Володимир Шаян «Віра предків наших»

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 36 37 38 39 40 41 42 43 44

Виявляється перш за все, що сама історіософія не є но

вістю в українській історії і що кожне високе державне чи національне думання було нерозривно зв'язане з мудрістю історії.

Із „Слова про похід Ігоря" довідуємося, що історіософом був уже сам Боян і „Слово" цитує фрагменти чи афоризми істо-ріософічної мудрости Бояна. Із цих фрагментів видно, що Боян вірив у здійснення божественної справедливости в історії і що нікому злому не минути суду Божого в самій історії. Саме „Слово" є в основі своєї концепції і мистецької структури історіо-софічною поемою. Нічого дивного, що саме цей найвеличніший пам'ятник української духовости стане основою основ для історіософічного думання Олега Ольжича. Дух Нації виявляється найповніше на найвищих висотах національної думки і там саме треба шукати джерел національної свідомости і там саме треба шукати основних рушійних сил історії даної нації.

Історіософами були українські літописці, історіософами були літописці козацькі, а зокрема найбільший з них Величко, історіософом був автор „Історії Русів", історіософом був і сам Шевченко у своїх найбільше глибоких поемах як „Великий Льох", „Кавказ", „Сон" і ін. Історіософію блискуче відновлює в модерних часах Василь Пачовський в його пробудницькому творі „Сон Української Ночі" і саме тут, саме в цій тяглості іс-торіософічного думання, українська національна свідомість виявляється найповніше і досягає єдиних в історії світу висот.

В тяглості історіософічного думання знаходить Ольжич основне джерело для дослідів української національної свідомости, як також джерело й основу для творення ідеології модерного українського націоналізму. Його „Сонце Слави" — це могуча симфонічна поема в прозі, в якій перегукуються на повний голос усі століття, в якій звучить на повний голос усе те, що було виразом найвищої національно-державної свідомости в цілій історії України. Всі ці вискази, чи вияви найвищих висот свідомости, зібрані тут немов у зосереджуючій точці і сплетені в єдиний вінок героїзму і слави, у віщу поему про духові вершини свідомости нації, проявлені в її величавій історії. Тут саме далася Ольжичеві довгождана синтеза української історії і української духовости. Історія України схоплена тут повніше, більш глибоко, більш науково і більш дійсно ніж цс зроблено в грубих томах інших істориків, які тільки реєструють фактологічний матеріял і шукають т.зв. „прагматичних" зв'язків, тобто насправді чисто зовнішніх і механічних зв'язків за їх рецеп-тою історичної причиновости. Вони — ці історики — зовсім не

бачать дійсної природи діючого підмету в історії. Вони не розуміють також, що саме природа підмету в першу чергу зумовлює історичну дію.

Тому правдива історія буде сміливим об'явленням душі нації, яка саме являється творцем своєї історії. Саме через зрозуміння душі нації доходимо до глибшого і справжнього зрозуміння самої історії. Якщо критерієм вартости науки і методи є її пізнавальна спроможність, тоді саме тут стрічаємо найповніше виправдання історіософічної методи досліду. Цей факт я мав на увазі, закликаючи істориків України вчитися її зрозуміння від Ольжича.

„В основі української духовости лежить мужнє й активне сприйняття життя. Українську духову особистість визначає теж виразний і сильний бойовий інстинкт. Войовничість ь українській свідомості творить невід'ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шляху" (Ольжич, Сонце Слави).

Але ці риси національного характеру і душі є тільки основою, на якій виростають якості куди важніші і вищі.

„Бойовий дух формує людину й народи. Родиться лицарська етика й чесноти: відвага, мужність, товариськість, почуття вищого обов'язку і чести" (там же).

Отже, бойовий дух — це тільки той грунт, на якому виростають цінності вищі. Ольжич встановлює їхню гієрархію. Це лицарська етика і лицарські чесноти. А між ними Ольжич наголошує почування чи відчуття вищого обов'язку. І це є той характеристичний тон, це є та цінність, що її Ольжич відкриває перш за все у власній душі, а відтак у цілій історії України.

„Почуття посвячености землі, чинів і зброї спільноти, таке ж далекосягле своїм значенням, як Боже помазання її провідників. Божа благодать, що сходить на прапори народу чи війська, виключаючи кожний сумнів, — це те головне, що рішає про перемогу" (Українська історична свідомість, Пробоєм 1941).

