Одеська національна юридична академія

Вид материала

Закон

Содержание 2.1. Поняття, форми та види припинення шлюбу за життя подружжя 2.2. Особливості суб’єктивного права на розлучення 2.3. Поняття, порядок та наслідки встановлення режиму окремого проживання подружжя, визнання розлучення фіктивним, санації шлюбу

Подобный материал:

• Одеська національна юридична академія, 1309.1kb.
• Одеська національна юридична академія На правах рукопису Дрьоміна Наталія Вікторівна, 1537.31kb.
• Одеська національна юридична академія, 937.51kb.
• Одеська національна юридична академія, 735.72kb.
• Одеська національна юридична академія на правах рукопису Якубовська Наталія олексіївна, 758.69kb.
• Одеська національна юридична академія, 909.91kb.
• Одеська національна юридична академія на правах рукопису стрелковська юлія олександрівна, 1529.73kb.
• Одеська національна юридична академія, 1361.16kb.
• Одеська національна юридична академія на правах рукопису аніщук ніна Володимирівна, 2529.87kb.
• Одеська національна юридична академія На правах рукопису Крестовська Наталя Миколаївна, 2287.48kb.

2.1. Поняття, форми та види припинення шлюбу за життя подружжя

Терміни „розлучення” і „розірвання шлюбу” мають своєрідну специфіку. Як законодавство, так і судова практика за свідченням істориків неодноразово використовували обидва терміни і, найчастіше, у тотожному значенні. Але, якщо детально проаналізувати ситуацію, то можна дійти інших висновків.

У першу чергу треба проаналізувати співвідношення таких понять, як „розлучення” та „розірвання шлюбу” як з точки зору юридичної термінології, так і з точки зору правозастосування. Виходячи з положень теорії держави та права, існуючих досліджень у галузі цивільного та сімейного права, обидва ці терміни є різновидом такого поняття, як „припинення шлюбу”.

Припинення шлюбу у навчальній та науковій літературі найчастіше визначається як припинення на майбутнє правовідносин між подружжям, які виникли із зареєстрованого дійсного шлюбу на підставі певних юридичних фактів¹.

Відповідно до чинного законодавством шлюб припиняється в результаті смерті одного з подружжя, оголошення одного з подружжя померлим, або шляхом його розірвання. Такі підстави припинення шлюбу передбачені в ст. 104 Сімейного кодексу України.

За життя подружжя шлюб може бути припинено внаслідок волевиявлення одного або обох з подружжя шляхом його розірвання (у суді або в органі РАЦС). При цьому відповідно з нормами сімейного законодавства розірвати можна лише шлюб, укладений в законному порядку, з дотриманням усіх умов та підстав його укладення, тобто тільки дійсний шлюб.

Ні сімейне законодавство, ні доктрина права не містять на сьогодняшній день чіткого визначення поняття „розірвання шлюбу”. У більшості джерел увага звертається лише на той факт, що розірвання шлюбу є різновидом припинення шлюбу за життя подружжя, у зв’язку з чим виникає необхідність надання чіткого визначення цього поняття, яке дозволило б зрозуміти його сутність.

З точки зору чинного законодавства та існуючих доробок сімейного права розірвання шлюбу – це визначена в законодавстві процедура припинення на майбутнє особистих немайнових та майнових подружніх правовідносин живих чоловіка та жінки, які знаходяться у дійсному зареєстрованому шлюбі. Ця процедура може відбуватися тільки у чітко визначеному законом порядку, за наявності відповідних підстав та мотивів.

Причому загальною підставою розірвання шлюбу, як уявляється, слід вважати укладення шляхом реєстрації цивільного шлюбу за умов і в порядку, передбаченому законом. Тобто, якщо немає дійсного зареєстрованого шлюбу, то не може бути і його розірвання.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Порівняння зазначених конституційних норм України і Російської Федерації свідчить, що український варіант є ще більш привабливим для прихильників фактичного шлюбу, оскільки говорить саме про членів сім’ї, а не про близьких родичів, як російський. Звідси ще одна проблема. Як відомо, законодавство України не має чіткого визначення поняття „член сім’ї”, за винятком роз’яснення Конституційного суду України. Разом із тим трактування ст. 3 Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що членами сім’ї варто вважати осіб, що перебувають із суб’єктом права у правовідносинах, природа яких визначається, поряд з іншим, постійним проживанням з ним¹.

