Курс 2 назва дисципліни психофізіологія прізвище викладача черненко М.І. Вид матеріалу

Вид материала

Лекція

Содержание Лекція 7. психофізіологія уваги Види уваги Властивості уваги Стійкість уваги Переключення уваги Розподіл уваги Обсяг уваги Фізіологічні механізми уваги Нейрональні механізми уваги Розлади уваги Лекція 8. психофізіологія емоцій Класифікація і форми прояву емоцій Моральні почуття Естетичні почуття Емоції і потреби людини Функції емоцій Спонукальна функція Підкріплювальна функція Перемикальна функція Комунікативна функція ... Полное содержание

Подобный материал:

• Курс 5 назва дисципліни нейропсихологія прізвище викладача черненко М.І. Вид матеріалу, 28.73kb.
• Курс 3 назва дисципліни основи психотерапії прізвище викладача корнієнко В. В. Вид, 36.67kb.
• Курс 3-4 назва дисципліни психологія кадрового менеджменту прізвище викладача, 613.39kb.
• Курс 1 назва дисципліни усна народна творчість прізвище викладача, 542.7kb.
• Курс 2 назва дисципліни сучасна українська літературна мова прізвище викладача, 370.88kb.
• Курс 1 назва дисципліни українська мова за професійним спрямуванням прізвище викладача, 979.08kb.
• Курс: ІV назва дисципліни: Технологія галузі (Технологія продукції ресторанного господарства), 696.75kb.
• Курс 2 назва дисципліни спеціальна психологія прізвище викладача, 206.45kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни „Фізична реабілітація при захворюваннях опорно-рухового, 3555.2kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни „Фізична реабілітація при захворюваннях опорно-рухового, 4747.3kb.

ЛЕКЦІЯ 7. ПСИХОФІЗІОЛОГІЯ УВАГИ

Визначення уваги

Питання уваги цікавили дослідників з давніх часів. Це пов’яза­но з тим, що увага є важливою і необхідною умовою ефективності усіх видів діяльності людини.

Увага пов’язана з процесами відчуття, сприймання, мислення та ін. Людина сприймає з навколишнього світу предмети і явища. Увага на відміну від гностичних процесів свого змісту не має, а є динамічною характеристикою перебігу пізнавальної діяльності. З увагою нерозривно пов’язані інтереси і потреби, установки і спрямованість особи, зміна відношення до об’єкта. Зміна відношення особи до об’єкта виражається в увазі — предмет стає більш ясним і виразним. Не маючи свого змісту, увага специфічним чином впливає на взаємозв’язок діяльності й образу. Установлено, що чим активніша свідома діяльність, тим краще виявляється об’єкт. Водночас чим чіткіше виявляється у свідомості об’єкт, тим інтенсивніша і сама свідомість.

Одним із проявів уваги є спрямованість свідомості, що виявляється у вибірковості, у довільному чи мимовільному виборі, виділенні об’єктів, що відповідають потребам, цілям і завданням особистості. Зосередженість (концентрація) уваги на одних предметах і явищах припускає одночасне відвернення від усього стороннього. У зв’язку з цим ці об’єкти чи явища стають більш ясними і виразними доти, доки не буде досягнуто мети.

З увагою пов’язане регулювання перебігу всіх психічних процесів особи. Увага може виявлятися в сенсорних, мнестичних, розумових і рухових процесах.

З’являючись у процесі пізнавальної діяльності (сприймання, пам’ять, мислення), увага сприяє їх ефективності. Так, з увагою пов’язані точність і повнота сприйняття: ослаблення уваги може призвести до значних порушень сприйняття.

Інтерес до уваги зріс у зв’язку з потребами прикладної психології, розвитком когнітивної психології і самої психофізіології. Нині постала актуальна потреба в дослідженні діяльності людини-опера­тора, завданням якого є стежити за сигналами на екрані, цифровими шкалами чи пультом керування. Проведені дослідження показали, що операторам притаманна нестійкість і широка варіабельність показників. Крім того, в операторів і в авіадиспетчерів було виявлено явище перцептуального перевантаження, що характеризується зниженням ефективності аналізу багатьох повідомлень, які надходять водночас. Ці розлади були пов’язані з процесами уваги, які різні у різних людей (М. В. Макаренко, 1996; І. Ф. Аршава, 2001).

Для вивчення стану уваги в операторів і в авіадиспетчерів було впроваджено метод дослідження з дихотичним прослуховуванням, запропонований у 1953 р. К. Черрі. Ця методика полягає в тому, що різні потоки повідомлень подаються паралельно на праве і на ліве вухо. Завдання зводиться до того, що випробуваний повинен прислухатися тільки до одного повідомлення (релевантного), що надходить тільки через певний навушник і має всі ознаки, описані в інструкції. До числа релевантних сигналів могли належати списки слів, перелік цифр, окремі звукові сигнали тощо. Оцінювання селективності уваги проводили за числом правильно виявлених цільових сигналів або за останнім відтворенням їх напам’ять. В окремих випадках випробуваний повинен був відповідати на запитання, що стосувалися змісту повідомлень.

Число наукових праць, присвячених проблемі уваги, зросло в останні два десятиліття у зв’язку з тим, що увага відіграє важливу роль у процесах навчання, активності свідомості, регуляції рівня пильнування й ін.

Незважаючи на такий підвищений інтерес до уваги, дотепер немає чіткого її визначення. Проаналізувавши дані літератури і наші власні спостереження, ми пропонуємо таке визначення уваги: увага — це спрямованість і зосередженість свідомості суб’єкта в певний період часу на будь-якому об’єкті чи явищі.

Види уваги

За характером походження і способами здійснення виділяють два основні види уваги: мимовільну і довільну. Мимовільна увага виникає і підтримується незалежно від свідомих намірів і цілей людини, довільна — це свідома увага, що спрямовується і регульовано зосереджується. Довільна увага розвивається на основі мимовільної. Ці види уваги можуть розглядатися і як рівні уваги.

Мимовільна увага визначається фізичними, психофізіологічними і психічними факторами і залежить від якості і новизни подразника, що її зумовив. Новизна може полягати в появі раніше відсутнього подразника, зміни властивостей уже діючих подразників чи ослабленні (припиненні) їхніх дій тощо. Увагу зумовлює все незвичайне. Найрізноманітніші подразники, яким притаманна новизна, привертають увагу. Увагу привертають також сильні подразники (голосні звуки, яскраве світло і кольори, різкі запахи). При цьому має значення не стільки відносна інтенсивність подразника, тобто співвідношення подразника за силою з іншими діючими в цей момент подразниками; вирішальне значення все ж таки має контраст між ними. Це стосується не тільки сили подразника, а й інших його особливостей. Так, маленькі предмети швидше помічаються серед великих, трикутник — серед прямокутників.

Якщо подразник відповідає потребам індивідуума, то він зумовлює мимовільну увагу. Винятково велика роль безпосереднього інтересу в мимовільній увазі. Будь-яке цікаве подразнення (емоційно насичене і захоплююче) зумовлює тривале й інтенсивне зосередження.

Загальна спрямованість особи також впливає на мимовільну увагу. Так, нову театральну афішу про майбутню виставу помітить «театрал». Водночас ця людина не помітить афіші про майбутній футбол. Це пов’язано з тим, що основна функція мимовільної уваги полягає у швидкій і правильній орієнтації, в постійно змінюваних умовах середовища, у виділенні тих його об’єктів, що можуть мати в цей момент найбільший життєвий зміст.