Цей імператив вищого призначення, посвячености, Божого благословення, віднаходить Ольжич на вершинах історичної свідомости України, — і підкреслюю його, — цей імператив посвячености і благословення, як найглибшу рушійну силу історії України. В усвідомленні цієї дійсної і препотужної сили вбачає Ольжич спасення України.

„Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться ніяких фізичних ударів. З почуттям вищого благословення

начолі назавжди рішена на своєму шляху, в революції народжена сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоду і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде". (У двадцятиліття, „Пробоєм" 1940).

Це не хвилевий підйом поетичного натхнення перенесений на візію історії, але це основна істина, що є основою історичного думання Ольжича і рівночасно основою основ його історіософічної концепції. Доказом Цього є факт, що причиною трагедії й упадку України, Ольжич уважає затрату цього почування вищого божественного призначення, посвячености і благословення.

„Затрата серед керівної верхівки України почуття безог-лядности власних ідеалів і постулятів та їх вищого посвячення, чи не найтяжче налягла на Україну в XVIII-XIX столітті" (С.С.).

І навпаки, у віднайденні цього ідеалу, в його дійсності і здійснюванні вбачає Олег Ольжич запоруку перемоги нації і її безсмертности: „а вона буде" — це значить — „віднайде героїчний життєвий ідеал і з почуттям вищого благословення начолі, назавжди рішена на своїм шляху, спокійним ликом зустрічатиме негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде".

Це ще один приклад, як прекрасно перекладає Ольжич свою власну поезію на таку ж прекрасну поезію в ідеологічній прозі. Почуття вищого благословення горить на його власному чолі. Наявність і дійсність почування святости в Ольжича я доказав понад всякий сумнів у моїх попередніх працях про нього. Саме тому, що цей вогонь горів у душі Ольжича, він зміг відчути і побачити дійсність цієї сили в історії України. Вогонь святости справді горить начолі цілої нації. Його нація „буде". Це те саме онтологічне „бути", що в його поезії: „Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте! ".

Стверджуємо, отже, що ідеологічні статті Ольжича дишуть тією самою атмосферою і виростають із того самого круга ідей, що його поезія. Ідеали героїзму, жертви, лицарської чистоти життєвого шляху, що він їх усвідомив собі як цінності, — ті самі ідеали знаходить він в історії нації. Це цілком вірне і природне, поскільки історія нації є процесом самоусвідомлення її духової сутности. І тому уся борня української нації набирає характеру священної борні за справу добру і святу проти сил теміні і зла. Це борня Святого Лицаря, що із недоступних Веж Космічного Монсальвату сходить на землю, щоб здійснити на ній новий лад, обороняючи добро і правду.

Так зрозумів Олег історію України. Його „Сонце Слави", це блискучий і безсмертний доказ, що в історії України насправді здійснюється оцей найвищий Ідеал цілого людства. Ідеал Святого Лицаря і Священномученика.

„Не диво ж, що князі заохочені сто літ пізніше іншим Володимиром — Мономахом до походу на половців, знають одне бажання: „Дай нам, Боже, зложити свої голови за Руську Землю і бути зачисленими до мучеників" (Київський літопис „Сонце Слави").

Той самий тон оборони святої і праведної справи відчуває Олег, як основну силу в усіх універсалах Хмельницького і підкреслює його так чітко, як ніхто з істориків України:

„ ... приходить нова доба. Підноситься козак ... на хвилях Чорного Моря, під мурами Кафи і Царгороду і таки на рідних степах і польських пісках, щоб видати нарешті з себе того Зиновія-Богдана, якому „рука Божа на братів, а разом неприятелів наших, савроматів польських, усюди скорої помочі подавала." (Українська історична свідомість, Пробоєм 1941).

Пригляньмося дещо ближче цій цитаті, щоб на цьому прикладі зілюструвати методу історіософічних дослідів Ольжича. Відмічуємо перш за все, що тут Ольжич вказує на цей вогонь вищого божественного призначення і благословення, що так сильно горів на чолі Богдана. Наведена Ольжичем цитата, що на перший погляд виглядає як риторична прикраса в стилі козацького барокко, виявиться цитатою з козацької хроніки Са-мійла Величка, вийнятою з промови на похоронах Великого Гетьмана. Наведемо її дещо більше повно в перекладі на сучасну мову:

„Помер, несмертельну по собі оставивши славу, цей добрий Вождь наш, за котрого головою не тільки ми, підручні його, але і вся Українська Річпосполита при щасливих успіхах довгі літа жити безпечно обіцювати собі могла. Помер той, котрому спільно з цілим козацтвом при правді своїй за вольності й стародавні права стоячому, всемогуча рука Божа па братів, а заразом на ворогів наших — Савроматів польських, скрізь допомогу давала. Помер той, від котрого гармат і мушкетів дрижав цілий Схід Европи. Помер накінець той, котрого ділом оживлені, могли вже ніколи не вмерти стародавні права і вольності українські і всього Війська Запорозького.

