Творча спадщина Симона Петлюри як історичне та історіографічне джерело

Вид материала

Подобный материал:

Ярослав Калакура

"Творча спадщина Симона Петлюри як історичне та історіографічне джерело"

Однією з особливостей пострадянської української історіографії є поступове подолання історичного безпам'ятства, звернення до суперечливих, замовчуваних або спотворених сторінок історії України, повернення забутих або навмисне викреслених з пам'яті імен її діячів. Серед таких персоналій, як це не парадоксально, все ще залишається постать одного з найвидатніших, найавторитетніших борців за українську незалежність і державність, справжнього патріота і великого інтелектуала, людини легендарної долі Симона Васильовича Петлюри. Сьогодні повертається в Україну, яку він формально й не покидав, але жив тут у двох іпостасях: як герой-вигнанець і як ворог і зрадник. У якому образі, з яким ідеологічним вантажем та стереотипами повертається С.Петлюра на рідну землю? Нікого не дивує, що представники ліворадикальних сил і політики проросійського штибу досі живуть у полоні ідеологічних координат того періоду історії, коли радянська Росія насаджувала більшовицький режим в Україні, а на перепоні стояла Українська Центральна Рада, а відтак Директорія УНР і її Головний Отаман. Це неприйняття С.Петлюри в сучасній Росії йде ще від імперських сил, царської охранки і чорносотенців, від діячів Тимчасового уряду, білогвардійців, від радянських спецслужб, які на догоду міжнародного сіонізму здійснили терористичний акт на знищення українського патріота. Воно активно підтримується нинішніми українофобами - комуністами, а також ультра-націоналістами, які дорікають С.Петлюрі "зраду" Україні і "здачу" Польщі західноукраїнських земель. Та зовсім не зрозуміло, чому навіть та частина суспільства, яка зробила свій вибір на користь державності та самостійності України, її національного відродження і демократичного вектора розвитку, все ще живе стереотипами, що петлюрівщина, мовляв, - чуже нам явище. Чому це відбувається? Одна з причин полягає в тому, що за 18 років незалежності ми - історики, а також український політикум, дуже мало зробили для того, щоб створити об'єктивний і правдивий образ українського патріота С.Петлюри як людини, політика, громадського і ключового державного та військового діяча доби Української революції, одного з лідерів української політичної еміграції.

Завдяки старанням УВАН у США, Бібліотеки ім. Симона Петлюри у Парижі, істориків діаспори в 1950-1970-х рр. побачили світ перший та другий том статей, листів і документів С.Петлюри, а зусиллями проф. Київського національного університету імені Тараса Шевченка В.І.Сергійчука в 1999 і 2006 рр. опубліковано третій і четвертий том. Таким чином, маємо майже повне, поки що чотирьохтомне зібрання творчої спадщини Симона Петлюри, його науково-публіцистичних праць, статей, листів і документів [1]. Нині В.І.Сергійчук завершує роботу над п'ятим томом, до якого, за його словами, увійде низка рідкісних свідчень, виявлених ним у архівах Росії, Чехії та України.

Наявність цих видань дало змогу історикам дещо ширше залучати унікальне надбання до наукових досліджень, а також використовувати його в навчально-виховній роботі з учнівською та студентською молоддю. Однак, якщо бути об'єктивним, то треба визнати, що це тільки перші кроки на шляху до відновлення історичної справедливості стосовно С.Петлюри і визначення його правдивого місця в історії України. Одним із свідчень цього є те, що спадщина С.Петлюри ще не стала предметом належних історіографічних і джерелознавчих студій. Окрім монографій С.Х.Литвина [2] та В.І.Сергійчука [3], В.Ф.Верстюка та ін. досі не маємо узагальнюючих праць джерелознавчого та історіографічного характеру. Тому тема пропонованої розвідки видається важливою і актуальною. Її мета полягає в тому, щоб з'ясувати значення джерельно-інформаційного потенціалу праць, листів та документів С.Петлюри для історіографічних та джерелознавчих досліджень, присвячених Українській революції 1917-1921 рр. З цієї мети випливає декілька завдань: а) дати класифікацію творчої спадщини С.Петлюри; б) з'ясувати її значення для розвитку історичної науки; в) окреслити можливість використання документів, статей і листів С.Петлюри як потенційного джерела для дослідження Української революції 1917-1921 рр.; г) осмислити роль спадщини С.Петлюри для створення просопографічного* портрета самого автора матеріалів, тобто його індивідуальності, характеру, ментальності, світоглядних позицій, реакції на життєві події і обставини. Весь фактичний матеріал статті базується здебільшого на ІІІ і ІУ томах статей, листів і документів С.Петлюри, упорядником яких був проф. В.Сергійчук.

