Geum.ru

Особиста недоторканість, медичне втручання, інформована згода, охорона здоров’я, історія хвороби

Вид материалаДокументы

Содержание


Список використаних джерел
Подобный материал:



030487BVBO Згода пацієнта на медичне втручання: проблеми теорії та практики

ЗГОДА ПАЦІЄНТА НА МЕДИЧНЕ ВТРУЧАННЯ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ


Науковий напрямок: 21. право й державне управління


Ключові слова: особиста недоторканість, медичне втручання, інформована згода, охорона здоров’я, історія хвороби.


На сучасному етапі становлення України як соціальної правової держави та побудови громадянського суспільства особливої значущості набуває питання вирішення проблем правового регулювання відносин у сфері охорони здоров’я.

Відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [1, ст. 3]. Адже саме життя та здоров’я людини – це ті найвищі орієнтири, на основі яких утворюються блага сучасного суспільства, які відображають біосоціальне буття людини.

Право людини на охорону здоров’я – це одне з визначальних серед природних, невід’ємних, невідчужуваних і непорушних прав людини. Це право нерозривно пов’язано із правом людини на медичну допомогу та разом вони возведені до конституційного рангу у багатьох країнах, в тому числі і в Україні.

В нашій державі з кожним роком збільшується кількість судових справ щодо порушення прав пацієнтів. Велика доля цих справ випливає з неправомірності медичного втручання. Тому питання, що стосуються інформування пацієнта про стан його здоров’я, згоди пацієнта на медичне втручання та відмови від нього, в останній час набувають значної актуальності, адже будь-яке лікування людини означає втручання як у її особисте життя, так і у сферу її здоров’я. У всіх випадках втручання у сферу здоров’я людини медичними працівниками, співробітниками наукових лабораторій, дослідницьких інститутів присутній елемент ризику, тому гостро встає питання пошуку обґрунтованих шляхів вдосконалення, систематизації правової бази, яка забезпечуватиме гарантований державою захист прав людини на життя, здоров’я та особисту недоторканність.

Слід зазначити, що проблеми правового регулювання відносин у сфері охорони здоров’я досліджуються як вітчизняними, так і зарубіжними науковцями [2-5]. Це обумовлено тим, що саме повна правова регламентація відносин між лікарем та пацієнтом є головною гарантією отримання якісної, своєчасної медичної допомоги у разі погіршення здоров’я внаслідок захворювання, інвалідності, інших чинників, здійснення своєчасної медичної діагностики, якісної реабілітації хворих та інвалідів. Проте мало хто звертався до дослідження такого актуального питання як згода пацієнта на медичне втручання.

Отже, метою даної роботи є виявлення юридичних проблем надання згоди пацієнта на медичне втручання та визначення можливих шляхів для їх вирішення. При дослідженні використовуються такі методи наукового пізнання: філософської діалектики, логічний, системно-структурний, узагальнення, аналізу, синтезу, порівняльно-правовий.

Існуючий стан щодо інформованості пацієнта про стан його здоров’я та згоди на медичне втручання викликаний суперечностями та колізіями, які існують у чинному законодавстві України про охорону здоров’я. Так, відповідно до ч. 1 ст. 42 Основ законодавства України про охорону здоров’я (далі – Основи) медичне втручання – це застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини, які допускаються лише у тому випадку, коли не можуть завдати шкоди здоров’ю пацієнта. У тому випадку, коли медичне втручання пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, воно допускається лише в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується у разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров’я пацієнта іншими методами неможливе. Основи закріплюють умови допустимості застосування ризикованих методів медичного втручання, що повинні, зокрема: а) відповідати сучасним науково обґрунтованим вимогам; б) спрямовуватись на відвернення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнта; в) застосовуватись за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта. Враховуючи це, лікар повинен у таких випадках вживати всіх належних заходів для відвернення шкоди життю і здоров’ю пацієнта [6, ст. 42]. Необхідною умовою медичного втручання є згода пацієнта, який відповідно до ст. 39 Основ повинен бути проінформований про стан його здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я. Слід також зазначити, що батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини або підопічного [6, ст. 39]. Але у чинному законодавстві України існує норма, відповідно до якої якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або погіршити стан здоров’я батьків (усиновителів), опікунів, піклувальників, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами [6, ч. 4 ст. 39; 7, ч. 3 ст. 285]. Аналіз чинного законодавства України дозволяє зробити висновок про те, що ця норма суперечить, насамперед, ст. 32 Конституції України [1, ст. 32], ст. 19 Загальної декларації прав людини [8, ст. 19] та навіть ч. 1 ст. 39 Основ, яка, зокрема, закріплює, що пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я [6, ч. 1 ст. 39].

