Реферат з історії України на тему: "Козаки, їхнє життя, побут та звичаї"
| Вид материала | Реферат |
- Реферат на тему: Оноре де Бальзак «Людська комедія», 56.07kb.
- Реферат на тему: «Рядки, обпалені війною», 102.59kb.
- Курс подається за модульною схемою, 1889.46kb.
- Реферат на тему, 233.03kb.
- План. Етносоціальні зміни в суспільстві. Життя трудящих побут номенклатури, 4.43kb.
- Програма з історії України для класів історичного профілю загальноосвітніх навчальних, 623.88kb.
- Програма вступного випробування з історії на основі повної середньої освіти (11 кл.), 363.63kb.
- Реферат циклу наукових, 184.8kb.
- Реферат на тему: Лінкольн вступ, 219.95kb.
- Реферат звіт про ндр: 84 c., 190 джерел, 985.29kb.
1 2
6. Суди і покарання запорізьських козаків.
Суддями в запорізьких козаків була уся військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий есавул; крім того, довбуш , курінні отамани, паланочний полковник і іноді весь Кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, тому що він мав верховну владу над усім запорізьким військом: відтого рішення суду іноді повідомлялося особливим папером, на якій писалося: «З веління пана кошового отамана (такий-то), військовий писар (такий-то)». Але дійсним офіційним суддею в Запоріжжя був військовий суддя; однак, він тільки розбирав справи, давав поради тим хто сварився, але не затверджував остаточно своїх визначень, що надавалося військом тільки кошовому отаману. Військовий писар іноді викладав вирок старшини на раді; іноді сповіщав засуджених про судові рішення, особливо коли справа стосувалася обличчя, що жили не в самій Січі, а в паланках, тобто віддалених від Січі чи округах станах.. Військовий есавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліцейського чиновника: він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням вироків кошового отамана і всього Коша, переслідував збройною рукою розбійників, злодіїв і грабіжників. Військовий довбуш був помічником есавула, і приставом при екзекуціях; він читав визначення старшини і усього війська привселюдно на місці страти, чи на військовій раді. Курінні отамани, що дуже часто виконували роль суддів серед козаків власних куренів, мали при куренях таку силу, що могли розбирати позов між сторонами, що сперечалися, і тілесно карати винного в якій-небудь провині. Нарешті, паланочний полковник, з його помічниками — писарем і есавулом, що жив удалині від Січі, що завідував прикордонними роз'їздами і керував сидівшими в степу, в особливих хуторах і слободах, козаками, у багатьох випадках, за відсутністю січового старшини, у своєму відомстві також виконував роль судді.
Акти, що дійшли до нас, що стосуються судових козацьких справ, показують, що в запорожців визнавалися - право першої позики (jus primae occupationis), право договору між товаришами, право давнини володінь,- останнє, утім, допускалося тільки в незначних розмірах, і те в містах; воно стосувалося не орних земель і угідь, що були загальним надбанням козаків, а невеликих при будинках городів і садибних місць; визнавався звичай умовляння злочинців відстати від худих справ і жити в доброму поводженні; практикувалися попередні висновки злочинців у військову чи в'язницю пушкарню й упереджений чи суд катування; нарешті, дозволялась порука усього війська і духовних облич за злочинців, особливо якщо ці злочинці виявляли себе раніш з вигідної для війська чи сторони або були потрібні йому.
Ті ж акти і свідчення сучасників дають кілька прикладів цивільного і карного судочинства в запорізьких козаків. Зі злочинів цивільного судочинства найважливішими вважалися справи по неправильній грошовій претензії, несплатному боргу, обопільним сваркам, різного роду шкодам чи потравам, справи по перевищенню визначеної в Січі норми на продаж товарів.
З карних злочинів найбільшим вважалися: зрадництво, убивство козаком товариша; побої, заподіяні козаком козаку у тверезому чи п'яному виді; злодійство чого-небудь козаком у товариша і приховування їм краденої речі: «особливо строгі були за велике злодійство, за яке, коли тільки двома достовірними свідками в тім докажутся, страчують смертю»; зв'язок з жінкою і содомский гріх через звичай, що забороняв шлюб січовим козакам; образа жінці, коли козак «опорочить жінку не по пристойності», тому що подібний злочин «до обесславлення усього війська запорізького простирається»; зухвалість проти начальства, особливо у відношенні чиновних людей російського уряду; насильство в самому чи Запоріжжя в християнських селищах, коли козак віднімав у товариша коня, худобу і майно; дезертирство, тобто самовільна відлучка козака під різними приводами в степ під час походу проти ворога; гайдамацтво, тобто злодійство коней, худоби і майна в мирних поселенців українських, польських і татарських областей і купців, що проїжджали по запорізьких степах, і мандрівників; привід у Січ жінки, не крім матері, чи сестри дочки; пияцтво під час походів на ворога, що завжди вважався в козаків карним злочином і веде за собою найсуворіше покарання.