* Просопографія - наукова дисципліна, що вивчає особу в усій сукупності її індивідуальних якостей як цілісності та взаємостосунків з оточенням, досліджує внутрішній світ.

Спадщина С.Петлюри, яка фігурує в цих збірниках, охоплює період з 1902 по 1926 рік і представлена різними жанрами, а саме: а) творчі матеріали: статті, замітки, рецензії, інтерв'ю, доповіді, промови, виступи; б) матеріалами службового характеру: закони, універсали, накази, постанови, ухвали, директиви, розпорядження, доручення, уповноваження, інструкції, протоколи, журнали засідань Директорії, службові записки, повідомлення, відозви, звернення, заклики, привітання, подяки, телеграми, заповіді, ділове листування; в) приватне листування. Якщо творчі матеріали охоплюють, головним чином, період 1902 - 1916 рр. та 1922-1926 рр., то за період 1917- 1921 рр. переважають службові документи і листування. Тим не менше, є підстави розглядати спадщину С. Петлюри як цілісність, як комплекс, у якому документи, матеріали і листування приватного та службового характеру всіх років тісно пов'язані між собою, обумовлюють один одного.

Зупинимось докладніше на означених питаннях. Перше з них, якщо не рахувати запропоновану вище класифікацію спадщини С.Петлюри як історичного джерела, стосується її значення для розвитку історіографії. С.Петлюра не був професійним істориком, але він мав достатньо ґрунтовні знання з світової і української історії, відзначався глибоким розумінням історичного процесу. До речі, вузьким місцем новітньої петлюріани є все ще недостатня увага до наукових студій С.Петлюри. Його публіцистика мала яскраво виражений історико-дослідницький характер, а студії про Івана Франка, про українську еміграцію, з історії Галичини, Буковини та Закарпаття, стаття "Війна і українці" та ін. - це переконливий доказ науково-аналітичного складу мислення і логічного викладу конкретно-історичного матеріалу. В своїй журналістській і публіцистичній діяльності він порівняно часто відгукувався на різноманітні події, факти, ювілейні дати у вигляді статей, заміток, рецензій, фейлетонів тощо. Вражає діапазон його наукових і публіцистичних зацікавлень. Йдеться і про реакцію на видання Біблії українською мовою в Лондоні в 1902 р., на спорудження пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві у тому ж році, на встановлення бюстів Т.Шевченка в Катеринодарі в 1903 р., повідомлення про підготовку на Кубані історії Чорноморського козацького війська, про початок археологічних розкопок на місцях Запорозької Січі 1903 р., про лекції Д.Яворницького та Гната Хоткевича на українознавчу тематику (1905 р.). У листопаді 1906 р. С.Петлюра оприлюднив фейлетон з публічним викриттям політичного вибору історика Дмитра Яворницького, коли той став редактором газети октябристів у Катеринославі і долучився до антиукраїнської пропаганди. Через місяць С.Петлюра піддав гострій критиці позицію ректора Київського університету св. Володимира Цитовича, який негативно поставився до відкриття українських кафедр. Важливе історіографічне значення мають листи С.Петлюри до Михайла Грушевського. У них йшлося про підготовку статей для "Украинской жизни", про публікацію скороченого варіанту статті історика "Богданівство і Мазепинство" (1912 р.), про відзначення 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка та ін. Цікавим з погляду історіографії є лист до М.Сумцова про підтримку публікації циклу статей про Галичину, включаючи й історію краю. Як повідомив В.Сергійчук, невдовзі ми довідаємося про виявлене у львівських архівах листування Симона Петлюри і Андрея Шептицького. Що ж стосується документів і листів С. Петлюри 1917-1921 рр., то дослідник історії історичної науки, зможе почерпнути з них цінні відомості про принципово нову історіографічну ситуацію, яка склалася в умовах Української революції, і яка давала шанс для відродження української національної історіографії.