До тебе звертаюсь, милий наш Вожде, Гетьмане Славного Війська Запорозького і цілої Козацькоруської України."

Що ж виявляється? За цитатою Ольжича криється глибока і натхненна козацька традиційна історіософія. Самійло Величко узмістовлює її у формі літературної промови, в якій заключається — згідно з барокковим стилем доби — оцінка Великого Гетьмана Богдана, дана нам самим безпосередніми носіями козацької державної свідомости, традиції і мудрости історії.

Що ж виявляється дальше? Кожне речення Ольжича є вислідом основних і глибоких студій, при чому із непомильною інтуіцією й ерудицією історика він опирається на всьому тому, що справді є виразом найвищої і найблагороднішої національно-державної свідомости України. Його думки — це не тільки думки натхненного поета, як міг би сказати якийсь цинічний матеріялістичний історик. Його думки й оцінки — це думки й оцінки вже виразно виявлені в історії України провідниками і Провідними думками нації. Що ж виявляється далі? Чим глибші будуть наші історичні досліди доби Хмельницького, тим більше вірною і повною виявиться оцінка Хмельницького, дана йому козацькою історією. А отже, це не суб'єктивне натхнення поета проектоване на історію, але найиравдивіша історична дійсність, до якої зрозуміння і відчуття дозріває тільки душа велика і натхненна.

На таких джерелах і на таких глибоких студіях будує Ольжич свою історіософію. Високе натхнення поета вчинило його тільки здібним, щоб відчути й усвідомити собі натхненну поезію вищого божественного благословення, що так виразно звучить препотужною симфонією в цілій історії України. Звичайна річ, що Ольжич веде цю лінію розвитку національної свідомости далі і вище. В цьому місці я підкреслюю тільки факт, що ці ідеї вже об'єктивно виявилися дійсними в історії України. Історіософія Ольжича, це не вислід його суб'єктивних поетичних настроїв, це не творчий суб'єктивізм..., але це об'єктивізм історичного процесу, для якого індивідуальна свідомість національного пророка чи вождя є тільки етапом у безпереривному процесі розвитку і самоусвідомлення Духа Нації. Природним вислідом цього факту є те, що творчість великих національних пророків вміщається на головній магістралі цього походу нації крізь, простори України.

Історик Грушевський побачить перш за все факт, що згадана промова на похороні Хмельницького не є історичним фактом, як і її автор, здогадний Самійло Зорка, секретар Хмельницького. Грушевський доказує, що Самійло Зорка, це сам Самійло Величко, а його промова на похороні Хмельницького є

літературною прикрасою хроніки згідно із стилем тодішньої доби.

Не маємо найменшого сумніву, що воно так. Але не маємо найменшого сумніву, що саме тому ця промова відбиває дійсну оцінку Хмельницького, дану йому козацькою традицією і що вона найвірніше відбиває козацьку ідеологію та історіософію.

Я дозволив собі спинитися довше иа цьому одному прикладі, щоб доказати, що ідеологічна творчість Олега Ольжича не є тільки гарними статтями, якими він загрівав серця націоналістів, але вони є тією справжньою, бажаною і довгожданою синтезою української духовости, якої так жагуче шукала українська публіцистика тридцятих років. А це тільки один приклад. Аналітичний розгляд твору „Сонце Слави" мусів би розростися до розмірів, в яких багато місця займала б полеміка із Грушевським. Ці томи повинні бути написані і щолйш на такій основі зрозуміємо справжню глибінь і велич історії України. Тоді виявиться, що Грушевський постійно не доцінював цієї рушійної сили історії України, а навіть і державницької свідомости проводу української нації продовж цілої історії, ще й зокрема тих високих і священних ідеалів мучеництва, посвяти, священного героїзму і лицарства, які могучою симфонією звучать в історії України. Матеріялістичний стиль історичного думання так сильно вбиває історичну правду, що дійсні рушійні сили історії видаються історикам тільки ідеалістичним мрякобіссям і до цієї категорії вони зачислюють також історіософію.