Покарання і страти визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по характері злочинів. З покарань практикувалися: приковування ланцюгами чи залізом до дерев'яного стовпа, що стояли серед площі, за злодійство надалі до страти, що стояла злочинцю,; висновок злочинця, окутого ланцюгами, у військову пушкарню; у пушкарню іноді саджали і під «чесну варту» іноземців, як наприклад, татар, запідозрених у злодійстві коней і відводяться в пушкарню надалі до розслідування справи; прив'язування до гармати на площі за образу начальства, за убивство людини, що не належали до запорізькії громаді й особливо за грошовий борг: якщо козак буде повинний козаку і чи не захоче чи не могтиме сплатити йому борг, те винного приковують до гармати на ланцюг, що защіпався замком, і залишають доти, поки чи він сам не заплатить свого боргу, чи хто іншої не доручиться за нього; приковувалися до гармати іноді і не одні злодії, але й убивці, але це робилося у виді тимчасового покарання, до настання суду. Подібний спосіб покарання, але лише за злодійство, існував у татар, з чого можна укласти про запозичення його козаками в мусульманських сусідів. Потім допускалося, хоча і рідко, биття батогом, частіше киями під шибеницею за злодійство і гайдамацтво «будучи самі великі злодії в розміркуванні сторонніх, вони жорстоко карають тих, хто і найменша річ украде у свого товариша». «за великі провини ламали руку і ногу»; було у вживанні розгарбування майна, за самовільне перевищення такси проти встановленої в Січі норми на продаж товарів, їстівних і питних продуктів; визначалося іноді і посилання в Сибір, що ввійшов, утім, у вживання тільки в останні часи історичного існування запорізьких козаків у межах Росії, при імператриці Катерині II. Крім усього цього, переказу столітніх старих указують ще на один вид судових покарань у запорізьких козаків,— перетин різками; але тому що сучасні акти про тім не говорять, те потрібно думати, що подібного роду покарання, якщо тільки воно справді було, допускалося тільки як одиничне явище, тому що воно мало гармоніювало з честю запорізького «лицаря». Нарешті, у випадках обопільної сварки допускалася, по переказі, і дуель.
Страти, як і покарання, також визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по роду злочинів, зроблених тим чи іншому обличчю. Самою страшною стратою було закапування злочинця живим у землю; це робили з тим, хто убивав свого товариша: убивцю клали живого в труну разом з убитим і обох закопували землею; утім, якщо убивця був хоробрий воїн і добрий козак, те його звільняли від цієї страшної страти і замість того визначали штраф.
Але найбільше популярною стратою в запорізьких козаків було забивання в ганебного стовпа киями; до ганебного стовпа і київ приговорювались обличчя, що зробили чи злодійство украдені речі, що сховали, що дозволили собі перелюбство, содомский гріх, що учинили побої, насильства, дезертирстваю. У 1751 році два козаки, Василь Похил і Василь Таран, послані з пакетами до очаковского сераскер-паше, утопились внаслідок льодоходу на ріці Дніпро, по якій вони плили в Очаків, пашпорты свої і пакети київського генерал-губернатора Леонтьева, за що, після повернення до Січі, були «жорстоко покарані киями». Ганебний стовп завжди стояв на січовій площі біля січової дзвіниці; біля нього завжди лежало зв'язування сухих дубових бичів з голівками, що називалися киями і схожих на бичі, що прив'язуються до ланцюгів для молотьби хліба. Якщо один козак украде що-небудь, навіть дуже незначне, в іншого, у чи самій чи Січі в паланці і потім буде його викрито в злодійстві, то його приводять на січеву площу, приковують до ганебного стовпа і як звичайно тримають протягом трьох днів, а іноді і більш того, на площі доти, поки він не сплатить гроші за украдену річ.. Увесь час стояння злочинця в стовпа повз нього проходять товариші, причому один з них мовчачи дивиться на прив'язаного; інші, напившись п'яними, лають і б'ють його; треті пропонують йому гроші; четверті, захопивши із собою горілку і калачі, напувають і годують його всім цим, і хоча б злочинцю не в полювання було ні пити, ні їсти, проте він повинний був це робити. «Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, те будемо тобі, скурвого сина, бити!» — кричали що проходили. Але коли злочинець вип'є, ті козаки, що пристають до нього, тоді говорять: «Тепер-жі, браті, дай мені тобе трохи попобьем!».Дарма тоді злочинець буде молити про пощаду; на всі прохання його про помилування козаки завзято відповідають: «За те ми тобі, скурвий сину, і горілкою поїли, що тоеі треба попобить!». Після цього вони наносили кілька ударів прив'язаному до стовпа злочинцю й ішли. За ними були інші; за іншими треті і т.д. У такім положенні злочинець залишався добу, а іноді і п'ять діб підряд, по розсуду суддів. Але звичайно бувало так, що вже через один день злочинця забивали до смерті, після чого майно його відбирали на військо. Траплялося, утім, що деякі зі злочинців не тільки залишалися після такого покарання в живих, але навіть одержували від п'яних співтоваришів гроші. Іноді покарання киями заміняло собою страту; у такому випадку в що карається відбирали худобу і рухоме майно, причому одну частину худоби віддавали на військо, другую-паланочному старшині, третю частину і все рухоме майно винного дружині і дітям його, якщо тільки він був одруженою людиною.
Відкіля запозичений запорожцями цей рід покарання киями,— невідомо; відомо лише, що покарання ціпками існувало й у монголів: у монголів ціпками вищі били нижчих за дрібне злодійство, визначаючи до ста і менш ударів. Те ж саме було й у татар, у яких злочинець, викритий у злодійстві, що не заслуговує страти, присуджувався до деякого числа кийових ударів, відповідно до ціни украденого й обставинам, що супроводжували злодійство.
Поруч з ганебним стовпом практикувалися в запорожців шибениця і залізний гак; до них присуджувалися за «велике» чи кілька разів повторюване злодійство.
Шибениці ставилися в різних місцях запорізьких вільностей над дорогами шляхами і представляли із себе два стовпи з поперечною поперечиною нагорі і з мотузковим сильцом, тобто петлею, на поперечині; для того, щоб зробити страту, злочинця саджали верхи на коня, підводили під шибеницю, накидали на шию його петлю, коня швидко проганяли геть, і злочинець залишався висіти на петлі. Передають, що від шибениці, по запорізькому звичаї, можна було позбутися, якщо яка-небудь дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж. Якщо цей переказ справедливо, то, мабуть, подібний звичай допускався у вигляді постійного прагнення запорожців усіляко збільшити свою чисельність, при що існувала безжінності січових, але при звичаї сімейного життя в паланочних козаків.
