Красовська Наталія (м. Маріуполь, Донецька обл.)
| Вид материала | Документы |
- Піндік Анастасія (м. Маріуполь, Донецька обл.), 232.79kb.
- Гайдамака Наталія (м. Дружківка, Донецька обл.), 128.07kb.
- Новости ->, 113.22kb.
- Новости ->, 112.68kb.
- Новости ->, 112.35kb.
- Новости ->, 113.03kb.
- Новости ->, 113.39kb.
- Новости ->, 113.84kb.
- Новости ->, 113.27kb.
- Новости ->, 113.58kb.
ІІІ місце
Красовська Наталія (м. Маріуполь, Донецька обл.)
Поетика простору і часу у творчості маріупольських поетів
Вступ
Художньому слову Донеччини присвячені праці дослідників М. Безуглого, Е. Волошка, А.Клоччя, А. Ковтуненка, В. Костенка, О. Мишанича, В. Оліфіренка, П. Бондарчука, В. Романька та інших. Але творча спадщина поетів-земляків з тих чи інших причин у багатьох аспектах не є дослідженою в повній мірі, що й зумовлює актуальність обраної теми.
Наша увага до образів часу й простору в ліриці пояснюється й тим, що це основа художнього світу будь-якого автора. Мистецтво – це мислення в образах, а художній образ володіє просторово-часовою протяжністю. Саме простір і час включають окремий твір у суспільний, історичний і культурологічний контекст усієї творчості письменника. Досягнення сучасного літературознавства, праці М. М. Бахтіна, О.Ф. Лосєва, Д.С. Лихачова, Ю.М. Лотмана, З.Г. Мінца та інших учених дають можливість повніше осмислити естетику і поетику хронотопу у творчості маріупольських поетів. Слід також відмітити зростаючий інтерес філологічних наук до просторово – часового аспекту твору.
Актуальність дослідження визначається ще й тим, що проблема художнього часу і художнього простору в ліриці маріупольських поетів ще не була предметом спеціального розгляду.
Основною метою дослідження є розкриття поетики художнього часу і художнього простору у творчості маріупольських поетів як основи їх художнього світобачення.
Цій меті підпорядковані конкретні завдання:
- з’ясування стану вивчення проблеми художнього часу і художнього простору в літературознавстві;
- систематизація,узагальнення і класифікація сутності й типології просторових образів у творчості маріупольських поетів;
- дослідження філософського осмислення образу художнього часу в ліриці маріупольських поетів.
РОЗДІЛ I.
ПОНЯТТЯ ХУДОЖНЬОГО ПРОСТОРУ І ЧАСУ
Складний процес усвідомлення людиною часових та просторових категорій, критеріїв та елементів оточуючого світу відбувається протягом усього розвитку людської свідомості. Антропологи й психологи свідчать, що замислюватися над часовими та просторовими співвідношеннями речей і подій людина почала з моменту самоусвідомлення й усвідомлення світу. Простір і час, які утворюють систему хронотопу в літературі, як правило, розглядаються на різних рівнях багатьма науками – фізикою, біологією, математикою, психологією. Їх об’єкт – взаємопов’язані абстракції, які пізнаються частково за допомогою спостережень за змінами у природному середовищі, а частково – за допомогою співвідношення цифрових вимірювань цих змін.
З’ясувати проблему часопростору намагалися ще з часів античних філософів. Поети нарікали на могутність часу, містики придумали концепцію вічності. Тлумачення понять часу і простору подається й у оригінальному трактуванні інших філософів, зокрема Д. Толанда, Г. Лейбніца, П. Мопертюї, І. Канта, Г. Гегеля, Л.Фейєрбаха, А. Шопенгауєра.
Різні філософські словники подають власне пояснення понять простору і часу. Так, згідно із «Современным философским словарем» час і простір – «форми буття, які виражають: простір - співіснування речей, час - зміну речей одна одною. У ширшому значенні час і простір є описами структури буття, зафіксованої у часі як тривалість, змінюваність об'єктів, їхніх стадій і станів, у просторі - як форма їхньої взаємодії, поєднання, співбуття. Час і простір можуть трактуватися як абстрактні характеристики буття і як конкретні його структури, що виражають поліфонічний рух різноманітних процесів». Будучи фундаментальними визначниками буття, вони разом з тим виявляються важливими формами узгодження спілкування й діяльності людей та обмеження розвитку особистості. Таким чином, категорії часу і простіру задають вихідні масштаби зображення буття, створюють основу для нормативного регулювання людських взаємодій, визначають ритм практичної, пізнавальної й мисленнєвої діяльності людей.
Під художнім часом і простором розуміємо час і простір (часопростір) у фольклорі та літературі, взаємозалежні й взаємозумовлені. «Ми не знаємо жодного явища в природі, яке не посідало б частини простору і частини часу», — писав В.Вернадський [ 6 ]. Інший дослідник С. Бабушкін, розглядаючи проблему: «Що пов'язує простір і час у мистецтві?», наводить слова Ж. Гюйо: «Спробуйте уявити собі час як такий? Ви досягнете цього лише тим, що уявите собі простір. Ви будете змушені розташувати послідовні явища в одну пряму лінію, умістити одне явище в одній точці лінії, інше — у другій. Одне слово, для того, щоб уявити собі час, ви викличете ряд просторових образів».
Саме на означення часопростору в науковий обіг запроваджений хронотоп – термін, актуалізацію якого в ХХ столітті неодмінно пов’язують із іменами О. Ухтомського та М. Бахтіна. На думку М. Бахтіна, хронотоп — це «…суттєвий взаємозв'язок часових і просторових відносин, художньо освоєних у літературі...» Злиття часопросторових прикмет «забезпечує естетично довершене ціннісне пізнання людини й світу».