Все вищевикладене свідчить, що сучасний Сімейний кодекс України робить чергову спробу частково визнавати фактичні шлюби, зокрема з точки зору їх правових наслідків, хоча, на жаль, і не вносить остаточної ясності у правове регулювання таких відносин.

Реальним же виходом з проблемних ситуацій, що виникають сьогодні і можуть виникати надалі, повинна стати повна (а не часткова, як сьогодні) легалізація фактичного шлюбу. Причому це повинен бути варіант відповідної комплексної зміни сімейного законодавства.

Так, у першу чергу, слід визнати, що постійне проживання чоловіка та жінки однією сім’єю протягом двох і більше років визнається фактичним шлюбом. Обґрунтування вибору саме дворічного строку співжиття чоловіка та жінки, безумовно, може піддаватися сьогодні дискутуванню. Але цей підхід обґрунтовується такими положеннями. Зазначений строк є мінімально достатнім для того, щоб говорити про наявність шлюбу між двома особами. Цього строку, як свідчить практика, достатньо для того, щоб кожнен з фактичного подружжя міг визначитися стосовно можливого чи неможливого подальшого сімейного життя. Це також є строк, достатній для вирішення питання про народження дитини і, можливо, її народження. Крім того постійне співжиття чоловіка і жінки протягом означеного періоду можна вважати довготривалим і тому достатнім для визнання фактичного шлюбу.

Визначені обґрунтування слід запропонувати також для відповідних змін у чинному сімейному законодавстві. Так, визнання фактичного сімейного співжиття чоловіка та жінки фактичним шлюбом вирішує цілу низку законодавчих та практичних проблем і в цілому відповідає окремим положенням чинного СК України. А саме: ст. 21 СК називається „Поняття шлюбу” і сьогодні визначає шлюб, як сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Якщо відкинути форму шлюбу (реєстрацію в органах РАЦС), то залишається поняття шлюбу, яке однаково може поширюватися і на цивільний (зареєстрований), і на фактичний шлюб. Далі ж слід буде тільки зазначити, що шлюб може бути двох видів: 1) цивільний (зареєстрований в органах РАЦС і 2) фактичний. При цьому на момент укладення кожного із цих шлюбів повинні дотримуватися всі передбачені законом умови щодо укладення шлюбу та бути відсутніми перешкоди для його укладення. Таким чином можна буде запобігти укладенню фактичних шлюбів з порушенням вимог сімейного законодавства. Крім того, на фактичний шлюб будуть поширюватися й інші положення законодавства стосовно шлюбу (зокрема можливість визнання недійсним тощо).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Можна також класифікувати розлучення з урахуванням часового критерію. Так, розлучення може бути назавжди, а може бути тимчасовим. Аналогічна ситуація може мати місце і щодо розірвання шлюбу. Так звана санація шлюбу, що припускається на підставі ст.ст. 117, 118 СКУ свідчить про можливість тимчасового розірвання шлюбу. Тобто є підстави для наступного поділу розлучення та розірвання шлюбу. Розлучення в залежності від часового критерію поділяється на: 1) постійне, тобто назавжди припинення сумісного співжиття та ведення сумісного господарства чоловіка та дружини; 2) тимчасове, тобто на певний час, припинення подружніх відносин. Тимчасове розлучення може мати місце у трьох випадках: а) припинення на деякий час фактичного шлюбу; б) встановлення режиму окремого проживання; в) припинення шлюбу на деякий час, яке закінчується відновленням цивільного шлюбу органом РАЦС на підставі ст.ст. 117, 118 СКУ. З огляду на новизну інститутів фіктивності розлучення, сепарації шлюбу та режиму окремого проживання ці види тимчасового розлучення будуть розглядатися у подальших частинах цього розділу.


