Зінько Соломія

науковий співробітник відділу проблем чорноморського і близькосхідного співробітництва Одеського Регіонального

філіалу Національного інституту

стратегічних досліджень

тел. 8-097-121-52-50,

E-mail: lady.solokha@gmail.com

ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ МУСУЛЬМАНСЬКИХ СПІЛЬНОТ

У ЄВРОПІ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Опубліковано в науковому збірнику НІСД

„Стратегічні пріоритети”, № 4 (9) 2008 р. 229-240.

У статті розглянуто політичні, соціально-економічні та релігійно-культурні аспекти інтеграційних моделей європейських держав щодо мусульманських мігрантів. Проаналізовано взаємовплив глобальних і локальних чинників на формування діаспорного ісламу та зростання вагомості релігійної детермінанти в європейському політичному дискурсі. Досліджено моделі співпраці між європейськими урядами та мусульманськими діаспорними спільнотами на інституційному рівні.

Ключові слова: мусульманські діаспорні спільноти, іслам в Європі, глокалізація, інтеграційні моделі.

В статье рассмотрены политические, социально-экономические и религиозно-культурные аспекты интеграционных моделей европейских государств в отношении мусульманских мигрантов. Проанализированы взаимное влияние глобальных и локальных составляющих на формирование диаспорного ислама и увеличение веса религиозной детерминанты в европейском политическом дискурсе. Исследованы модели сотрудничества между европейскими правительствами и мусульманскими диаспорными сообществами на институциальном уровне.

Ключевые слова: мусульманские диаспорные сообщества, ислам в Европе, глокализация, интеграционные модели.

The article discusses political, socio-economic, religious and cultural aspects of integration models by European states targeted at Muslim immigrants. It analyses interrelation between global and local processes, which further impacts formation of diasporic Islam and strengthens religious determinant in European political discourse. Special research interest is devoted to collaboration models between Muslim diasporic communities and European governments on the institutional level.

Keywords: Muslim diasporic communities, Islam in Europe, glocalization, integration models.

Етнокультурна гомогенність західноєвропейських країн в на початку XXІ ст. трансформувалась у гетерогенну полікультурну та поліконфесійну матрицю. Задіяні від часу закладення Вестфальської системи монокультурні моделі держав-націй деактуалізовані іммігрантським чинником з ісламською культурологічною парадигмою, який перетворився з кон'юнктурного феномену в структурний елемент Європи.

Незважаючи на значну кількість досліджень щодо різних факторів мусульманської присутності в Європі, проблема взаємопроникнення локальних та глобальних факторів «діаспорного ісламу» є недостатньо висвітленою. Насамперед це стосується взаємозв’язку універсалізації та локалізації в сферах європейської безпеки, соціальної та культурної політики.

У використаних нами дослідженнях розглядаються лише аспекти розвитку міграційних потоків в в історичній ретроспективі [31], висвітлюютьcя аспекти соціально-економічного становища мусульман в Європі [27], акцентуючи увагу на питаннях ксенофобії та ізоляціоністської політики мусульманських спільнот [41]. Аналізуючи стан наукової розробки запропонованої теми в українській науковій літературі, слід зазначити, що мусульманські діаспорні спільноти Європи та України вивчені досить поверхово. У небагатьох вітчизняних наукових працях розглядаються лише аспекти соціально-економічного та культурного становлення мусульманських спільнот, а також аспекти їх радикалізації. Зокрема дана проблематика знайшла відображення у дослідженнях О. Богомолова [1], В. Котигоренка [4], Т. Хазир-Огли [6], М. Якубовича [7] і К. Гудзика [2].

Серед загальної кількості закордонних досліджень слід виділити працю Т. Севеджа «Зростання півмісяця і зіткнення культур» [34], у якій здійснено глибокий концептуальний аналіз факторів, які впливають на політику інтеграції щодо мусульманських спільнот. У основоположній праці О. Руа «Євроіслам: джихад зсередини?» [33] ґрунтовно розглядається питання радикалізації європейських мусульман та розкриваються його залежність від соціально-економічних, демографічних та ідеологічних чинників. Заслуговує на увагу також комплексне дослідження Дж. Цезарі «Мусульмани в Європі та ризики радикалізму» [29], у якому аналізуються можливі внутрішньо- та зовнішньополітичні наслідки інтеграційних сценаріїв.

З політологічної точки зору глокалізація окреслюється дослідниками як історичний процес взаємодії та конкуренції глобальних і локальних факторів на світову політичну, економічну та соціальну системи. Макрорівень глокалізації передбачає вихід локальних акторів та тенденцій на глобальну арену. На мікрорівні локальні спільноти абсорбують глобальні цінності і спосіб організації політичної, економічної та соціальної діяльності.

Дана тематика набуває особливої актуальності в контексті зростання значення релігійних акторів на світовій арені. Ряд провідних політологів-міжнародників, зокрема, Пітер Бергер та Девід Брукс [13], наголошують на невідворотності десекуляризаційних тенденцій у сучасному світі. Десекуляризація створює своєрідну структуру (“гемайншафт”), з притаманними їй ідеями солідарності. Бергер описує культуру неоісламу як похідну від “локальної ідентичності, відчуття згуртованості, солідарності, підпорядкування ієрархії, відмови від особистого начала заради спільної справи” [11]. Надзвичайно близькою до даного трактування є концепція Томаса Фрідмена, яка, за його визначенням, уособлює “все, що є нашою колискою, що поєднує та ідентифікує нас...: належність до сім’ї, спільноти, племені, нації, релігії” [19]. Фрідмен називає характерний для сучасних мусульман синтетичний світогляд “глокалізаційним”, розглядаючи його як сукупність локальних та глобальних складових і розцінюючи як перспективний в часовому аспекті [15].

