Geum.ru

2 Голові Науково-консультативної ради при Верховному Суді України Хавронюку М.І

Вид материалаДокументы

Содержание


Ф.Х. Ліберман
Подобный материал:
Верховний Суд України

01043, м. Київ-43, вул. П. Орлика, буд. 8


1) Судді Шицькому І.Б.


2) Голові Науково-консультативної ради

при Верховному Суді України

Хавронюку М.І.



Науковий висновок


На адресу завідувача кафедри господарського права і процесу Національного університету «Одеська юридична академія», професора О.П.Подцерковного, надійшов лист Голови Науково-консультативної ради при Верховному Суді України від 04.10.2011р. за №202-2820/0/08-11 з дорученням підготувати науковий висновок щодо норми матеріального права, яка неоднаково застосована Вищим господарським судом України у подібних правовідносинах.

Зокрема, йдеться про різне застосування господарськими судами ст. ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», ч. 2 ст. 343 ГК України у правовідносинах щодо стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми.


Виходячи із змісту відповідних справ вимагають з’ясування три питання:

1. Про правову природу процентів, що стягуються за ст. 625 ЦК України, по відношенню до неустойки, зокрема, передбаченої ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», ч. 2 ст. 343 ГК України.

2. Про зарахування неустойки, нарахованої за договором, із законними процентами,

3. Про правомірність нарахування пені за грошовими зобов’язаннями у розмірі, що перевищує обмеження, визначені у ч. 2 ст. 343 ГК України та ст. ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань».


Відповіді на ці питання потребують не лише аналізу доктринальних підходів до цих питань, але й вивчення наслідків відповідного тлумачення відповідно до принципів розумності та добросовісності:


1. Проценти, що стягуються за ст. 625 ЦК України (за ЦК УРСР – ст.. 214), у розмірі інфляційних втрат та трьох процентів річних, не можна вважати неустойкою.

Про це свідчать прямі законодавчі приписи. ЦК України розмежовує поняття процентів та неустойки. Так, згідно з ст. 1106 ЦК України у випадку несплати чека відбувається сплата процентів, а не неустойки. Ст. 550 ЦК України встановлює, що проценти на неустойку не нараховуються, чим підкреслюється різниця між процентами і неустойкою. В ст. 534 ЦК проценти і неустойка названі окремо в одній черзі погашення вимог за грошовими зобов’язаннями. Крім того, наприклад, у ст.ст. 554 і 589 ЦК України неустойка, проценти і збитки обумовлюються одночасно як самостійні поняття.

У ст. 625 ЦК України законодавець вказав саме на “проценти”, а не на “неустойку”. Ця ж тенденція знаходить відображення й в інших нормах.

Формулювання ст. 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, на відміну від штрафного характеру неустойки, яку ГК України у ст. 230 відносить до різновиду штрафних санкцій.

Окремий факт того, що неустойка може виражатися у вигляді процентної ставки, не свідчить про те, що негативні проценти є неустойкою.

Як правильно відзначав Ф.Х. Ліберман, проценти – це плата за користування чужими коштами, що не носить на відміну від неустойки штрафного характеру. Тут більш очевидним є компенсаційний характер міри впливу. [Либерман Ф.Х. Укрепление расчетной дисциплины при поставках. – М.: Юрид. лит., 1967. – c. 115-116]. Цю ситуацію вірно описав Л.С. Ел’яссон: “Закон, виходячи з визнання абсолютної корисності грошей і з мінімального розміру доходу, який приносять гроші від віддачі їх у зріст, присуджує проценти, якщо в договорі не встановлений більше високий розмір, у так званому узаконеному розмірі, не вимагаючи від кредитора доказу, що у випадку своєчасного одержання боргу він дійсно віддав би гроші в зріст із процентів, не нижче узаконених” [Эльяссон Л. С. Деньги, банки и банковские операции. – М.: Изд. "Экономическая Жизнь", 1926., с. 7-8].

Аналогічної думки про відмежування процентів та неустойки дотримуються переважна більшість вітчизняних та російських вчених (у Російській Федерації аналогічна норма закріплена у ст. 395 ЦК РФ). Особливо це стосується найбільш відомих вчених: радянські - Л.А. Лунц [Лунц Л.А. Деньги и денежные обязательства. : М.: Фин. Узд-во НКФ СССР, 1927. – С. 82-83], Б.І. Пугінський [Пугинский Б.И. ], російські – В.В. Вітрянський та М.І. Брагинський [Брагинский М.И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая: общие положения. – М.: "Статут", 2002. – С. 689.], українські – Луць В. В. [Контракти в підприємницькій діяльності. – К., 1999. – С. 26.] Є.О. Харитонов [Цивільний кодекс України: Коментар / За ред. Є.О. Харитонова та О.М. Калітенко. – Одеса: Юрид. літ., 2003. – С. 539], Н.С. Кузнєцова, О.В. Дзера [Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — 2-е вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком Інтє 2004. — Кн. 1. — 736 с.], В.І. Борисова, І.В. Спасибо-Фатєєва, В.Л. Яроцький [Цивільне право України. Підручник у 2 т. / За ред.. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького – С. 81], О.П. Подцерковний [Правова природа мір відповідальності за прострочку виконання грошового зобов’язання // Вісник господарського судочинства. –– 2005. – № 4. – С. 164-170.], Теньков С. [Застосування процентів за грошовими зобов”язаннями // Вісник господарського судочинства. –2005. - № 1. –С. 193-197.] та ін.