Довільна увага, як вищий вид уваги, склалася в процесі трудової діяльності людини. Така увага виникає у всіх випадках, коли в процесі трудової діяльності людини поставлено певне завдання і вона свідомо виробляє програму дій. Це і визначає виділення об’єктів її уваги. У зв’язку з цим увага в такому разі спрямована на виконання поставленого завдання, мети з певними зусиллями волі. Вольові зусилля обов’язкові для організації уваги при входженні в роботу, при виникненні в ній утруднень, ослабленні пізнавального процесу, а також при наявності перешкод чи сильних емоційних подразників.

У довільній увазі виявляється активність особистості. При такій увазі інтереси мають опосередкований характер (інтереси мети, результати діяльності). Основною функцією довільної уваги є активне регулювання перебігу психічних процесів. За допомогою довільної уваги людина здатна витягати з пам’яті правильні рішення і здійснювати завдання, що виникають у процесі діяльності.

Крім довільної і мимовільної уваги існує ще післядовільна увага. Так, якщо в цілеспрямованій діяльності для особистості цікавими і значущими стають зміст і сам процес діяльності, а не тільки її результат, як при довільній увазі, то ми вправі говорити про післядовільну увагу. Людині не потрібно великих вольових зусиль для підтримання уваги, оскільки її захоплює діяльність.

Властивості уваги

До властивостей уваги належать: селективність, стійкість, переключення, розподіл і обсяг уваги.

Селективність уваги

Селективність (вибірковість) уваги характеризується тим, що вона спрямована на всі стимули (фізичні і лінгвістичні). Нервова система, за Д. Е. Бродбентом (1958), має безліч входів, але працює як одиничний комунікаційний сигнал. На входах усіх каналів здійснюється селекція, тобто добір сенсорної інформації, що має деяку спільну ознаку. Така селекція може бути налаштована на приймання бажаної інформації. Вибір певного класу подій визначається властивостями самих подій і станом організму. Основою селекції можуть слугувати фізичні ознаки стимулу (розмір, інтенсивність тощо). Фільтр блокує входи для іншої інформації, що деякий час зберігається в блоці короткочасного збереження, який розміщений перед фільтром. Ця інформація може пройти фільтр, якщо стався зсув селекційного процесу з одного виду сенсорної інформації на іншій.

На фільтрі стимулів відбувається виділення одного з каналів за фізичними властивостями, за якими сигнали проходять безперешкодно. Водночас відбувається ослаблення сигналів на інших каналах. Всі ослаблені і неослаблені стимули проходять через логічний аналізатор (словник), представлений нейронами, активність яких пов’язана з певним словом, що входить до словника особи, і приводить до усвідомлення ним слів. Такі нейрони можуть активуватися слаб­кими і неослабленими сигналами (А. Трейсман, 1964).

Усі сигнали доходять до логічного аналізатора і там аналізуються на предмет специфічності. Виявлено пряму залежність між важливістю сигналу для організму і ступенем активності нейронів логічного аналізатора. Такий сигнал може бути слабкої сили, а його важливість оцінюється на основі минулого досвіду. Свідомість не контролює логічний аналізатор. Усвідомлюється тільки інформація, що виходить з логічного аналізатора.

Стійкість уваги

Стійкість уваги — це тривалість збереження інтенсивної уваги. Показник стійкої уваги — це висока продуктивність діяльності впродовж тривалого часу. Стійкість уваги характеризується її тривалістю і ступенем концентрації під час її збереження. Стійкість уваги залежить від об’єкта зосередження й активності особи при спрямованому зосередженні. Важливою умовою тривалого зосередження є мінливість і рухливість об’єктів уваги.

Переключення уваги

Переключення уваги зводиться до навмисного переходу суб’єкта від одного виду діяльності до іншого, від одного об’єкта до іншого, від од­нієї дії до іншої. Виділяють такі показники переключення уваги: час, затрачуваний на перехід від одного виду діяльності до іншого; продуктивність роботи (обсяг за одиницю часу порівняно з діяльністю без переключення уваги); якість (точність, безпомилковість) роботи. Успішність переключення уваги залежить від багатьох умов і, насамперед, пов’язана з попередньою і наступною діяльністю людини. Існують індивідуальні розходження в переключенні уваги, що особ­ливо важливо у багатьох сучасних процесах (наприклад, диспетчера). Крім переключення уваги виділяють також відвертання уваги, під яким розуміють мимовільне переміщення уваги з основної діяльності на об’єкти, що не мають значення для її успішного виконання (наприклад, підвищене відвертання уваги у окремих студентів на заняттях). Підвищене відвертання уваги є однією з причин погіршення показників діяльності.

Розподіл уваги

Розподіл уваги — це властивість, з якою пов’язана можливість одночасного успішного виконання (поєднання) двох і більше різних видів діяльності і кількох дій. Такий розподіл уваги потрібний у багатьох сучасних професіях (оператор, водій, вчитель тощо.). Чим складніші поєднувані види діяльності людини, тим важче розподіляється увага, а при подальшому підвищенні складності розподіл уваги стає неможливим.

Обсяг уваги

Обсяг уваги характеризується кількістю одночасно чітко сприйманих об’єктів. Установлено, що при сприйманні безлічі простих об’єктів (літери, фігури) в інтервалі 0,07 – 0,1 с обсяг уваги дорівнює в середньому 5 – 7 елементам (О.В. Петровський та ін., 1986), а за Н. М. Даниловою (2001) — 7 – 9 стимулам чи елементам. У молодших школярів обсяг уваги обмежений, а з віком він збільшується. Розширенню обсягу уваги сприяють формування умінь групувати, систематизувати, поєднувати за змістом сприйманий матеріал.

Фізіологічні механізми уваги

Мимовільна увага має рефлекторний характер. І. П. Павлов вважав, що в кожен момент часу в корі мозку є яка-небудь ділянка, що характеризується найбільш сприятливими, оптимальними умовами для збудження. Відповідно до закону індукції в цій ділянці відзначається підвищена концентрація нервових процесів і водночас в інших ділянках виникає гальмування і навпаки. У такому осередку збудження легко утворюються нові умовні рефлекси, успішно проводяться диференціювання. У цей момент це — «творчий відділ великих півкуль». Осередок оптимальної збудливості динамічний, тобто пересувається корою. О. О. Ухтомський стверджував, що для розуміння фізіологічних механізмів уваги провідне значення має принцип домінанти, згідно з яким у мозку завжди є домінуючий, панівний осередок збудження.

Увага виникає на фоні загального пильнування організму, і кори зокрема. Труднощі зосередження уваги виникають як на розслабленому фоні, так і на фоні надмірного пильнування. Перехід від пасивного до активного пильнування (уваги) забезпечує загальна активація мозку, здійснювана ретикулярною формацією стовбура мозку, гіпоталамічні й інші структури неспецифічних систем мозку. Мимовільна увага пов’язана із загальними генералізованими формами неспецифічної активації мозку. Водночас довільна увага пов’язана як зі збільшенням загального рівня активації мозку, так і зі значними зрушеннями активності певних специфічних мозкових структур. Провідну роль у процесах уваги відіграє кора мозку, насамперед лобові частки мозку.

