Вступ актуальність теми

Вид материала

Содержание

Кваліфікуючі ознаки вимагання
3.2. Відмежування вимагання від суміжних складів злочинів
3.3. Кваліфікація вимагання за сукупністю злочинів

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

РОЗДІЛ 3

КВАЛІФІКУЮЧІ ОЗНАКИ ВИМАГАННЯ,

ВІДМЕЖУВАННЯ ВИМАГАННЯ ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ ТА КВАЛІФІКАЦІЯ ЗА СУКУПНІСТЮ

3.1. Кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки вимагання

У ч.2 ст.189 КК передбачено сім кваліфікуючих ознак вимагання. Це – вимагання, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому.

Зупинимось на розгляді вказаних ознак. На відміну від раніше діючого законодавства, у чинному кодексі дається визначення повторності. У ч.1 ст.32 КК передбачається, що повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього кодексу. Це так звана повторність тотожних злочинів. Повторність може мати місце і при вчиненні однорідних злочинів, що регламентується ч.3 ст.32 КК. Цей вид повторності має місце тоді, коли вчинення двох або більше злочинів, передбачених різними статтями кодексу, спеціально передбачено в Особливій частині кодексу як повторне [65, с.184-193; 71, с.219-246; 76, с.279 -302; 118; 119].

Стосовно вимагання, повторність може мати місце як тоді, коли вчиняються два чи більше злочини одного виду, так і при вчиненні однорідних злочинів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

До службових осіб, у першу чергу, віднесені представники влади. Представник влади – це особа, яка постійно або тимчасово перебуває на службі в органах державної влади і здійснює функції зазначених органів. Ці особи наділені в межах своєї компетенції правом пред’являти вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання фізичними і юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості. До представників влади відносяться народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих Рад, судді, прокурори, слідчі, оперативні працівники СБУ, працівники міліції та податкової міліції, інспектори державних інспекцій та інші службовці.

Службовими особами є також особи, які обіймають на підприємствах, в установах чи організаціях, незалежно від форм власності, службові посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків.

Під організаційно-розпорядчими обов’язками розуміють функції по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності. Такі функції виконують керівники міністерств, відомств, державних, колективних чи приватних установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідувачі відділів, їх заступники тощо), керівники ділянками робіт.

Адміністративно-господарські обов’язки – це повноваження по управлінню чи розпорядженню майном. Наприклад, встановлення порядку їх зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо. Такими повноваженнями наділені начальники планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, їх заступники, завідувачі складів, магазинів, майстерень, ательє, їх заступники, керівники відділів цих підприємств, відомчі ревізори і контролери.

Службовими особами є особи, які виконують функції представників влади постійно, чи тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків за спеціальним повноваженням. Такі повноваження повинні бути оформлені належним чином.

Як для прикладу таких осіб, можна назвати народних засідателів, приватних нотаріусів при посвідченні документів, шоферів, які одночасно виконують обов’язки експедиторів тощо.

Перелічені нами й інші службові особи можуть бути суб’єктами службових злочинів, а також можуть бути спеціальним суб’єктом вимагання. Зрозуміло, що вчинення вимагання службовою особою значно підвищує суспільну небезпеку злочину. Це пояснюється зокрема тим, що службові особи покликані виконувати важливі функції держави, що несумісне з вимаганням. Крім того, оскільки такі особи наділені державою важливими повноваженнями, то використання їх при вимаганні значно підвищує небезпеку для потерпілого, погроз з боку таких злочинців.

Для визначення чи є в діях службової особи склад злочину, передбачений ч.2 ст.189, важливо дослідити, які саме повноваження використовував злочинець при вчиненні цього злочину і чи входять вони в коло повноважень такої особи. Вище були наведені повноваження окремих службових осіб. В їх межах і може здійснювати вимагання злочинець.

Для встановлення наявності досліджуваної кваліфікуючої обставини необхідно проаналізувати об’єктивні і суб’єктивні ознаки вимагання. Як вже зазначалось, вимагання – це вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою вчинення насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення майна, що перебуває в їх віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Службова особа при вимаганні може здійснювати погрози, які перераховані в законі. Однак, характер повноважень цих осіб дає їм можливість частіше за все погрожувати обмеженням прав і свобод або законних інтересів потерпілих чи їх близьких родичів, або розголошенням відомостей, які ці особи бажають зберегти в таємниці. Хоча судово-слідча практика поки що не має досить великого масиву статистичних даних із застосування вказаної кваліфікуючої ознаки вважаємо, що саме в зазначених напрямах переважно будуть діяти вимагателі – службові особи. Наприклад, оперативний працівник міліції, який наділений правом затримувати громадян, погрожуючи затриманням, може вимагати в потерпілих майно, право на майно чи вчинення будь-яких дій майнового характеру. Нотаріус, отримуючи певну інформацію при засвідченні документів, може погрожувати потерпілому чи його близьким родичам розголосити ці дані в разі неотримання предмета злочину.