За словником літературних термінів, «хронотоп (грецьк. chrоnos — час, topos — місце) — взаємозв'язок часових і просторових характеристик зображених у художньому творі явищ. Час у художньому світі (творі) постає як багатовимірна категорія, в якій розрізняють фабульно-сюжетний час і оповідально-розповідний (нараційний) час. У такий спосіб виявляють розбіжність між тим, коли згадані, описані події відбулись і коли про них повідомив оповідач або розповідач як свідок і учасник цих подій чи тільки інформатор, який певним чином довідався про них. Художній час твору залежить від його наповненості важливими подіями та їх просторової осяжності. Художній простір у творі також не збігається з місцем розгортання подій чи перебування персонажів: локальний інтер'єр, пейзаж розмикаються у широкий світ засобами ретроспекції (згадки, спогади, сни, марення). Характер і особливості хронотопу залежать від родожанрової структури твору, невіддільні від його суб'єктивної системи і є важливим чинником стильової визначеності художнього твору».
Аналізу хронотопу прози присвячені праці Ю. Лотмана, В. Гречнєва, Т. Солдатенка, Н. Фортунатова, Т. Мотильової, О. Білого. У цих дослідженнях організуюча функція часу та простору розглядається як основна для цього виду літератури. У сфері хронотопного аналізу поезії найпомітнішими є дослідження Л. Дзіковської, М. Ільницького, О. Камінчук, С. Лободи, В. Мовчанюка, Н. Москаленко, Е. Свенцицької. Тут основна увага дослідників зосереджувалася на філософських позиціях поетів та їх утіленні в часово-просторовій організації твору або ж на ритмічних особливостях поезії.
У літературознавстві час і простір розглядаються вже в зміненому стані. Особливістю художнього осмислення є звільнення від рамок раціональної логіки чи життя природи, а також індивідуальне авторське створення просторово-часових утворень. Та найважливішим є те, що простір і час у поезії отримують додаткове символічне значення, окрім лише раціонального. Поет суб'єктивує простір і час, роз’єднує, об'єднує їх, трансформує, обмінює і перетворює одне на інше. Хронотоп - це живий синкретичний вимір простору і часу, в якому вони нероздільні.
Осмислення категорій “простору” й “часу”, дискусії довкола них продовжуються й досі, про що свідчить низка спеціальних праць (А. Лоя, А. Мостепаненка, Б. Рассела, Г. Рейхенбаха, Дж. Уітроу, М. Хайдеґґера та ін).
У нашій роботі враховані також теоретичні концепції художнього часопростору українських дослідників В.Г. Притуляк, Н.Х. Копистянської, С.І. Сотникова, В.Ю. Сикорської, О.В. Гонюка, Н.О. Москаленко, В.І. Павлова та активне дослідження ( переважно в дисертаціях) художнього простіру і часу в літературі одного періоду (Г.В.Битенська, Г.І.Немець), творчості одного письменника (Н.Є. Разумової, Н.В. Шоліної, М.Дудорової, Н. Потреби), окремому творі (Т. Кусаїнова, Ю.Коваленко, М.Гаврилова). У їхніх роботах хронотоп розглядається як специфічна реальність, яка характерна для авторського світосприйняття.
Отже, вивчена література дає можливість побачити неоднозначність трактування художнього простору й часу, способи іх опису та створення типології хронотопу.
Для конкретизації аналізу та інтерпретації художнього світу літературних творів маріупольських поетів запропонована типологія просторових образів: образи «відкритого» і «закритого» простору (за М. Бахтіним, М. Дудоровою, Н.Потребою).
РОЗДІЛ II
СУТНІСТЬ І ТИПОЛОГІЯ ПРОСТОРОВИХ ОБРАЗІВ У ТВОРЧОСТІ МАРІУПОЛЬСЬКИХ ПОЕТІВ
У філософській та лінгвістичній літературі визначають такі категорії буття: простір, час, рух, якість, кількість, відношення тощо. Кількість може бути різна (В. Морковкін визначає сім категорій, Ю. Караулов – дев’ять), але в усіх класифікаціях присутня категорія «простір». Простір – це сукупність відношень, що означають:
1) координацію співіснуючих об’єктів;
2) їх розташування відносно один одного;
3) порядок розташування одночасно співіснуючих об’єктів;
4) характеристика місця розташування об’єктів;
5) напрямок.
У сучасному літературознавстві образ – це нерозкладна єдність загального, особливого, одиничного як відтворення предметів у їхній цілісності. Так художній простір виявляється в усій сукупності своєї образної організації: і в кожному окремому образі, і в їхньому взаємному розташуванні. При цьому кожний художній образ дозволяє деяку просторовість.
«Художній образ розглядається як система конкретно-чуттєвих засобів, що втілює собою власне художній зміст, тобто художньо відтворену реальну дійсність. Оформлюючи ідею в почуттєво сприймані форми, образ тим самим постає просторовим, набуває властивостей просторовості й опиняється у певному місці художнього світу. За такого розуміння всі образи твору мають просторові характеристики. Художній образ утворюється за допомогою слів образотворчої, дескриптивної семантики, що позначають кольори, світло, запахи, форму, рух, предмети – усе, що може стати об'єктом сенсорного сприйняття. Просторовий образ є складною сукупністю різноспрямованих рухів, зміщених до спільного центру», - підкреслює Н.О.Потреба.