Нейрональні механізми уваги

На сьогодні встановлено, що велика частина сенсорної інформації обробляється в організмі людини автоматично без участі уваги. М. Познер і К. Снайдер (1975) виділили три ознаки, характерні для автоматичного оброблення інформації:

 автоматичне оброблення інформації здійснюється мимоволі без зусиль суб’єкта і не потребує звернення до ресурсів організму;

 сенсорна інформація не доходить до свідомості;

 сенсорна інформація не взаємодіє з будь-якою поточною психічною (інтелектуальною) діяльністю, тобто не порушує її.

Проте із приводу третьої ознаки авторам можна заперечити, оскільки підпорогові подразники впливають на психічні процеси, насамперед на емоції суб’єкта (наприклад, знижений стан настрою в осіб із захворюваннями печінки і жовчовивідних шляхів, хоча імпульсація від інтерорецепторів і не досягає рівня свідомості).

Сенсорна інформація автоматично обробляється нейронними детекторними системами, що створюють базу сенсорних даних для формування відповідних образів і їхніх слідів у пам’яті. Доказом автоматичного оброблення інформації, що надходить, є також переведення сенсорної інформації в сенсорну пам’ять (ехоїчну, іконічну).

Поділ когнітивних процесів на автоматичні і контрольовані цілком збігається з поділом уваги на мимовільну і довільну. При мимовільній увазі переважають автоматичні процеси. Водночас при довільній увазі потрібні зусилля для розподілу ресурсів суб’єкта, оскільки вона спрямована на усвідомлювану мету і інтерферує з іншими видами психічної діяльності людини.

При мимовільній увазі аналіз і оброблення сенсорної інформації відбуваються автоматично і не потребують від суб’єкта спеціальних зусиль. Основою мимовільної уваги є орієнтовальний рефлекс, що потім включає довільну увагу, а остання забезпечує подальше і контрольоване оброблення подразнення.

Орієнтовальний рефлекс сприяє кращому сприйняттю стимулу. Новий подразник приводить до розвитку генералізованого орієнтовального рефлексу, що пов’язано зі збудженням ретикулярної формації стовбура мозку. Збудження ретикулярної формації зумовлює збудження всієї кори головного мозку (реакція десинхронізації на ЕЕГ) упродовж тривалого часу (тонічна форма поєднується з генералізованою формою орієнтовального рефлексу). Генералізований орієнтовний рефлекс після 10 – 15-кратного застосування індиферент­ного подразника вгасає, проте залишається локальний орієнтовальний рефлекс, який є більш стійким і потребує 30 і більш поєднань з індиферентним стимулом, що пов’язують з активацією неспецифічних ядер таламуса. При локальному орієнтовальному рефлексі реакція десинхронізації (активації електроенцефалограми) відмічається тільки в сенсорній корі (у зоні кіркового відділу відповідного аналізатора): звук — скроневі частки, зір — потиличні частки, больова і температурна чутливість — задня центральна звивина та ін.

Слід зазначити, що орієнтовальний рефлекс розвивається в основному на абсолютну чи відносну новизну. І в цьому він подібний до безумовного рефлексу. Водночас здатність до вгасання під впливом індиферентних подразників виявляє його подібність до умовного рефлексу.

Орієнтовальні рефлекси і пов’язані з ними мимовільна і довільна увага залежать від загальної активації організму, а остання залежить від багатьох факторів: емоцій (тривога, страх, гнів тощо), м’язового напруження, сенсорних впливів, мотивації та ін. Крім того, активація залежить від оцінки вимог, пропонованих до енергетичних ресурсів виконуваної діяльності.

Нині встановлено, що на шляху проходження імпульсів від збуджених рецепторів до кори головного мозку знаходиться фільтр. У цьому фільтрі конкурує між собою велике число сенсорних впливів за контакти з руховою ділянкою кори головного мозку. Встановлено, що процес фільтрації (гальмування) відбувається в ядерних утворах, де здійснюється переключення від одного нейрона до іншого. Показником гальмування є зменшення імпульсної активності нейронів у цих ядерних утворах. За допомогою методу викликаних потенціалів установлено зменшення їхньої сумарної активності.

Викликані потенціали на сенсорні сигнали в корі і підкіркових утворах зменшуються за амплітудою, якщо на організм одночасно впливають значущі стимули. Так, для кота такими стимулами є запах чи сам вигляд їжі, поява в полі зору миші чи пацюка, електрошкірне подразнення тощо. В експерименті на людині такими відволікальними подразниками були: розв’язування завдань, читання книги, лічба та ін. (Р. Ернандец-Пеон, 1979). Цей учений дійшов висновку, що проблема фільтрів майже вирішена: підвищення уваги пов’язано з посиленням потоку аферентної імпульсації, зниження — зі зменшенням такого потоку. Він також робить припущення про участь ретикулярної формації стовбура мозку в блокаді сенсорного входу, що виявляється у вгасанні і відвертанні уваги.

Тим часом інші вчені не виявили будь-яких закономірностей при зміні амплітуди викликаних потенціалів.

Е. Н. Соколов (1979) висунув гіпотезу, що процес звикання до зовнішніх подразників у корі головного мозку формує «нервову модель стимулу», в якій зафіксовані всі параметри знайомого комплек­су подразника, що дає можливість сприймати знакові стимули за коротший час і значно надійніше, ніж малознайомі предмети. Сенсорна імпульсація, яка надійшла до аналізаторного центру від невідомого подразника, призводить до неузгодженості її з нервовою моделлю, а це у свою чергу зумовлює формування «орієнтовальної поведінки», що фактично є увагою, спрямованою на новий подразник.

Подальші дослідження гіпотези про нервову модель стимулу привели до припущення про формування трьох різних типів нервових моделей стимулу.

Перша з них, «пасивна», чи мимовільна, зводиться до того, що модель формується після дії будь-якого стимулу, у тому числі і після відвернення уваги, і зберігається впродовж 5 с. Якщо впродовж цього часу з’являється нервовий стимул, то його аферентні впливи не узгоджуються з нервовою моделлю попереднього подразника.

При залученні уваги до пропонованих стимулів, наприклад коли суб’єкт зчитує якийсь рідкісний стимул, у випробуваного формується «активна» чи довільна нервова модель часто пропонованого стимулу. Тривалість такої моделі визначається часом, упродовж якого суб’єкт зберігає увагу до виконуваного завдання. Аферентація від рідкісного стимулу приводить до неузгодженості, що і забезпечує його розпізнавання. У зв’язку з цим у літературі висловлюється припущення, що активна і пасивна моделі існують одночасно і забезпечуються нейронною активністю різних ділянок мозку.

Третій тип нервової моделі стимулу полягає ось у чому. Якщо імовірність появи стимулу, який слід знайти, зростає до певного рівня, то формується нервова модель тільки цього стимулу. Розпізнавання такого стимулу (цільового) відбувається за рахунок процесу узгодження сенсорної імпульсації стимулу з його нервовою моделлю.

Відвернення уваги від пред’явленого аферентного стимулу супроводжується зміною порогу чутливості до нього рецепторів цього виду чутливості. Така зміна порогу чутливості може бути пояснена тільки еферентним впливом на них.

Увага нерозривно пов’язана з поведінкою. Поведінка (В. Б. Швирков, 1995) є реалізацією взаємодіючих між собою функціональних систем поведінкових актів різної складності і різної історії формування, представлених нейронами і навіть рецепторами в різних ділянках нервової системи. За такого підходу аферентні і еферентні впливи розглядаються як спосіб узгодження і взаємодії міжсистемних відносин (Ю. І. Александров, 1989). Добрі міжсистем­ні відносини впливають на високий рівень уваги і погані — на низький. Якщо ж міжсистемні відносини мають нестійкий характер, то і показники уваги також є нестійкими.