Залізний гак (з німецького Hакеn-крюк) та ж шибениця, але з заміною петлі мотузкою з гострим сталевим гаком на кінці; злочинця, засудженого на гак, приводили до шибениці, просмикували під ребра гострий гак і залишали його в такім положенні висіти доти, поки на ньому не розкладалося тіло і не розсипалися кісти, на страх злодіям і лиходіям; зняти труп із шибениці аж ніяк нікому не дозволялось під загрозою страти. Залізний гак практикувався в поляків і, без сумніву, від них запозичений і запорізькими козакам; поляки у свою чергу могли запозичати гак у татар; принаймні, садження на кол - поширена страта на Сході, і в Бухарі вона була знищена тільки після кілька років з часу завоювання цього ханства росіянами, тобто після 1868 року.
Гостра чи палячи гострий кіл — це високий, дерев'яний стовп із залізним шпіцом нагорі. Для того, щоб посадити на гостру палю злочинця, його піднімали кілька людей по круглих сходах і саджали на кіл; гострий кінець кола простромлював усю внутрішність людини і виходив між хребцями на спину. Запорожці рідко, утім, прибігали до такої страти, і про існування її в них говорять тільки перекази глибоких старих; зате поляки дуже часто практикували цю страту для лякання козаків: запорожці називали смерть на гострої пале «стовповою» смертю: «так умер покійник мiй батько, так і я вмру наслідницькою стовповою смертю». Гостра палячи практикувалася й у татар від який, імовірно, і була запозичена запорожцями. Для всіх описаних страт у запорізьких козаків не покладалося зовсім катів; коли ж потрібно було страчувати якого-небудь злочинця, то в цьому випадку наказували страчувати лиходія лиходію же; якщо ж у відомий час у готівці виявлявся тільки один лиходій, те його залишали у в'язниці доти, поки не відшукувався інший; тоді новий злочинець страчував старшого.
Архівні документи 1700 року говорять ще, що в запорожців допускалося іноді кидання людини в ріку; «насипати за пазуху піску, посадити його в ріку Чортомлик». Але такі випадки були рідкі і допускалися тільки при загальному обуренні війська проти якого-небудь ненависного всім козакам людини.
Строгі закони, по зауваженню Всеволода Коховського, підрозуміваються в Запоріжжя трьома причинами:
- тим, що туди приходили люди сумнівної моральності;
- тим, що військо жило без жінок і не користалося зм'якшуючим впливом їх на вдачі;
- тим, що козаки вели постійну війну і тому бідували для підтримки порядку у війську в особливо сурових законах.
7. Адміністратівні і судові влади в запорізьському низовому війську.
Складаючись під верховною протекцією спершу польського, потім російського уряду, тимчасово під заступництвом кримського хана, запорізькі козаки увесь час свого історичного існування керувалися власним урядом, звичайно щорічно змінювалися і неодмінно неодруженим начальством. Повний штат начальницьких облич у запорізьких козаків, по різних джерелах, визначається по-різному: 49, 118, 149 чоловік. Послідовно ступінь цих начальників представляється в такому, приблизному, порядку: військові начальники — кошовий отаман, суддя, есавул, писар і курінні отамани; військові служителі — підписарій, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підесаульний, довбуш, піддовбуш, пушкар, підпушкарний, гармаш, товмач, шафар, підшафар, кантаржей, і канцеляристи; похідні і паланочні начальники — полковник, писар, есавул, підписарій, підесаульний. Коли уперше визначився склад запорізької влади, за браком точних даних, вказати не можна; думають лише, що чин кошового існував уже в XVI столітті, тоді як чина військового писаря в цей час ще не було. Але такої вказівки прийняти не можна через те, що саме слово «Кіш» стає відомим, як ми бачили, по документальних данхм, біля початку XVII сторіччя.
Перші чотири з перерахованих посадових осіб, саме кошовий отаман, військовий суддя, військовий есавул і військовий писар, складали власне так названу військову старшину; до них іноді зараховували курінних отаманів і старих козаків, що були старшини, але що вступили, чи добровільно проти волі, свої звання іншим; інші названі обличчя чи складали «молодшу старшину», «військових служителів», чи ж паланочні і перевізних старшин; в мирний час військова старшина керувала адміністративними і судовими справами війська, в воєнний час керувала козаками, уступаючи своє місце в Січі наказний старшині, але по закінченні війни знову приймаючи свої права.
Кошовий отаман з'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. У військовий час кошовий був «головним командиром», «фельдмаршалом» війська і діяв як зовсім необмежений диктатор: він міг викинути неслухняного чи за борт човна, на шиї з мотузкою тягти його за важким обозом; у мирний час він був «конституційним владикою» Запоріжжя і тому керував всією областю козацьких вільностей з їх паланками, селищами, замовниками й бурдюками; виконував роль верховного судді над усіма винними і злочинцями, і тому карав винних за провини і визначав страту лиходіям за злочини; вважався верховним начальником запорізького духівництва і тому приймав і визначав духовних облич з Києва в січову і паланочні церкви, чи залишав повертав їх назад, дивлячись по поведінці й здібностях кожного. З'єднуючи у своїх руках таку велику владу, кошовий отаман «владний був над життям і смертю кожного з козаків», і хоча вказом 1749 року, 13 березня, російського уряди строго заборонялися в Січі смертні вироки, але кошові отамани ігнорували подібні накази і завжди підписували смертні вироки злодіям і лиходіям, як це бачимо з багатьох прикладів: так, у 1744 році повішений був у Січі козак Іван Покотило; у 1746 році забитий киями у Самарі козак Сухий; у 1746 році повішені три козаки в Січі й один козак, Павло Щербина, у Самарскій паланці; у 1770 році страчений козак Зима в Протовчанській паланці; перші шість козаків страчені по розпорядженню кошового Павла Козелецького, останній, сьомий, по визначенню кошового Петра Калнишевського.