Вимагання, вчинене з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, як кваліфікуюча ознака, полягає в тому, що винний, пред’являючи майнову вимогу, погрожує, що у випадку невиконання такої вимоги позбавить життя або завдасть тяжких тілесних ушкоджень потерпілому або його близьким родичам.

Виділення такої погрози в якості кваліфікуючої ознаки пов’язано з тим, що такі види фізичного насильства є найбільш небезпечними для життя і здоров’я людини. Така погроза може спричинити значну шкоду психічній недоторканості потерпілого.

Погроза може бути виражена усно, письмово, за допомогою жестів, різних предметів. У літературі висвітлена думка, що демонстрація зброї завжди повинна оцінюватись як погроза вбивства чи спричинення тяжких тілесних ушкоджень.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

І остання з особливо кваліфікуючих ознак, передбачених ч.4 ст.189 КК, – це заподіяння при вимаганні тяжкого тілесного ушкодження. Визначення поняття тяжкого тілесного ушкодження подано у ст. 121 КК. Із тексту цієї статті випливає, що умисне тяжке тілесне ушкодження – це умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органа або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

Характер цих ушкоджень та їх основні ознаки описані у Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ від 17 січня 1995 року №6 [139, с.576-582]. На підставі ст.76 КПК України для встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень обов’язково призначається судово-медична експертиза. В юридичній літературі проблеми, пов’язані зі спричиненням тяжких тілесних ушкоджень, теж знайшли відображення.

Як випливає зі ст.121 КК, тяжкі тілесні ушкодження класифікуються на шість груп. Так виділяються:

1. Тілесні ушкодження небезпечні для життя в момент заподіяння. До них відносяться такі, які в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і які без надання медичної допомоги, зі звичайним перебігом закінчуються чи можуть закінчитись смертю. У Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень дається досить широкий перелік таких ушкоджень.

2. До тяжких тілесних ушкоджень відносяться ушкодження, які призвели до втрати будь-якого органа чи його функцій. Це може бути втрата зору, слуху, язика (мовлення), руки, ноги, здатності до статевих стосунків, запліднення, дітонародження тощо.

3. Тяжкими тілесними ушкодженнями визнаються і психічні хвороби, які є наслідком ушкодження, за винятком психозів і неврозів. Для визнання психічної хвороби наслідком спричиненого ушкодження призначається судово-психіатрична експертиза. А ступінь тяжкості такого тілесного ушкодження встановлюється судово-медичною експертизою.

4. З врахуванням висновку медико-соціальної експертизи інший розлад здоров’я, поєднаний із стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину (33%), теж є різновидом тяжких тілесних ушкоджень. Під стійкою втратою працездатності розуміють загальну працездатність, яка пов’язана з необоротною втратою функції, яка повністю не відновлюється.

5. Під перериванням вагітності розуміють спричинення побоїв, поранень, які викликали переривання вагітності. У цьому випадку, як і в інших вищеназваних, важливо встановити причинний зв’язок між спричиненням ушкоджень і наслідком, у даному випадку переривання вагітності.

6. Тяжким тілесним ушкодженням вважається і невиправне знівечення обличчя. Встановлення цього факту є компетенцією органів досудового слідства і суду, а не судово-медичної експертизи. Невиправним знівечення обличчя вважається в тих випадках, коли обличчю в наслідок спричинених ушкоджень наданий неприємний, огидний вигляд, наприклад, відсутній ніс, або його частина, губи, вуха, невиправні глибокі шрами тощо.

У тому разі, коли такі пошкодження усунуті в наслідок проведеної хірургічної операції, пошкодження все одно вважаються тяжкими.