Автор ставить за мету дослідити різноманітні аспекти проблеми адаптації мусульманських спільнот у Європі для можливого застосування європейського досвіду у цій сфері в контексті життєдіяльності мусульман в Україні і їх ідентифікації як громадян України.

І. Мусульманська міграція і демографічні процеси в Європі.

У Європі проживає понад 20 млн. мусульман, що співмірно з населенням середньої європейської країни, географічно локалізованих від Португалії до Фінляндії та від Ірландії до Болгарії. На даний час не існує ні достатньо достовірних карт розміщення мусульман в Європі, ні докладних статистичних даних про точну їх кількість на континенті. Попри те, що мусульмани були присутні у Західній Європі впродовж століть, їхня чисельність ще ніколи не була такою значною, тому можна впевнено стверджувати про нову ісламську присутність.

Видимою платформою для аналізу глокалізаційних тенденцій виступають мусульманські міграційні потоки, своєрідний “діаспорний іслам». Складність ситуації історично полягає у відсутності поняття мусульманської діаспори в ісламській правовій традиції. Першорядним завданням для іммігрантів є пошук компромісу між традиційними уявленнями мусульманського суспільства та ціннісною системою суспільства-реципієнта, особливо в частині диференціації публічного і приватного сектору.

Перебування мусульман в Європі складно окреслити виключно термінами “м’якого” (повернення на місця історичної присутності) та “оберненого” (повернення на територію країн-колонізаторів) колоніалізму. Дані концепції мали незаперечне змістове навантаження в епоху “холодної війни”, на даному етапі глобальність і локальність тісно переплітаються як в територіальному, так і соціально-політичному вимірі, за винятком екстремального американського melting pot.

Європейська мусульманська спільнота виступає одночасно “донором” і “реципієнтом” політичних, економічних та соціальних цінностей. Така практика, відмінна від існуючої в мусульманських країнах, створює сприятливі умови для успішного просування глокалізаційних процесів. Підставою для скоординованості дій мусульман є не тільки “кризова мобілізація” на кшталт виступів проти війни в Іраку [9], одностайного засудження данійських карикатур [32] та антиісламського ролика «Фітна». Консолідація мусульман в Європі, на відміну від США, не зумовлена впливовим політичним чи економічним базисом. Ядро мусульманської згуртованості в Європі становлять соціальні, інформаційні та світоглядні чинники, хоча характеризуються значною неоднорідністю. Політика субсидіарності в рамках ЄС передбачає передачу повноважень на найнижчий локальний рівень, що гіпотетично сприяє консолідації місцевих громад. Натомість досягається тільки політичний вимір локального урядування, без залучення необхідної соціальної та світоглядної складової. На відміну від “бюрократичного” виміру консолідації приймаючих суспільств, мусульманська спільнота досягла значних успіхів в кристалізації на підставі “гуманітарного” чинника.

Слід зазначити, що європейські медіа зазвичай зображають мусульманську діаспору в Європі як однорідну, у той час як насправді вона є надзвичайно гетерогенною, а мусульманські ідентичності відрізняються залежно від країни та часу перебування [8]. Перша хвиля мусульманської міграції була виключно чоловічою, оскільки спричинилась дефіцитом робочої сили в Європі у 1950-1973 рр. Її завершення співпало з ескалацією арабсько-ізраїльського конфлікту у 1973 р. та світовою нафтовою кризою. Друга хвиля міграції пов’язана з економічним спадом у країнах Європи у другій половині 1970-х рр. Вона супроводжувалась возз’єднанням сімей мігрантів першої хвилі відповідно до програми «Об’єднання сімей». Третя хвиля, що складалася переважно з біженців та шукачів політичного притулку, пов’язана з іранською революцією 1979 р., ескалацією ірансько-іракського конфлікту, двома війнами у Затоці та іншими збройними конфліктами. Четвертою хвилею міграції умовно називають дітей, які народилися у країнах перебування від мігрантів попередніх поколінь. Наприклад, у Великобританії майже половина (46%) представників мусульманського населення була народжена в країні.

Чітка географічна детермінованість міграційних потоків в окремих європейських країнах втратила кореляційний зв'язок після запровадження Шенгенської зони в ЄС. Відбулася міграція турків з Німеччини у Францію та пакистанців з Британії у Данію і Норвегію, магрібінці мігрували в Іспанію та Італію. Після розпаду світової соціалістичної системи албанці розпочали міграцію в Італію та Грецію. Громадянська війна в Сомалі спричинила появу сомалійських біженців у багатьох країнах Європи, включно зі Швецією та Фінляндією. Найновіші міграційні потоки складаються з громадян Іраку, Ірану та Афганістану. Хоча зростання діаспорних мусульманських спільнот у Франції, Великобританії та Німеччині було доволі значним у проміжку 1990 – 2000 рр., збільшення кількості мусульманських мігрантів на 82% відбулося саме у нових країнах-реципієнтах [30].

ІІ. Європейські інтеграційні моделі для мусульманських спільнот

У більшості європейських країн із значною мусульманською діаспорою тривають дебати стосовно інтеграції іммігрантів. На даному етапі до традиційних обговорень стосовно маргіналізації та дискримінації, асиміляції та інтеграції додалися дискусії щодо внутрішньої і зовнішньої безпеки у контексті боротьби з тероризмом.

Інша дискусія також передбачає обговорення питань безпеки у значно ширшому аспекті, включно з культурологічною складовою. Традиційна європейська демографічна матриця характеризується незначною часткою молоді, недостатньою для природного відтворення населення. Для мусульманських спільнот характерна розширена схема відтворення, що може у майбутньому призвести до зміни етнічного складу населення, гетерогенності та розмивання національної ідентичності.