Обов'язку кошового полягали в тому, що він затверджував обраних на раді всіх чинів, що випливали за ним, узаконював розподіл «по лясам» землі, косовиць, рибних ловель, звіриних відходів, розділяв військовий видобуток, військові доходи, царську платню, приймав нових облич у Січ, відпускав старих козаків із Січі, видавав атестати заслуженим товаришам, посилав ордера паланочній старшині, входив у дипломатичні відносини із сусідніми державами: Російським, Польським, Кримським, Турецьким і віддаленим Німецької, приймав королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Офіційно кошовий титулувалося «Місце пане отаман кошовий»; «пане кошовий», «Його вельможність пан кошовий отаман»; «Його благородіє пан кошовий отаман»; неофіційно називався «батьком, пан-батьком, вельможним добродієм»; у знак свого достоїнства, при суспільних зборах, він тримав у руці металеву чи через брак металевої, в екстрених випадках, очеретяну булаву; у церкві мав особливе місце, боку чи стасидию, різьбленого дерева, пофарбовану зеленою фарбою; на час відсутності із Січі призначав собі заступника, що називався «намісником отамана» чи «наказним» отаманом, «кошовим товаришем»; останній міг бути іноді навіть під час перебування дійсного кошових у Січі.
Але при усій своїй силі кошовий отаман, однак, не був необмеженим владарем запорізького війська:, не маючи ні особливого приміщення, ні окремого столу, кошовий був у дійсності тільки старшим між рівними, «батьком» для всіх козаків, від того мав більше моральне, чим дисциплінарне право. Влада його обмежувалася звітом, часом і радою. Кожен кошовий щорічно, 1 січня, під час вибору військовий старшини, повинний був дати звіт у всіх своїх учинках і діях, відносно війська; при цьому, якщо під час звіту за кошовим відкривався який-небудь злочин проти війська, яке-небудь неправильне рішення суду, який-небудь незаконний учинок проти заповітних переказів запорізьких, те його навіть страчували смертю.
Є звістка, що перший проводир козацький, Предслав Ландскоронський, був страчений за те, що мав намір привести козаків у строгу покору.
У 1739 році був убитий козаками на кримській стороні Дніпра, навпроти острова Хортиці, кошовий отаман Яків Тукало.
Потім кожен кошовий обирався тільки на один рік, після закінчення якого на місце його ставав інший; виключення робилися лише для дуже деяких, особливо видатних і популярних облич, які: Іван Сірко, Костянтин Гордієнко, Іван Малашевич і Петро Калнишевський, із яких перший був кошовим отаманом протягом 15 років, а останній протягом 10 років; але й отут усе-таки кошові залишалися у своїй посаді не на все життя, а щороку знову обиралися і знову затверджувалися на загальній раді всіх козаків. Нарешті, кожен кошовий був у залежності від ради, тобто від ради усього «низового запорізького товариства» чи, говорячи московською і польською мовою, від «черні» і «простолюду» козацького: «Кошовий у них як безладно обирався не голосами, а лементом і киданням шапок, на що обирається, те так само і позбавлявся своєї влади по примсі непостійної черні».
Без загальної ради всього запорізького війська кошовий отаман нічого не міг і нічого не смів почати: «У нас не єдиного пана кошового порада до писання аркушів буває, лягти усього війська нашого запорізьких одноголосна: що коли скажете в листу доклади, того, а не пан кошовий, а не писар без дозволу нашого переставляти самі собі неповинні».
Кошовий не мав права навіть роздруковувати само особисто листів, що надсилалися на його ім'я або в Січ. Від того коли в 1676 році приїхав у Запоріжжя посланець гетьмана Самойловича, Карпо Надточий, і вручив лист гетьмана кошовому Сірку в курені, те Сірко не прийняв цього листа наодинці, а велів винести його на раду і там вручити собі. Від того ж на всіх ордерах і листах, що посилалися куди-небудь від імені кошового із Січі, завжди робився підпис не одним кошовим, а з усієї старшиною і військом: «Її Імператорської Величності війська запорізького низового отаман кошового (ім'я) з військом, старшиною і товариством»; «Отаман кошового (ім'я) із товариством»; «Отаман кошового і товариство».
У словесних відносинах з козаками кошовий звертався з ними не наказово, а по-батьківськи чи товариськи, називаючи їх «дітками, братчиками, панами-молодцями, товаришами»; так, вислухавши який-небудь папір на військовій раді, кошовий звертався з промовою до товариства: «А, що будемо робити, пани-молодці?» «Братія моя мила, атамани молодці, військо запорізьке низове, дніпровське, як старий, так і молодий». Якщо случалося вирішувати яка-небудь важлива військова справа, то кошовий отаман скликав усе товариство на загальні збори і, прийнявши важливий і разом шанобливий вид, входив з відкритою головою на визначене місце серед радної площі, ставав під військовий прапор, кланявся кілька разів зборам і, коштуючи в усі час ради, тримав до товариства мову, чи, засуджуючи який-небудь злочин, чи, смиренно просячи у війська якої-небудь у свою користь прихильності. Козаки слухали його з великою увагою, а потім голосно висловлювали у кожного своя думка і, у випадку незгоди з кошовим, показували це своїм голосом і різними тілодвиженнями; у випадку ж знаходили вимогу кошового незгідним чи просто мало ґрунтовним, те зовсім не скорялися його волі і позбавляли загальної поваги.
Як на Україні гетьман, так у Запоріжжя кошовий отаман мав при «боці», особливо під час військових походів, кілька людей, від 30 до 50, слуг, що виконували обов'язки ад'ютантів при «власній» особі кошового; це були так називані молодики, джури чи хлопці, слуги-товариші, що виконували таку ж роль при кошовому, яку виконували пажі при важливій особі якого-небудь лицаря. Під час війни 1769 року в стройових козацьких реєстрах показано кілька людей молодчиків «при пану кошовому»; утім, ці ж молодики прислужували не тільки кошовому, але й іншим обличчям військовій старшині по двох чи по трьох при кожнім, більшею частиною хлопці чи в слуги січових козаків попадали молоді люди з поляків. Те що це були не прості слуги при кошовому й іншому старшинах, видно із самих обов'язків, на них що покладалися: «молодики повинні були Богу добрі молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею одбиваться, списом добрі бий і із рушниці зірко стріяти». Утім, слово «молодик» іноді означало в Січі і просто молода людина.