У практиці Верховного Суду України застосовано такий підхід наприклад, у Постанові від 18.02.2002 в справі № 3-284к01 и от 25.03.2002 у справі № 3-235к02-28). Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР у свій час зайняв з цього приводу подібну позицію: “Ця міра майнового впливу є платою за користування чужими коштами, а не видом санкцій” [Систематизированный сборник инструктивных указаний Государственного арбитража при Совете Министров СССР. – М.: Юрид. лит., 1983. – С. 162].

Хоча думки вчених розходяться із питання про те, чи є проценти самостійною формою відповідальністю (наприклад В.В. Вітрянський, Б.І. Пугінський), чи особливого роду збитками (В. А. Бєлов, О. М. Садіков, Д. Г. Лавров, О.П. Подцерковний), чи загалом позитивним обов’язком, що не є мірою відповідальності (Л.А. Лунц, М.Г. Розенберг), але загальновизнаною є позиція, що проценти змістовно і за формою не можна вважати неустойкою.

Це впливає, зокрема на неможливість застосування до стягнення процентів положень, притаманних неустойці, про скорочені строки позовної давності (ч. 2 ст. 258 ЦК України), про штрафний характер неустойки у загальноцивільних відносинах і у разі порушення грошового господарського зобов’язання (ч. 1 ст. 624 ЦК України та ч. 1 ст. 229 Господарського кодексу України (далі – ГК України), про залікову неустойку у негрошових господарських зобов’язаннях (ч. 1 ст. 232 ГК України), про можливість зменшення неустойки за рішенням суду при наявності будь-яких істотних обставин (ст. 551 ЦК України й ст. 233 ГК України) тощо.


Тому не можна вважати, що ст. 625 ЦК України припускає застосування поняття “проценти” у значенні “неустойка”.


2. Найбільш вдалою, на наш погляд, є тлумачення процентів за ст. 625 ЦК як форми збитків, розмір яких завчасно визначений у законі у зв’язку із універсальністю та господарською корисністю грошей як їх вихідних юридичних властивостей. Цей підхід враховує положення ч. 5 ст. 225 ГК України, про те, що розмір збитків може бути заздалегідь визначений у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Звісно, такого права не позбавляється й законодавець.

За такого підходу проценти аналогічні за природою доходам "які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода)" (ч. 2 ст. 22 ЦК України), чи неодержаному прибутку, "на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною" (ч. 1. ст. 225 ГК України). Тому проценти, встановлені в ст. 625 ЦК України (раніше – ст. 214 ЦК УРСР 1963 р.), слід розглядати як законом установлений розмір збитків, що не підлягає доказуванню та має відшкодовуватися кредиторові у випадку прострочення боржником грошового зобов'язання.

Відповідний підхід дозволяє чітко співвіднести проценти як форму збитків та неустойку, адже співвідношення збитків та неустойки є усталеним у науці та законодавчих положеннях.


3. Не можна погодитися із можливістю нарахування пені за грошовими зобов’язаннями у розмірі, що перевищує обмеження, визначені у ч. 2 ст. 343 ГК України та ст. ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань».

Положення ч.2 ст. 551 Цивільного кодексу України: "розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі", – не стосуються стягнення пені за грошовими зобов’язаннями суб’єктів господарювання з трьох причин.

По-перше, до господарських відносин застосовується спеціальне законодавство, зокрема ч. 4 ст. 231 ГК України, де зазначається, що «у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором». Ці спеціальні положення означають, що договірне встановлення розміру відповідальності може настати лише у випадку, коли закон чітко не визначає його розмір.

По-друге, у положеннях ч. 2 ст. 343 ГК України та ст. ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» не встановлюється розмір неустойки, що може бути визначений у договорі, а лише обмежується розмір фактичного стягнення на вимогу кредитора. Розмір неустойки встановлюється у договорі у будь-якому розмірі, що не суперечить закону, але кредитор отримує право здійснити стягнення лише у розмірі, що не може перевищує подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

По-третє, заперечення положень 2 ст. 343 ГК України та ст. ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» положеннями ч. 2 ст. 551 ЦК призводило б до ігнорування волі законодавця на обмеження розміру штрафних санкцій за порушення грошових зобов’язань, що може призводити до зловживань з боку кредиторів, неплатоспроможність боржників.

Разом із тим, виходячи з телеологічного та історичного способу тлумачення можна побачити, що подібне тлумачення позбавлено підстав.

Зокрема, Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22.11.1996 року скасував Постанову Верховної Ради України від 24 грудня 1993 року "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", якою у п. 1 встановлювалася обов'язкова сплата «платником, незалежно від форм власності, пені у розмірі 0,5 процента від суми простроченого платежу на користь одержувача коштів за кожний день прострочки, якщо більший розмір пені не обумовлений згодою сторін». Таким чином законодавець цілеспрямовано відмовився від можливості збільшення розміру пені, що стягується за грошовими зобов’язаннями у розмірі, що перевищує повійну облікову ставку НБУ у період прострочення. Це було пов’язано, передусім із тим, що відповідні стягнення провокували банкрутства суб’єктів підприємницької діяльності, замінюючи компенсаційний принцип цивільної відповідальності на штрафний (каральний).

Той факт, що положення Закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22.11.1996 року відтворено у ст. 343 ГК України підтверджує регулятивну силу цих положень.


Завідувач кафедри господарського права і процесу

Національного університету

«Одеська юридична академія»,

доктор юридичних наук, професор О.П. Подцерковний

21.10.2011