Художній простір як поняття — це не тільки й не стільки місце дії, але й відношення між всіма категоріями художнього світу, при цьому кожний компонент художнього світу набуває просторового статусу. «Обмеження місця дії того чи іншого явища, процесу певними просторовими межами представляє собою певне співвідношення суб’єкта, об’єкта і дії у сфері реального світу. Воно здійснюється за допомогою лексичних позначень на основі базових параметрів: близько / далеко, верх / низ, зовні / всередині тощо. У художньому тексті така локалізація співвідноситься з типами художнього простору. Будь-який тип художнього простору володіє рядом таких характеристик , як орієнтація відносно суб’єкта по горизонтальній чи вертикальній осі, замкнутість / відкритість, протяжність / звернутість тощо», - вважає М.Дудорова.
Однією з ключових характеристик під час опису художнього простору, що повторюється в різних запропонованих класифікаціях, є замкнутість / відкритість (Л. Г. Бабенко, Д. Лихачов, Ю. М. Лотман та інші). Подібна характеристика здається нам найбільш об’єктивною. Вона співпадає з об’єктивно існуючим положенням речей, а також у більшій мірі являється універсальною для різних індивідуальних картин світу. «Маркеры того или иного типа пространства лишь выступают вариантами прямой или косвенной (преимущественно ассоциативной) номинации пространства, поэтому выделяются наиболее обобщенные структуры пространства — пространственные образы», - зазначає М. Дудорова.
Художній простір у віршах маріупольських поетів характеризується як властивий творам глибинний зв’язок його змістових частин, що забезпечує внутрішню єдність. Просторові образи в художньому світі маріупольських поетів у своїй сукупності предстають у певних параметрах.
Ідучи за літературознавцями, пропонуємо розглянути образи «відкритого простору» та образи «закритого простору».
Образи «відкритого» простору
Для «відкритого» простору характерна відсутність його меж, протяжність, без початку й кінця, без перешкод, він не закріплений за певним куточком землі. Це простір доріг і мандрів. Тому до відкритого простору належать образи степу, дороги й піднебесся, Всесвіту й міста тощо.
У результаті суцільної вибірки із віршів маріупольських поетів ми прийшли до висновків, що відкритий простір позначений лексемами штучного або природного походження.
Відкритий простір штучного походження
Відкритий простір штучного походження – це сад, дорога, польова стежка, місто, село, вулиця. Лексеми на позначення штучного походження істотно розширюють свій семантичний об’єм за рахунок асоціацій:
- польова стежка: Я із роду – польова стежина Т.Сугалова); Стежина кожна – спогад про минуле(В.Листопад);
- вулиця: Вулиця Якірна,вулиця Якірна…Ах, як вона тут до кульбаби всивілої горнеться!(Г.Мороз); На вулиці малесенькій йшли зими із порошами(Г.Мороз);
- місто: Тиха ніч нахилилась над містом моїм ( В.Листопад).
Кількісно більш численну групу лексем відкритого простору штучного походження формують лексеми дорога і сад. Зазвичай їх поява у тексті поезій маріупольських поетів зумовлена індивідуально-авторським асоціативним співвіднесенням.
Тема дороги доволі часто зустрічається у творчості маріупольських поетів. На думку літературознавців, образ дороги має декілька значень:
- обрій;
- доля;
- життєвий шлях;
- зміна почуттів, нові зустрічі;
- шлях до рідної оселі;
- пошуки себе, та свого призначення;
- відсутність домашнього вогнища та ін.
У творчості поетеси Валентини Листопад, дорога набуває декількох значень. Вона може виступати як символ життєвого шляху:
Тут кожен крок –
Це шлях у майбуття,
Стежина кожна – спогад про минуле.
Валентина Листопад «Рідному Приазов`ю»
Символічне значення стежини в цьому творі уособлює єдину історію цілого народу, який жив на території Приазов`я.
Проте життєвий шлях ніколи не буває одноманітним, бо зустрічаються і радість, і печаль. У своєму вірші «Дороги» Валентина Листопад підкреслює це:
Великі дороги,
Маленькі шляхи –
Щасливі тривоги,
Тривожні думки.
Валентина Листопад «Дороги»
У вірші «Сніги» Валентини Листопад шлях ніби набуває великої швидкості:
Шлях широкий біжить, скільки оком не кинь
Запитаєш: « Куди?» - Відповідь:
«В далечінь».
Валентина Листопад «Сніги»
Насправді ж – це час, якого ніколи й ніхто не зупинить. Це шалений біг у нескінченне майбутнє.
Дорога в поета Олександра Мачая безпосередньо також пов`язана з часом:
Дорогою життя
Біжить автомобіль
Із темряви нічної дерева визирають.
Олександр Мачай «Дорога»
Відсутність перешкод, зображена у вірші, позначає прискорений рух часу, якому нічого не заважає на дорозі .
Герой вірша Володимира Козлікіна знає свою долю та труднощі, подаровані нею наперед, проте не має жодного уявлення щодо їх здолання. За допомогою символічного значення дороги автор яскраво передає цей сенс:
Тільки інший, рокований шлях
Неспокійному пасербу долі,
І божественна воля (чи страх)
Не дадуть йому щастя ніколи.
Володимир Козлікін «Другові»
Богдан Коваль у своєму вірші зображує себе як людину в пошуках свого призначення:
Мені ледь п`ятнадцять минуло,
Покинув свій рідний поріг.
В далекі краї потягнуло,
Стою на розбіжжі доріг.
Богдан Коваль «Мені ледь п`ятнадцять минуло»
Чи то різні шляхи, чи то велика їх кількість, проте герой повинен зробити вибір, якою життєвою дорогою піти. Від цього вибору залежить його подальше життя.
Дорога може символізувати не тільки життєвий, а й духовний шлях:
На шляху від рідної оселі
До вершини мудрості й науки,
Чашу знань з теплом душі своєї
Віддає учитель спраглим в руки.