Третє дискусійне коло питань є логічним продовженням і своєрідним поєднанням двох попередніх. Воно акцентує увагу на незадовільній інтеграції мусульманських мігрантів, яка спровокувала появу феномену маргіналізації. Це у свою чергу може призвести до появи етнічних анклавів або т. зв. «Паралельгезельшафтен» («паралельних суспільств»), а у кінцевому варіанті – до підсилення тероризму суто європейської генези. Дана концепція активно пропагувалася американськими експертами з безпеки, включно з Р. Лейкеном з Фонду Ніксона.

Загалом європейськими країнами використовуються три основні моделі інтеграції: «приїжджої робочої сили», «меншин» та асиміляції. Традиційні інтеграційні моделі втратили громадську підтримку у більшості країн ЄС - Німеччині, Нідерландах, Франції, Великобританії, тому на даному етапі здійснюється активний пошук та розробка нових моделей. Перша модель «приїжджої робочої сили» актуалізувалась у 1950-1960-х рр., коли економічний бум та дефіцит працівників спричинили значний попит на іноземних мігрантів, яких планувалося залучати за допомогою короткотермінових контрактів. Основним аспектом такої політики було постулат щодо непотрібності інтеграції через короткотерміновість міграції. Наприклад, післявоєнна Німеччина не створювала спеціальної програми інтеграції та не сприяла покращенню взаємовідносин між мусульманськими мігрантами та приймаючим суспільством. На даному етапі модель «іноземної робочої сили» розглядається як недосконала, оскільки вона не змогла передбачити тривалого перебування мусульманських мігрантів у країнах ЄС.

Друга модель «меншин» базувалася на тому, що імміграція матиме постійний характер, тому політика повинна здійснюватись з врахуванням релігійних та етнокультурних чинників. Відповідно іммігранти розглядалися як частина приймаючого суспільства, а створення етнічних спільнот - як необхідна передумова інтеграції, проте процес інтеграції базувався на самоорганізації. У свою чергу держава гарантувала дотримання прав меншин. Дана «мультикультуралістська» модель отримала практичне застосування у Великобританії та Нідерландах. Проте з часом модель «меншин» втратила свою привабливість, не надто ефективна соціо-економічна інтеграція спричинила міжетнічні конфлікти, збройні зіткнення та тероризм.

Третя модель є відверто асиміляційною, згідно якої іммігранти розглядаються як особи, які підписали суспільний договір з державою. Їх перебування вважається прийнятним доти, доки вони дотримуються законів, норм приймаючого суспільства та підпорядковуються домінантній культурі. Франція, яка сповідує принцип «єдиної нації», є апологетом політики асиміляції. Проте дана модель також виявилася неоптимальною, що проявилося у зіткненнях іммігрантів другого і третього покоління з французькою поліцією восени 2005 р. Стало очевидним, що мусульманська молодь не сприймає теоретичні основи громадянства, які на практиці поєднуються з маргіналізацію та дискримінацією.

Таким чином, жодна з класичних європейських моделей інтеграції іммігрантів не має шансів стати основою для майбутньої інтеграційної політики. Країни-члени ЄС, а також Європейська Комісія розробляють нові інтеграційні інструменти [26].

Враховуючи неефективність вищенаведених моделей, розробляються чотири нові підходи до стратегії майбутньої інтеграції мусульман в європейських державах. Прихильники першого підходу вважають, що держава повинна зберігати нейтралітет, оскільки релігія і культура є приватною справою кожного індивіда. Держава повинна забезпечувати виключно рівність перед законом. Проте даний підхід є теоретичним, оскільки приймаюче суспільство завжди виступає виразником певної культурної та релігійної спадщини, що без державного врегулювання призведе до культурної асиміляції мігрантів.

Другий підхід акцентує увагу на культурних особливостях меншин та виступає за надання певних прав, наприклад, отримання освіти рідною мовою. Прихильники даного підходу прагнуть уникнути вибору для мігрантів між власною ідентичністю та культурно-релігійними нормами приймаючої країни. Перевагою, на думку експертів із зворотної міграції, є більша ймовірність повернення мусульманських іммігрантів на батьківщину за умови, що вони зберігають власну лінгвістичну, соціетальну та культурну належність. Проте відсутнє однозначне переконання у зацікавленості мігрантів мусульманських у поверненні додому.

Третій підхід, який є цілком новим для Європи і може вступити у конфлікт з основами звичної нормотворчості – це правовий плюралізм. Згідно нього, передбачається паралельне функціонування відмінних юридичних норм для різних груп населення, включно з кримінальним та сімейним кодексом.

Четвертий підхід, який передбачає автономію для національних чи регіональних груп, знайшов практичне відображення при формуванні регіональної політики ЄС, проте ніколи не використовувався для іммігрантських, а тим більше релігійних спільнот [23].

IІІ. Роль ісламських організацій (інституцій) в суспільно-політичному дискурсі (житті) європейських країн

Відсутність універсальної репрезентативної мусульманської організації в Європі ускладнює широкомасштабну взаємодію з урядами європейських країн. Не отримавши необхідної артикуляції своїх інтересів у політичній сфері, мусульманська детермінанта натомість простежується у громадській та соціальній сфері, отримуючи високоефективний інформаційний базис. Однією з відмінних рис мусульманської умми є збереження значної інформаційної ролі за ісламськими інституціями, на відміну від знівельованих на сучасному етапі відповідних ресурсів християнських інституцій.. Це також сприяє ініціації глокалізаційних у своїй суті дискусій - про місце релігії в житті сучасного суспільства, відокремлення чи інкорпорацію публічного і приватного сектору та питання взаємної толерантності [22].