Розлади уваги

Неуважність є однією з негативних сторін уваги, що виявляється в нездатності до тривалого інтенсивного зосередження, у легкому і частому відволіканні. Неуважність нерідко є однією з причин зниження працездатності і неорганізованої поведінки. Причини неуважності різні: слабість довільної уваги як результат неправильного виховання, загальний розлад нервової системи, надмірне емоційне збудження чи перевтома тощо. До розладів уваги належать надмірна рухливість уваги, постійний перехід від одного об’єкта діяльності до іншого чи, навпаки, інертність, мала рухливість уваги, патологічна її фіксація на обмеженому колі уявлень і думок.


ЛЕКЦІЯ 8. ПСИХОФІЗІОЛОГІЯ ЕМОЦІЙ

Визначення емоцій

Всім відомо, що таке емоції. Проте точного визначення цьому поняттю ми не можемо дати. Деякі вчені вважають, що на сьогодні в дослідженні емоцій зайшли у безвихідь, проте ми пропонуємо таке визначення поняття емоції.

Емоції — це психічний процес, що відбиває суб’єктивну реакцію людини на переживання її відносин з навколишнім світом і ставленням до самої себе, нерозривно пов’язаний з потребами.

З цього визначення емоцій випливає, що людина не тільки пізнає дійсність у процесах сприймання, пам’яті, уяви і мислення, а й водночас так чи інакше ставиться до тих чи інших фактів життя, відчуває ті чи інші почуття стосовно них. Людина переживає те, що з нею відбувається, а також певним чином ставиться до навколишнього світу. Такі переживання становлять основу емоцій.

У сприйнятті відбивається зміст об’єкта, тоді як емоції виражають стан суб’єкта і його ставлення до об’єкта. Емоції характеризуються полярністю, тобто мають позитивний чи негативний знак: задоволення — невдоволення, веселощі — смуток тощо. Проте у складних людських почуттях нерідко виникає суперечлива єдність: у ревнощах жагуча любов уживається з пекучою ненавистю.

Переживання відчувань є психічним процесом, що вирізняється плинністю і мінливістю та має свою динаміку. Наприклад: переживати втрату близької людини означає активно переосмислювати своє місце в житті, що змінилося після непоправної втрати, переоцінювати життєві цінності, знаходити в собі сили для подолання критичної ситуації тощо. Переживання людини завжди пов’язане з об’єктивною необхідністю знести ситуацію, що стала критичною, витримати її, перетерпіти, справитися з нею, тобто емоційно пережити щось. Переживання — це особлива емоційна діяльність великої напруженості і нерідко великої продуктивності, спрямована на зміну внутрішнього світу особистості і віднайдення потрібної рівноваги.

Класифікація і форми прояву емоцій

Нині виділяють чотири види емоційних процесів: афекти, власне емоції, почуття і настрій.

Афекти — це дуже сильні і відносно короткочасні емоційні переживання у відповідь на ситуацію, що майже склалася, які характеризуються різко вираженими руховими, вісцеральними проявами, а також значними змінами свідомості. Афекти зумовлюються як біологічно значущими факторами, що стосуються фізичного існування суб’єкта, так і соціальними факторами (наприклад, санкціями, вжитими керівником чи представниками влади тощо).

Афекти — емоційні процеси, які швидко опановують людиною і бурхливо протікають. Вони характеризуються значними змінами свідомості, порушенням контролю за діями, втратою самовладання, а також зміною всієї життєдіяльності організму. Афекти короткочасні, оскільки відразу зумовлюють величезну витрату сил, вони схожі на вибух. Якщо звичайна емоція — це щиросерде хвилювання, то афект — буря. Розвиток афекту характеризується різними стадіями, що змінюють одна одну. Охоплена афективним спалахом люті, жаху, розгубленості, дикого захвату, розпачу людина неоднозначно відбиває навколишній світ, різною мірою володіє собою і регулює свої рухи.

Спочатку в афективному стані переважають процеси збудження в мозку, людина думає про предмет свого почуття і про те, що пов’язано з ним, мимоволі відволікаючись від усього стороннього. Виразні рухи стають дедалі неконтрольованішими. Сльози і ридання, регіт і вигуки, характерні жести і міміка обличчя, прискорене чи утруднене дихання створюють звичайну картину наростаючого афекту. На подальших стадіях афекту, якщо вони настають, людина втрачає контроль над собою, роблячи вже несвідомі безрозсудні дії, які пізніше буде соромно згадувати і які іноді пригадуються неначе якийсь сон. Гальмування охоплює кору і гасить сфор­мовані системи тимчасових зв’язків, у яких закріплений досвід людини, її культурні і моральні підвалини. Після афективного спалаху настає розбитість, занепад сил, байдужість до усього, нерухомість, часом сонливість. Слід зазначити, що будь-яке почуття може в деяких випадках переживатися в афективній формі. Наприклад, уболівальник на стадіоні, «божевільна» любов тощо.

Власне емоції — це такий стан, який майже не виявляється в зовнішній поведінці і виражає оцінку ставлення суб’єкта до ситуації або явищ, що складаються або передбачаються. Емоції можуть випереджати ситуації та явища, які ще не настали.

У дослівному перекладі емоція — це щиросерде хвилювання, щиросердий порух.

Нерідко емоції зовнішньо виявляються мімікою, жестами, позою, інтонацією, розширенням чи звуженням зіниць.

Виділяються такі емоційні стани: інтерес, радість, подив, страждання, гнів, відраза, презирство, страх, сором. Кожна з цих емоцій може бути представлена як градація станів, що зростають за ступенем виразності: спокійне задоволення, радість, захоплення, екстаз тощо, чи сором’язливість, зніяковілість, сором, провина та ін., чи невдоволення, засмучення, страждання, горе.

Емоції поділяються на стенічні й астенічні. За стенічних емоцій людині важко мовчати, важко не діяти активно, з радості вона готова «вергати гори». Астенічні емоції характеризуються пасивністю чи споглядальністю, переживання відчувань розслаблює людину. Від страху в неї можуть «ноги підкоситися». Іноді при переживанні сильного почуття людина замикається в собі.

Почуття — це емоції, що виникають на основі задоволення чи незадоволення соціальних або духовних потреб людини і пов’язані з уявленням чи ідеєю про деякий конкретний або абстрактний об’єкт. Наприклад: почуття любові до людини, до батьківщини, до родичів, ненависть до ворога та ін. П. В. Симонов (1981) вважає, що при низькій імовірності уникнення небажаного впливу розвивається тривога, а при низькій імовірності досягнення мети — фрустрація.

Близькі до почуттів загальні відчуття: голод, спрага тощо. Проте між ними є відмінності. Так, загальні відчуття зумовлюються подразненням певних рецепторів (наприклад, відчуття спеки виникає при подразненні терморецепторів). Емоції (страх, гнів і ін.) зовсім не пов’язані з подразненням рецепторів і виникають під впливом випадкових зовнішніх факторів. Загальні відчуття (голод, статевий потяг тощо) настають з певними інтервалами.

Чим стабільніші мотиви, що у сукупності створюють спрямованість особистості людини, тим більшою мірою вона переживає все, що сприяє чи перешкоджає тим почуттям, які оцінюють перебіг процесу (успішно чи неуспішно) задоволення потреб.