Переходячи до другого завдання, слід наголосити, що маємо справу з двома видами джерел: документи і листування службового і приватного характеру. Для дослідження Української революції 1917-1921 рр. пріоритетне значення мають офіційні документи і матеріали, створені особисто або за участю С.Петлюри. Ці свідчення проливають світло на ключові події доби: формування Української Центральної Ради, утворення Генерального Секретарства як уряду УНР і місця в ньому Генерального Секретаріату з військових справ, яке очолив Симон Петлюра, реакція демократичних сил на гетьманський переворот і політику Української Держави, діяльність політика на посаді голови Всеукраїнського Земського Союзу і підготовка антигетьманського повстання, утворення Директорії і відновлення УНР, Акт Злуки і об'єднання Армій УНР та ЗУНР під командуванням С.Петлюри, розкол в українському визвольному русі в січні 1919 р., друга більшовицько-українська війна і підписання Варшавської Конвенції, діяльність дипломатичних місій УНР тощо.

Ще 20 листопада 1917 р. С.Петлюра оголосив і прокоментував Третій Універсал Центральної Ради про утворення Української Народної Республіки. У цій промові є декілька важливих акцентів. Перший. До відкриття Установчих Зборів уся виконавча влада, законодавство, забезпечення порядку і спокою, а також вся влада на нашій землі належить Центральній Раді, нашому власному уряду. Другий. Верховенство влади Української Центральної Ради поширюється на губернії, в яких українці складають більшість населення: Київ, Поділля, Волинь, Чернігів, Харків, Полтава, Катеринослав, Херсон, а також північна частина Таврійської губернії - Мелітопольський, Бердянський і Дніпровський повітів. Кримський півострів мав залишатися кримчанам. Визначення остаточних кордонів УНР і приєднання Курської, Воронезької і Холмської губерній, на думку С.Петлюри, планувалося розглянуто пізніше [4].

За нашими підрахунками, з 784 документів, статей і листів, створених у період 1917-1921 рр. і включених до ІІІ і ІV тт., майже 400, тобто більше половини присвячені військовій проблематиці, формуванню Українських збройних сил, більшовицько-українській війні. З цих та інших джерел переконуємося в тому, що С.Петлюра був одним з небагатьох тодішніх українських політиків, хто добре розумів необхідність створення і зміцнення регулярної армії як головної умови захисту революції і побудови національної держави. Не випадково, що ще до інституціалізації Генерального Секретарства С.Петлюра у травні 1917 р. очолив Український військовий генеральний комітет, а через місяць був призначений Генеральним секретарем військових справ. Його стараннями на осінь 1917 р., всупереч антимілітарним силам, українська армія стала реальністю. З цього приводу цікавим є інтерв'ю С. Петлюри після повернення з фронтових військових з'їздів, опубліковане у "Народній волі" 14 жовтня 1917 р. В ньому звернуто увагу на зміни у настроях українських солдатів, їх свідомості. "Організації українських вояків на фронті стали міцніші, а також вимоги і тон організованих вояків підвищились значно. Українські вояки вірять твердо, що справедливі домагання мусять бути справджені, що нема вже повороту з дороги до їх мети - Вільної України" [5] . С.Петлюра брав особисту участь у розробленні першого Статуту Збройних сил УНР, у преамбулі якого говорилося: "…поки інші сусідні народи, що оточують Україну, не скасовують своїх армій і можуть загрожувати незалежности України, доти Україна мусить мати армію сильну настільки, щоб отбити можливі напади на республіку і охороняти свою свободу". У розділі "Загальні права і обов'язки" Статут наголошував на обов'язку мешканців боронити землю від нападу ворогів: "Кожен громадянин Української Народної Республіки повинен захищати свій рідний край, життя і добробут" [6]. Першим збройним іспитом для С.Петлюри було придушення наприкінці січня 1918 р. організованого більшовиками січневого заколоту в Києві і захоплення київського Арсеналу, а відтак відвоювання Києва 1 березня. С.Петлюра не сприйняв німецьких союзників, бо, зрештою, вони повалили Центральну Раду і привели до влади гетьмана П.Скоропадського, уряд якого заарештував його. З листопада 1918 р. він - Головний отаман Армії УНР, а 9 травня 1919 р. у зв'язку з виходом В.Винниченка зі складу Директорії С.Петлюра як Головний Отаман Українських Республіканських Військ був обраний головою Директорії. З його численних наказів, розпоряджень, телеграм стає очевидною воєнно-стратегічна і тактична компетентність головного військового командування. Це проявилося в блискучій операції по взяттю Києва наприкінці серпня 1919 р., в організації наступальних і оборонних операцій в боях з армією більшовицької Росії, з денікінцями, взаємодія Армії УНР з польськими військами Ю.Пілсудського.