Підтримка європейськими країнами ліберальних мусульманських лідерів не увінчалися успіхом, пропагована на офіційному рівні ідея «прогресивного ісламу» спричинила настороженість мусульманських діаспор щодо прихованих намірів урядових інституцій. Нова політика європейських держав базується на підтримці визнаних релігійних лідерів. У Франції уряд надає підтримку відомим улемам на кшталт Махмуда Зухера, вважаючи їх вплив визначальним для інтеграції мусульман у французьке суспільство. З метою доповнення діяльності ФРМВ у червні 2006 р. в Парижі було створене альтернативне «Об’єднання мусульман Франції», яке залучило 200 імамів та керівників мусульманських спілок. У своєму офіційному зверненні представники ОМФ заявили, що сприятимуть появі у країні «поміркованого ісламу», послідовники якого поважатимуть французькі закони та одночасно лобіюватимуть інтереси 5 млн. французьких мусульман [17].

У 2006 р. німецька Центральна рада мусульман обрала президентом колишнього центристського політика Айюба Акселя Кьолера, який змінив свого ісламістського попередника. Урядові кола схвально відреагували на даний крок [30]. У Великобританії урядові інституції достатньо швидко усвідомили, що ефективним способом згуртування мусульман та відвернення молоді від ісламізму є залучення до співпраці ісламського тележурналіста Хамзи Юсуфа. Він став центральною фігурою «Радикального проекту серединного шляху», задіяного у 2005 р. та згідно рекомендацій мусульманської спільноти та за сприяння Форін Офіс.

Уряд Італії взаємодіє з невеликими незалежними від допомоги близькосхідних держав організаціями, які підтримують інтеграційну політику мультикультуралізму [26]. Державна влада тісно контактує з Ях’єю Палавічіні, який відіграє провідну роль у Раді ісламу, заснованій при Міністерстві внутрішніх справ, а також бере активну участь у проведенні Конгресу імамів та рабинів. Я. Палавіччіні є прихильником програм Міністерства внутрішніх справ щодо моніторингу фінансової допомоги близькосхідних благодійних фондів, адресованої мусульманським спільнотам в Італії. Він приймав активну участь у розробці декларації «Статут цінностей», прийнятої у 2007 р. для врегулювання відносин між мусульманськими та італійським суспільством [24].

У Нідерландах уряд постав перед дилемою представництва інтересів мусульман одразу двома організаціями. Проте у більшості випадків підтримувані урядом організації не розглядаються мусульманами як репрезентативні. Єдиним вагомим винятком є ситуація у Бельгії, де вибори керівництва мусульманської спільноти організовуються державою та мають значний авторитет серед мусульман, особливо турецької діаспори.

Успіх європейських Рад мусульман залежатиме від вирішення трьох питань – залучення молоді, уникнення ісламістського елементу при збереженні найширшої репрезентативності Рад і реалізації повсякденної мусульманської практики на кшталт широкого обігу халяльної їжі та організації хаджу.

На противагу Франції і Німеччині, Великобританія, Італія та Фінляндія толерують релігійні символи у контексті державної політики мультикультуралізму. Прихильники даного підходу стверджують, що ідентичність «британського мусульманина» має право на існування. Критики стверджують, що мультикультуралізм найчастіше спричиняє ізоляцію, а не асиміляцію, що у свою чергу провокує значну економічну нерівність [10].

Слід зазначити, що британський мультикультуралістський підхід більшою мірою, ніж секуляризм, сприяє соціальній мобільності та публічному залученню етнічних меншин. Проте обидві моделі недостатньо спроможні у подоланні екстремізму та релігійного фанатизму.

Аналізуючи французьку практику секуляризму, тодішній міністр внутрішніх справ Н. Саркозі запропонував концепцію «позитивної дискримінації», яку президент Жак Ширак назвав «неприйнятною» [38] та наклав вето на відповідний законопроект у березні 2006 р. [40] Більшість французького суспільства вважає, що «позитивна дискримінація» ставить під загрозу один з трьох наріжних каменів республіки – рівність. Усвідомлюючи, що позитивна дискримінація не здобуде широкої політичної підтримки, окремі країни Європи на кшталт Великобританії та Нідерландів основну увагу звертають на підсилення антидискримінаційних законів. У той же час Франція запровадила посади міністра-представника з рівноправності та повноважного представника з боротьби проти дискримінації та рівноправності [18].

У переважній більшості мусульманські спільноти є достатньо толерантними та зацікавлені у інтеграційних ініціативах держав перебування. Частина мусульман привітала нещодавні інтеграційні реформи в ЄС, зокрема, пропозицію А. Меркель щодо інтеграційного бюджету в обсязі 750 млн. євро на рік. З початку 2000 р. Федерація ісламських організацій Європи (ФІОЄ) виступила за створення Статуту мусульман Європи як засадничих принципів тлумачення ісламу та основи для інтеграції мусульман у приймаючі суспільства. На Брюссельській нараді (2002) Статут був презентований провідним ісламським інституціям у Європі, а пізніше підписаний мусульманськими організаціями з 28 європейських держав [25].

Незважаючи на традиційний для європейських держав секуляристський курс, влада європейських держав бере активну участь у внутрішньомусульманських дебатах. У багатьох випадках вона прагне інституалізувати мусульманські спільноти завдяки підтримці або створенню «поміркованих» організацій як противаги салафітським чи ваххабістським об’єднанням [35].

Загальноєвропейський підхід стосовно опонування радикальному ісламу на даний час не сформований. Оскільки історичні корені, характер загрози та особливості законодавства є відмінними у країнах ЄС (а в окремих випадках регіонально відрізняються в межах однієї країни), були розроблені винятково національні стратегії боротьби з радикальними релігійними поглядами з відповідним інструментарієм. Європейські ініціативи з подолання ісламізму на континенті можна поділити на три основні групи: інтеграція мусульманських спільнот, протидія вербуванню потенційних екстремістів та притягнення терористів до відповідальності.