3.2. Відмежування вимагання від суміжних складів злочинів

Для правильної кваліфікації суспільно небезпечного діяння недостатньо встановити ознаки, які властиві тому чи іншому складу злочину. Необхідно також виключити ознаки, які властиві суміжним складам злочинів. Слід зазначити, що проблеми кваліфікації злочинів були закладені ще з часів Древнього Риму [140, с.32-33,35,367-368]. У наступні періоди розробки з цієї проблеми продовжувались. Так, за радянських часів значний внесок у розробку теорії кваліфікації злочинів здійснив В.М. Кудрявцев [141-143]. У сучасній Україні ці проблеми досліджували М.Й. Коржанський, В.О. Навроцький, стосовно злочинів проти власності – П.С. Матишевський та ін. [63; 144; 41].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Верховний Суд своєю ухвалою скасував ухвалу судової колегії у кримінальних справах Київського міського суду від 27 березня 2001 року щодо Х. та П., а справу направив на новий апеляційний розгляд. При цьому в ухвалі Верховного Суду звернута увага на те, що при новому апеляційному розгляді справи належить розглянути і перевірити (при необхідності і шляхом проведення судового слідства) всі доводи засуджених і їх захисників та вирішити справу з дотриманням всіх вимог чинного законодавства. Рішенням колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду дії Х. та П. перекваліфіковано з ч.2 ст.144 КК України 1960 року на ч.2 ст.198-2 КК України 1960 року, зі зниженням покарання Х. до чотирьох років позбавлення волі, а П. до трьох років позбавлення волі.

Мотивував Апеляційний суд таке рішення тим, що дії Х. та П. були спрямовані не на заволодіння чужим майном, а на примушування Г. до виконання цивільно-правового зобов’язання – виконання договору доручення, у зв’язку з чим мали кваліфікуватись за ч.2 ст. 198-2 КК України 1960 року. Районний суд безпідставно кваліфікував дії засуджених за ч.2 ст.144 КК України 1960 року [148].

Схожі рішення приймались і по інших справах [149, с. 45-46, 53-54].

Отже, відмежування вимагання від злочину, передбаченого ст.355 КК України (примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань) проходить у залежності від предмета. При вимаганні предмет – це чуже майно, право на чуже майно, а також вчинення будь-яких дій майнового характеру. Як вже зазначалось нами раніше, під такими діями розуміють безоплатне здійснення потерпілим на користь вимагателя певних послуг (ремонт будинку, квартири, машини, перевезення речей, товарів тощо). У наслідок цього потерпілий не отримує матеріальної винагороди, яку повинен був отримати. І в цьому випадку вимагатель посягає на чужі кошти, які йому не належали.

При примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, винна особа примушує потерпілого виконати угоду, наприклад повернути борг, виконати роботу, за яку заплачені гроші тощо. Отже, у цьому випадку вимагається не чуже майно, а те, що належало чи повинно було належати винному. Саме ця обставина повинна слугувати основним критерієм для розмежування вказаних злочинів.

При цьому, важливо встановлювати факт виникнення цивільно-правових зобов’язань, які мають носити добровільний характер. У тому разі, коли договір, угода чи зобов’язання укладені під погрозою застосування насильства, то вимога надати чуже майно чи права на майно, розглядається як вимагання, а не як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. У зв’язку з цим, слід звернути увагу на те, що вимога виконати (не виконати) зобов’язання, що виникли з підстав, не передбачених законодавством, або не існуючого зобов’язання, а також зобов’язання з невизначеним предметом слід кваліфікувати як вимагання.

У літературі висловлена думка про те, що в тих випадках, коли особа, яка вимагає від потерпілого виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, висуває вищі вимоги порівняно з тим, що потерпілий повинен був сплатити, то це є вимаганням [121, с.57]. З нашої точки зору, необхідно в таких випадках кваліфікувати дії винного за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною ст.189 та ст.355 КК України.

У теорії і на практиці виникає питання про кваліфікацію дій винних осіб у тому, коли здійснюється незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Незаконне позбавлення волі полягає у створенні перешкод вільному пересуванню потерпілого, не поєднаному з його протиправним переміщенням з одного місця до іншого. Викрадення людини - це протиправне переміщення особи з одного місця до іншого, яке супроводжується фактичним обмеженням її свободи пересування. Досліджуваний злочин вчиняється з прямим умислом. Мотиви для його вчинення можуть бути різними: помста, ревнощі, політичні міркування. Однією з кваліфікуючих ознак цього складу злочину є вчинення його з корисливих мотивів. Цей мотив має місце тоді, коли особа, позбавляючи волі людини чи викрадаючи її, прагне заволодіти майном потерпілого чи інших осіб, одержати вигоди майнового характеру, позбавитись матеріальних витрат тощо. У такому разі, коли цей злочин вчиняється з наведених вище мотивів і позбавлення волі чи викрадення потерпілого дають змогу винному здійснити свій намір, то його дії слід кваліфікувати за ч.2 ст.146 КК України (за відсутністю особливо кваліфікуючих ознак, передбачених ч.3 ст.146 КК України). Отже, склад злочину вимагання за таких умов відсутній.

