Geum.ru

Воротнюк Марина Олександрівна Науковий співробітник відділу проблем чорноморського та близькосхідного співробітництва Регіонального філіалу нісд у м. Одесі Євроатлантична політика Туреччини: урок

Вид материалаУрок

Содержание


Діяльність Туреччини у рамках НАТО
Турецько-американські відносини – основа євроатлантичної політики Туреччини
Подобный материал:

Опубліковано в „Стратегічних пріоритетах”. - №3. – 2007.


Воротнюк Марина Олександрівна

Науковий співробітник відділу проблем

чорноморського та близькосхідного співробітництва

Регіонального філіалу НІСД у м. Одесі


Євроатлантична політика Туреччини: уроки для України

Стаття присвячена аналізу євроатлантичного напрямку зовнішньої політики Туреччини. Розглядаються особливості діяльності Туреччини в рамках НАТО та характер її відносин зі США, оцінюється значення турецького досвіду євроатлантичної співпраці для України.

Ключові слова: Україна, Туреччина, США, НАТО, євроатлантична політика


У постбіполярному світі структура середовища міжнародних відносин значно ускладнилась, що в першу чергу проявилось у нетрадиційних загрозах безпеці та формуванні монополярної (на чолі зі США) системи міжнародних відносин. Ця система все ж є поліцентричною по суті, що зумовлено наявністю кількох центрів сили різної міжнародно-політичної ваги. Центром сили, що визначає магістральний напрям розвитку сучасної глобальної політики, є НАТО. Саме він, в силу своїх ресурсів, здатен найбільш адекватно реагувати на нові виклики та забезпечувати безпеку своїх членів. Система євроатлантичного партнерства демонструє свою життєздатність та адаптивність, що змушує багатьох визнавати її найбільш успішним союзом в історії людства [11]. Це, безсумнівно, надає актуальності науковим розвідкам у сфері євроатлантичної інтеграції. А такий важливий аспект, як роль Туреччини в євроатлантичному партнерстві, є вельми актуальним для нашої держави, оскільки Туреччина – ключовий партнер України у Чорноморсько-Каспійському регіоні, тому її досвідом європейської та євроатлантичної інтеграції Україна може скористатись при розробці власної зовнішньополітичної стратегії.

Метою даного дослідження є розкриття особливостей євроатлантичної політики Туреччини. Євроатлантичний напрямок турецької зовнішньої політики й особливо американсько-турецькі відносини – тема, добре розкрита, наприклад, такими авторами як І. І.Іванова [8], О. О. Гурьєв [5], В. К. Єгоров [6]. Приділяють увагу воєнній складовій зовнішньої політики Туреччини С. М. Задонський [7], О. С. Косіков [9], М. М. Мартов [10]. Великий інтерес представляють загальні роботи з турецької зовнішньої політики М. Агара [1], Л. Стоуна [2].

Серед факторів, що впливають на вироблення сучасної євроатлантичної стратегії Туреччини можна назвати наступні:

По-перше, це традиційний прозахідний курс країни, обумовлений її внутрішньополітичним розвитком, а саме принципом лаіцизму, роллю військових у країні і т.д., тобто всім тим, що характеризує Туреччину республіканського періоду. Незважаючи на внутрішньополітичні метаморфози, які довелось пережити цій країні, її відданість прозахідному курсу розвитку залишається незміною. Так, на думку Л. Стоуна, Туреччині вдалось адаптуватись до глобальних змін, викликаних кінцем біполярної епохи, не виходячи за рамки своєї прозахідної орієнтації. І якщо із Близьким Сходом Туреччину пов’язує цілий ряд підсистем міжнародних зв’язків, то відносно Заходу, навпаки, вона проводить політику комплексного, системного характеру [2].