Миттєвою була реакція С.Петлюри на відступ від Києва, за який йому найбільше дорікають, посилаючись на висловлювання міністра преси і пропаганди в урядах В.Чеховського і С.Остапенка О.Назарука, який, зокрема, у своїй статті під назвою "До булави треба голови" звинувачував військових командирів у непрофесіоналізмі, які, мовляв, навіть військових карт не вміють читати. С.Петлюра не панікував, хоча й визнавав, що здача Києва деморалізуюче впливала на армію і загрожувала її збереженню. Всупереч тим, хто закликав до спільних дій з Добровольчою армією С.Петлюра в Директиві в зв'язку з відступом українських військ від Києва 6 вересня 1919 р. нагадав про неможливість орієнтації на Денікіна, який у зверненні до населення "Малоросіи" продовжував закликати до збереження єдиної і неділимої Росії. 24 вересня 1919 р. було офіційно оголошено війну Денікіну. Однак, масова епідемія тифу призвела до катастрофічного скорочення збройних сил УНР, до того ж командування УГА вдалося до сепаратної політики з денікінцями.

Про нескореність С.Петлюри, його віру в українську перемогу свідчить підготовка і проведення Зимового походу об'єднаних армій УНР-ЗУНР, який чесні історики називають найвищою точкою організованої акції щодо звільнення України від окупантів. На жаль, частина командування УГА хитнулася в бік Червоної армії.

С.Петлюра належав до тих українських провідників, хто на чільне місце революційно-державницького процесу ставили цілісність і соборність України. Він причетний до схвалення Акту Злуки і перших кроків до його реалізації. З цього погляду цікавим є лист С.Петлюри до Є. Петрушевича 5 березня 1919 р. після свого повернення з Станіславова - тодішньої столиці ЗУНР. У ньому, з погляду джерелознавства, заслуговують уваги дві тези: а) С.Петлюра розглядає керівників ЗУНР не як регіональних, чисто місцевих діячів, а як представників "цілого українського народу"; б) тутешні народні маси сприймаються ним як невіддільна частина українського народу, які, за його словами, хоч і змучені війною, "все ж несуть жертви в цілях захисту нашої спільної батьківщини і охорони суверенітету нашої Держави" [7] , тобто свідомо виступають за цілісність України. Сам С.Петлюра сповідував ідею наддніпрянського центризму в реалізації концепції соборності, який, на його думку, "врешті-решт, раніше чи пізніше приведе до об'єднання українських земель, себто до фактичної соборности"[8] .

Важливе значення мають документи С.Петлюри для спростування абсурдних міфів та інсинуацій про його причетність до єврейських погромів. Звернемось лише до двох з них, а саме - телеграми Головного Отамана коменданту залізничної станції в Миргороді від 28 січня 1919 р. з категоричною вимогою покарати тих, хто вдався до наруги над євреями на станції Яреськи, що на Полтавщині, а також до ініційованого О.Петлюрою і прийнятого 27 травня 1919 р. Закону Директорії про утворення Особливої слідчої комісії для розслідування єврейських погромів. У законі наголошувалося, що виявлені комісією винні особи у протиєврейських погромних акціях мали передаватися до розгляду Надзвичайного військового суду і притягнення до карної відповідальності [9] . Дотичним до цього Закону є липнева телеграма С.Петлюри про рішучу боротьбу з більшовицькими провокаторами єврейських погромів, про яку повідомляв Бюлетень Міністерства інформації УНР. В ній говорилося, що погромна агітація часто навмисно проводиться більшовицькими провокаторами з метою дезорганізувати фронт і державно-будівничу роботу уряду. Ставилося завдання безпощадно боротися з подібними провокаціями. [10]

Матеріали збірників засвідчують пильну увагу С.Петлюри, незважаючи на воєнний стан, до дипломатичної діяльності, його особисті контакти з надзвичайними дипломатичними місіями УНР у зарубіжних країнах.

