація обов’язково доб’ється успіху.

Файоль сформулював 14 принципів управління стосовно діяльності вищої ланки управління: 1. Поділ праці. 2. Влада і відповідальність. 3. Дисципліна. 4. Єдиноначальність. 5. Єдність напряму діяльності. 6. Підпорядкування особистих інтересів загальним. 7. Винагорода. 8. Централізація. 9. Скалярний ланцюг (ієрархія управління). 10. Порядок. 11. Справедливість. 12. Стабільність. 13. Ініціатива. 14. Корпоративний дух.

А. Файоль першим з теоретиків виділив основні функції управління, здійснив їх класифікацію та навів характеристику, звернувши особливу увагу на адміністративну функцію.

За переконанням Файоля, якщо технічний працівник керується технічною “установкою”, то менеджер повинен керуватись адміністративною “установкою”, при чому по мірі підйому по ієрархії вага адміністративної “установки” збільшується.

Безперечною заслугою Файоля є постановка питання про необхідність виділення управлінської діяльності (менеджменту) в особливий об’єкт дослідження.

Теорії управління Тейлора і Файоля різняться між собою тим, що Тейлор пропонував встановлювати раціональне управління організаціями “знизу”, а Файоль – “зверху”, при чому він підкреслював, що ніяких протиріч між їхніми теоріями не існує.

Школа людських стосунків (1930 – 1950 р. р.) здійснила перенесення центра ваги в управлінні з виконання завдань на відношення між людьми. Засновники цієї школи використали досягнення психології і соціології – наук про поведінку людини – в управлінні.

Мері Паркер Фоллет висунула ідею гармонії праці і капіталу, яку можна досягти при правильній мотивації та врахуванні інтересів усіх зацікавлених сторін. Вона визначила менеджмент як “забезпечення виконання роботи за допомогою інших людей”.

Особлива заслуга у створенні теорії і практики людських стосунків належить психологу Елтону Мейо, який закликав активізувати характерні для кожної людини духовні стимули серед яких є потреба людини перебувати в постійних зв’язках із своїми колегами по роботі, друзями.

Школа поведінкових наук (1950 – до теперішнього часу) сприяла розвитку і вдосконаленню методів управління. К. Арджиріс, Р. Лайкерт, Д. МакГрегор, Ф. Герцберг – найбільш значимі фігури цього етапу розвитку управлінської науки. Вони вивчали різноманітні аспекти соціальної взаємодії суб’єктів та об’єктів виробництва, мотивації, характеру влади і авторитету, комунікації в організаціях, проблему лідерства та змісту роботи. У новому підході основним було прагнення допомогти працівникові усвідомити свої можливості.

Популярність поведінкового підходу значно виросла в 60-ті роки, через що головними тезами його було охоплено всі галузі управління. Головним в історії поведінкових наук було твердження того, що правильне застосування науки про поведінку завжди буде сприяти підвищенню ефективності як окремого працівника, так і організації в цілому.

В другій половині XX століття в менеджменті стали розповсюджуватись такі підходи до управління як процесійний (з кінця 50-их років), системний (з середини 70-их років) та ситуаційний (80-ті роки).

Процесійний підхід до управління розглядається не як серія окремих дій, а як єдиний процес впливу на організацію.

Системний підхід розглядає всі процеси і явища у вигляді певних цільових систем, які мають нові якості та функції, не властиві складовим елементам.

Ситуаційний, або кейсовий підхід до управління є способом мислення, а не набором певних дій. Цей метод розроблено у Гарвардській школі бізнесу.

Ситуаційний підхід підкреслює значимість “ситуаційного мислення”, тобто різні ситуації потребують різних типів знань. Ситуаційний підхід визначає в межах загального процесу управління різноманітні специфічні прийоми, які повинен використовувати керівник для ефективного досягнення цілей організації.

Порівняльну характеристику вкладу різних шкіл у розвиток теорії менеджменту наведено у табл. 2.1.

Таблиця 2.1