2.2. Особливості суб’єктивного права на розлучення


„Ніхто не примушується до укладення шлюбу, – писав К. Маркс, – але всякий повинен підкорятися законам шлюбу, якщо він одружився”¹. Одним із таких законів є неможливість самовладного рішення одним із подружжя питання про майбутнє укладеного ним шлюбу. Тільки законодавець може встановити умови, за яких дозволяється розірвати шлюб, „тобто за яких шлюб, власне кажучи, є вже розірваним”².

Згідно зі ст. 106 Сімейного кодексу України чоловік і жінка, що не мають неповнолітніх дітей і бажають розірвати шлюб, вправі у будь-який час звернутися до РАЦСу зі спільною заявою про розлучення. Із цього моменту у них виникає суб’єктивне право на розірвання шлюбу. Вимога цих осіб про розлучення повинна бути органами РАЦС реалізована відповідно до закону, після спливу одного місяця з дня подання такої заяви.

Один із подружжя може вимагати розлучення, якщо іншого визнано судом недієздатним, безвісно відсутнім або засудженим до позбавлення волі строком не менше як на три роки (ст. 107 СК України). За наявності хоча б однієї з означених обставин, у такої особи виникає суб’єктивне право на розірвання шлюбу в органах РАЦС. Якщо ж у чоловіка й жінки є неповнолітні діти або один із них заперечує проти розлучення, то доля шлюбу виходить за межі особистої проблеми, і одного небажання бути одруженим, тобто суб’єктивної підстави, для розлучення у цьому випадку недостатньо. Керуючись інтересами неповнолітніх дітей, одного із подружжя, сімейне право формулює об’єктивну підставу для розлучення як неможливість подальшого спільного життя чоловіка й жінки і збереження сім’ї, визнану судом. При цьому суд повинен встановити, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Об’єктивна підстава для задоволення позову про розлучення закріплена як загальний оціночний критерій, що дозволяє суду враховувати всі сторони сімейних відносин і приймати рішення з урахуванням інтересів сім’ї в цілому та кожного її члена, зокрема¹. Не можна у зв’язку із цим погодитися з авторами, що ототожнюють об’єктивну підставу розлучення із причинами, що обумовили пред’явлення позову про розлучення. Так, Д. М. Чечот наводить перелік причин розлучення, називаючи їх одночасно підставами розлучення². Л. А. Ванєєва, В.М. Співак, В.С. Гопанчук, а також багато інших фахівців із сімейного права такою підставою вважають, зокрема, систематичне пияцтво і зловживання наркотичними речовинами³.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Об’єктивна підстава для розлучення підлягає судовому з’ясуванню⁴. Так, ст. 112 СК України закріплює, що суд з’ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу для того, щоб вирішити подальшу долю цього шлюбу.

Про остаточний розпад шлюбних відносин можуть свідчити кількаразове звернення до суду з позовом про розлучення, наявність нової родини в одного або в обох із подружжя, тривале роздільне проживання як наслідок сімейного конфлікту⁵. Як зазначає Л. Анзорг, немає ніякого сенсу в збереженні шлюбу тільки заради нього самого, якщо він не може сприяти піднесенню сутності людини⁶.

Обґрунтоване небажанням і неможливістю спільного життя чоловіка й жінки розірвання шлюбу означає не „розпад” сімейних зв’язків, а, навпаки, зміцнення їх на єдино можливій та стійкій у цивілізованому суспільстві демократичній основі.

Г. М. Свєрдлов ще в 1949 р. висловив думку про те, що рішення суду про розлучення надає право на розлучення, а не встановлює обов’язок розлучитися. Держава немовби підводить осіб, що розлучаються, до думки про те, що й після судового процесу про розлучення вони можуть, якщо хочуть, залишитися у шлюбі¹. Уявляється, що точка зору Г. М. Свєрдлова та його послідовників заслуговує на увагу.

На думку С. Н. Бурової, сам факт знаходження у шлюбі припускає суб’єктивне право на розлучення². Інакше кажучи, воно виникає з моменту укладення шлюбу.