Опинившись в еміграції, С.Петлюра ні на хвилину не втрачав віри на повернення в Україну. Він не тільки продовжував займатися консолідацією державницьких сил як лідер Державного центру УНР, але й намагався критично осмислити досвід історії, причини згасання революції, винести повчальні уроки для наступної боротьби. Політик пророче попереджував, що всі держави, утворені на території бувшої Росії, можуть мати шанс для свого тривалого існування тільки при умові створення на півдні імперії незалежної держави українського народу. "Тільки постання і зміцнення цієї держави, - писав С.Петлюра, - може фактично вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу її"[11].

Нарешті, останнє, третє завдання. Йдеться про роль спадщини С.Петлюри для дослідження його життєвого шляху, створення наукової біографії і просопографічного портрета як людини, публіциста, політика, державного і громадського діяча. Зауважимо, що тут має значення не тільки зміст пам'яток, але й їх форма, вигляд, стиль, навіть почерк автора. Сучасна національно-демократична біографістика і довідкова література справедливо відносять С.Петлюру до видатних політичних і військових діячів України, до символів Української державності і самостійності [12] , але при цьому недостатньо акцентується увага на тому, як він став українським політиком і державним діячем, якими були його людські якості. Далеко не повністю досліджена його участь у таємних українських гуртках і студентському русі, в конференції і з'їздах Революційної Української партії (РУП), його революційна і публіцистична діяльність на Кубані, в Києві, Петербурзі, Москві, причетність до УСДРП.

Осмислюючи формування і становлення особистості С.Петлюри, його світоглядних орієнтирів, політичної свідомості, автори здебільшого фіксують родинне виховання в сім`ї, факт навчання в бурсі, в Полтавській духовній семінарії, на таємних українознавчих курсах за університетською програмою у Львові, якими, до речі, керував М.Грушевський, участь у громадсько-політичному житті, однак не аналізують рівень національної свідомості. Між тим, один з наказів С.Петлюри, виклад якого був опублікований в "Трибуні" за 18 грудня 1918 р., безпосередньо стосується поширення національної свідомості серед вояків армії УНР і створення з цією метою в полках бібліотек-читалень. У ньому говориться про необхідність забезпечення бібліотек такою національною літературою, яка розвивала б світогляд козака та виховувала б "Любов до України, преданість інтересам Українського Народу та нагадувала б про історичні традиції Українського лицарства" [13]. Звертає на себе увагу такі риси характеру С.Петлюри як рішучість і настирливість. Про це говорять не тільки його урядові і військові накази та розпорядження, але й телеграми, численні листи, зокрема лист до ЦК УСДРП 11 лютого 1919 р. з наголосом на тому, що він, як син свого народу, своєї Батьківщини, не вважає для себе можливим ухилитися від виконання своїх обов'язків, відійти від державної праці в цій надзвичайно тяжкій ситуації. Такою ж рішучістю пройнятий лист до голови Ради Народних Міністрі про недопущення до державного апарату ворожих елементів (28 вересня 1920 р.). Тут можна не погодитися з висловлюванням В.Ф.Солдатенка, що "С.Петлюра, як завжди, вагався" [14]. Очевидно, об'єктивніше було б говорити про обдуманість, розважливість і виваженість рішень Симона Васильовича, особливо у військовостратегічних і кадрових питаннях.