Луїза Савінова «Осінь»
Отже, дорога – це один із просторових образів штучного простору. У поетиці маріупольських поетів дорога – це джерело змін, вона символізує долю, життєвий шлях, на якому можуть трапитись різні пригоди. По ній можуть йти люди, які шукають себе та своє призначення. Інколи образ дороги використовують для прискорення або уповільнювання часу.
Якщо порівняти погляди українців і поетів Маріуполя на символічне значення саду, то можна знайти деякі спільні риси. Наші предки вірили, що сад оберігає оселю від злих духів. Майже всі дерева в уявленні українців були «чистими». Вважали: якщо біля хати немає дерев, то там бавляться чорти. Це неблагонадійне місце, в якому обов'язково є страждання. Ці запозичені риси можна побачити на прикладі вірша В'ячеслава Удовеченка:
Вирубані зовсім садки, убога садиба,
Ще й на наших чорноземах зостались без хліба.
Чим же ми провинились, за що така плата?
А за те, що пів-Європи гнали супостата!
В'ячеслав Удовиченко «Рік сорок сьомий»
У вірші йдеться про Другу світову війну. За допомогою образу «вирубаних зовсім садків» автор зображує втрачене, відібране щастя, яке буде довго відновлюватись.
І, навпаки, красиві, живописні сади змальовуються поетами там, де зображуються щасливі, приємні моменти:
Листя падає, падає, падає...
Я по жовтому килиму йду,
Вкотре згадую, згадую, згадую
Нашу зустріч в міському саду.
Василь Литвиненко «Вже завітав листопад»
І незважаючи на падаюче листя, прихід осені, який нагадує про засинаючу природу, холодні дні, зображений сад у вірші є образом позитивного емоційного стану героя вірша.
Сад уособлює період дитинства, коли все здається казковим, немає важких життєвих проблем:
В саду між крислатих дерев загубитись
Щоб мати шукала мене, як колись...
Богдан Коваль «Нитки вічності»
Сад для поета — казкове місце, яке відволікає від повсякденної метушні, маленький світ, в якому він жив у дитинстві. Отже, сад може зустрічатися у мріях людини, уособлювати казковість:
Коли в житті настане час -
Садів цвітіння душу томить.
Любов з'являється до нас,
Яка чарує і полонить.
Богдан Слющинський «Перше кохання»
Богдан Слющинський зображує у вірші образ квітучого саду. Це символ весни, пробудження природи, появи нових ідей, натхнення та кохання.
Валентина Листопад зображує сад узимку. Незважаючи на символічне значення зими (уособлення холоду, неприємних відчуттів тощо), сад всеодно символізує затишок, душевне тепло:
І стоїть садочок мій гордовито,
Лебединим пір'ячком оповитий...
Валентина Листопад «Перший сніг»
Поетеса використовує ласкаво - пестливі слова, виражаючи своє позитивне ставлення до подій, які відбуваються у вірші, а сніг в уявленні автора — це «лебедине пір'ячко». Такий художній засіб зумовлює казковість саду — його характерну символічну рису.
Таким чином, дорога і сад — це найтиповіші з просторових образів штучного простору. У поетиці маріупольських поетів дорога – це джерело змін, вона символізує долю, життєвий шлях, на якому можуть трапитись різні пригоди. По ній можуть йти люди, які шукають себе та своє призначення. Інколи образ дороги використовують для прискорення або уповільнювання часу. Образ саду у творах поетів – земляків переплітається з українською традиційною символікою. Як і в українській народній творчості, так і в поетиці Маріуполя, сад - це святе або казкове місце. Він символізує затишок, приємні емоції. Сад — це уособлення казковості, фантастичних мрій, спогадів про щасливе минуле. І, навпаки, образ вирубаного саду символізує втрачену надію на подальший добробут, відібране щастя.
Відкритий простір природного походження
Відкритий простір природного походження у творчості маріупольських поетів представлений цілим рядом просторових номінацій, зокрема це небо, сонце, хмарини, місяць. зірки, степ, могили, земля, рідний край, море, ліс тощо. Ми можемо спостерігати зв’язки між власне просторовими та узагальнено - символічними образами:
- степ: Не могили, а « чайки» степами пливуть(О. Орач);
- земля, рідний край,Україна: Здригнеться земля, бідою сполохана (Т. Сугалова); В грудях б’ється непокірною птахою зліва найсвятіша Земля, що стоїть на порозі століть(А.Сопільник ; Це ж скільки віків не ходилось у рідних краях (Г.Мороз); Кладе долоні Україна на сиву голову мою (Г.Мороз);
- ліс: Золотий, черлений – вересневий ліс (О.Орач);
Природні образи неба й ріки у віршах маріупольських поетів найбільше відбивають багатогранність та ускладненість функцій просторових образів.
Найчастіше у віршах поетів Маріуполя зустрічаємо образ неба, яке завжди уособлює нескінченний простір:
Запитаю у неба високого,
Де взяло ти свою височінь?
Валентина Листопад «І сльози, і спів»
Завдяки нескінченному простору неба, пташки у віршах символізують незалежність, політ думок і фантазій:
У високому небі прокурличуть лелеки,
Ляже смутком на серце їхня пісня журна.
Валентина Листопад «Двісті років тобі»
Або:
Я хочу, як пташка літати
Й на небо дивитись з небес,
У променях сонця купатись,
І вітром говорити про все.
Ілля Манченко «Мрії»
Небо може викликати переживання, потаємні думки героя:
Моє серце замирає
Дивлячись на небо…
Тетяна Бородіна «Що з тобою, моя рідна ненька Україна?»
Інколи небо ніби поглинає ті почуття, які є в людині:
На серці, наче жайворонка трель:
Струмить – бринить – і ллється попід небо…
І вже забув, не думаю про тебе…
Твоє обличчя бачу звідусіль.