Значним недоліком чинного законодавства є те, що воно не закріплює механізму реалізації норми, що міститься у ч. 3 ст. 285 ЦКУ та ч. 4 ст. 39 Основ. Адже обмеження права пацієнта на отримання повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я, створює неможливість реалізувати пацієнту інші належні йому права (наприклад, право на обстеження в іншому медичному закладі, на скликання за ініціативою хворого консіліуму тощо). А не повідомляючи хворому його діагноз у випадку виявлення невиліковної хвороби (в т.ч. такої, внаслідок якої летальний наслідок є неминучим), медичний працівник обмежує право такого хворого ще й на здійснення останніх розпоряджень на випадок своєї смерті (в т.ч. складання заповіту, здійснення релігійних обрядів згідно із відповідним віросповіданням тощо).

Саме тому обмеження права пацієнта на отримання повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я, має бути об’єктивно обумовлено дійсною загрозою життю та здоров’ю пацієнта, батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, а також зашкодити процесові лікування. Треба наголосити, що така наша позиція базується на презумпції того, що медичний працівник відповідно до рівня своєї кваліфікації неодмінно надає достовірну інформацію про стан здоров’я пацієнта.

Таким чином, з метою недопущення неправомірного надання медичними працівниками неповної інформації про стан здоров’я пацієнта, можна запропонувати : а) закріпити обов’язок лікаря фіксувати факт надання пацієнту неповної інформації про стан його здоров’я у спеціально розробленому додатку до історії хвороби, який повинен також містити мотивоване рішення лікаря щодо цього; б) в законодавчому порядку ввести інститут незалежнх експертів, до компетенції яких буде належати перевірка обґрунтованості та доцільності таких дій медичних працівників; в) щоб інформуванню пацієнта про стан його здоров’я передувала консультація лікаря з психологом щодо методів та способів наданння такої інформації, тому що надання пацієнту повної та достовірної інформації про стан його здоров’я повинно бути таким, що буде спонукати його до дій, спрямованих на боротьбу із хворобою.

Інформована згода пацієнта на медичне втручання чи відмова від нього – це є реалізація його права на особисту недоторканість, передбаченого ст. 29 Конституції України. Як зазначають А.П. Заградська, Л.М. Бедрін, П.П. Ширинський „...якщо хворий дає таку згоду, то це означає, що він усвідомлює необхідність операції для збереження власного здоров’я і життя” [9, с. 28]. Отже, пацієнт повинен дати згоду добровільно без будь-якого зовнішнього тиску або переконання будь-кого (навіть лікаря). Тому ми пропонуємо внести зміну до ст. 43 Основ шляхом доповнення її наступним положенням: „Не може вважатися згодою відповідні дії пацієнта, вчинені під психологічним або фізичним впливом з боку будь-якої зацікавленої особи”.

Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання – засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування [6, ч. 3, ч. 4, ч. 5 ст. 43].

Практичні дослідження, що проводилися за підтримкою Департаменту із захисту прав пацієнтів в Луганській області при обласному благодійному фонді ім. Ю. Єненка, дозволяють зробити висновок, що значною проблемою, яка виникає у медичній практиці, є відсутність у чинному законодавстві однозначного підходу щодо форми закріплення згоди та відмови пацієнта від медичного втручання. В Основах лише вказано, що відмова засвідчується письмовим підтвердженням або відповідним актом у присутності свідків. Дослідження теоретиків та практиків з цього питання дозволяють виявити такі форми згоди та відмови від медичного втручання: згода та відмова від медичного втручання у письмовій формі у додатку до медичної карти стаціонарного (амбулаторного) хворого [2, с. 163], підпис чи запис в історії хвороби [9, с. 28] або в амбулаторній картці [10, с. 44], розписка [11, с. 79].

На нашу думку, доцільно розробити та в нормативному порядку закріпити типові форми згоди пацієнта (його законного представника) на медичне втручання та відмови від нього, які повинні бути складовою частиною історії хвороби у вигляді відповідних розділів. Зазначені типові форми повинні містити, зокрема, положення щодо отримання пацієнтом повної, своєчасної, достовірної інформації про стан його здоров’я, діагноз, методи лікування, про необхідність, мету, варіанти, можливі наслідки медичного втручання. Це має важливе практичне значення, адже, враховуючи те, що історія хвороби є юридичним документом, вона може бути джерелом доказування у процесі судового розгляду справ, порушених, наприклад, у зв’язку з неналежним виконанням професійних обов'язків медичним працівником або у зв’язку з ненаданням допомоги хворому медичним працівником.