Цей фактор прямо пов’язаний із другим фактором - прагматичним характером турецької зовнішньої політики, який оснований на бажанні зберегти позиції провідної регіональної сили та впливати на політичні процеси у більш широкому глобальному контексті. Специфіка історичного розвитку як Османської, так і республіканської Туреччини полягала у його близькості до європейської історії, що поступово трансформувало Туреччину у країну з євразійською, міжцивілізаційною парадигмою розвитку.

По-третє, специфічне геостратегічне розташування Туреччини – вагомий фактор, що впливає на систему зовнішньополітичних координат Анкари. Адже приналежність Туреччини до різних геополітичних та цивілізаційних полів надає їй можливість бути мостом комунікації між Сходом та Заходом, але водночас робить її вразливою до ризиків, пов’язаних із нестабільністю Близькосхідного регіону. Усвідомлення неспроможності забезпечити власноруч свою безпеку і призвело до того, що Туреччина пов’язала своє майбутнє з євроатлантичною системою колективної оборони, яка гарантує захист кожного члена цієї системи колективними зусиллями.

Нарешті, зміни у змісті євроатлантичної співпраці у постбіполярному світі та після подій 11 вересня 2001 року стали важливим чинником, що формує сучасну євроатлантичну політику Анкари. Трансформація НАТО як структури, розширення зони її відповідальності, нарощування обороноспроможності ЄС, нові завдання, що постали перед цими інституціями через появу нових ризиків безпеці, безсумнівно, змусили Туреччину критично переосмислити свою роль в архітектурі європейської безпеки, приділяти більше уваги забезпеченню власної безпеки шляхом нарощування потенціалу турецьких збройних сил та ВПК.

Це переосмислення призвело до усвідомлення необхідності розвитку альтернативних напрямів зовнішньої політики, які в комплексі із традиційним західним напрямом забезпечили б домінування Турецької республіки на євразійському геополітичному просторі. Попри це, активізацію Туреччини на Близькому Сході, Центральній Азії, Закавказзі, поступове налагодження партнерських відносин із Росією можна пояснити відвертими невдачами турецької зовнішньої політики на євроінтеграційній царині.

Стратегія Туреччини в сфері безпеки, що є основною складовою євроатлантичного партнерства, складається з таких елементів: 1) наявність стримуючої сили для захисту турецьких національних інтересів від симетричних загроз; 2) заходи проти загроз територіальної цілісності країни, національної єдності та режиму; 3) захист турецьких інтересів на Кіпрі, який розглядається основною безпековою проблемою Туреччини у Східному Середземномор’ї; 4) попередження нових міжнародних ризиків та асиметричних загроз. В цьому контексті існує думка, що „параметри безпеки регіону, в якому знаходиться Туреччина, як наслідок його географічного розташування, набагато чисельніші”, ніж в інших регіонах [13, с. 259]. І саме це обумовлює складність положення Туреччини. Іншою частиною її стратегії у сфері безпеки виступає колективна безпека, що й стало лейтмотивом членства цієї країни в НАТО, про що мова піде нижче.

Діяльність Туреччини у рамках НАТО

Вступ Туреччини до Альянсу у 1952 році мотивувався воєнно-політичною та економічною доцільністю – забезпечення власної безпеки разом з отриманням воєнної та економічної допомоги, модернізацією ВПК та збройних сил тощо. Одразу починається активна мілітаризація країни, переозброєння за стандартами НАТО. Це призвело до деяких негативних наслідків: зростання воєнних витрат, що позначилось на економічному рості, та виникнення залежності від Сполучених Штатів, оскільки за договором 1954 року Туреччина втрачала контроль над американськими військовими силами на своїй території [9, с. 212]. Туреччина була важливою ланкою системи стримування радянської агресії у роки холодної війни. Це пояснювало особливе ставлення Альянсу до цієї країни. Але іноді бували кризові ситуації навіть між союзниками, як, наприклад, у 1974 році, коли Туреччина ввела війська до Кіпру, що спровокувало накладення ембарго на поставки озброєнь до Туреччини з боку Сполучених Штатів та ледь не призвело до її виключення з НАТО. Крім цього, певна криза взаємної недовіри виникла в НАТО в контексті війни в Іраку, коли Франція, Німеччина та Бельгія виступили проти допомоги членів Альянсу Туреччині у випадку початку війни [4, с. 89].

