Geum.ru

Російський прозаїк, драматург І поет Олександр Ісайович Солженіцин народився в Кисловодську, на Північному Кавказі. Хоча батьки Солженіцина були вихідцями із селян, вони одержали непогану освіту

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Російський прозаїк, драматург і поет Олександр Ісайович Солженіцин народився в Кисловодську, на Північному Кавказі. Хоча батьки Солженіцина були вихідцями із селян, вони одержали непогану освіту. Коли почалася перша світова війна, його батько, Ісай Солженіцин, пішов з Московського університету добровольцем на фронт, тричі нагороджувався за хоробрість і загинув на полюванні за півроку до народження сина. Щоб прокормити себе й Олександра, мати Солженіцина, Таїсія Захарівна (уроджена Щербак), після смерті чоловіка пішла працювати друкаркою, а коли хлопчикові виповнилось шість років, переїхала із сином у Ростов-на-Дону. Дитячі роки Солженіцина збіглися із встановленням і зміцненням радянської влади. У рік його народження в Росії почалася кровопролитна громадянська війна, що завершилася перемогою більшовиків під керівництвом Леніна.

Успішно закінчивши школу, Солженіцин в 1938 р. вступає до Ростовського університету, де, незважаючи на інтерес до літератури, займається фізикою й математикою, щоб надалі забезпечити себе постійним заробітком. В 1940 р. він одружується на своїй однокурсниці Наталі Решетовській, а в 1941 р., одержавши диплом математика, закінчує також заочне відділення Інституту філософії, літератури й історії в Москві.

Після закінчення університету Солженіцин працював учителем математики в ростовській середній школі. В 1941 р., коли почалася війна з фашистською Німеччиною, він був мобілізований і служив в артилерії. У лютому 1945 р. Солженіцин був раптово арештований, позбавлений звання капітана й відправлений у Москву, у слідчу в'язницю на Лубянку. Трибунал із трьох чоловік присудив його до 8 років ув'язнення з наступним засланням у Сибір за антирадянську агітацію й пропаганду: у руки НКВД потрапили листа Солженіцина до друга з нападками на Сталіна, а також начерки й чернетки розповідей, знайдені при обшуку в його офіцерському планшеті.

Протягом року Солженіцин перебував у московській в'язниці, а потім був переведений у Марфино, у спеціалізовану в'язницю під Москвою, де математики, фізики, учені інших спеціальностей проводили таємні наукові дослідження. Багато пізніше Солженіцин скаже, що диплом математика, власне кажучи, спас життя, оскільки режим у марфинской в'язниці був набагато м'якшим, ніж в інших радянських в'язницях і таборах.

Зі спеціалізованої в'язниці в Марфино Солженіцин переводиться в Казахстан, у табір для політичних ув'язнених, де в майбутнього письменника виявили рак шлунка й вважали приреченим. Однак, звільнившись 5 березня 1953 р. (день смерті Сталіна), Солженіцин проходить успішну променеву терапію в ташкентському госпіталі й видужує. До 1956 р. він живе в засланні в різних районах Сибіру, викладає в школах, а в червні 1957 р., після реабілітації, поселяється в Рязані, де також працює вчителем математики в середній школі. Його дружина, що, поки письменник перебував у засланні, вийшла заміж, домоглася розлучення й повернулася до Солженіцина. В 1956 р. радянський лідер H. C. Хрущов почав кампанію десталінізації, боротьби з "культом особистості" Сталіна, що, по самих скромних підрахунках, з початку 30-х рр. знищив і репресував більше 10 млн. радянських людей. Хрущов особисто санкціонував публікацію повісті С. "Один день Івана Денисовича", що побачила світ в 1962 р. у журналі "Новий світ ". Написана в реалістичному ключі, живою, доступною мовою перша книга письменника розповідає про один табірний день головного героя, Івана Денисовича Шухова, від імені якого ведеться оповідання. Повість була захоплено прийнята критикою, що зрівняла "Один день" з "Записками з Мертвого будинку" Достоєвського.

Роком пізніше Солженіцин опублікував в "Новому світі" кілька розповідей, у т.ч. "Випадок на станції Кречетовка", "Матренин двір" й "Для користі справи". Письменник був навіть висунутий на Ленінську премію по літературі за 1964 р., однак нагороди не одержав, а після звільнення H. С. Хрущова із займаних постів перестав друкуватися. Останнім опублікованим у СРСР твором Солженіцина стала розповідь "Захар-Калита" (1966).

Після того як Солженіцин в 1967 р. направив З'їзду письменників відкритий лист, у якому призвав покінчити із цензурою й розповів про те, що КДБ конфіскував його рукопис, письменник піддався переслідуванням і газетному цькуванню, його твори були заборонені. Проте романи "У колі першому" (1968) і "Раковий корпус" (1968...1969) попадають на Захід і виходять там без згоди автора, що тільки збільшує й без того важке положення Солженіцина на батьківщині. Письменник відмовився відповідати за публікацію своїх творів за кордоном і заявив, що влада сприяла вивозу рукописів із країни, щоб був привід для його арешту.