Суб’єктивне право – це завжди є міра дозволеної, гарантованої поведінки. Закон же надає, забезпечує кожному із подружжя можливість реалізації у будь-який момент права на звернення до органу РАЦС або до суду за судовим захистом. Тому суд не може визнати того, чого на момент судового розгляду ще не існує. Отже, він не може наділити чоловіка й жінку правом на розлучення. Творча роль суду у цьому випадку полягає у збиранні, аналізові доказів та в юридичному визнанні фактів, які вони підтверджують. Юридична цінність судового рішення про розлучення обмежується тим, що встановлюється факт суб’єктивного небажання і об’єктивної неможливості продовження подружніх стосунків. Саме це є предметом суперечки; встановлення саме цього факту домагається позивач.

Таким чином, слід вважати, що суб’єктивне право на розірвання шлюбу виникає у подружжя з моменту його укладення. А от реалізується воно внаслідок звернення до суду, або до органу РАЦС із заявою про розірвання шлюбу. Визнавши юридично значимий факт неможливості подальшого спільного життя чоловіка і жінки та збереження сім’ї, суд тим самим захищає охоронюваний законом інтерес одного з подружжя.

Звернення чоловіка й жінки або одного з них до суду з позовом про визнання неможливості подальшого спільного життя та збереження сім’ї, реалізація ними суб’єктивного права на розлучення шляхом реєстрації припинення шлюбу в органах РАЦС становлять сутність свободи розлучення в Україні, є способами здійснення конституційного принципа добровільності шлюбу, що повинен діяти протягом усього часу існування шлюбних відносин.

• Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
  
• між подружжям (розподіл майна, аліментні відносини);
  
• між подружжям і дітьми (розподіл майна, аліментні відносини);
  
• між подружжям, дітьми та іншими особами (розподіл майна).
  

2.3. Поняття, порядок та наслідки встановлення режиму окремого проживання подружжя, визнання розлучення фіктивним, санації шлюбу


Як зазначалося вище, різновидом розлучення можуть бути так звані тимчасові розлучення або тимчасове розірвання шлюбу (у разі його подальшої санації). Інститути, які нещодавно з’явилися (деякі були відроджені) в сімейному законодавстві України, мають як позитивні риси, так і окремі дискусійні моменти.

Так, новелою Сімейного кодексу України є режим окремого проживання. Режим окремого проживання може бути встановлений судом за заявою одного з подружжя або їх обох у випадку неможливості або небажання дружини та (або) чоловіка проживати спільно (ст. 119 СК України). Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав і обов’язків подружжя, встановлених Сімейним кодексом України, які дружина і чоловік мали до встановлення зазначеного режиму, а також прав і обов’язків, встановлених шлюбним договором.

Однак у випадку встановлення режиму окремого проживання подружжя: 1) майно, придбане у майбутньому чоловіком і дружиною, не буде вважатися таким, що набуте в шлюбі;

2) дитина, народжена після того, як минуло десять місяців, не буде вважатися такою, що походить від чоловіка;

3) чоловік, дружина можуть усиновити дитину без згоди іншого з подружжя (ст. 120 СК України).

Взагалі в СК України вперше фігурує поняття „режим окремого проживання подружжя”. Схоже поняття „окреме проживання подружжя при фактичному припиненні шлюбу” було у КпШС УРСР. Таке проживання розглядалося судом як виняткова підстава для визнання майна, нажитого за час шлюбу, але під час окремого проживання подружжя при його фактичному припиненні, власністю кожного з подружжя.

На думку З.В. Ромовської, встановлення інституту сепарації є доцільним. „Сепарація – це санкціоноване рішенням суду окреме проживання, це переддень можливого розлучення, але ще не саме розлучення. Час лікує все, у тому числі і кривди, незалежно від їхньої глибини. Завдяки сепарації може бути збережено шлюб. Плавність припинення шлюбних правовідносин не завдає такого болю, якого може завдати розірвання шлюбу”¹.