Посилення антитерористичних заходів на національному рівні та всередині європейських інституцій ускладнило неоднозначні відносини з мусульманськими спільнотами. Наприклад, рішення Бельгії використати спецслужби для виявлення радикальних членів у складі Ради мусульман набуло широкого резонансу у суспільстві. Великобританія спробувала подолати негативну тенденцію шляхом поширення роздаткових матеріалів, які застерігають невід’ємні громадянські права мусульман, проте даний захід не зменшив негативізму мусульман щодо дискримінаційних заходів з боку уряду [14].

ІV. Соціальна толерантність і проблема ідентичності

в умовах зростання мусульманської спільноти

Зростаюча присутність мусульман у Європі призвела до відновлення дебатів з таких питань, як соціальна толерантність, секуляризм як шлях модернізму та ідентичність Європи [22]. Погіршення демографічної ситуації у Європі та економічний спад провокують кризу європейської ідентичності. Збільшення мусульманської присутності та існування мусульманської колективної ідентичності призводить до вираження європейських націоналістичних сентиментів.

Корінні європейці, стурбовані зростанням безробіття, демографічними змінами, втратою національної ідентичності та злочинністю, асоціюють дані тенденції з мусульманською діаспорою, тому політикам стає важче пропагувати мультикультуралізм, інтеграцію та міжконфесійний діалог. Радикальні праві партії та антиімміграційні ініціативи, базовані на ксенофобії, здобули значну підтримку на території усієї Європи, а мусульманські діаспорні спільноти стали об’єктами неприхованої ворожості [37]. У ході опитування П’ю щодо мусульман у Європі, проведеного у 2006 р., з’ясувалося, що випадки ворожого ставлення до себе зауважили 19% мусульман в Німеччині, 28% мусульман у Великобританії, 37% мусульман у Франції та 25% мусульман в Іспанії [37]. Навіть за умови, що більшість населення Іспанії, Франції та Великобританії сприймає імміграцію з країн Близького Сходу та Магрібу як позитивну тенденцію, застереження щодо ісламського екстремізму значно зросли в Німеччині та Великобританії [36].

Хоча термін «ісламофобія» запроваджений в есе орієнталіста Е. Діне «L’Orient vu de l’Occident» ще у 1922 р., його широке застосування розпочате лише у 1990-х рр. для означення дискримінації, спрямованої проти європейських мусульман [39]. Ісламофобія, як сучасний і секулярний антиісламський дискурс, інтенсифікувалася після терактів 11 вересня. Термін набув особливої популярності у політичних колах, медіа і навіть мусульманських організаціях після публікації доповіді «Раннімід» (1997) [28]. Європейський центр з моніторингу ксенофобії і расизму акцентував увагу на переслідування мусульман у «Підсумковій доповіді щодо ісламофобії у ЄС після 11 вересня» [39].

Паралельно з вищенаведеним дискурсом у політичних колах та медіа активну позицію зайняли європейські інтелектуали. Знаковою стала робота політичного оглядача О. Феллаччі, яка ввела у широкий обіг термін «Єврабія» і розійшлася накладом 1,5 млн. примірників.

У дискусію включаються і представники мусульманської інтелектуальної еліти. Професор міжнародних відносин Гьотінгенського університету Бассам Тібі, мусульманин сирійського походження, у 1998 р. запропонував термін «євроіслам» для означення ісламу як частини європейської культури. Заходи щодо подолання антимусульманської дискримінації розробляються мусульманами у більшості країн ЄС, включаючи не тільки соціально-економічні, але й культурні та релігійні аспекти. Мусульманські спільноти розпочали створення власних організацій для боротьби з ксенофобією та дискримінацією, прикладом чого стало створення у 2005 р. «Islamic Anti-Defamation League of Italy». Значні зусилля докладаються для проведення міжконфесійного діалогу. Більшість дебатів стосується правового захисту, наданого іншим релігійним групам, але не екстрапольованого на мусульман [21].

Іспанія та Нідерланди проводять низку заходів на державному рівні для подолання расизму та ксенофобії. У 2006 р. в Іспанії був створений спеціальний дорадчий орган, який курує питання інтеграції іммігрантів і заснована Наглядова рада для контролю за расизмом та ксенофобією. У Нідерландах створена Комісія з рівноправності з метою імплементації Закону про рівноправність (1994), а також Національне бюро з расової дискримінації. Після підпалу мечеті в м. Хельден як відповіді на вбивство Тео Ван Гога (2004), міністр з питань адаптації іноземців та інтеграції Р. Фердонк запровадила спеціальні інтервенційні команди для уникнення ексцесів у майбутньому.

Форум проти ісламофобії і расизму утвердився у Великобританії як авторитетна публічна інституція. У країні з 1994 р. проводиться Тиждень знань про іслам, програма якого передбачає презентації, дискусії, соціальні заходи та збір коштів на благодійні цілі.

V. Вплив мусульманських спільнот на формування внутрішньої і зовнішньої політики європейських країн.

Ісламський чинник вагомий в політичній площині як ЄС, так і країн-членів євроспільноти. Романо Проді, перебуваючи на посаді голови Європейської комісії, виніс питання ісламу на загальноєвропейське обговорення, з огляду на його непересічну вагу в функціонуванні ЄС в ХХІ столітті. Мусульманська присутність здатна докорінно модифікувати основи внутрішньої політики ЄС: підвищити статус релігії в політиці, призвести до зростання націоналістичних тенденцій та наголосити на імперативності суспільної толерантності.

У короткотерміновій перспективі роль мусульманського фактору переважно виявиться у сфері внутрішньої політики. Загалом вплив мусульман на європейські суспільства залежатиме від їх залучення в електоральний процес, врахування мусульманських інтересів політичними партіями. У внутрішній політиці європейська потреба в стабільності артикулюється спробами ефективно націоналізувати та секуляризувати іслам. Європейські уряди ініціюють підпорядкований їм штучно створений національно орієнтований іслам конкретних держав, врахування ним європейських норм, започаткованих Вестфальською угодою та епохою Просвітництва. Проте слід пам’ятати, що ці норми були розроблені в іншу історичну епоху та в іншому етноконфесійному середовищі. Прагнення застосувати до ісламу християнський підхід апріорі приречене на поразку, бо мусульманська традиція не передбачає внутрішньої регіоналізації ісламу.