"У колі першому" (у заголовку втримується алюзія на перше коло дантового пекла) - роман здебільшого сатиричний, дія якого відбувається в спеціалізованому інституті-в'язниці Маврино, аналогу того, де наприкінці 40-х рр. утримувався Солженіцин. Багато західних критиків високо оцінили роман за широку панораму й глибокий, неупереджений аналіз сталінської дійсності. Другий роман письменника, "Раковий корпус", також носить автобіографічний характер: герой роману, Русанов, як у свій час і сам автор, лікується від раку в середньоазіатській провінційній лікарні. Хоча в "Раковому корпусі" помітні й політичні акценти, головна тема роману - боротьба людини зі смертю: письменник проводить думку про те, що жертви смертельної хвороби парадоксальним образом домагаються волі, якої позбавлені здорові люди.

В 1970 р. Солженіцин був визнаний гідним Нобелівської премії по літературі "за моральну силу, почерпнуту в традиції великої російської літератури". Довідавшись про присудження йому премії, письменник негайно заявив, що має намір одержати нагороду "особисто, у встановлений день". Однак, як і 12 років тому, коли Нобелівської премії був визнаний гідним інший російський письменник, Борис Пастернак, радянський уряд порахував рішення Нобелівського комітету "політично ворожим", і Солженіцин, боячись, що після своєї поїздки він не зможе повернутися на батьківщину, із вдячністю прийняв високу нагороду, однак на церемонії нагородження не був присутній. У промові член Шведської академії Карл Рагнар Гиров відзначив, що твори Солженіцина свідчать про "незламне достоїнство людини". Пам'ятаючи про переслідування письменника на батьківщині, Гиров також сказав: "Де б, по якій би причині людському достоїнству не загрожували, творчість Солженіцина є не тільки обвинуваченням гонителів волі, але й попередженням: подібними діями вони наносять втрату насамперед самим собі". У Нобелівській лекції Солженіцина, опублікованійв 1972 р., відчутна улюблена думка письменника про те, що художник - це останній хранитель істини. Нобелівська лекція Солженіцина закінчується словами: "Одне слово правди увесь світ перетягне".

Через рік після одержання Нобелівської премії Солженіцин дозволяє публікацію своїх творів за кордоном, і в 1972 р. у лондонському видавництві англійською мовою виходить "Серпень чотирнадцятого" - перша книга багатотомної епопеї про російську революцію, яку часто порівнюють із "Війною і миром" Толстого. В "Серпні чотирнадцятого", на думку американської дослідниці Патриції Блейк, "блискуче показаний вплив війни на життя окремих людей, на всі нації в цілому". В 1973 р. після допиту друкарки КДБ конфіскував рукопис головного твору Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ, 1918...1956: Досвід художнього дослідження". Працюючи по пам'яті, а також використовуючи власні записи, які він вів у таборах й у засланні, Солженіцин задався метою відтворити офіційно не існуючу радянську історію, ушанувати пам'ять мільйонів радянських ув'язнених, "растертых в таборной пыли". Під "Архіпелагом ГУЛАГ" маються на увазі в'язниці, виправно-трудові табори, поселення для засланців, розкидані по всій території СРСР. У своїй книзі письменник користується спогадами, усними й письмовими свідченнями більше 200 ув'язнених, з якими він зустрічався в місцях позбавлення волі.

Незабаром після конфіскації рукопису Солженіцин зв'язався зі своїм видавцем у Парижі й розпорядився здати в набір вивезений туди екземпляр "Архіпелагу", що побачив світ в грудні 1973 р., а 12 лютого 1974 р. письменник був арештований, обвинувачений у державній зраді, позбавлений радянського громадянства й депортований у ФРН. Його другій дружині, Наталії Светловій, на якій Солженіцин одружився в 1973 р. після розлучення з першою дружиною, із трьома синами було дозволено приєднатися до чоловіка пізніше. Після двох років перебування в Цюріху Солженіцин з родиною переїжджає в США й поселяється в штаті Вермонт, де письменник завершує третій том "Архіпелагу ГУЛАГ" (російське видання - 1976, англійське - 1978), а також продовжує роботу над циклом історичних романів про російську революцію, початим "Серпнем чотирнадцятого" і названим "Червоне колесо", - за словами самого Солженіцина "трагічною історією про те, як самі росіяни... знищили й своє минуле. і своє майбутнє", В 1972 р. письменник помітив, що на весь цикл "може піти 20 років, і я, можливо, не доживу".

Із часу переїзду Солженіцина на Захід навколо його імені ведеться бурхлива полеміка, а його репутація коливається залежно від його висловлювань. Так, у зв'язку з його промовою з нагоди присудження йому почесного ступеня до студентів Гарвардського університету в 1978 р., у якому письменник засудив матеріалізм капіталістичного Заходу так само різко, як і репресії соціалістичного Сходу, супротивники Солженіцина назвали його "утопічним реакціонером". Твори письменника також викликають далеко не однозначні оцінки. В 1972 р. американський критик Джозеф Епстайн відзначав, що для Солженіцина "моральний конфлікт є основою всякої дії". Рецензуючи в 1972 р. "Серпень чотирнадцятого", югославський політолог Милован Джилас писав, що "Солженіцин заповнює вакуум, що утворився в російській культурі й свідомості. Він повернув Росії її душу - ту саму, котру відкрили світу Пушкін, Гоголь, Толстой, Достоєвський, Чехов і Горький". На думку американського дослідника Джозефа Франка, "основною темою Солженіцина є прославляння моральності, єдиної можливості вижити в кошмарному світі, де тільки моральність гарантує людське достоїнство й де ідея гуманізму здобуває надцінний характер".