Думається, існування цього інституту є виправданим з таких підстав. Якщо між подружжям є тимчасовий розлад, склалися напружені стосунки, то їхнє окреме тимчасове проживання надасть можливості замислитися над деякими моментами їх сімейного життя, поміркувати наодинці, проана­лізувати свою поведінку у сім’ї, дійти висновків про можливість подаль­шого проживання однією сім’єю чи, можливо, ставити питання про розірвання шлюбу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Про встановлення роздільного проживання суд видає ордер, який містить зазначення умов роздільного проживання, включаючи питання про майно та дітей. Однак у цей проміжок часу подружжя не може реєструвати інший шлюб, оскільки потрібно розірвати шлюб за окремою процедурою. Вартість судочинства у США є досить високою. Осо­би, коли вони звертаються до суду за встановленням режиму роздільного проживання, повинні оплатити судовий збір, а потім, коли дійдуть висновку про розірвання шлюбу, знову потрібно звертатися до суду та оплачувати судовий збір. Хоча в Україні має місце аналогічне положення щодо встановлення судом режиму окремого проживання та розірвання шлюбу між подружжям, це різні справи та за їх розгляд сплачується також окремо державне мито, але в Україні це помірні витрати. І все ж таки адвокати України радять встановлювати такий режим, бо основною метою держави є збереження сім’ї, і такий режим є випробувальним кроком для подружжя. У США адвокати радять укладати „формальну згоду на роздільне проживання”, суд до цього не повинен залучатися. Думається, під такою згодою, мабуть, розуміють просту письмову форму угоди між подружжям про їх роздільне проживання.

За Цивільним Уложениям Німеччини¹ передбачено норми, в яких йдеться про можливість проживання подружжя окремо, тому встановлення режиму окремого проживання подружжя є недоцільним. Цим актом регламентуються обов’язки подружжя з утримання при розділь­ному проживанні (§ 1361), розподіл предметів домашнього вжитку при роздільному проживанні (§ 1361а), надання подружнього житла при роздільному проживанні (§ 1361б). Щодо законодавства України, то у ч. 1 ст. 120 СК йдеться тільки про те, що встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов’язків подружжя, які встановлено СК і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов’язків, які вста­новлено шлюбним договором. Тобто це положення є загальним та від­силає до норм СК, які регламентують права та обов’язки подружжя як майнового, так і немайнового характеру.

Доцільно навести деякі положення норм Цивіль­ного Уложення Німеччини, оскільки заслуговує на увагу регламентація відносин між подружжям, яке проживає окремо, щодо тих наслідків, які вони зумовлюють. Наприклад, якщо подружжя проживає окремо, то один із подружжя має право вимагати від іншого надання утриман­ня, яке відповідає умовам життя, доходам та майновому стану подруж­жя. Щодо витрат, які повинен нести один із подружжя щодо іншого у випадку отримання останнім тілесних ушкоджень чи завдання шкоди здоров’ю, то їх розмір не повинен бути меншим, ніж той, що вста­новлено для соціального страхування.

Якщо у провадженні суду є справа про розірвання шлюбу між подружжям, яке проживає окремо, то з початком слухання продовжуєть­ся утримання одного із них і відраховуються витрати на відповідне страхування по старості, а також на випадок втрати професійної та загальної працездатності. Одному із подружжя, який не має самостій­ного доходу, може бути вказано на необхідність заробляти на своє утримання самостійно, якщо цього можна від нього вимагати відповідно до умов його життя, особливо щодо трудової діяльності його у минуло­му, з урахуванням тривалості шлюбу та економічних (матеріальних) умов життя подружжя. Можуть також мати місце вимоги про змен­шення розміру утримання згідно з принципом справедливості, зокрема підстави для такого зменшення передбачено законом (параграфом 1579 кн. 4 Укладення). Таке утримання надається шляхом грошової ренти, яка виплачується авансом кожного місяця. Зобов’язана особа виплачує ренту за місяць у повному розмірі також і у тому випадку, коли пра­вомочна особа протягом цього місяця помре. Якщо подружжя проживає окремо, то кожний із них вправі вимагати належні йому предмети до­машнього вжитку від іншого з подружжя. Останній зобов’язаний на­дати у користування іншого з подружжя предмети, оскільки вони потрібні особі для ведення окремого господарства і їх передача має відповідати уявленню про справедливість.