Один геройський старшина козацький мучиться шість годин, прибитий на паль поляками. Його питають, що він просить. Він просить, щоб дзвонили дзвони над його живою душею. І сталося чудо. Кати дозволили дзвонити дзвонам. Серед такої торжественної святости вмирають в муках святі лицарі Богдана. І торжествепно дзвонять дзвони над невмирущою душею героя. Дзвони розгойдані у вічність. Я не знаходжу в цілій історії людства більш гідної, більш лицарської смерти серед найбільших і найжорстокіших мук, які знає історія людства. Цей Святий Лицар не сумнівається в тому, що його Бог міг його покинути. Хто не чує цих дзвонів над цілою історією України — той її не розуміє. Невже ж ця сила, що веліла так умирати козацькому старшині Хмельницького — це тільки ідеалістичне мрякобісся історіософії, панове історики? Невже ж це тільки поетичне натхнення Ольжича проектоване на історію, чи це дійсність історії проектована на духа Ольжича, його поезію й історіософію?!

Невже ж із питанням мученицької смерти не стрінувся кожен козак, що приставав до Козацького Ордену Лицарів? Кожен Козак, вирішивши непохитно бути готовим кожної хвилини прийняти таке мучеництво, ставав до бою, переборовши страх смерти ідеєю жертви життя — на вівтарі вищої правди, вищої над життя.

Історія козаччини взагалі не могла б існувати, якщо б не було козацького героїзму. Уроджені раби могли б зовсім добре існувати в неволі, незалежно від того, чи та неволя погана, чи трохи більше як погана. Тільки факт, що український народ не хотів і не міг бути рабом, — тільки цей факт учинив його підметом історії і випровадив на арену історичної дії.

Про хід історії рішає, отже, природа самого історичного підмету і ті дії, які цей підмет здійснює в історії. Обставини є, тільки тлом, є тільки зовнішньою площею для дії підмету. Але прагматисти і матеріялісти бачать в історії перш за все, а часом тільки т.зв. обставини. Каже індійська мудрість, що не є виною стовпа, коли сліпий його не бачить. Українські історики не побачили того стовпа рушійної сили української історії дарма, що на кожнім кроці історії його стрічали.

Але хтось міг би сказати на оборону історичного суб'єктивізму: „значить, виходить так чи так, що історик годен зрозуміти лише ті якості історії, які він розуміє у власній душі".

Воно справді так, що історик не може побачити історичний процес більше, чи глибше ніж иа 4е дозволяє йому перспектива його історичної методи, його світоглядового кругозору, але це не змінює факту, що є різні перспективні висоти, з яких щораз глибше чи дальше обіймаємо єдиний об'єктивний історичний процес нашої плянети. Коли б на українську націю дивитися тільки із перспективи дев'ятнадцятого століття, то ми могли б зовсім добре відкрити націю не героїчну, але гречко-сійну. Але це було століття Найглибшого упадку нації, її відпочинку, збирання сил, зимового сну, чи летаргу. І коли державницька свідомість починається для самого Грушевського аж Четвертим Універсалом, то з такої перспективи легко зробити помилку недоцінювання державницької свідомости в найбільш героїчних століттях історії України. Саме таке затісиення перспективи мусить дати соціялістичний чи громадівський світогляд історика. Але це тільки доказує, що дані історики стоять далеко позаду справжніх висот національно-державницької свідомости, навіть тієї, що вже об'єктивно знайшла свій вираз в історії. Не

мов дальтоністи, вони були сліпі на державницькі кольори в історії, або глухі на державницькі чи священно героїчні тонації проявлені в історії.

Отже, починаємо аж тепер розуміти, що історіософія є вірнішою історією України ніж яканебудь інша історія написана соціялістом, громадівцем, демократом, чи матеріялістич-ним ученим. В їхньому історичному вченні вони шукають тільки виправдання для своїх вузьких і збанкротованих теорій. А тому, що вони завдавали тон в науці — історіософія не вважалася наукою.

Тим часом, як ми уже бачимо, в цій історіософії дається глибше і справжнє пізнання рушійних сил історії України, а отже й самої історії. У світлі цієї науки Хмельницький напр. стає однією з найбільших постатей історії Людства, великим і святим Лицарем Добра, Правди і Волі. Дальший висновок із цього: цілу історію України слід піддати ґрунтовній перевірці в дусі історіософії Ольжича.