Життя кошового отамана, як і інших старшин, анітрошки не відрізнялася від життя інших козаків: він перебував завжди в тім самому курені, у якому складався і раніш до обрання свого на посаду кошового; стіл і їжу мав у тім же курені, разом з козаками; навіть плаття одержував із загального військового скарбу. Так було испокон століть і тільки під кінець історичного існування Запорожжя військова старшина стала обзаводитися власними будинками в Січі і мати окремий стіл для себе, а в XVIII столітті, як свідчать очевидці, кошові отамани стали жити вже в особливих будинках, що вибудовувалися серед площі «міста»; там же стояли особливі будинки для військового судді і писаря.
Головними джерелами доходу кошового отамана були: ділянка землі, що давався йому військом при загальному розділі земних угідь між козаками, кожного нового року; царська платня —70 карбованців у рік; частина мита за перевози через ріки; частина мита з товарів, саме «кварта», тобто цебро від усякої «куфи» чи бочки привозимих у Січ горілки і білого вина, частина борошна, крупи і кримських чи турецьких товарів —«по товарі від усякої ватаги»; судова вира, тобто плата за розковання злочинця від стовпа і «деякий малий презент» від усяких прохачів; частина військового видобутку від усякої малої партії козаків, що відправлялися на які-небудь пошуки; випадкові приношення від шинкарів, брагарників, м'ясників і калачників медом, пивом, бузою (брагою), м'ясом і калачами. Крім усього цього, на свято Різдва Христова і святого Великодня кошової одержував так називаний «ралец», тобто подарунок, по двох чи по трьох пари лисиць і великих калачів, від шинкарей, купців і мастеровых: вони збиралися трьома окремими партіями, були з уклоном до кошового і підносили йому свої дарунки; за це кошовий повинено був пригощати їх, поки схотят, холодною горілкою і медом. У ці ж дні кошової напував і пригощав у себе в курені всю старшину, курінних отаманів і простих козаків. Нарешті, кошовому отаману йшли ще деякі з приблудних, пійманих на степах, коней: вони трималися протягом трьох днів і, якщо після закінчення цього часу до них не відшукувався хазяїн, надходили у власність військовий старшини, а в тому числі, отже, і кошовому.
Військовий суддя був другим обличчям після кошового отамана в запорізькому війську; як і кошовий отаман, він обирався на військовій раді з простого товариства. Суддя був охоронцем тих предковских звичаїв і віковічних порядків, на яких ґрунтувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, як зовсім що не існували в запорізьких козаків, а чи переказами традиціями, повинне бути, занесеними з України в Запорожжя, що переходили з вуст у вуста й освяченими часом багатьох століть. Обов'язком військового судді було судити винних незабаром, право і безстороннє; він розбирав карні і цивільні справи і вимовляв суд над злочинцями, представляючи, однак, остаточний вирок суду вирішувати кошовому отаману, військовій раді. Військовий суддя іноді заміняв особу кошового, під ім'ям «наказного кошового отамана», виконував посаду скарбника й артилерії начальника при військовому «скарбі й армате». Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, що він зобов'язаний був тримати при собі під час військових чи збор рад і прикладати до паперів, на яких ухвалювалося рішення всієї ради. Суддя, як і кошовий отаман, не мав ні особливого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався разом з козаками свого куреня. Головним доходом судді було царське жалування —70 карбованців у рік і частину мита за перевози через ріки; крім того, він одержував, як і кошовий, цебро чи горілки білого вина від кожної привозимої у Січ куфи, «по товарі» від усякої ватаги, одного коня з приблудних коней, викуп за «відбите» злочинця від стовпа, «малий презент» від усякого прохача, частина видобутку від кожної партії, відома кількість меду, пива, бузи, м'яса і калачів від січових шинкарів, брагарників, м'ясників і калачників, нарешті, різдвяний і великодній ралец.
Військовий писар, як і кошовий отаман і військовий суддя, вибирався товариством на загальній раді і завідував усіма письмовими справами запорізького війська. Так, він розсилав накази по куренях, вів усі рахунки приходів і витрат, писав, іноді по нараді з ченцями, папера до різних государів і вельмож від імені всього запорізького війська, приймав всі укази, ордери, аркуші і цидулі, що надсилалися від різних царствених, владних і простих облич у Січ, на ім'я кошового отамана і всього низового війська. У запорізьких козаків обов'язку військового писаря виконувало одне обличчя, але при ньому, як помічника, складався виборний військовий підписарія і поверх того іноді кілька людей «канцелярських різного звання служителів». Дійсної канцелярії, у виді особливої установи, для писаря в Запорожжя не покладалося, і всі письмові справи відправлялися при «квартирі» (тобто курені) писаря. Обов'язок писаря вважалася в Запорожжя настільки важливої і відповідальний, що якби хто іншої, замість нього, насмілився писати від імені коша кому-небудь чи приймати листа, що надсилаються на ім'я писаря, того без пощади страчували смертю. Значення військового писаря в Запоріжжі було дуже велике: багато хто з військових писарів впливали на настрій усього війська; багато хто тримали у своїх руках усі нитки політики і громадського життя свого часу; відтого роль військових запорізьких писарів порівнюють з роллю генерального секретаря навіть військового міністра в наш час. Вплив військових писарів тим сильніше було в Запорожжя, що більшість з них залишалося на своїх посадах протягом багатьох літ беззмінно. Так, відомо, що протягом 41 року, від 1734 по 1775 рік, у війську запорізькому перемінилося усього лише чотири чоловіки в званні військового писаря. Але при усім своєму дійсному значенні, військовий писар, однак ніде і ні в чому не намагався показувати свою силу; напроти того, він завжди тримав себе нижче свого положення. Відтого на всіх паперах, що виходили від військового писаря, ми ніде не зустрічаємо його одноособового первісного підпису: звичайно писар, наприкінці кожного папера,— підписував відому формулу: «Отаман кошовий зі всім старшим і меншим низовим військом запорізького товариства»; далі, якщо кошовий був грамотний, то він власноручно підписував своє прізвище; якщо ж він був неписьменний, то замість нього писав його прізвище писар, часто при цьому не позначаючи того, що він підписує «замість неписьменного» кошового і з його чи згоди наказу. На паперах, що виходили від імені запорізького війська, дуже рідко можна зустріти ім'я і прізвище писаря: «Писар війська запорізького низового Андрій Тарасенко», чи «Іван Гліба». Зовнішнім знаком достоїнства військового писаря була в довгій срібній оправі чорнильниця — каламарь, від східного слова «калям» — очерет, при військових зборах, писар затикав свій каламарь за пояс, а гусяче перо, звичайне знаходження в довгій трубці того ж каламаря, витягав із трубки і закладав за праве вухо. Життя і зміст військового писаря у всім минулому схожі з життям і змістом військового судді, тобто він одержував 50 карбованців казенної платні і ті ж приношення від бочок горілки, товарів, судової пені і т.п.