Колишній єврочиновник Ф. Камерон зазначив, що дотепер мусульмани не прагнули впливати на зовнішню політику ЄС, проте ситуація “може змінитися в майбутньому” [16]. В короткотерміновій перспективі вплив мусульманського фактору в зовнішній політиці зростатиме. По-перше, європейські мусульмани оперативно реагують на розвиток подій на міжнародній арені із залученням Дар аль-Ісламу, особливо там, де умма є під загрозою. Прикладами цього є ізраїльсько-палестинський конфлікт, кризи у Іраку та Боснії. Увага мусульман до аспектів внутрішньої політики на кшталт освіти та зайнятості є набагато меншою. По-друге, для урядів та політиків значно легше і вигідніше забезпечити зовнішньо-, ніж внутрішньополітичні потреби мусульман. Це потребує менше політичних та фінансових ресурсів та є бажанішим для немусульманської частини населення. Немусульмани можуть співчувати жертвам міжнародних подій, але розглядають поступки мусульманам у внутрішній політиці як фінансовий тягар на власні плечі. По-третє, Європа має певну кількість мусульманських країн-сусідів, її зовнішня політика та концепція безпеки базуються на добрих стосунках з ісламським “близьким зарубіжжям”.

Європа має виробити гнучкий підхід до нестабільних мусульманських держав, що розташовані від Касабланки до Кавказу. Редефініювання зовнішньої політики повинно враховувати врахування позиції мусульман щодо арабсько-ізраїльського конфлікту, ініціювання діалогу з екстремістськими мусульманськими групами та імплементацію стратегій для ісламського “близького зарубіжжя” на кшталт “Безпечна Європа в кращому світі” та “Ширша Європа – нове сусідство”. Зростаюча нестабільність у суміжних мусульманських країнах знаходить відлуння і в європейських мусульманських меншинах. Побоювання нелегальної міграції, ісламського тероризму, поширення зброї масового знищення, енергетична залежність від країн даного регіону – всі ці фактори зумовлюють пріоритетність “кризового півмісяця” для Європи[20]. Європейські держави не підтримують будь-яких політичних змін, які можуть мати дестабілізуючий вплив у Магрібі, на Близькому Сході, навіть якщо вважають уряди корумпованими та авторитарними.

Зовнішня локалізація в європейських мусульманських спільнотах підривається локалізацією внутрішньою, що базується на відмінності у підходах щодо мусульман європейських національних держав. Життя мусульманських спільнот характеризується високою ентропією і детермінується національною політикою держав [23], що призводить до виникнення рис «французького», «німецького» чи «британського» ісламу.

Із зміною поколінь мусульманські спільноти стануть більше залученими до внутрішньої локалізації, уникаючи інкорпорації в суспільне життя приймаючого суспільства. У зв’язку з подальшою концентрацією політики ЄС на регіоналізації національна ідентичність зазнає зростаючої фрагментації з боку регіональних та локальних ідентичностей. Проте ймовірність асоціювання мусульманських спільнот з регіональною ідентичністю, наприклад, рурською чи каталонською, на нашу думку, є незначна.

Серед універсалізаційних передумов слід виділити вплив інформаційних технологій, які сприяють пропагандистським та дискусійним цілям; заклики локальних і глобальних релігійних лідерів; транснаціональну діяльність мусульманських організацій. Джон Боуен зазначає, що слід розрізняти “з одного боку, транснаціональні процеси міграції та механічного руху населення та, з іншого боку, діаспорні форми ідентифікації, світогляду і культурного позиціонування”. Тому, незважаючи на значний внесок транснаціоналізму у формування мусульманського універсалізму в Європі, він повинен розглядатися як двосторонній процес, який залучає держави-реципієнти та держави-донори. Окрім цього, мусульманська культурно-релігійна еліта все частіше з’являється у популярних європейських ЗМІ, інтерпретуючи позицію ісламу для широкої аудиторії та руйнуючи усталені стереотипи.

Серед локалізаційних передумов варто звернути увагу на ймовірну націоналізацію європейського ісламу (локалізація середнього рівня); урбанізацію європейських мусульманських громад (іслам мегалополісів) та індустріалізацію мусульманського територіального розселення. Макро- та мікроінтеракція мусульманських спільнот та європейського материнського суспільства чітко візуалізується в європейських злиденних передмістях. Найяскравішим підтвердженням даної тенденції є “революція передмість” у Франції [12].

Глокалізаційні перспективи європейського ісламу на макрорівні передбачатимуть залучення зовнішнього диференційованого ісламу (саудівського, іранського, лівійського) та експорт європейського універсалізованого ісламу в “дефрагментовані” країни (Єгипет, Туреччину, Пакистан). На мікрорівні європейський іслам може містити вестернізовані ідеології та практики (фемінізм, енвайроменталізм, антиглобалізм). Сучасні глобальні та локальні тенденції опонують традиційній ісламській ієрархії, відкриваючи привабливі перспективи для конкурентних соціальних та політичних ісламських рухів. Таким чином, на зміну ієрархії приходить складна багатошарова структура мусульманського світу, витісняючи поширену в минулому ісламську гомогенність.

Проблеми адаптації європейського досвіду до українських реалій.

Іслам в Україні є невід’ємною складовою релігійного життя суспільства і однією з релігій, що найдинамічніше розвиваються. Він проявляється у формі національно-релігійна самоідентифікації “етнічно мусульманської” частини населення та виступає каналом впливу інших ісламських держав.