В історіософії Ольжича наступає нерозривне й інгерентне зв'язання і поєднання історичного українського думання з ідеологією українського націоналізму. Таким чином ця ідеологія самоусвідомлює своє глибоке історичне коріння у Вічно Зеленому Дубі Духа Нації. Від цього самоусвідомлення вона черпатиме свОю невичерпну снагу, свою непоборну потугу. Тому теж Ольжич кладе сильний натиск на твердження, що українська ідеологія виростає з історії України і з її духовости. Він не тільки заявляє це виразно, що ціллю і найвищим досягненням української націоналістичної ідеології є її „духова суверенність". (У двадцятиліття, Пробоєм 1940). Ідеологія українського націоналізму це не лише програма, що постала 1929-р. Цю ідеологію творив уже Віщий Боян, розвивав її автор „Слова про похід Ігоря", плекали її київські літописці, писав її шаблями з триста тисячами козаків Богдан Хмельницький, закріплювали її у слові козацькі літописці, писав Орлик Конституцію Козацького Ордену, шукав філософських і марольно-ідейних основ для неї Григорій Сковорода, дали їй натхненний вияв у віщому слові Тарас, Осип, Іван, Леся, Василь і врешті Олег, віщий і святий.

Оце є ідеологія українського націоналізму всеобіймаюча і жива Духом Нації, Безсмертна, як народ, велика, як його потуга, небосяжна, як його жертви і героїзм. Вона ще не виспівана, зривається щолиш до лету душею молодого орла, що пробує свої молоді крила проти бурі найгрізнішої.

Окремий розділ в цій ідеології треба би присвятити ідеї мучеництва і жертви, що її дуже виразно підкреслює в багатьох місцях своїх праць і поем Ольжич, як невідкладну частину української духовости. Ця ідея хоча б тому така важлива, що сам Олег, будучи вірним їй до кінця, свідомо приймає вінок святого мучеництва, як найвище завершення і як найвищу печать правди і правдивости своєї віри. Це не є ніякий пасивізм, ані безбожне несупротивлення Злу, — ні, ні, — це активна форма борні через потвердження ідеї найвищою жертвою свого життя.

Мушу ствердити, що філософія його спеціяльно-українсь-кого героїзму і жертви ще не знайшла свого завершення у філософії націоналізму, хоч Ольжич поклав для цього непохитні основи. З конечносте наука про дійсність жертви мусить сягати в метафізику й теологію. Тут також криється причина, чому українські матері ялісти чи соціялісти ніколи не будуть годні зрозуміти філософії жертв Базару.

З гордістю і радістю стверджую, що саме український народ здійснює цю ідею найповніше і найбільш послідовно в історії. І я бачу очима духа, на які висоти моральні заведе нашу націю жертва отих козацьких лицарів, що вмирали на палях під гомін священних дзвонів над ще втіленою душею. Жертва Круг і Базару, це вже усвідомлена жертва і філософія сама для себе. В Ольжича ця ідея знаходить самоусвідомлення у вираженому слові і в житті рівночасно. Він висказав цю філософію від імени всіх безчисленних жертв лицарів OУH і УПА, що в найбільш трагічних і героїчних подвигах умирали з гідністю пророків нового людства. Кожен з них вартий статуй із вічнотривкої бронзи.

Ось тут нація досягнула вищого ступня самоусвідомлення в самому процесі бою, ніж це сталося в процесі філософської творчосте нації. Але ця розбіжність буде вирівняна і напевно постане безсмертна система українського героїчного світогляду і філософії, вартих величі наших національних героїв. Знав про це Олег і саме ця правда довела його до відчуття святосте і божественносте нації:

„ О, Націє, дужа і вічна, як Бог — Ти не покоління холопів. Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі.

О, Націє, що над добро і над зло, Над долю, і ласку, і кару,

Поставила тих, що їх сотні лягло У дні незабутні Базару. "

Аналітичний розгляд проблем зв'язаних із убожсствленням нації, вимагає окремої праці. Вона відносилася б радше до перспектив розвитку українського націоналізму, ніж до самої ідеології Ольжича, який не повторювався у своїй поезії й усе своє „вірую" замкнув у цитовані безсмертні слова його поеми „Незнаному Воякові". Але в цих словах замкнене усе невисказане і може невисказанне, що треба перш за все відчути серцем, а відтак пробувати сформулювати у філософські і релігійні правди.

До самого концентру ідей вищої посвячености належить Міт Роду, що його коріння шукає Ольжич знову ж таки в історії України і знаходить його знову ж таки у „Слові про похід Ігоря":

„Шукаємо ідеї, яка історично була українській духовості мітом, стимулом для історіотворчих зусиль. Г стрічаємо вже на прапредківському світанку нашого минулого „Дажбожих внуків" — легенду, що дає відчути силу цього міту божеського походження народу.

Blog

Володимир Шаян «Віра предків наших»