Якщо подружжя не може дійти згоди щодо умов користування та­ким майном, то це питання вирішується у судовому порядку. Суд по­винен встановити відповідну плату за користування предметами до­машнього вжитку. Якщо подружжя проживає окремо або один із них хоче проживати окремо, то кожний із них може вимагати, щоб інший надав йому „подружнє житло” чи частину його в особисте користуван­ня, якщо це необхідно для усунення серйозних конфліктів. Якщо ж одному із подружжя особисто чи спільно з третіми особами належить право власності, спадкові права забудови чи узуфрукт на земельну ділянку, на якій розташовано подружнє житло, то цю обставину необ­хідно враховувати особливо. Це ж положення діє щодо права власності на квартиру, права тривалого користування житловою площею і речо­вого права на житлове приміщення.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

За законодавством Квебеку питання про встановлення режиму ок­ремого проживання подружжям вирішується у судовому порядку. Тому подружжя, перш за все, повинно надати на затвердження суду проект угоди, в якій врегульовуються наслідки його роздільного проживання. Воно вправі просити про його встановлення, не повідомляючи про причини. Суд може встановити режим роздільного проживання подружжя лише у тому випадку, якщо він впевниться, що згода подружжя дійсно має місце, а також якщо така угода належним чином захищатиме ін­тереси кожного із них та інтереси дітей.

Заяву про встановлення режиму роздільного проживання подружжя може бути подано спільно подружжям або одним із них. Доказ того, що подальше проживання подружжя однією сім’єю є нестерпним, може випливати із пояснень однієї із сторін, але суд вправі вимагати подання додаткових доказів. При цьому діяльність суду протягом усього судово­го розгляду справи про встановлення режиму роздільного проживання спрямована на надання подружжю порад, сприяння його примиренню та полягає також у тому, що суд повинен слідкувати за дотриманням інтересів дітей та повагою їх прав.

Подання заяви про встановлення режиму роздільного проживання до суду звільняє подружжя від обов’язку вести спільне життя. Однак титулом 500 ЦК Квебеку передбачено, що суд вправі винести постано­ву, яка зобов’язуватиме одного із подружжя залишити місце проживан­ня сім’ї на час судового розгляду. Суд вправі також дозволити залиши­ти у одного із подружжя у користуванні рухоме майно, яке до цього часу перебувало у їх спільному користуванні. У ЦК Квебеку передба­чено й інші тимчасові заходи на момент розгляду справи судом, а саме: суд вправі винести рішення про здійснення піклування про дітей та їх виховання, при цьому, встановлюючи розмір внеску кожного із подруж­жя на утримання дітей протягом судового розгляду справи, вирішити питання шляхом винесення постанови про виплату одним із подружжя іншому аліментів і суми для покриття судових витрат. Тимчасові заходи, які передбачено титулами 499 – 502 ЦК Квебеку можуть бути переглянуті судом у будь-який час на підставі нових фактів.

Досить важливими є положення ЦК Квебеку щодо процедури розгляду судом справ про встановлення режиму роздільного проживання. Аналізуючи таку про­цедуру, можна дійти висновку, що суд Квебеку приділяє досить значну увагу збереженню сімей. Таку процедуру слід брати за зразок судам України при розгляді відповідних категорій справ. Суди України до розгляду таких справ не повинні ставитися формально навіть і у тому випадку, коли до суду подається спільна заява подружжя про встанов­лення режиму окремого проживання. Думається, що судова процедура Квебеку може застосовуватися в Україні з огляду на її практичну значимість.