Керівництво Туреччини неодноразово наголошувало, що Північноатлантичний альянс для Туреччини – наріжний камінь її оборонної та безпекової політики. Незважаючи на великі жертви, вона захищала південний фланг НАТО під час холодної війни, сприяла припиненню конфронтації по осі Захід-Схід та продовжує проводити політику, спрямовану на підтримання міжнародної безпеки та розвиток співпраці у регіоні [3]. Це проявляється в її участі у цілій низці миротворчих операцій під егідою НАТО, ЄС та ООН. Турецькі миротворці зробили свій вклад у підтримання миру в Сомалі, Боснії та Герцеговині, Косові, Македонії та Албанії, в Афганістані Туреччина приймала командування операцією ISAF.

Туреччина підтримала розвиток Європейської безпекової та оборонної ідентичності (ESDI) у рамках НАТО та Європейської безпекової та оборонної політики (ESDP) ЄС, так, як і рішення про налагодження стратегічного партнерства між цими двома організаціями (механізм Берлін плюс). Сприяє вона й ефективному функціонуванню Сил швидкого реагування НАТО, які покликані боротись з новими викликами безпеці.

Зараз турецькі збройні сили – другі за величиною в Альянсі після США. Пріоритетом воєнної політики Туреччини є їхня модернізація, трансформування у сучасну, меншу за чисельністю та професійну армію. Для задоволення своїх військових потреб Туреччина займається нарощуванням та модернізацією національної оборонної промисловості. За висловленням Мартова М., суть воєнної політики Туреччини полягає у „досягненні максимально можливого задоволення потреб своїх збройних сил у зброї, воєнній техніці, боєприпасах та іншому майні в першу чергу за рахунок їх виробництва на підприємствах національної оборонної промисловості” [10, с. 369].

На нашу думку, на сучасному етапі мають місце два взаємодоповнюючі процеси в рамках взаємодії Туреччина-НАТО. З одного боку, Туреччина підтримує нарощування воєнно-політичної та воєнно-економічної могутності Альянсу. З іншого – НАТО санкціонує зростаючу активність Туреччини на міжнародній арені та уповноважує її виконувати нові функції: слугувати плацдармом Заходу для його проникнення в геостратегічно важливі регіони і бути буфером, „який перешкоджає експансії ісламського фундаменталізму та радикального екстремізму” [7, с. 356].

Турецько-американські відносини – основа євроатлантичної політики Туреччини

Аналіз динаміки розвитку турецько-американських відносин, на нашу думку, дає підстави стверджувати, що ці відносини проходять трансформацію від турецької залежності від США на ранньому етапі до асиметричної (на користь США) взаємозалежності у недалекому минулому, з поступовим наближенням до моделі більш симетричної взаємозалежності, квінтесенцією чого стає рівноправне стратегічне партнерство. На сучасному етапі зберігається певна залежність Туреччини від США, перш за все в економічному відношенні, у поставці озброєнь та воєнної техніки. У той же час можна констатувати, що Туреччині, незважаючи на втрату актуальності позиції форпосту „вільного світу” проти радянського експансіонізму після завершення холодної війни, в умовах постбіполярного світу вдалось зайняти важливу нішу в зовнішньополітичній стратегії США та Заходу в цілому, запропонувавши себе як провідника західних інтересів на Близькому Сході, країну, що знаходиться в авангарді боротьби з новими загрозами безпеки, надійного та передбачуваного партнера. Всі ці чинники сприяли закріпленню ролі Туреччини в якісно новій позиції стратегічного партнера Сполучених Штатів.