Сформовані як результат узагальнення емоційного досвіду почуття стають провідними утвореннями емоційної сфери особистості людини, визначаючи динаміку і зміст ситуативних емоцій, настроїв і афектів.

Почуття визначає динаміку і зміст емоцій, що мають ситуативний характер. Так, почуття любові до близької людини може по-різному виявлятися залежно від обставин: у радості при її успіхах, у засмученні при невдачі, у гордості за неї чи в обуренні тощо.

Пристрасті — особливий вид почуттів людини. Пристрастю називають стійке глибоке і сильне почуття, що визначає напрямок думок і вчинків людини. Пристрасть змушує людину завзято міркувати про предмет почуттів, живо і яскраво уявляти собі задоволення потреб, що є їхньою основою, уявляти і всебічно обмірковувати дійсні чи можливі перешкоди і труднощі на шляху до цього задоволення. Те, що не пов’язане з панівною пристрастю, здається другорядним, відсувається на задній план і перестає хвилювати людину. Те, що пов’язане, — захоплює, хвилює, привертає увагу, запам’ятовується. Незадоволена пристрасть породжує сильні емоції і навіть афективні вибухи гніву, обурення, образи тощо.

Любов належить до стійких почуттів. Поняття любов вживається в психології в двох значеннях. У широкому значенні — це високий ступінь емоційно-позитивного ставлення, що виділяє його об’єкт серед інших і ставить його в центр стійких життєвих потреб і інтересів суб’єкта. Такою є любов до матері, дітей, музики тощо. У вузькому значенні любов — це інтенсивне, напружене і відносно стійке почуття суб’єкта, фізіологічно зумовлене сексуальними потребами і виражається в прагненні бути з максимальною повнотою представленим своїми особистісно значущими рисами в життєдіяльності іншого таким чином, щоб будити в нього потребу у відповідному почутті тієї ж інтенсивності, напруженості і стійкості.

Виділяють моральні, інтелектуальні і естетичні почуття.

Моральні почуття своїм змістом мають ставлення людини до людини і ширше — до суспільства. До моральних почуттів належать любов, жалість, доброзичливість, гуманність, відданість й ін.

Інтелектуальні почуття виражають і відбивають відношення особи до процесів пізнання, її успішності чи неуспішності. Виявлено глибокі зв’язки між розумовими й емоційними процесами, що розвиваються в єдності.

Естетичні почуття відбивають і виражають ставлення суб’єкта до різних фактів життя і їх відображення в мистецтві як до чогось прекрасного, витонченого чи грубого. Ці почуття переживаються як емоції естетичної насолоди і захоплення чи презирства, відрази тощо. Естетичні почуття є продуктом культурного розвитку людини, процесу формування її свідомості.

Моральні, інтелектуальні і естетичні почуття переживаються людиною в діяльності і спілкуванні й іноді іменуються вищими почуттями, оскільки в них укладене все багатство емоційного ставлення людини до соціальної дійсності.

Настрій — загальний емоційний стан, що забарвлює впродовж значного часу всю поведінку людини. Настрій може бути радісним і сумним, бадьорим чи млявим, збудженим чи пригніченим, серйозним чи легковажним, дратівливим чи добродушним тощо. Залежно від настрою людина по-різному реагує на навколишній світ. Настрій накладає свій відбиток на розумову діяльність, на особливості рухів і дій людини, впливаючи на продуктивність виконуваної роботи. Основними джерелами настрою є задоволеність чи незадоволеність усім ходом життя, вирішення різних життєвих проблем людини. Тривалий поганий настрій — показник того, що в житті не все гаразд.

Настрій значною мірою залежить від загального стану здоров’я, особливо від стану нервової системи і залоз внутрішньої секреції, що регулюють обмінні процеси в організмі. Окремі захворювання також впливають на настрій людини.

У формуванні настрою важливу роль відіграють підпорогові подразники, що закінчуються на підкірковому рівні і не доходять до свідомості.

Слід зазначити, що те саме явище може одночасно зумовити і емоцію і настрій.

Емоції і потреби людини

За допомогою емоцій виділяються предмети, що відповідають потребам особи. Емоції стимулюють діяльність людини, спрямовану на задоволення цих потреб. Емоції є показником того, як відбувається процес задоволення потреб людини. Виниклі в процесі спілкування і діяльності позитивні емоційні стани екстазу, задоволення тощо свідчать про добре задоволення потреб. Водночас незадоволені потреби супроводжуються негативними емоціями (сорому, каяття, туги та ін.).

Відповідно до інформаційної концепції емоцій, емоційні стани визначаються якістю й інтенсивністю актуальної потреби особи й оцінкою, яку вона дає імовірності її задоволення. Людина оцінює ситуацію. Якщо суб’єктивна імовірність задоволення потреби велика, то це породжує позитивні емоції. Якщо ж усвідомлювана суб’єктом ситуація така, що неможливо задовольнити потреби, то це призводить до негативних емоцій. Проте далеко не всі емоції вкладаються в цю схему. Так, емоція подиву не може бути віднесена ні до позитивних, ні до негативних емоційних станів.

Однією з характерних рис емоційних станів є їхня регулятивна функція. Переживання людини виступають у ролі сигналів, що інформують про те, як у неї відбувається процес задоволення потреб, з якими перешкодами вона стикається, на що треба звернути увагу, над чим потрібно задуматися, що треба змінити.

Емоції сигналізують про благополучний чи неблагополучний розвиток подій і регулюють відносини людини в суспільстві.

Емоції, будучи суб’єктивним переживанням, присутні в складі будь-якої діяльності суб’єкта. У структурі поведінки людини, що є функціональною системою, емоціям належить вирішальна роль. Залежно від фази поведінки В. К. Вілюнас (1986) виділяє провідні і ситуаційні емоції. Провідні емоції сигналізують суб’єкту про задоволення чи незадоволенні його потреб.

Ми знаємо, що будь-яка наша дія пов’язана з побудовою функціональної системи й акцептора результатів дії. За допомогою таких функціональних утворів мета і засоби задоволення потреби конкретизуються (К. В. Судаков, 1997). Формування акцептора результатів дії (мети) і передбачуваних способів дії пов’язане зі змістом провідних емоцій. Незадоволення потреб спонукає суб’єкта до пошуку мети і тим самим стимулюється певна поведінка. При оцінюванні окремих етапів поведінки чи поведінки загалом важливу роль відіграють ситуаційні емоції, що спонукають суб’єкта до дії в колишньому напрям­ку, чи до необхідності змінювати свою поведінку і тактику.

Отже, наведені дані засвідчують, що в генезі емоцій вирішальна роль належить оцінюванню імовірності задоволення потреби.

Функції емоцій

Нині у літературі виділяють кілька функцій емоцій: оцінювальна, спонукальну, підкріплювальну, перемикальну, комунікативну.

Оцінювальна функція емоцій виражається в узагальненому оцінюванні явищ і подій. При цьому емоції захоплюють увесь організм і представляють миттєву оцінку поведінки в цілому, що дає можливість визначити корисність чи шкідливість факторів, які впливають на суб’єкт ще до їх безпосередньої дії. Емоції в цьому разі виконують функцію оцінювання умов виникнення ситуації на основі виниклої потреби. Таке емоційне оцінювання здійснюється на почуттєвому рівні. Наприклад, реалізація харчової потреби здійснюється за допомогою смакової чутливості на підставі виниклого почуття голоду. Проте ми не аналізуємо, скільки білків, вуглеводів, солей тощо ми з’їли.