Відповідно до чинного законодавства у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна [6, ч. 2 ст. 43; 7, ч. 5 ст. 284]. На жаль, на законодавчому рівні не врегульоване питання щодо медичного втручання до організму людини, стан якої не дозволяє проявити свою волю, а таке втручання є невідкладним, а також питання щодо визначення кола осіб, до компетенції яких належить питання про прийняття рішення щодо медичного втручання. В даному випадку доречним є запозичення позитивного досвіду Російської Федерації з цієї проблеми. Статтею 32 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я громадян передбачено, що у випадках, коли стан громадянина не дозволяє йому виразити свою волю, а медичне втручання невідкладно, питання про його проведення в інтересах громадянина вирішує консиліум, а при неможливості зібрати консиліум –безпосередньо лікуючий (черговий) лікар з наступним повідомленням посадових осіб лікувально-профілактичної установи [12, ст. 32].

На підставі викладеного можна констатувати, що на сучасному етапі розвитку нашої дежави як правової та соціальної назріла необхідність вдосконалення правової регламентації відносин у сфері охорони здоров’я. Дослідження питання інформованої згоди пацієнта на медичне втручання дозволяє зробити висновок, що в його правовому регулюванні сьогодні існують прогалини і недоліки, не враховуються особливості відносин у даній сфері, не має необхідного понятійного апарату. З метою вирішення виявлених проблем правового регулювання питання згоди пацієнта на медичне втручання за результатами роботи пропонується:
  1. У законодавчому порядку: а) закріпити обов’язок лікаря фіксувати факт надання пацієнту неповної інформації про стан його здоров’я у спеціально розробленому додатку до історії хвороби, який повинен також містити мотивоване рішення лікаря щодо цього; б) ввести інститут незалежнх експертів, до компетенції яких буде належати перевірка вірності, обґрунтованості та доцільності таких дій медичних працівників; в) закріпити обов’язок лікаря консультуватися з психологом щодо методів та способів наданння інформації про стан здоров’я пацієнта.
  2. Внести зміну до ст. 43 Основ шляхом доповнення її наступним положенням: „Не може вважатися згодою відповідні дії пацієнта, вчинені під психологічним або фізичним впливом з боку будь-якої зацікавленої особи”.
  3. Розробити та в нормативному порядку закріпити типові форми згоди пацієнта (його законного представника) на медичне втручання та відмови від нього, які повинні бути складовою частиною історії хвороби та у вигляді відповідних розділів.
  4. Внести зміну до ч. 5 ст. 284 ЦКУ та ч. 2 ст. 43 Основ шляхом викладення їх у наступній редакції: „У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною та/або коли його стан не дозволяє йому виразити свою волю, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна, а питання про його проведення в нтересах хворого вирішує консиліум, а при неможливості зібрати консиліум – безпосередньо лікуючий (черговий) лікар з наступним повідомленням посадових осіб закладу охорони здоров’я”.

Результати даної роботи можуть бути застосовані при розробці інституту захисту прав пацієнтів у галузі медичного права, в правотворчій діяльності, в юридичній практиці щодо відповідної категорії справ, в медичній практиці, а також в учбовому процесі.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст. 141.
  2. Сенюта І.Я. Медичне право: право людини на охорону здоров’я: Монографія. – Львів: Астролябія. – 2007. – 224 с.
  3. Рєзникова В. Право людини на інформацію про стан здоров’я // Право України. – 2004. – № 9. – С. 36-39.
  4. Силуянова И.В. „Патернализм” и „информированное согласие”: этическое и правовое регулирование отношений врач-пациент // Медицинское право. – 2005. – № 2 (10). – С. 15-18.
  5. Договор оказания медицинских услуг //А.А. Сироткина. – М.: Статут. – 2004. – 174 с.
  6. Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – ст. 19.
  7. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40-44. – ст. 356.
  8. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – 2-ге вид. – К.: Юрінформ. – 1992. – С. 18-24.
  9. Бедрин Л.М., Загрядская А.П., Ширинский П.П. Вопросы права и деонтологии в подготовке и воспитании врача: Учебн. пособие. – Ярославль. – 1986. – 75 с.
  10. Правовая ответственность медицинских работников: Учебн. Пособие / П.Н. Сидоров, А.Г. Соловьев, Г.Б. Дерягин. – М.: МЕДпресс-информ. – 2004. – 431 с.
  11. Право в медицине. – М.: Книга-сервис. – 2002. – 352 с.
  12. Основы законодательства Российской Федерации об охране здоровья граждан от 22 июля 1993 г. // Евтухов И.В. Медико-правовой справочник для населения (медицинское право в документах). – Ростов-на-Дону: Феникс. – 2001. – 512 с.