Військовий есавул, так само, як кошовий отаман, суддя і писар, обирався общею радою з простих козаків низового товариства; обов'язку військового есавула були дуже складні: він спостерігав за порядком і благочиненням між козаками в мирний час у Січі, у військове в таборі; стежив за виконанням судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради, як у самій Січі, так і у віддалених паланках війська; робив наслідку з приводу різних суперечок і злочинів у середовищі сімейних козаків запорізького поспольства; заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав хлібну і грошову платню і, за наказом кошового, розділяв його згідний посади кожного старшини; охороняв усіх запорізьких вільностей, що проїжджали по степах; захищав інтереси війська на прикордонній лінії; посилався перед війська для розвідки про ворогів; стежив за ходом битви під час бою; допомагав тій чи іншій стороні в жаркі хвилини бою. Оттого ми бачимо, що в 1681 році військовий есавул, з декількома козаками, охороняв московських послів під час нічлігу їхній на ріці Базавлуке; у 1685 році, на прохання кизикерменского бея, він зганяв з Низу Дніпра по Січі Козаків, що займалися тут відведенням татарських коней і причинявших інші «шкоди» татарам; у 1765 році він посилався від Січі до Дніпра й Орели для охорони запорізького кордону і козацьких зимовників від російської лінійної команди; у 1757, 1758, 1760 роках есавул, з великими командами, переслідував у степу «харцизів» і гайдамака. Відтого ж зрозуміло, чому військового есавула різні мемуаристи й історики називають «поручиком», правою рукою і правим оком кошового і порівнюють його посада з посадою міністра поліції, генерал-ад'ютанта при фельдмаршалі. Зовнішнім знаком влади запорізького військового осавула була дерев'яна тростина, на обох кінцях скована срібними кільцями, що він зобов'язаний був тримати під час військових збор. Життя і доходи військового осавула були такі ж, як і військового писаря; але платні він одержував 40 карбованців у рік. У помічники військовому осавулу вибирався військовий подъесаулий, а на випадок війни військової обозний, що відав артиллерією і військовим продовольством і разділявший усі праці есавула.
Усі чотири названі обличчя — кошовий, суддя, писар і осавул — складали запорізьку військову старшину, що відали військові, адміністративні, судові і навіть духовні справи всього запорізького низового війська; посадові обличчя, що випливали за ними, тільки допомагали головним і виконували їхню волю і накази. Не задовольняючи керуванням краю із Січі, військова старший не раз відправлялася усередину козацьких вільностей по містах, селам і зимовникам, щоб на самих місцях зробити таке чи інше розпорядження, згідно нестаткам і потребам населення: чи зрівняти повинності, чи звільнити від податей, чи розділити угіддя, чи розібрати сварки і покарати злочинців. Як відбувалися ці поїздки, видно з похідних журналів січового архіву, що збереглися до нашого часу.
Посада курінних отаманів, називаних просто «отамання», числом 38, по числу куренів у Запорізькій Січі , як і інші, була виборна; у курінні обиралася людина розторопний, хоробрий, рішучий, іноді з колишньої військової старшини, а більшею частиною з простих козаків; вибір курінного отамана відомого куреня складав частку справа тільки цього куреня і виключав утручання козаків іншого куреня. Курінні отамани насамперед виконували роль інтендантів у Січі; прямою їх обов'язком були доставка провізії і дров для власного куреня і збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці; відтого в курінного отамана завжди знаходилися ключі від скарбниць, що у його відсутність ніхто не смів брати, якщо на те не було дозволу від курінного. Курінні отамани піклувалися про козаків свого куреня, як батьки про власних дітей і, у випадку яких-небудь провин з боку козаків, винних карали тілесно, не просячи на те ні в кого дозволу. Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки слухалися іноді більше, ніж кошового чи суддю, і тому часто через курінних отаманів кошовий отаман у важких і небезпечних чи питаннях випадках діяв і на настрій усього війська; у такий спосіб курінні отамани служили як би посередниками між значною старшиною і простим товариством, а іноді і знаряддям у руках кошового, особливо в тих випадках, коли яка-небудь справа вимагала негайного рішення усього війська, а військо, у цілому складі, чи ухилялося дати своя швидка відповідь, чи ж зовсім не було згідно на пропозицію кошового. Віддаючи повну данину поваги курінним отаманам, запорізькі козаки навряд чи вважали посаду курінного необхідною умовою для одержання посади кошового; принаймні, історичних даних на те не мається; можна лише думати, що це було в більшості випадків, але не складало неодмінної умови. Крім прямих обов'язків, курінні отамани в числі 17 чоловік щорічно відправлялися із Січі в столицю за одержанням царської грошової і хлібної платні; у воєнний час вони завжди залишалися при своїх куренях «на господарстве», і замість них йшли, наказні курінні отамани, що виступали завжди на чолі своїх куренів і показували приклад хоробрості і безстрашності для простих козаків; під час походу всякий курінь мав свою корогву, і козак, що носив цю корогву, називався хорунжим. Головним доходом курінних отаманів була царська платня— по 27 карбованців на кожний, крім тих 17 отаманів, що щорічно відправлялися в столицю за платнею і за те понад визначені йому 27 одержували по 18 карбованців на людину; крім того, курінні отамани одержували від козаків, що їздили на видобутки «по ласці», що кожний захоче дати; гроші ж, що вони збирали за крамниці і хати на базарах, що віддавалися в наймання шинкарям і Крамарям, також збір від казанів і курінних дубів, що віддавалися в наймання, чи човнів, вони звертали на потребі куренів, щоб вони ні в чому не бідували. Звання курінних отаманів, як можна думати, йде з тих пір, коли встановлене був розподіл усього війська на курені.