Спонукальна функція зводиться до того, що емоція містить образ предмета задоволення потреби і своє упереджене ставлення до нього, що і спонукає суб’єкта до дії. Функцію спонукання виконують провід­ні і ситуаційні емоційні переживання. Провідне емоційне переживання спрямоване на актуальну потребу (ціль) і ініціює адаптивну поведінку. Ситуаційні емоційні переживання виникають при оцінюванні окремих етапів поведінки і спонукають суб’єкта діяти в колишньому напрямку чи змінювати тактику поведінки і засоби досягнення мети.

Емоції передбачення пов’язані з появою переживання здогаду, ідеї, рішення, що ще не вербалізовані.

Підкріплювальна функція емоцій особливо важлива в процесах навчання і пам’яті. Все, що пов’язане з емоційними переживаннями, запам’ятовується добре і надовго. Так, для вироблення умовного рефлексу потрібні три фактори: мотиваційне збудження, індиферентний подразник і фактор, що здатний задовольнити нагальну потребу. Без третього фактора (нагорода) неможливо виробити умов­ний рефлекс у тварин. Такою нагородою для голодної тварини є, наприклад, їжа.

Дуже наочно підкріплювальна функція емоцій виявляється на експериментальній моделі «емоційного резонансу» П. В. Симонова (1997). Було встановлено, що якщо на собаку впливати електричним струмом на очах у собаки-спостерігача, то в останнього виникає негативне емоційне напруження, яке виявляється у прискоренні серцевих скорочень і збільшенні синхронізації гіпокампального тета-ритму. Після припинення впливу електричним струмом на собаку-жертву у собаки-спостерігача відновлювалися змінені фізіологічні показники, тобто негативне емоційне напруження в нього минало.

Перемикальна функція емоцій полягає в тому, що вони спонукають людину до зміни своєї поведінки. За звичайних умов пове­дінка людини і тварин визначається багатьма потребами, між якими існує конкуренція. Конкуренція мотивів найяскравіше виявляється в екстремальних умовах, коли виникає боротьба між інстинктом самозбереження і потребами діяти відповідно до установленої етичної норми. Ось де особливо яскраво виявляється перемикальна функція емоцій. Конфлікт між потребами переживається у вигляді боротьби між страхом і обов’язком, між страхом і соромом, між обов’язком і зрадою тощо. Остаточне вирішення такого конфлікту залежить від сили спонукань, а також від особистісних особливостей суб’єкта.

Комунікативна функція емоцій дає змогу передавати свої переживання іншим людям, інформувати про своє ставлення до об’єктів і явищ за допомогою міміки, жестів, поз, виразних зітхань, змін інтонації голосу тощо. Зазначені рухи м’язів, за допомогою яких людина виражає свої емоції, прийшли до нас від наших предків. У ході еволюції мімічні сигнали розвилися в систему, що дає змогу передавати інформацію про стан і наміри суб’єкта. Так, вираз переляку вказує про намір індивідуума рятуватися втечею, а гніву — про намір вступити у боротьбу.

Структури мозку, що беруть участь у формуванні емоцій

На сьогодні накопичено великий матеріал про формування емоцій і участь у цьому різних структурних утворів головного мозку. Так, доведено, що потреби, мотивації й емоції мають різний морфологічний субстрат. Установлено наявність нервових центрів двох типів: ті, що сприяють формуванню позитивних емоцій і, відповідно, — негативних. Має значення також і сила подразника. Так, стимулювання наростаючим електричним струмом зон самоподраз­нення латерального гіпоталамуса у тварин зумовлює виникнення таких поведінкових реакцій: 1) слабке подразнення приводить до генералізованої пошукової поведінки без звернення до того, що знаходяться в камері їжі, і педалі самоподразнення; 2) посилення подразнення струмом — тварина починає їсти, пити тощо; 3) подальше посилення подразнення струмом приводить до самоподразнення тварини із супутніми мотиваційними ефектами; 4) подальше посилення струму — тільки реакція самоподразнення. Встановлено, що стимуляція зон самоподразнення зумовлює позитивні реакції сильніше, ніж їжа. У зонах самоподразнення латеральної преоптичної ділянки і латерального гіпоталамуса зафіксовано активність нейронів, що змінювали свою активність при мотиваційних і емоційно позитивних станах, зумовлених електричним подразненням і природними стимулами (їжа, вода).

У центральній сірій речовині й медіальному гіпоталамусі та інших ділянках мозку виявлено центри, подразнення яких зумовлює реакцію уникання або оборонну реакцію. Це так звані центри невдоволення. Подразнення мигдалини приводить до розвитку страху.

Гіпоталамус разом з мигдалиною утворюють мотиваційно-емоційну систему, однією з найважливіших функцій якої є вибір домінуючої мотивації (П. В. Симонов, 1997).

На думку Дж. Пейпеца, мозковий субстрат емоцій становить
замкнений ланцюг таких утворів: гіпоталамус — передньовентральное ядро таламуса — поясна звивина, гіпокамп — мамілярні ядра гіпоталамуса. Цей ланцюг у літературі наизвають колом Пейпеца, а з урахуванням пов’язаних з цим колом інших структур мозку — лімбічною системою. Пейпец вважав, що поясна звивина є субстратом усвідомлених емоційних переживань і має спеціальні входи для емоційних сигналів. Потім сигнал з поясної звивини через гіпокамп надходить у гіпоталамус через його мамілярні тіла (ланцюг замикається). Через поясну звивину відбувається зв’язок між корою головного мозку і гіпоталамусом, з якого виходять сигнали для вісцерального і моторного вираження емоцій.

Проте П. В. Симонов (1987) довів, що гіпокамп є не емоційним, а інформаційним утвором мозку.

Поведінка тварини визначається її ставленням до свого емоційного стану, слідуючи при цьому принципу максимізації позитивних емоцій і мінімізації негативних. Такий принцип реалізується впливом мотиваційно-емоційної системи (гіпоталамус і мигдалина) на когнітивні й організуючі рухи структурних утворів нервової кори мозку. Мотиваційні впливи гіпоталамуса на нервові утвори кори головного мозку мають асиметричний характер. У голод­них тварин підвищена імпульсація нейронів відзначається в лівій півкулі, а у ситих — у правій.

На думку П. В. Симонова (2001), «гіпоталамус є ключовою структурою для реалізації найбільш древньої підкріплювальної функції емоцій, для вирішення універсального поведінкового завдання максимізації-мінімізації виниклого емоційного стану: наближення чи уникнення».

Мигдалини залучаються до формування емоцій тоді, коли виникає конкуренція між співіснуючими мотиваціями і стає необхідним робити вибір домінуючої потреби, що підлягає задоволенню в цей момент. Свою перемикальну функцію мигдалина реалізує через хвостате ядро. Залучення мигдалини в процес організації поведінки індивідуума проводиться на його пізніх етапах, коли актуалізовані потреби вже зіставлені з можливістю їх задоволення і трансформування у відповідні емоції.