Володимир Нестеренко «На серці наче жайворонка трель»
Безумовно, небо, як і всі інші образи, може не мати особливих символічних значень, а виступати частиною пейзажу, який зображує письменник:
Небо чисте. Вітер вщух.
Чути рев мотору,
І літак, неначе пух
Вмить полинув вгору.
Василь Литвиненко «Я лечу»
Проте й тут бачимо, що завдяки небу, картина, зображена автором, має великий простір, а «чисте небо» символізує відсутність перешкод і ненапружену обстановку.
Багато віршів висвітлюють небо як символ великої влади, нездоланності:
Чому тобі сонцем і небом,
Коротка відміряна путь?
А справи твої, як легенди,
Забути тебе не дають?
Ілля Манченко «Прости мене, тату»
Автор вірша не може зрозуміти, чому така доля в його батька, переносячи життєву трагедію на сонце та небо. Таким чином, автор підкреслює їх всемогутність. І ця сила може бути руйнівною, непідвладною людині:
Ці чисті джерела не вип’єш до дна.
Вони – синє небо, в них вічна весна.
Солодка отрута у їхній весні,
Її я нап’юся, байдуже мені.
Богдан Коваль «Сині озера твоїх очей»
Герой вірша не в змозі протистояти величі неба, воно ніби спокушає його, вводить в оману. Недарма автор наділив небо синім кольором. Це колір сутінок – символ пробудження темних сил. Весна, зображена у вірші, підсилює це значення.
Проте небо може набувати спокійних, теплих рис:
Час порошить снігом, ллється зливою,
З неба чистотою струмує доброта…
Зберігаються у серці цвіт-калиною
Щемний спогад, світла мрія і літа.
Луїза Савінова «На долині цвіт-калина розпускається»
Отже, небо завжди символізує нескінченний простір. Воно може набувати протилежних рис: жорстокості та доброти, символізувати спокій або тривогу. Поети Маріуполя асоціюють небо з Богом або Всесвітом, який має безліч таємниць, проте завжди величний та непідвладний нікому.
У поетиці Маріуполя доволі поширений образ ріки. Цей символ дуже часто використовується для зображення різної швидкості часу:
Між нами час — ріка тече.
Твоє віддалене плече
Вже не торкнусь — не маю сил.
Надії човен без вітрил.
Валентина Жердєва «Чекає грудень на сніги»
На початку вірша часте використання звуку “ч” (час, тече, плече), завдяки якому відбувається імітація плину ріки. Поетеса використовує контрастність образів: герої вірша не роблять жодних рухів, на відміну від ріки, яка стрімко пробігає повз них і є символом швидкоплинності часу. Також ріка — це паралель щодо іншої, головної у змісті вірша проблеми. Дуже часто паралель проводиться саме за допомогою образу ріки:
Живу воду в хвилях буйних
Несе Дніпр широкий…
Розповів він як нестерпно
Жилося без долі.
Таїсія Шевченко «Тарасові жнива»
Через образ Дніпра-ріки автор хоче розповісти про тяжкі часи в минулому, наділивши воду епітетом «жива». Вона ніби сама хоче розповісти щось. Це і є та паралель, щодо головної теми, ідеї вірша. Також бачимо, що автор наділив воду в річці здатністю пам'ятати минуле. Це одна з характерних рис ріки, бо доволі часто її образ змальовується в минулому часі для розповіді про історичні події:
Де шаблі козаки купали
У водах Кальміус-ріки,
Там з часом місто збудували
Далекі наші земляки
Богдан Слющинський «Рідному Приазов`ю»
Час змінює край, проте щось у просторі залишається незмінним. У даному вірші — це Кальміус-ріка, яка залишалася в уяві поета такою ж, як і раніше.
Як ми вже казали, в поетиці Маріуполя образ ріки зберігає згадки про минуле. Цей образ ніби є шляхом від минулого до сучасного:
Піднімись поете, хоч би на хвилинку,
Над Дніпром славетним стань, як богатир,
Подивись: вже сонце сходить в Україну
А Дніпро І люди не пішли у вир...
Леонід Стельмаченко «Шевченко і сонце»
Зображена у вірші Дніпро-ріка символізує життя, шлях України, який не зникнув, а існує і зараз. Також можна зробити висновок, що всі вірші у яких зображено Дніпро, передають патріотичну атмосферу:
Від мудрої Ольги і від Святослава
Ці кольори довго йшли крізь віки,
Дійшли. І тепер Україна — держава,
У царстві Дніпра, Берегині ріки.
Леонід Стельмаченко «Два Кольори»
Або:
Несе вітер в синє море
Дніпра буйні хвилі,
Линуть думи кобзареві
По Вкраїні милій.
Богдан Слющинський«Тарасові Думи»
Таким чином, поетичний простір у поезії маріупольських митців відрізняється відкритістю й незамкненістю. У цій поетиці відчувається безкінечність і намагання необ’ємності як у космічних масштабах Всесвіту, так і у відкритому просторі природного й штучного походження. Уживання лексем сад, дорога, польова стежка, місто, село, вулиця, небо, сонце, хмарини, місяць, зірки, степ, могили, земля, рідний край, море, ліс тощо робить простір більш гармонійним, так як у ньому об’днане й далеке, і близьке.
Поетика образів «закритого» простору
Як зазначає М. Дудорова: «Закрытое пространство изначально связано с человеческой (созидательной) деятельностью и, соответственно, с артефактами… Замкнутое пространство маркируется собственно наименованиями замкнутого пространства (вагон, вокзал, дворец, дом, зал / зала, комната, обитель, палаты, поезд, покои, трактир, тюрьма / темница, храм), а также наименованиями частей строений и помещений (балкон, дверь, крыша, купол, окно / окошко, рама, свод, стекло, стена, угол)».