У таких випадках, коли незаконне позбавлення волі виступає як спосіб вимагання та спрямоване на те, щоб примусити потерпілого передати майно чи право на майно, або вчинити будь-які дії майнового характеру на користь винного, якщо воно не вчинено способом небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, буде мати місце сукупність злочинів, передбачених ч.2 ст.146 КК за ознакою корисливої спрямованості, та відповідної частини ст.189 КК України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

У постанові ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 5 “Про судову практику у справах про хабарництво” зазначається, що відповідальність за одержання хабара настає лише за умови, якщо службова особа одержала його за виконання чи невиконання таких дій, які вона могла або повинна була виконати з використанням наданої їй влади, покладених на неї організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або таких, які вона не уповноважена була вчинювати, але до вчинення яких іншими службовими особами могла вжити заходів завдяки своєму службовому становищу [19, с.207].

3.3. Кваліфікація вимагання за сукупністю злочинів

Сукупність злочинів згідно з ч.1 ст.33 визначається як вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статями або різними частинами однієї статті Особливої частини Кримінального кодексу України, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. Сукупність злочинів відноситься до категорії множинності. Отже, представляє підвищену суспільну небезпеку, порівняно з одиночними злочинами. Щодо вимагання, то мають місце не однозначні твердження вчених та практичних працівників щодо кваліфікації дій винних за сукупністю вимагання й інших складів злочину. Зупинимось на розгляді окремих питань цієї проблеми.

Перш за все, розглянемо питання, чи можуть кваліфікуватись дії вимагателів за сукупністю вимагання й умисного вбивства. На це питання слід відповісти позитивно. Це має місце, коли при вимаганні особа вчиняє умисне вбивство потерпілого чи його близьких родичів. Оскільки склади злочинів вимагання за наявності кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак не передбачають вбивство потерпілого та його близьких родичів, то в наявності два самостійні склади злочинів. Однак, виникає питання: а як же саме кваліфікувати дії винного в таких випадках?

У деяких коментарях до КК України дається рекомендація кваліфікувати дії винних у таких випадках за ч.4 ст.189 і п.6 ч.2 ст.115 КК. Щодо кваліфікації дій винних за п.6 ч.2 ст.115 КК, то питань не виникає, оскільки цей пункт передбачає умисне вбивство з корисливих мотивів, що і має місце при вимаганні. Щодо кваліфікації дій винних за ч.4 ст.189 КК, то над цією рекомендацією слід замислитись. Цей пункт ст.189 передбачає три особливо кваліфікуючі ознаки вимагання, що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах, або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження. Якщо в наявності є хоча б одна з цих ознак, то кваліфікація за ч.4 ст.189 є правильною. У тому ж разі, коли ці ознаки відсутні, то на яких підставах повинні кваліфікуватись за цією частиною дії винних? На нашу думку, такі підстави відсутні. Тому слід рекомендувати: дії винних у таких випадках кваліфікувати за тією частиною ст.189 КК, які кваліфікуючі ознаки вимагання є в наявності при вчиненні конкретного злочину і за сукупністю за п.6 ч.2 ст.115 КК [99, с.438; 115, с.355].

У зв’язку з викладеним, здається не досить чіткою в сучасних умовах рекомендація з цього приводу, яка дається в постанові ПВСУ “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності”. У п. 12 постанови зазначається: "Якщо в процесі вимагательства потерпілому чи близьким йому особам було умисно заподіяно тілесне ушкодження, або кого-небудь було умисно вбито, дії винної особи належить кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч.3 ст. 144 (за ознаками насильства небезпечного для життя, або спричинення тяжких наслідків) і відповідною частиною ст.101 або п. “а” ст. 93 КК" [19, c.113].

Ця рекомендація ПВСУ базувалась на старому законодавстві і не відповідає реаліям сьогодення, коли законодавство не передбачає в якості особливо кваліфікуючої ознаки настання тяжких наслідків. Тому, щодо рекомендації з приводу кваліфікації за сукупністю вимагання й умисного вбивства можна рекомендувати такий текст: якщо у процесі вимагання потерпілого чи його близьких (тут врахована наша рекомендація щодо розширення кола потерпілих) буде умисно вбито, дії винної особи слід кваліфікувати за відповідною частиною ст.189 КК, залежно від наявності кваліфікуючих ознак та за сукупністю за п.6 ч.2 ст.115 КК і можливо за деякими іншими пунктами, наприклад п.4 – вбивство з особливою жорстокістю тощо.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Специфічною обставиною для вимагання є те, що ці злочини нерідко тривають протягом місяців і, навіть років. Це випадки обкладання потерпілих даниною. У літературі та і на практиці, коли винні не змінюють сум данини, розглядаються як одиничний продовжуваний злочин. Така позиція є спірною. Аргументовано, що слід обмежити поняття продовжуваного злочину нетривалим часом злочинної діяльності. Рекомендована така редакція ч.2 ст.32 КК України: “Повторність, передбачена ч.1 цієї статті, відсутня при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром, що здійснюються впродовж нетривалого часу”.