Гіпокамп є ключовою структурою для реалізації компенсаторної (інформації, яка заміщує недолік) функції емоцій, оскільки він здат­ний реагувати на сигнали малоймовірних подій. Це виявляється у гіпермобілізації вегетативних функцій (підвищення артеріального тиску, тахікардія, підвищене виділення гормонів гіпофізу, наднирників — адреналіну і норадреналіну та ін.). При цьому вегетативні збудження перевищують реальні потреби організму (перевищують необхідне вегетативне забезпечення тієї чи іншої діяльності). Форми поведінки і механізми оцінювання зовнішніх сигналів і реагування на них змінюються відповідно до вчення про домінанту О. О. Ухтомського. Активність мозку підвищується. Він починає реагувати на широке коло приблизно однакових значущих сигналів. Наростання емоційного напруження супроводжується збільшенням кількості енграм, які витягаються з пам’яті, проте знижується якість прийнятих рішень при зіставленні цих енграм із наявними стимулами. Встановлено, що за умов прагматичної невизначеності з’являється тривога. Чим сильнішою є тривога, тим частіше індивідуум відповідає на індиферентні стимули. Активується пошукова поведінка індивідуума, збільшується витягання із пам’яті збережених енграм. Поступово розвивається негативна емоція. Компенсаторна функція реалізується через вплив на потребу, що привела до відповідної поведінки індивідуума.

Прогнозування ймовірності задоволення актуалізованих потреб (імовірності підкріплення) реалізується гіпокампом і фронтальними (лобовими) відділами головного мозку, що вважаються інформаційними структурами мозку. При ураженні лобових часток у людини розвиваються грубі емоційні розлади. Вони зводяться до емоційної тупості (хворі стають байдужими чи надмірно реагують на зовнішні стимули, причому здебільшого з неадекватною реакцією та ін.), розгальмовування примітивних емоцій і потягів (хворі стають некритичними до своїх учинків, неохайними, дуркуватими, з’являється гіперсексуальність тощо). У таких хворих занепадають вищі емоції, що пов’язані з професійною діяльністю, творчістю, соціальними відносинами. Ще до ери застосування нейролептиків двостороння лобектомія в надмірно збудливих і агресивних психічно хворих приводила до придушення в них агресивності і страху, до безініціативності.

Із гіпоталамуса, мигдалини і гіпокампа інформація, пов’язана з мотивацією і пам’яттю, надходить у префронтальну кору. Префронтальна кора (лобові частки) сприяє витягненню з пам’яті необхідної інформації й організації цілеспрямованої поведінки через зв’язки з премоторною зоною і базальними гангліями.

Інтенсивність емоційного напруження незалежно від його знаку залежить від активності тім’яно-скроневих утворів правої півкулі. Крім того тім’яно-скроневі відділи сприяють залученню в емоційний процес соматичних і вегетативних утворів.

Нині встановлено, що співвідношення між «інформаційною» системою (фронтальна кора і гіпокамп) з «мотиваційною» системою (мигдалина і гіпокамп) є основою екстраверсії — інтраверсії, а також параметрів індивідуальних особливостей поведінки, що близькі за своїми властивостями до параметра невротизм — емоційна стабільність.

Центри самоподразнення, що сприяють формуванню позитивних емоцій, містять дофамінергічні нейрони. Ефективність і інтенсивність самоподразнення залежать від щільності таких клітин. До структур, що містять дофамінергічні нейрони, належать: медіальний передньомозковий пучок, що зв’язує гіпоталамус і лімбічну систему з фронтальною корою; вентральна тегментальна ділянка покришки і прилегле до неї ядро, через яке ініціюються і реалізуються основні біологічні мотивації (напад, поїдання їжі тощо); чорна субстанція і хвостате ядро, що сприяють виробленню умовних рефлексів на позитивному підкріпленні.

Усі дофамінергічні структури мозку характеризуються підвищеною чутливістю до природних і штучних опіатів.

Вплив правої і лівої півкуль мозку на емоції

У літературі є чимало праць, у яких зазначається вплив функціональної асиметрії мозку на емоції. Так, сприйняття емоційних сигналів перебуває під контролем правої півкулі. Крім того, права півкуля сприяє більш вираженим вегетативним і соматичним реак­ціям при емоціях. Права півкуля пов’язана переважно з негативними емоціями, на що вказують дані клінічного спостереження за хворими. У разі ураження правої півкулі хворі неспокійні, песимістич­но налаштовані, фіксовані на своїх хворобливих відчуттях, плаксиві, тривожні, стурбовані. За зниженням активності правої півкулі і підвищенням активності лівої півкулі (домінантна півкуля) у хворих відзначається безпричинна ейфорія, підвищений чи індиферентний настрій, частий сміх, легкодумство, безтурботність та ін. Саме зі зниженням активності правої півкулі під впливом алкоголю багато хто пояснює ейфорію, благополуччя, безтурботність і інші симптоми.

При експериментальному вимиканні правої півкулі електро­судомним ударом електричного струму (підвищення активності лівої півкулі) відзначаються позитивні емоції і навпаки.

В експерименті було також установлено, що права півкуля швид­ше реагує на слайди сумного змісту, а ліва — на слайди радісного змісту.

Розпізнавання міміки пов’язане переважно з функцією правої півкулі. Ураження правої скроневої ділянки мозку призводить до того, що хворі не можуть розпізнавати емоційну інтонацію мови.

Дослідження останніх років показали, що емоційні розлади залежно від ураження правої чи лівої півкулі пов’язані в основному зі змінами функції переважно лобових часток мозку. На сьогодні встановлено, що емоційні розлади пояснюються порушенням реципрокних зв’язків між лобовими частками і лімбічною системою.

Дані електроенцефалограми свідчать, що в більшості випробовуваних, котрі оцінювали свій стан як «щастя», домінувала активність у лівих фронтальних ділянках. Дослідження, проведені на дітях у віці до одного року (10 міс), показали, що ковтання со­лодкої рідини виявлялося інтересом на обличчі дитини і підвищенням електроенцефалографічної активації в лівій лобовій частці, а кислої (сік) — гримасою відрази і електроенцефалографічною активацією у правій лобовій частці.

Нині загальноприйнятим є таке положення: переважання актив­ності в лівій фронтальній корі над правою є показником позитивної емоції і навпаки.

Емоції і темперамент

Специфіка і сила емоцій нерозривно пов’язані з темпераментом. Зміни темпераменту і його зв’язок з емоціями характеризуються такими показниками як тривожність, сила чи слабість процесів збудження, імпульсивність, емоційність, екстраверсія — інтроверсія. У екстравертів зазвичай низький поріг щодо соціальних стимулів, на які вони реагують емоціями радості й інтересу, а також висока чутливість до заохочення. В інтровертів усе навпаки і вони чутливі до покарання. В інтровертів частіше відмічаються страхи, що, очевидно, пов’язано із сильними зв’язками між корою мозку і лімбічною системою.

Нині є дві класифікації типів темпераменту: Гіппократа — Павлова і Г. Айзенка. Згідно з цими класифікаціями емоційно нестабільний екстраверт відповідає холерику, стабільний екстраверт — сангвініку, нестабільний інтроверт — меланхоліку, стабільний інтроверт — флегматику.

Відповідно до концепції Симонова П. В., Єршова П. М. (1984), Симонова П. В. (2001) індивідуальні особливості особи (у цьому разі розглядається тільки емоційна сфера), а також властивості екстраверсії та інтроверсії і нейротизму залежать від взаємодії лобової кори, гіпокампа, гіпоталамуса і мигдалини.

При переважанні функціональної активності системи гіпокамп — мигдалина визначається готовність індивідуума реагувати на широке коло сигналів, в тому числі малозначущі. Утруднене виділення домінуючої мотивації (мигдалина), у зв’язку з чим такі суб’єкти відзначаються нерішучістю, численними коливаннями при підвищеній чутливості до різних подразників і схильності до переоцінювання важливості подій і фактів. Це слабкий тип — меланхолік.