На Близькому Сході Туреччина є основним оплотом США у реалізації завдань американської регіональної політики по встановленню контролю над нафтовими родовищами, підтримці Ізраїлю, стримуванню Іраку та Ірану, недопущенню радикалізації політичних систем країн регіону та розповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ) [8, с. 78]. Це продемонструвало активне залучення Туреччини до війни у Перській затоці у 1990-1991 році, що, до речі, принесло її економіці лише прямі та непрямі (від припинення торгівлі з Іраком) збитки. Балкани також стали плацдармом, на якому загартувалось турецько-американське партнерство. А в Центральній Азії та Закавказзі США та Туреччина часто діють у тандемі. Співпраця цих країн у воєнній сфері давно перевищує мільярд доларів. Так що є багато ключових сфер, у яких Туреччину та Сполучені Штати поєднує спільність інтересів та позицій.

Водночас історія турецько-американських відносин має достатньо напружених моментів. Серед подій останніх років – непорозуміння між партнерами через стриману реакцію Анкари на американський проект „Великого Близького Сходу”, поглиблення відносин між нею та Москвою, Дамаском, Тегераном [5, с. 124]. Але справжнім тестом на міцність турецько-американського стратегічного партнерства стала війна в Іраку. До самого початку воєнних дій в Іраку Туреччина виступала за виключно дипломатичні методи врегулювання проблеми. А у березні 2003 року турецький парламент спершу відхилив рішення про дозвіл на дислокацію американських військ на турецькій території, чого Вашингтон зовсім не чекав. Арешт американцями турецьких офіцерів в Іраку додав напруження складним відносинам. Взагалі, під час іракських подій Туреччину „неприємно вразила відсутність розуміння всієї складності ситуації, в якій вона опинялась у випадку повного підпорядкування своїх інтересів інтересам Вашингтону” [6, с. 13]. Не дивно, що всі ці події лише загострили антиамериканізм турецької громадської думки, і змусили багатьох турецьких аналітиків та навіть державних діячів пророкувати крах стратегічного партнерства.

Одним з основних питань, яке хвилювало Туреччину у контексті подій в Іраку, була курдська проблема. Як відомо, проблема курдського сепаратизму – одне із вразливих місць Туреччини, 15 мільйонів населення якої складають курди. На фоні її напруженої боротьби з бойовиками Робочої партії Курдистану як на власній території, так і в Північному Іраку, більш ніж лояльне, на думку Анкари, ставлення Вашингтону до цієї терористичної організації та його намагання використати іракських курдів у своїх цілях під час іракської воєнної кампанії не відповідають змісту стратегічного партнерства.

Як бачимо, випадки виникнення певного напруження у стосунках Туреччина-НАТО та окремо Туреччина-США не поодинокі. Але в обох сторін є усвідомлення життєвої необхідності підтримання партнерства на високому рівні. Можна прогнозувати, що євроатлантичний напрямок зовнішньої політики буде залишатись пріоритетним для Туреччини, як такий, що повністю відповідає парадигмі її внутрішньополітичного розвитку та забезпечує турецькі національні інтереси. Для України, яка бачить своє майбутнє в європейській площині, турецький досвід євроатлантичної співпраці може бути корисним з точки зору визначення найбільш прийнятної форми співпраці з євроатлантичними партнерами, одним з аспектів якої є питання членства України в НАТО.

Турецький досвід членства в Організації Північноатлантичного договору є яскравим прикладом находження шляхів збалансування власних національних інтересів із колективними. Крім того, для Туреччини безперечними є переваги включення до системи кооперативної безпеки, забезпечення економічного добробуту.. Противники вступу України до НАТО стверджують, що це дорого коштуватиме, але, на нашу думку, турецький приклад свідчить саме про те, що колективна оборона завжди вигідніша, ніж індивідуальна.