Після військовий старшини і курінних отаманів випливали так називані «батьки» чи «старі», «сивоусі діди», «знатні радці», тобто колишні військові запорізькі старшини, чи свої посади, що залишили, по старості років і через хворобу, чи попуст ку їхній іншої після військової ради. Досвідченість, прославлена відвага, запекле молодіцтво в молоді роки — давали їм право на величезний моральний авторитет у середовищі запорізького війська. Це були «стовпи» усього низового війська, носії всіх його переказів і строгих виконавців козацьких звичаїв: вони протвережували і втихомирювали не знали ніякої вузди, при повній рівності товариства, молодих козаків; вони навіть часто йшли проти волі «власної» старшини, не крім самого пана кошового, коли бачили в чому-небудь порушення з його боку предковічних порядків запорізької громади. На радній площі «сивоусі діди» займали місце негайно після військовий старшини; у нарадах по негайно послу курінних отаманів; під час війни управляли над окремими загонами і навіть іноді над самими полковниками; при відправленні «аркушів» від січового товариства приписувалися негайно після імені кошового отамана, а після смерті користалися такою честю, що, при їхньому похованні, один раз палили з гармат, «а з дрібної рушниці більш, ніж по іншим простим козакам».
За війсковою старшиною випливали військові служителі — довбуш, пушкар, товмач, кантаржей, шафар, канцеляристи і шкільні отамани.
Військовий довбуш, «добош», политаврщик, відав військовими литаврами, якими він призивали козаків на ради, загальні і частки, 1 січня кожного нового року, 1 жовтня, на Покрив пресвятої богородиці, у відомі дні чи березня квітня, на свято Воскресіння Христова, нарешті у виді походів на чи ворогів під час прийому важливих осіб до Січі. Крім цього прямого обов'язку, військовий довбуш іноді виконував обов'язки інших чинів, особливо поліцейських: так, він знімав із засуджених злочинців плаття і приковував їх до ганебного стовпа на площі, був присутній при виконанні судових вироків, спонукував посполитих до якнайшвидшої сплати податей і негайному приїзду, у виді походів, із зимовників у Січ, нарешті, стягував на користь війська мита і перевози через ріки. За виконання своїх обов'язків довбушу давався «особлива велика всякий рік плата», але, не більше трьох карбованців у рік. У допомогу військовому довбушу давався виборний піддовбуш.
Військовий пушкар управляв усією війсковою запоріжскою артилерією, тобто пушками, мортирами, порохом, дробом, свинцем, ядрами і кулями; крім того, він виконував посаду доглядача військової в'язниці, тому що під його наглядом знаходилися злочинці, що очікували судна і тимчасово містилися при військовий пушкарник, чи засуджені і присуджені до тюремного ув'язнення; нарешті, військовий пушкар щорічно виїжджав із Січі, звичайно навесні, для прийому провіанту, свинцю і пороху, що присылались з Москви в Січ. Зміст військовому пушкарю, як і довбушу, давалося з царської платні — «особлива велика плата», як видно з документів 1768 року, три карбованці в рік. У допомогу військовому пушкарю вибирався військовий підпушкарь і кілька людей гармашей чи канонірів, митецьких у стрілянині з гармат і рушниць.
Військовий товмач виконував посаду військового перекладача і зобов'язаний був знати іноземні мови знаходився у відношенні з запорізькими козаками проїжджали через їхню землю народів, які: поляки, турки, татари, греки, вірмени, молдавані й ін.; товмач візував їхні види, пред'являв їм вимоги від запорізького Коша, служив посередником між ними і запорізькими козаками; читав, що надсилалися в Січ грамоти іноземних государів; як людина, що знає різні мови, військовий товмач нерідко посилався секретно Кошем для розвідування справ на границі запорізьких вільностей і навіть у ворожий стан.
Військовий кантаржей (від турецького «кантар»— ваги, у поляків kantorzy, kantorzysta—приказчик) був хоронителем військових ваг і мір, що служили нормою для ваг і мір усіх торговців, що жили в Січі, і продавців. Маючи при собі військові ваги і міри, кантаржей разом з цим зобов'язаний був збирати доходи на користь війська з приможливих у Січ товарів, продуктів, різної бакалії, горілки, провина і поділяти їх на товариство, старшину і церкву. Таким чином, посада військового кантаржея можна порівняти з міністром державних майні якого-небудь невеликого західноєвропейського князівства наших часів; він жив в особливому приміщенні на базарній площі.
Військові шафари (від польського zsafarz—эконом, ключник, келар, домоправитель), числом чотири, іноді і більше, з підшафаріями, зобов'язані були збирати доходи на користь війська, але не в Січі, а на головних через Дніпро, Буг і Самару перевозах — Кодацькім, Микитинськім, Бугогардовськім, Самарськім і ін.; з купців, що проїжджали, дрібних торговців і промисловців усякого звання і народностей; вони вели прихіднорозхідні книги, містили при собі козацькі команди, іноді мали команди прикордонних комісарів, і строго стежили за порядком при русі вантажів через переправи.