Лексичні номінації «закритого» простору в поетиці маріупольських поетів мають наступну структуру:
- найбільш вживаніші образи - кімната, дім, храм, ратуша, замок, палац, двір: Де воронятко вчилося літати, години різні ратуша стара вмістила…(Г.Мороз); А хати, погляньте,немов у змові, як одна, напнули хустки пухові…(В.Листопад); А Палац на піску розбивають крижини…; Зачне по хаті темінь човгати – сплету думок гінку лозу…(А.М. Сопільник);
- метонімічні номінації замкнутого простору, що являються частиною будов і приміщень або асоціативно з ними пов’язані, балкон, двері, дах, вікно, поріг, стіна, ґанок, криниця, ворота, хвіртка: І розбіглись дороги, розпався надвоє поріг…(О.Орач); Чайка на ґанку знайомиться з простором…(Г. Мороз);Зупинився вечір на воротях сивим удівцем з її села…(Т. Сугалова); Та ніколи вікно не сліпило, коли в нього дивилась ніч( Г.Мороз); Ось потрутив хвіртку, наче пам’ять, і забув , як завжди, зупинить..( А.Сопільник).
З образами «замкнутого» простору хати та двору асоціативно тісно пов’язаний
образ криниці, що має синоніми:
- Колодязь, кадуб, керниця, копанка, студня, студень, криничовина.
- (рідко) Те саме, що джерело.
- (перен.) Скарбниця чогось.
Образ криниці у поетиці Маріуполя зустрічаємо доволі часто, і ми вважаємо, що він відіграє важливу роль у нашому дослідженні.
Шумлять тополі в Суботові,
А я до трьох криниць іду…
Богдан Хмельницький з булавою
Освячує мою ходу.
Григорій Кабанцев «Шумлять тополі в Суботові»
Криниця – це давній український символ, тож невипадково в цьому вірші автор згадує історичну особистість Богдана Хмельницького. Зобразивши у вірші цього героя, автор використовує образ криниці, який набуває не тільки символічного значення Батьківщини, але й уособлює безсмертя народного духу.
Зображуючи криницю, автори вірша надають йому патріотичного характеру:
У кожного народу є святині:
Батьки і рід, і мова, і земля –
Живі струмочки рідної криниці,
Мов дерева родинного гілля.
Світлана Зарецька «Святині»
Світлана Зарецька наділила криницю живим струмочком, який має цілющі можливості та виступає як символ святості й чистоти.
Інколи криницю наділяють надможливостями:
У чистому полі криниця стояла
Здавалося стиха вона промовляла:
«Хто прийде моєї водиці попити,
Того будуть вічно довіку любити…».
Валентина Листопад «Криниця»
«Чисте поле», на якому знаходиться криниця, зображене Валентиною Листопад невипадково. Воно ніби є символом українського прапора й уособлює патріотизм у вірші.
У наступній поезії авторка Луїза Савінова за допомогою образу криниці зображує Україну, родючу та красиву, проте нещасну та змучену:
Вже співали: ти убога сиротина,
Сива мати, що стрічає свого сина;
На ланах дозріла золота пшениця,
Біля двору чиста батькова криниця.
Луїза Савінова «Україна»
На Україні криницю вважали священною. У даному вірші вона набуває не тільки цієї якості, але й пов’язує своє значення із символікою води, тобто чистотою, чесністю.
Отже, криниця в поетиці маріупольських майстрів слова – символ Батьківщини, багатства і родючості, святості й чистоти, краси та вірності. Символіка криниці пов’язана зі символічним значенням води.
Таким чином, замкнутий простір в поетиці маріупольських поетів маркується власне назвами замкнутого простору (кімната, дім, храм, ратуша, замок, палац, двір) і метонімічними номінації замкнутого простору, що являються частиною будов і приміщень або асоціативно з ними пов’язані( балкон, двері, дах, вікно, поріг, стіна, ґанок, криниця, ворота, хвіртка тощо).
РОЗДІЛ III
ОБРАЗ ХУДОЖНЬОГО ЧАСУ В ПОЕЗІЇ МАРІУПОЛЬСЬКИХ ПОЕТІВ
Д.С. Лихачов, пишучи про час у художній літературі, зазначав, що твір мистецтва слова розвертається в часі. Час потрібний для його сприйняття й для його написання. Але час і відображується, він є об’єктом відображення. Автор може відобразити короткий і довгий проміжок часу, може примусити час протікати повільно або швидко, може відобразити його протікаючим безперервно чи уривчасто, послідовно і непослідовно. На відміну від об’єктивного часу, художній час використовує різнобічне суб’єктивне сприйняття його, бо саме таким є відчуття часу в людини.
Вічність і час
Миттєвість у творчості маріупольських поетів як позбавлений тривалості фрагмент буття представляє собою протилежність часу як довгочасності.
Тут кожнен крок — це шлях у майбуття ,
Стежина кожна — спогад про минуле.
Хіба не тут усе моє життя
З тривогами і щастям промайнуло?
Хіба тебе я можу не любить ?
Чи можу я тебе не віншувати?
Я кожен подих свій і кожну мить
Тобі, мій краю, буду віддавати, -
писала В. Листопад, розуміючи сутність миттєвості, переживаючи її в момент здійснення в усій повноті, а, отже, уловлюючи вічність у часі.
У Олега Орача в поезії «Не могили, а чайки степами пливуть..» час – це рухомий образ нерухомої вічності:
З яничарських морів та до рідного краю,
По зірках і по сонцю звіряючи путь,
Все гребуть і гребуть, і гребуть,
І – не знають, що уже ж не на Січ,
А у вічність гребуть.