Для створення просопографічного портрета С.Петлюри, тобто дослідження його особистості як людини, його індивідуальних якостей, характеру, вдачі, внутрішнього світу, дуже важливі власні свідчення тієї доби, коли він опинився в еміграції, а справа, якій присвятив усе своє життя, потрапила на тривалий час у глухий кут, коли український рух на матірній землі і в діаспорі переживав глибоку кризу. Трагедія полягала в тому, що доводилось боротися не тільки з більшовицькою ідеологією й політикою, але й з представниками інших течій українського руху в еміграції, які не продовжували поборювати концепцію УНР. З цією метою і засновувався часопис "Тризуб" (листи до В.Садовського, К.Мацієвича) [15]. Визначаючи завдання української інтелектуальної еміграції, він наголошував, що вона мусить взяти на себе ту частину загальнонаціональної і загальнодержавної програми української нації, яку народ під окупаційною владою виконати не може, а вона має величезне значення в справі будівництва Української держави. Вчитуючись у публіцистику С.Петлюри 1922-1926 рр., осмислюючи його епістолярій, переконуєшся, наскільки сильною духом, нескореною і патріотичною була ця людина. Для підтвердження можна навести сповнену оптимізмом думку, висловлену в листі до Голови Української студентської громади у Варшаві 10 березня 1919 р. Він схвалює діяльність громади , яка плекає серед своїх членів не лише дух національної єдності та самопосвяти для добра Батьківщини, а змагання до чину, час якого мусить настати з такою ж історичною конечністю, з якою кожна нація, що усвідомила себе і підпорядкувала вимогам свого розвитку, "затверджує своє право бути вільною і незалежною". Далі С.Петлюра наголошує, що тільки в такий спосіб наблизимо час, "коли бойові прапори вклоняться Святій Софії в нашому віковому місті, в стародавній столиці воскреслої Української держави!" [16]. З цих висловлювань стає зрозумілішим, чому так несамовито ненавиділи С.Петлюру російські великодержавники і шовіністи усіх мастей, чому так жорстоко розправився більшовицький режим не тільки з Симоном Васильовичем, але й з найближчими і далекими родичами - матір'ю, сестрами, племінниками, чому викорінювався весь рід Петлюрів, чому чимало його представників нерідко відхрещувалися від прізвища і змінювали його, чому таке несприйняття навіть небіжчика, самої пам'яті про цю людину, життя якої обірвалося на 47 році на чужій землі. Трохи більше як дев'яносто років тому С.Петлюра зазначав: "Москва є нашим відвічним ворогом, як би вона не міняла вивіски чорні, білі, червоні чи інші. Бо доки в Росії живе дух "єдиної і неділимої" та імперіалістична жадоба, доти з ними нам не по дорозі" [17].

Отже, творча спадщина С.Петлюри, його документи, статті і листи мають величезне значення як історичне та історіографічне джерело. Комплексне вивчення цієї спадщини, критичне осмислення її інформаційного потенціалу в контексті інших джерел дозволяє повніше і об'єктивніше відтворити в усій повноті конкретно-історичні події його доби, особливості тогочасної історіографічної ситуації, а також створити цілісний портрет особистості Симона Петлюри, рельєфніше окреслити його роль і місце в українській політичній, військовій та інтелектуальній історії.

Джерела і література:

1 Див.: Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т.1. - Нью-Йорк, 1956; Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т. ІІ. - Нью-Йорк, 1979; Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т. ІІІ. / Упорядник В.Сергійчук. - К.: Вид-во Олени Теліги, 1999. - 616 с.; Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т. ІУ. - К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. - 706 с. ( Низка матеріалів увійшла до збірника: Петлюра С.В. Статті. - К., 1993).

2 Див.: Литвин С.Х. Симон Петлюра у 1917- 1926 роках. Історіографія та джерела. - К.: Аквілон-Прес, 2000; Його ж. Суд історії. Симон Петлюра і петлюріана. - К.: Вид-во Олени Теліги, 2001 та ін.

3 Сергійчук В.І. Українські державники: Симон Петлюра. - К.: Україна, 2004. - 448 с.; Вид.2, доповн. - К.: ПП Сергійчук М.І, 2009. - 564 с.

4Див.: Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т.ІІІ. /Упорядник В.Сергійчук. - К.: Вид-во Олени Теліги, 1999. - С. 25-26.

5 Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. Т.ІУ. - К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. - С. 188-189.

6 Там само. - С. 191.

7 Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т.ІV. - - С. 240-241.

8 Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т.ІІ. - Нью-Йорк, 1979. - С. 519.

9 Див.: Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т.ІІІ. /Упорядник В.Сергійчук. - К.: Вид- во Олени Теліги,1999. - С.Т.ІІІ. с.97- 99.

10 Там само. - С.107- 108.

11 Див.:Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т.1. - Нью-Йорк, 1956. - С.319.

12 Див.: Шульженко С. Петлюра Симон Васильович // Видатні постаті України. - К., 2004. - С. 991-995;

13 Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т.ІV. - К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. - С. 224.

14 Солдатенко В.Ф.Українська революція. Історичний нарис. - К.: Либідь, 1999. - С. 784.

15 Див. докладніше: Лотоцький О. Симон Петлюра в українській еміграції // Тризуб, 1928. - Ч.20-21. - С.3-12.

16 Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т.ІV. - С. 661-662.

17 Цитується за "Літературною Україною". - 2009, 14 травня. - С. 5.

Відомості про автора: Калакура Ярослав Степанович, доктор історичних наук, професор, професор-консультант кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Контактні телефони: дом.: 285-62-75; служб.:239-32-24; моб.: 8-067- 502-78-84.

Blog

Творча спадщина Симона Петлюри як історичне та історіографічне джерело