Військові канцеляристи, що розділялися на старших і молодших, інакше власне канцеляристів і підканцеляристов, писарів і підписарієв, складали, очевидно, цілий штат, що доходив іноді до 20 чоловік і колишній, звичайно, у безпосереднім підпорядкуванні від військового писаря.
Військові шкільні отамани, числом два, один для школярів старшого, інший для школярів молодшого віку; обоє вони вибиралися і скидалися самими ж школярами, обоє зберігали на руках шкільну суму і піклувалися про продовольство і життєві зручності свого юного і дитячого товариства.
До військового «служителям» належали ще булавничий, бунчужний і хорунжий. На руках першого знаходилася булава кошового, на руках другого — військові бунчуки, а на руках третього — корогва, чи військовий прапор, що він носив на війну. Крім військового хорунжого, минулого і курінних хорунжих 38 чоловік, по числу куренів у Січі.
Самий нижчий ступінь чинів у ранзі Запорізького низового війська складали громадские отамани, що спостерігали за порядком і благочиненням між запорізьким посольством по падалицях у слободах і зимовниках,
Безпосередньо за січовий старшиною випливала похідна старшина і паланочная; вона вище стояла військових служителів, але діяла поза Січчю і тому повинна бути розглянута після них. Похідну старшину складали — полковник, що називався інакше сердюком, осавул і писар; вони чи діяли у воєнний час, при сухопутних і морських походах, чи в мирне при пійманні гайдамака і харцизів чи розбійників, особливо ж у передовій варті, що виставлялася на границях запорізьких вільностей; у всіх випадках полковник був начальником відомої частини війська, розташовував декількома загонами запорізьких козаків, неодмінно з осавулом і писарем.
Паланочную старшину («до паланки») складали — полковник, чи сердюк, есавул, писар, підесаулий і підписарій, тобто «три пани і три підпанка»; відтого в полковників існувала формула підписів на папері: «Полковник NN з старшиною». У паланочну старшину вибиралися люди заслужені, щорічно, однак, що змінювалися після військової ради; спочатку їх було п'ять, потім вісім чи десять, по числу паланок в усьому Запорожжя; кожний з них мав у своїй дистанції особливу команду над козаками, що жили по слободах і зимовникам, посилав роз'їзди на прикордонні лінії для розвідування про положення справ у ворогів і про усьому повідомляв точні і докладні зведення в Січ; крім того, один з них щорічно відправлявся в столицю, чи Москву Петербург, за одержанням царської грошової і хлібної платні. Влада паланочного полковника була в його області дуже велика: він заміняв у своєму районі особу кошового отамана і тому нерідко, як і кошовий, карав і навіть страчував смертю злочинців. Його влада простиралася і на облич, що проїжджали, через паланку: він дозволяв їм в'їзд у вільності запорізьких козаків і для безпеки давав їм особливий знак, що називався перначем. Зовнішнім знаком достоїнства паланочного полковника був носиться їм за поясом металевий пернач, яким він іноді «бив смертним боєм по голові провиненого в чому-небудь козака». На зміст усього «паланочного панства» йшла «особлива велика плата всякий рік».
Висновок
Як у виборі військовий старшини і розділі земель, так і в судах, покараннях і стратах запорожці керувалися не писаними законами, а «старожитнім військовим звичаєм», словесним правом і здоровим глуздом. У той час, як малоросійські козаки, навіть з часу гетьмана Богдана Хмельницького, відокремивши від Польщі, робили суд і розправу, через брак власного законодавчого статуту, по польських законах, тобто по литовському статуті і по німецькому магдебурзькому праву, запорожці не визнали цих законів, як не згодних з духом малоросійського народу, і замінили писані польські закони «здоровим міркуванням і введеними звичаями». Але писаних законів від запорожців не можна було й очікувати насамперед тому, що громада козаків занадто мало мала за собою минулого, щоб виробити ті чи інші закони, привести їх у систему і виразити на папері; потім писаних законів у запорізьких козаків не могло бути ще і тому, що все історичне життя їхній була наповнена майже безперервними війнами, що не дозволяли їм багато зупинятися на пристрої внутрішніх порядків власного життя; нарешті, писаних законів запорізькі козаки навіть намагалися уникати, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх вільностей. Відтого покарання і страти в запорізьких козаків усього більше стосувалися карних і майнових злочинів. Це —загальне правило для всіх народів, що стояли і коштують на перших ступінях суспільного розвитку: насамперед людині потрібно відгородити свою особистість і своє майно, а потім уже думати про інші більш складних сполученнях громадського життя. Звичай, замість писаних законів, визнавався, як гарантія міцних порядків у Запорожжя, і росіянином урядом, починаючи з часу пануючи Олексія Михайловича і кінчаючи часом імператриці Катерини II, тобто від початку і до кінця історичного життя Запорожжя під державою Росії.
Не можна сказати при цьому, однак, щоб запорізькі судді, у своїй практиці винятково звичаєм, дозволяли собі сваволя і допускали тяганину справ: і незначне число запорізького товариства і чисто народний пристрій його, і цілковита приступність усякого члена козацької громади до вищих начальників робили суд у Запорожжя простим, швидким і правої в повному і точному змісті цих слів; скривджений і кривдник словесно викладали перед суддями сутність своєї справи, словесно вислухували рішення їхній і відразу припиняли свої звади і непорозуміння, причому, перед суддями були однаково рівні — і простий козак і знатний товариш. Прості козаки і старшина вважалися рівними, але насправді останні домагалися для себе вигідних рішень кошового чи паланочних судів. Формальна рівноправність не відповідала фактичної нерівності бідних і багатих козаків у суді.