Як бачимо, О. Орач як людина сучасної культури, переживаючи її «тепер», здатний до цих переживань саме тому, що позбавлений «історичного безпам’ятства». Для «спостерігача»- сучасника попередня течія часу сприймається тільки у вигляді часу його культури.
Розв’язуючи проблему часу й вічності, Тетяна Сугалова вважає час, який деким переживається як ненастанне напружене очікування кінця земного існування та переходу до нового стану, де місце часу заступає вічність, співвідносним з поняттям благородства, добра, чистоти, моральної досконалості. Час не повинен мати на собі відбиток неблагородства, нечистоти, неправедності, моральної меншовартості. Він для поетеси духовне і, у деякій мірі, святе та сокровенне, залишається незмінним. Адже це — наша душа, наша суть, наше життя:
Я від роду — польова стежина.
По моїй росі дівчатко мчить,
По моїх слідах хай вічність лине.
Тільки душу люди не топчіть.
Т. Сугалова «Польова стежина»
Для поета Г.Мороза втрачену хвилину не може повернути навіть сама вічність. Кажуть, Господь не може встигнути скрізь, тому створив матерів, ніжних, лагідних, добрих, справедливих, люблячих, безкорисливих, мужніх, терплячих, але, на жаль, смертних. Тож, присвячуючи вірш «Ручка в дверях» мамі, поет пише:
Світе, борони нас від гіркого,
Боле, одведи жахливу мить.
Де простягнеш руку і…нікого…
Нікому дверей тих одчинить…
Вічність — нескінченний простір часу, як нескінченний океан, у якому наше життя лише краплина, яка залишиться, можливо, непоміченою... Велич людини полягає в тому, що вона - єдина з усіх творінь здатна перетворити мить на вічність. На думку А.Сопільника ( «Життя моє – вічна дорога додому»), на це спроможна лише людина й людська пам’ять:
Пори року як поетичне втілення часу
Для нас стали звичними певні ритмічні зміни в навколишній природі, які повторються і називаються порами року. Це один із вимірів часу. Кругообіг живої природи як основа усвідомлення сутності буття й часовий вимір завжди знаходив відображення в художніх творах. Тема повторюваності природного циклу як творча концепція відноситься до «вічних» і залишається однією з найактуальніших у творчості маріупольських поетів. Здається, сюжет відкритий, односпрямований, але стільки багатообразності в часовій інтерпретації циклів пір року.
Грає літечко зелен – берестом,
осінь котиться жовтим шелестом,
Ляже зимонька- сніг посіється.
До весни любов лише судиться,
Вона сонечком ясним світиться.
В. Листопад «Доні»
У цих рядках маріупольської поетеси очевидний замисел – і, одночасно, багатоаспектність його втілення. Саме тут формується той образно – змістовий підтекст часових змін, який сприяє усвідомленню потенційної ваговитості й глибини змісту.
Пори року як поетичне втілення часу у віршах Луїзи Савіної незалежно від мети звертання до них завжди виступають символом вищої логіки часових процесів.
Час летить, порошить снігом, ллється зливою.
З неба тихого струмує доброта …
Зберігаються у серці цвіт – калиною
Щемний спогад, світла мрія і літа.
Проросла у серці мрія цвіт – калиною
І незчулася – приступають холода.
Восени у даль красою журавлиною
Відлітають – та не мрії, а літа
На долині цвіт – калина розпускається.
Від краси земної світ затих.
Кожну весну з журавлями повертаються
Не літа, а тільки спогади про них.
«На долині цвіт – калина розпускається»
У багатьох маріупольських поетів річний цикл виступає символом вищої логіки часових процесів, що відбуваються в самій природі.
Вже осінь над землею ходить низько
І лист пожовклий вже на землю впав.
На все свій час і не потрібно згоди.
Без жалю щось від серця відірвав.
В. Удовиченко «Осінь»
Або:
І ніч зникає в раннім світлі,
В краплинах сонця час існує,
Весна, неначе юнь, розквітла,
а з нею і життя твоє…
Б.Слющинський «Чарівна юність»
Також непідвладність людині рух річного циклу, його безкінечність і кінечність для кожного хвилює маріупольських митців слова, привертає увагу, знаходить відображення у творчості, залишаючись і для самого автора й для читача незбагненною загадкою.
Я ще не любила…
Літа мої, літечка, де ви?
Хміліють від співів пташиних
весняні гаї.
…Вже донька моя
Відчиняє коханому двері.
Я ще не любила. А серце болить, солов’і…
Т. Сугалова.
Загальним у картинах різних пір року маріупольських поетів є їхня часова тональність. Осінь – мінорна, насичена мотивами незворотності часу: «зайвий дотик спеки» (Л.Савінова «Осінь»), «…по цій порі лелекам мандри в вирій»(В.Удовиченко «Осінь»), « на городі картоплиння палять…», «…осінній сум птахи курличуть»(В.Листопад «До матері»), «…входить в мене осінь»( Т . Сугалова «Оце вже й осінь»), «Вітряно. Хмарно. Сонця нема»(В. Литвиненко «Прикмети осені»).
Уявлення про весну послідовно еволюціонує від «пори кохання» до сприйняття її як часу, який нагадує про надію на відродження: «…дівочі сни бажаннями несмілими із піднебесся кликали любов» (Л.Савінова «На день народження»);«…поклала весна на дівочі долоні квіти кохання,троянди червоні» (В. Листопад «Квіти кохання»); «…сопілка краплями роси дзвенить», «…клен про лапки гусячі од бруньок замріється» (А.Сопільник «Умилось сонце»); «…кульбабка відкрила жовтенькі очиці» (В. Литвиненко «Кульбабки і сонечко»);«садів цвітіння душу томить…»(Б.Слющинський «Перше кохання»).