Кримські татари, що проживають за межами України, мають зв’язки з татарським населенням Криму. Тому не виключається взаємовплив України і країн, де поширений іслам, через громади кримсько-татарського народу. У перспективі вага цих взаємовпливів зростатиме [5].

Аналізуючи процес відродження ісламу на пострадянському просторі, можна виділити загальні риси, характерні для всіх мусульманських регіонів, у т. ч. і Криму:

- здатність ісламу виступати в ролі фактора етнічної мобілізації і одночасно неспроможність забезпечити загальноісламську інтеграцію в рамках окремих держав;

- небажання пострадянської мусульманської громади сприймати ісламське віровчення в канонічній формі;

- політизація ісламу;

- усвідомлення релігійної ідентичності мусульманськими народами не в чисто конфесійній, а в етноконфесійній формі;

- активне сприяння процесу відродження ісламу з боку мусульманських держав;

- диференціація всередині мусульманського суспільства на послідовників різноманітних течій;

- прагнення офіційного ісламського духовенства до конструктивного співробітництва з державою[3].

Більшість європейських науковців-ісламознавців практично не розглядають питання кримських татар в Україні. Це можна пояснити як відсутністю реальної перспективи членства України в ЄС, так і відносною новизною даної проблеми для європейців. Факт першої етнічної чистки в Європі за півстоліття до Балканської кризи ретельно замовчувався СРСР. Разом з тим багато українських політиків вважають Крим вибухонебезпечною зоною в Україні та Східній Європі в цілому, особливо після подій 2006 р. Причиною такого невтішного прогнозу називають кримсько-татарську громаду на півострові. Як передбачають деякі українські спостерігачі, швидке зростання татарського населення, ізольованість їх соціальних структур та зв’язки з екстемістськими колами окремих мусульманських країн можуть призвести до появи українського Косово.

Мусульмани України є об'єктом геополітичних інтересів мусульманських держав (Ірану, Туреччини, Саудівської Аравії, ОАЕ, Кувейту) і частково перебувають під їх впливом. Разом з тим значне поширення їх впливу нині видається досить сумнівним, хоча така можливість цілком не виключається. На даному етапі вплив мусульман з-за кордону на Україну і навпаки поки що обмежений внаслідок відсутності єдиної централізованої системи управління мусульманськими громадами і об’єднаннями. Проте за певної ситуації мусульманський світ може надати підтримку ісламським екстремістам в Криму, поширюючи ідеї про “відірваність від єдиної мусульманської умми”, “обмеження прав мусульманського населення”, “неадективної репрезентованості в органах державного управління”.

Загрозу для України може становити злиття ісламського політичного радикалізму з націоналізмом та сепаратизмом. Поєднання націонал-сепаратизму з політизованим ісламом об’єктивно може викликати міжетнічну напруженість. Етнізація мусульманського середовища, поява націоналістичних лідерів, які використовуватимуть іслам як політичний чинник, постають однією з основних загроз для національної безпеки і територіальної цілісності України.

Кримський іслам є складним і багатоплановим феноменом через те, що він зумовлений не простою міграцією, а репатріацією, отже, держави Центральної Азії не можуть розглядатися як джерела впливу на мусульманську громаду Криму. Проте спостерігається своєрідне déjà vu між активністю Саудівської Аравії, Туреччини і Ірану на європейському континенті у 1970-х–початку 1980-х рр. і їх теперішньою активністю в Криму. Таким чином, з одного боку кримські татари можуть використати досвід європейських країн у мінімізації впливу мусульманських країн-лідерів, а з іншого – шукати власних шляхів інтеграції в українське суспільство з урахуванням існуючих політичних, правових та соціально-економічних реалій. Співвідношення глобального і локального чинників у процесах інтеграції мусульман в українську спільноту є динамічним багаторівневим процесом, наслідки якого є вирішальними і водночас неоднозначними як для українського суспільства, так і для мусульманської умми.

У рамках євроінтеграційних процесів для України є важливим досвід європейських держав у сфері адаптації і інтеграції мусульманських спільнот. На жаль, на даний час не апробована державна політика щодо інтеграції мусульман в українське суспільство, що підвищує ймовірність проникнення в Україну течій політизованого ісламу.

Вкрай необхідною є розробка з використанням європейського досвіду документу (скажімо, «Концепція розвитку мусульманської спільноти в Україні» або «Декларація мусульман України»), який би визначав основні ідеї та установки щодо механізму інтеграції й розвитку ісламу на території України.

Враховуючи європейські реалії, основна увага повинна акцентуватись на усуненні недоброзичливості між християнами і мусульманами, проявів ісламофобії та дискримінації мусульман в соціально-економічній сфері, забезпеченні їх релігійно-культурних та освітніх потреб, представництва в органах влади.

Держава має вести боротьбу проти ймовірної радикалізації шляхом спрямування зусиль мусульманських спільнот на всебічний розвиток українського суспільства, що сприятиме толеруванню їх віри і водночас збереже за ними статус повноправних українських громадян.