У параграфі 4 гл. 6 ЦК Квебеку йдеться про те, що суд вправі зупи­нити слухання по заяві про встановлення роздільного проживання по­дружжя, якщо він дійде висновку, що таке зупинення може сприяти примиренню подружжя чи відверне завдання серйозної шкоди одному із подружжя чи кому-небудь із дітей, а також якщо подружжя са­мостійно може врегулювати наслідки їх роздільного проживання та ук­ласти з приводу цього угоду, яку суд може взяти до уваги. Якщо після подання заяви подружжя примирилося, то провадження у справі може бути закрито. Але це не позбавляє будь-кого із подружжя права подати нову заяву на будь-якій підставі, яка виникла після примирення, і у такому випадку він вправі посилатися на попередні підстави в обгрун­тування своєї нової заяви. У ЦК Квебеку закріплено положення про те, що поновлення спільного проживання подружжям на період менше 90 днів само по собі не створює презумпції примирення.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Це положення можна визнати цікавим, однак введення його в дію може мати не лише позитивні риси, а й зумовити цілу низку проблем­них питань.

Поновлення шлюбу здійснюється в судовому порядку. Таку заяву подає спільно подружжя, яке є заявниками, оскільки така справа роз­глядається у порядку окремого провадження (ч. З ст. 234 нового ЦПК). Заінтересованими будуть особи, на чиї права та обов’язки може впли­нути це судове рішення, або орган, в якому це рішення підлягає реалі­зації та який може володіти інформацією про існування перепон для поновлення шлюбу, а саме орган РАЦС. Після набрання рішенням за­конної сили орган РАЦС на його підставі анулює запис про розірвання шлюбу та видає нове свідоцтво про шлюб, в якому день реєстрації шлюбу, за вибором подружжя, може бути визначений днем першої його реєстрації або днем набрання чинності рішенням суду про понов­лення шлюбу.

В літературі має місце різна оцінка доцільності можливості відновлення розірваного шлюбу. Так, О.М. Калітенко вважає: якщо з часу розлучення до моменту поновлення шлюбу мину­ло, наприклад років п’ять – десять, то навряд чи є необхідність у його поновленні. У такому разі доцільніше було б укладати новий шлюб¹.

Іншої точки зору дотримується С.А. Фурса з колегами – практикуючими юристами. Вони зазначають, що ще у 2002 – 2003 рр. до них зверталися клієнти за консультацією: їм стало відомо, що за новим Сімейним кодексом можливо буде поновити шлюб та ще й первісною датою його реєстрації. Коли їм пропонували та роз’яснювали, що можна повторно зареєструвати шлюб, то отримували однозначну відпо­відь про те, що це вже буде інший шлюб, а вони хочуть отой проміжок часу, який вони були у розлуці забути, що це було їх поспішне рішення щодо розірвання шлюбу та за цей проміжок часу вони зрозуміли, що вони потрібні один одному та дехто з їхніх знайомих навіть не знають, що вони були розлучені, тому будуть чекати вступу у дію нового Сімейно­го кодексу, щоб поновити свій шлюб². Враховуючи такий стан речей слід, мабуть, погодитися з необхідністю існування цього інституту в сучасному законодавстві.

Безумовно, внаслідок розірвання і подальшого відновлення шлюбу виникають певні правові наслідки. Так, в період після розірвання шлюбу один із подружжя мо­же стати батьком (матір’ю), а також можуть виникнути питання про режим придбаного у цей період майна, а також про відокремлення нового майна кожного зі подружжя від спільного сумісного майна по­дружжя тощо.

Тобто, встановлюючи повноваження суду з розгляду таких справ, необхідно передбачити, які ж питання він повинен розглядати при по­новленні шлюбу: чи зобов’язаний суд однозначно поновити шлюб, як­що подружжя подало таку заяву, чи він повинен перевірити дійсне волевиявлення подружжя, а також узгодити всі найважливіші питання, які мають юридичні наслідки для подружжя? Якщо ж достатньо, щоб суд тільки формально розглянув таку заяву без вирішення можливих спірних моментів, то подібні заяви мають розглядати та вирішувати органи РАЦС.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Якщо ж подружжя після розірвання шлюбу припинило ведення спільного господарства, мало окремий бюджет та окремо набувало май­но, то після поновлення шлюбу таке майно не є його спільною власністю за умови, що воно не змінило його правовий режим на підставі дого­вору. У протилеж-ному випадку можна буде визнавати правочини щодо продажу майна, здійснені без згоди другого із подружжя, недійсними, якщо особи, які не перебували у шлюбі, ставитимуть питання про по­рушення їхніх прав.