Художня семантика літа позначена схожими мотивами. Наприклад, липень – розпал літа : «…на крилах заснулого літа» (Т.Сугалова «Торкнися»); «сонечко у пору нежурну гойдається на мокрому веселці»( Олег Орач «Я там живу»). Літо сприймаєтьсяс як період розквіту, гармонії життєвих сил, а місяць серпень – час переходу від літа до осені, – теж пов'язаний у Л.Савінової з певними часовими змінами:
Дозріло літо стиглими черешнями,
Купальські ночі чарами цвіли,
Дали дитя лелеки для прийдешнього -
На щастя й долю, що з роси й води.
«На день народження»
Крім цілком традиційної семантики зими як синоніму смерті чи сну природи сприйняття цієї пори року в поетиці маріупольських поетів поєднується з переживанням зимової ночі як тужливого болісного часу, коли ліричний герой найбільш гостро відчуває самотність і неможливість вирватися з кола раз і назавжди встановленого порядку. Найбільш показовими в даному випадку є вірші В. Литвиненка ( «…рідна природа прагне спочити, прагне поспати - сили набрати»), В. Листопад («і стоїть садочок мій гордовито, лебединим пір’ячком оповитий»), Л. Савінової («мотався вітер бабою - шептухою замети аж під стріху нагрібав»).
Отже, формально зберігаючи оболонку циклічної моделі часу як зміни природних періодів, маріупольські поети втілюють їх багатоаспектно. Саме тут формується той образно – змістовий підтекст часових змін, який сприяє усвідомленню потенційної ваговитості й глибини змісту, виступає символом вищої логіки часових процесів, часової тональності.
3.3.Своєрідність предметно – речових атрибутів часу
Маріупольські поети також тяжіють до предметно - знакового втілення часу. Найчастішим атрибутом виступає годинник:
Вслухаюся:
Повільно
Б’є годинник
Над словом,
Над містечком,
Над життям.
Г.Мороз «Ратуша»
Автор за допомогою годинника передає відчуття цілісності та значущості окремого й загального існування, із щирістю й любов’ю говорить про плин часу, про кохання і зраду, радість і сум. Деталі, які вказують на час, але прямо не називають його і виступають метонімічними замінниками часу: циферблат і дзвін - теж, як і годинник, відлічують незримий час, і ця ілюзія втримування вічності в циферблаті супроводжує кожне людське життя і життя цілого містечка, а, можливо, і людства.
У поезії Т.Сугалової «Творю людину» дзвінок не лише сигнальний засіб. У всі часи звук дзвона сприймався людьми як дар Неба, що підносить, зцілює і направляє людину. Ця життєдайна дія пов’язується з ідеями відродження, що однаковою мірою можна приписати і дзвону, який освячує і очищує простір. Дзвін як відображення звучання іншого світу пов’язують зі здатністю музики перемагати хаос і встановлювати космічний порядок. Завдяки своєму положенню між Небом і Землею, дзвін виконує функцію сполучної ланки, виступаючи як провідник волі Небес і з’єднуючи людину з Богом. У всі часи дзвін являв собою особливий символ, який відміряє час буття людини на цій землі, час буднів, веселощів та скорботи, час дії та відпочинку, час війни та миру. Усі багаточисельні явища життя, навіть прикмети кажуть про дзвін, як про носія всіх добрих сил, своєрідний оберіг від злих сил. Так і в Тетяни Сугалової дзвінок символізує спокійний, щасливий дитячий час.
Предметно – знаковим утіленням часу у творах маріупольських поетів є маяк, і це не дивно, бо Маріуполь - морське місто. Але в сумовитій одноманітності, нескінченнім повторення сигналів маяка немає знаків нестерпних для ліричного героя. Маяк символізує провідника крізь темні води чи бурні емоції до рятівної гавані.
Маяк на ніч збирає світло,
Мов хмиз,
На березі життя, -
пише А .Сопільник у вірші «Світає». Життя безупинне в його поезії, і мета маяка підтримувати вогонь зв’язку з часом.
А в Т. Сугалової таким маяком є верес:
І осінь – не обличчям лиш –
Це я.
Простіть: нескромно,
Я квітну вересом,
Що в осені – маяк.
І осінь вірить в мене
Недаремно.
Ці рядки наскрізно філософічні, символізують осінню самотність ліричної героїні. Її друге «я» квітне вересом: з одного боку - це красива медоносна рослина з бузковими або яскраво – рожевими суцвіттями, а з іншого – ознака осені, незворотності часового плину, ув’ядання життя.
Близьким до часових образів можна назвати й крик зозулі, оскільки в ньому втілюються ті ж самі мотиви сумовитої одноманітності, нескінченного повторення – знаку нестерпного для ліричної героїні В.Листопад («Зозуля»). І хоч
А зозуленька тихо
Все ку-ку та ку-ку.
Ой зазнаєш ти лиха на своєму віку,-
веде сумний монотонний лік, ми відчуваємо, що навряд чи таким монотонним і сумним буде життя героїні.
Таким чином, предметно – знакове втілення часу в поезіях маріупольських поетів досягається за допомогою творення образів годинника, його деталей, дзвоника, маяка, монотонного крику зозулі, які асоціюються з відліком часу, а також із фізичним і духовним протистояння людини часові.
ВИСНОВКИ
У нашій роботі досліджене розкриття поетики художнього часу і художнього простору у творчості маріупольських поетів як основи їх художнього світобачення.
Художній простір у віршах маріупольських поетів характеризується як властивий творам глибинний зв’язок його змістових частин, що забезпечує внутрішню єдність. Просторові образи в художньому світі маріупольських поетів у своїй сукупності постають у певних параметрах.
Усі перелічені факти доводять актуальність роботи, у якій уперше зроблена спроба аналізу поетики простору й часу у творчості маріупольських поетів.