Список використаних джерел

Богомолов О. В., Данилов С. І., Семиволос, І. М., Яворської Г.М. Ісламська ідентичність в Україні. − К.:АМЕS, 2005. − 130 с.
Гудзик К. Арабська культура в Європі: про деякі стереотипи «культурності» й «цивілізованості», Газета «День», №59, субота, 8 квітня 2006
Кирюшко Н.И. Мусульмане в современной Украине (90-е годы ХХ столетия)// “Арраид”. -2000 г. - №№ 4-6
Котигоренко В.О. Кримськотатарські репатріанти: проблеми соціальної адаптації // Інститут політичних та етнонаціональниїх досліджень НАНУ, 2005 р.
Кубеліус О.А. Північний Кавказ – Україна: ісламський фактор у подоланні кризових явищ. // Стратегічна панорама . // №3 – 4, 2000. – С. 173–175.
Хазир-Огли Т.В. Соціально-політична активність мусульман Європи, як засіб боротьби з негативними стереотипами // ссылка скрыта
Якубович М. Україно-ісламський… монолог. ссылка скрыта
Ansari H. The Infidel Within – London: Hurst &Co, 2004.
Anti-Islamic reactions in the EU after the terrorist acts against the USA. A collection of country reports // RAXEN, the European Monitoring Centre on Racism and Xenophobia. – November 2001.
Barnes H. Born in the UK: Young Muslims in Britain, London – The Foreign Policy Centre, 2006.
Berger P. The Desecularization of the World: A Global Overview // In The Desecularization of the World: Resurgent Religion and World Politics. Peter L. Berger (eds). – Grand Rapids. – MI: Eerdmans, 2006. – Р.208.
Bowen J. Does French Islam have borders? Dilemmas of domestication in a global religious field // American Anthropologist. – № 106(1). – 2004. – Р. 43–55.
Brooks D. Kicking the Secularist Habit: A Six-Step Program // Atlantic Monthly. – № 291. – March 2006. – Р. 26-28.
Dittrich M. Muslims in Europe: addressing the challenges of radicalization – Working Paper № 23. – Brussels: European Policy Centre. – March 2006. – Р. 26.
Eickelman, D. and Anderson, J. (eds). New Media in the Muslim World: The Emerging Public Sphere – Bloomington: Indiana University Press, 1999.
Fraser C. The Islamic Factor in the European Union’s Foreign Policy // Islam, Europe’s Second Religion, Shireen T. Hunter, ed. – Westport, Conn.: Praeger, 2002. – P. 269.
French Muslims set up new representative body // Agence France Presse. – June 18, 2006.
Fried D. Overview of Islamist Extremism in Europe – Testimony before the Subcommittee on European Affairs of the Senate Foreign Relations Committee. – April 5, 2006.
Friedman T. The Lexus and the Olive Tree – New York: Anchor Books, 2000. – Р.31.
Geoffrey K. Europe’s Middle East Challenges. // The Washington Quarterly 27. – № 1. – 2004. – Winter. – P. 163–177.
Halliday F. Islamophobia Reconsidered // Ethnic and Racial Studies 22. – № 5. – September 2007. – Р. 892-902.
Hjarno J. Muslims in Denmark // Muslim Communities in the New Europe, Gerd Nonneman, Tim Niblock, and Bogdan Szajkowski, eds. – Berkshire, UK: Garnet Publishing, 2006. – P. 297–298.
Integration Policies in Selected Countries // CRS Report for Congress. – 18 November, 2005.
Italian Government Unveils Charter of Values // Italy. – April 27, 2007.
Karic E. Is Euro-Islam a Myth, Challenge or a Real Opportunity for Muslims and Europe? // Journal of Muslim Minority Affairs. – Vol. 22. – № 2. – 2005. – Р. 438.
Laurence J. and Vaisse J. Integrating Islam: Political and Religious Challenges in Contemporary France. – Washington DC: Brookings Institution, 2006. – P. 121-124.
Mandaville P. Muslim Youth in Europe. // Islam, Europe’s Second Religion, Shireen T. Hunter, ed. – Westport, Conn.: Praeger, 2005. – P. 219–230.
Modood T. The Place of Muslims in British Secular Multiculturalism // Muslim Europe or Euro-Islam: Politics, Culture and Citizenship in the Age of Globalization, ed. Nezar Alsayyad and Manuel Castells. – Lanham: Lexington books, 2002. – P. 113-30.
Muslims in Europe and the Risk of Radicalism // Rik Coolaert (ed), Jihadi Terrorism and the Radicalisation Challenge in Europe. – Burlington, VT: Asgate, 2008. – P. 88-107.
Peach C. and Glebe G. Muslim Minorities in Western Europe // Ethnic and Racial Studies. - № 18. – January 2005. – P. 26-45.
Rath J. Western Europe and its Islam. // International comparative social studies, No. 2. – Boston: Brill. – 2001.
Roy O. Caricatures: geopolitique de l’indignation // Le Monde. – 9 February, 2006. – P.17.
Roy O. EuroIslam: The Jihad Within? // National Interest. – 2003. – Spring. – P. 65..
Savage T. Europe and Islam: Crescent Waxing, Cultures Clashing. // The Washington Quarterly: The Center for Strategic and International Studies and the Massachusetts Institute of Technology. – № 27. – 2004. – P. 25–50.
Silvestri S. The Situation of Muslim Immigrants in Europe in the 21st Century: The Creation of National Muslim Councils // Holger Henke (ed.), Crossing Over: Comparing Recent Migration in the United States and Europe. – Lanham, MD: Lexington Books, 2005. – P. 101-129.
The Pew Global Attitudes Project – Muslims in Europe: Economic Worries Top Concerns About Religious and Cultural Diversity – July 6, 2006.
The Pew Global Attitudes Project – The Great Divide: How Westerners and Muslims View Each Other – June 22, 2006.
The War of the Headscarves.// Economist. – February 5, 2004.
Vertovec S. Islamophobia and Muslim Recognition in Britain // Muslims in the West: From Sojourners to Citizens, ed. Yvonne Yazbek Haddad. – Oxford and New York: Oxford University Press, 2004. – P. 19-35.
Vinocur J. A shadow obscuring France's Cup grandeur. – International Herald Tribune. – July 11, 2006
Vogt K. Integration through Islam? Muslims in Norway // Muslims in the West: From Sojourners to Citizens Yvonne Yazbeek Haddad, ed. – New York: Oxford University Press, 2004. – P. 88.

Blog

Зінько Соломія

Содержание

Зінько Соломія

науковий співробітник відділу проблем чорноморського і близькосхідного співробітництва Одеського Регіонального

філіалу Національного інституту