Корисним для України може стати турецький досвід орієнтації на власні ресурси у забезпеченні ефективного розвитку воєнної промисловості. Воєнно-політичний курс турецького керівництва реалізується у комплексі заходів, що покликані забезпечити зменшення залежності від поставок озброєнь із закордону та спрямовані на розвиток власного ВПК, який відповідав би вимогам часу та потребам національної безпеки. Використовуючи допомогу передових у військовому плані країн, Анкара тримає чіткий курс на подолання відставання у воєнно-технічному забезпечені своїх збройних сил. Це є показовим для нашої країни, адже навіть якщо буде прийнято рішення про вступ України до НАТО, це не стане автоматично панацеєю вирішення цілого комплексу проблем воєнно-стратегічного характеру.

Крім того, співпраця в оборонно-промисловій сфері може принести дивіденди як Україні, так і Туреччині. Для України це відкриває можливості використовувати Туреччину як канал для розширення експорту воєнної техніки в інші країни Альянсу. Спільні проекти в космічній галузі та сфері зв’язку представляють великий інтерес як для Туреччини, так і для нашої держави [12].

Хотілося б зазначити, що актуальним для України є не стільки розв’язання дещо гіпертрофованої дихотомії НАТО versus Росія, чи вибір на користь політики нейтралізму, а, насамперед, забезпечення внутрішнього фундаменту прагматичного та послідовного зовнішньополітичного курсу. Тобто, необхідною передумовою найбільш вигідного для України використання потенціалу українсько-євроатлантичного співробітництва є її внутрішня стабільність та демократичний розвиток. А для цього врахування досвіду Туреччини, яка підтримує європейський та євроатлантичний курс нашої країни та діяльність якої в євроатлантичному форматі має довгу історію, може бути незамінним.


Список використаних джерел:
  1. Ağar M. Türkiye’nin gelecek vizyonu.- Ankara: Doğru Yol Partisi Kitaplığı, 2003.- 51 s.
  2. Stone L.A. Turkish Foreign Policy: Four Pillars of Tradition // Perceptions. – June-July 2001. - Vol. VI, #2. // ov.tr
  3. Turkey’s Security Perspectives and its Relations with NATO // www.mfa.gov.tr.
  4. Арутюнян А.Э. Отношение Турции к Ираку // Турция в новых геополитических условиях/ Отв. ред. Н.Ю. Ульченко. – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, Институт Востоковедения РАН, 2004. – С. 88-96.
  5. Гурьев А.А. К вопросу об усилении разногласий между США и Турцией // Ближний Восток и современность (Вып. 25) / Отв. ред. А.О. Филоник. – М.: Институт Ближнего Востока, 2005. - С.124-136.
  6. Егоров В.К. Турецко-американские отношения в контексте борьбы с глобальным терроризмом // Турция в новых геополитических условиях / Отв. ред. Н.Ю. Ульченко. – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, Институт Востоковедения РАН, 2004. – С. 8-20.
  7. Задонский С.М. Роль военного фактора во внутренней и внешней политике Турции // Армия и власть на Ближнем Востоке: от авторитаризма к демократии/ Отв. ред В.М. Ахмедов.- М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2002. – С. 356-368.
  8. Иванова И.И. Некоторые направления турецко-американского сотрудничества // Современный исламский Восток и страны Запада / Отв. ред М.Р. Арунова, А.О. Филоник. – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2004. – С. 77-84.
  9. Косиков А.С. Военно-политический потенциал Турции // Востоковедный сборник (Вып.2) / Отв. ред. В.А. Исаев, А.О. Филоник. – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2001. – С. 212-217.
  10. Мартов М.М. Военно-экономическая политика Турецкой Республики и ее сотрудничество с зарубежными странами // Армия и власть на Ближнем Востоке: от авторитаризма к демократии / Отв. ред В.М. Ахмедов.- М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2002. – С. 369-387.
  11. Речь Премьер-министра Турции Р.Т. Эрдогана «В нужное время, в нужном месте» // int/docu/review/2004/issue2/russian/art2.php
  12. Турецкие двери в НАТО //s.com.ua /archive/index. php?action=article&r_id=22&article_id=25332&arc_num=268
  13. Турция 2005. – Ankara: Nurol, 2005. – 528 c.