На практиці виникають складності при відмежуванні вимагання, вчиненого групою осіб за попередньою змовою, та організованою групою. Підтримана рекомендація, висловлена в літературі, про необхідність уточнення поняття організованої групи, що сприятиме більш чіткому відмежуванню названих ознак.

При дослідженні такої кваліфікуючої ознаки як вчинення вимагання службовою особою, рекомендовано ретельно досліджувати наявність у вимагателя ознак службової особи та використання ним при вимаганні службових повноважень. У разі відсутності вказаних складових, винний буде відповідати як загальний суб’єкт вимагання.

У зв’язку з дослідженням вимагань, вчинених за попередньою змовою групою осіб, організованою групою, та у складі злочинної організації порушено таке теоретичне питання як необхідність кваліфікації дій винних, у разі відсутності посилання в законі на вищу форму співучасті за передбаченою в законі нижчою формою співучасті та обґрунтування цього положення в Законі, наукових розробках та постанові ПВСУ.

Щодо такої кваліфікуючої ознаки, передбаченої в ч.3, як вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, зазначено, що таке насильство може виражатись у нанесенні умисних легких тілесних ушкоджень, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження. Спричинення умисних тяжких тілесних ушкоджень хоч і відноситься до насильства, небезпечного для життя чи здоров’я особи, передбачено ч.4 ст.189 КК, тому такі дії не можуть кваліфікуватись за ч.3 ст.189 КК.

У розділі аналізуються критерії відмежування вимагання від таких суміжних злочинів як грабіж, розбій, бандитизм, примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань тощо, і даються відповідні рекомендації.

До цього часу в юридичній літературі не проведено розмежування вимагання від вимагання хабара.

У підрозділі вперше здійснена спроба розмежувати вказані склади злочинів. При цьому звернена увага на різні об’єкти цих складів злочинів, у значній частині випадків не співпадає предмет цих складів злочинів, при вимаганні спектр погроз, які може застосувати злочинець-службова особа значно ширший, ніж при вимаганні хабара. При цьому під час вимагання погрози можуть торкатись не лише потерпілого, але й близьких його родичів, чого немає при вимаганні хабара. Важливою ознакою є і те, що при вимаганні потерпілий володіє майном, має права на нього, може здійснювати дії майнового характеру незалежно від службової особи. Якби не вимагання, то такі права й інтереси потерпілого не були б порушені. При дачі – одержанні хабара від службової особи залежить надати чи не надати особі певні права, чи задовольнити її інтереси, до яких вона прагне, інколи – і незаконні. Не співпадають і моменти закінчення цих злочинів. За вказаними відмінностями й потрібно розмежовувати вимагання і вимагання хабара.

Щодо розгляду проблеми кваліфікації вимагання в сукупності з іншими злочинами в підрозділі даються рекомендації кваліфікувати за сукупністю відповідної частини ст.189 КК та п.6 ч.2 ст.115 КК, коли при вимаганні вчинено вбивство. При спричиненні тяжких тілесних ушкоджень при вимаганні, від яких наступила смерть потерпілого, обґрунтована доцільність кваліфікації таких дій за сукупністю ч.4 ст.189 та ч.2 ст.121 КК, а не ч.1 ст.119 КК, як рекомендують деякі науковці. Висловлена позиція, згідно з якою обмеження прав, свобод і законних інтересів осіб при вимаганні кваліфікуються за відповідною частиною ст.189 КК, а коли такі обмеження становлять самостійний склад злочину, то і за сукупністю за відповідною статтею КК України, що передбачає відповідальність за такі дії.

Обґрунтована позиція, згідно з якою в разі вчинення вимагання у складі злочинної організації дії винних слід кваліфікувати за ч.1 ст.255 КК та за сукупністю за ч.4 ст.189 КК. Рекомендовано змінити текст ч.2 ст.30 і викласти її в такий спосіб: “Інші учасники організованої групи підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен з них. Це ж правило поширюється і на членів злочинних організацій, дії яких кваліфікуються також за ч.1 ст.255 КК України”.

Blog

Вступ актуальність теми

Содержание