При переважанні активності системи гіпоталамус — гіпокамп виникає поєднання домінуючої потреби з генералізованими реакціями на подразники нез’ясованого призначення і сигнали малоймовірних подій. Така характеристика збігається з описом сангвініка — сильного, врівноваженого і рухливого типу.

Добре збалансовані потреби без особливого виділення будь-якої з них відзначаються при домінуванні системи мигдалини — лобова кора. Характерним для таких індивідуумів є ігнорування багатьох стимулів і реагування тільки на високозначущі сигнали. Такий сильний, урівноважений і деякою мірою інертний тип відповідає опису флегматика.

Відповідно до поділу особистостей за класифікацією Г. Айзенка на екстравертів і інтровертів холерики і сангвініки належать до екстравертів, а меланхоліки і флегматики — до інтровертів. При цьому нестабільний екстраверт відповідає холерику, а стабільний екстраверт — сангвініку, нестабільний інтроверт — меланхоліку, а стабільний інтроверт — флегматику. Експериментальними дослідженнями, а також клінічними спостереженнями встановлено, що у холериків і флегматиків відзначається відносне функціональне переважання лобової кори і гіпоталамуса, а у меланхоліків і сангвініків — гіпокампа і мигдалини.

При невротизації суб’єктів (собак), що є холериками і флегматиками, відзначається перехід до вибору малоймовірного підкріплення, що П. В. Симонов (2001) пов’язує з посиленням активності гіпокампа і ядер мигдалевидного комплексу.

Проаналізувавши дані літератури і власних спостережень, П. В. Симонов (2001) дає таке визначення особистості («Психофизиология» (Пітер, 2001. —  С. 160): «Особистість — це індивідуально неповторна композиція і внутрішня ієрархія основних, вітальних, соціальних і ідеальних потреб людини, в тому числі їхній різновид: збереження і розвиток, «для себе» і «для інших». Головна, тобто частіша за інші і триваліша від інших домінуюча потреба — це справжнє ядро особистості, її найістотніша риса. У свою чергу характер — це індивідуальна виразність і композиція додаткових потреб подолання перешкод на шляху до досягнення мети, озброєності знаннями й уміннями, наслідування й економії сил, властиві цій людині. Якщо темперамент значною мірою заданий генетично, то при всьому значенні природних задатків і здібностей особистість і характер формуються під впливом конкретного соціального середовища».

Емоційна стійкість

В останні роки дуже актуальною стала проблема емоційної стійкості, як важливого чинника суб’єктивного розвитку людини і передумови успішної її життєдіяльності (Л.М. Аболін, 1987; І.Ф. Аршава, 2000, 2003, 2005, 2006; Л.Г. Дикая, 1991, 2002; М.С. Корольчук, 2003; Е.Л. Носенко, І.Ф. Аршава, 2006; Рейковский Я., 1979; Словарь психолога-практика / Составитель С.Ю. Головин, 2005; Суворова В.В., 1975; О.Я. Чебикін, 1989, 2000, та ін.). Емоційна стійкість трактується як інтегративна властивість особистості (психіки), яка характеризується взаємодією емоційних, вольових, інтелектуальних та мотиваційних компонентів психічної діяльності, що забезпечують оптимально успішне досягнення мети діяльності у складних (емотивних) обставинах (Зильберман Н.Б., 1974).

Із цього визначення видно, що емоційна стійкість характеризується наступними основними властивостями:

• особливостями особистості в досягненні мети діяльності;
  
• стійкість суб’єкта до зберігання стабільних показників якості виконання професійно важливих функцій при зміні умов діяльності;
  
• професійно обумовлені компоненти стабільності;
  
• мотиваційні компоненти особистості (Фірсов К.В., 1996);
  
• перешкодостійкість професійно важливих функцій суб’єкта;
  
• толерантність особистості до невизначеності, що відносять до стресорів та фрустраторів не менш могутніх, ніж перешкоди (Norton R., 1975) та іншими.
  

Е.Л. Носенко та І.Ф. Аршава (2006) вказують, що для емоційно стійких суб’єктів характерним є низький рівень нейротизму та тривожності, екстраверсія, інтернальність, а для емоційно вразливих - високий рівень нейротизму і тривожності, інтроверсія, екстернальність.

Різні форми прояву стійкості людини в екстремальних умовах діяльності, які виділяють дослідники, такі як оперативна стійкість, моторна стійкість, сенсорна стійкість, мнемічна стійкість, з нашої точки зору, повинні розглядатись у контексті їх єдиної детермінації, інакше вони залишаться лише емпіричними узагальненнями фактологічного рівня дослідження проблеми (Платонов К.К., 1982).

І.Ф. Аршава (2005, 2006) та Е.Л. Носенко, І.Ф. Аршава (2006) вказують на феномен «емоційна стійкість» як на системну якість, а його природа саме така, - тобто є всі підстави стверджувати, що воно визначає одночасну детермінацію усіх названих підвидів стійкості (або їх порушень - у випадку емоційної вразливості).

Для суб’єктів, що характеризуються емоційною стійкістю, у ситуаціях зміни умов діяльності убік їх ускладнення, непередбачуваності, характерним є швидке відновлення після стадії первинного збудження оптимального функціонального (робочого) стану, а для суб’єктів, яким властива емоційна вразливість, - переростання стадії первинного збудження у стан емоційної напруженості.

Відзначаючи високу значущість внеску досліджень емоційної стійкості І.Ф. Аршава (2006) з опорою на параметри ефективності виконання професійної діяльності і стійкими ознаками емоційності в структурі особистості, необхідно відмітити, що назріває усвідомлення необхідності зміни парадигми досліджень емоційної стійкості, що реалізується у спробах «вивести» дослідження емоційної стійкості за межі виключно професійного контексту. Це відкриває нові перспективи для створення засобів оцінки емоційної стійкості, «відбитих» в інших формах виявлення емоційності (дискурсної, інформаційно-перероблюваної), в емоційно-оцінювальному ставленні до життя в цілому та до власного стану, зокрема, а також до відображеної безпосередньо у стані здоров’я.

Існуючі методи діагностики емоційної стійкості людини базуються переважно на аналізі фізіологічних параметрів її стану та на показниках успішності виконання тієї діяльності, в процесі якої здійснюється контроль функціонального стану.

Запропонований І.Ф. Аршава (2005, 2006) новий підхід до діагностики емоційної стійкості, що враховує психологічні властивості особистості, характеристики психосоматичного здоров’я і особливості виконання суб’єктом певної інформаційно-перероблюваної діяльності, змодельованої з використанням ком’ютерних технологій, а також розроблена нею у співавторстві з Е.Л. Носенко та О.Л. Хижою комп’ютерна процедура (тест), спрямована на перевірку особливостей функціонування оперативної пам’яті людини в умовах наявності або відсутності стресора дозволяє суттєво розширити діагностичні можливості та їх об’єктивізацію.

Адаптивна компенсаторна функція емоцій і методи контролю емоційних станів

Емоції мають велике адаптивне компенсаторне значення, оскільки виникають у ситуаціях прагматичної невизначеності. Емоції завжди супроводжуються змінами вегетативної нервової системи, що спрямовані на забезпечення тієї чи іншої передбачуваної діяльності. Вегетативне забезпечення виниклого емоційного напруження полягає у прискоренні серцевих скорочень, підвищенні артеріального тиску, збільшенні хвилинного об’єму крові, різкому збільшенні викиду в кров адреналіну, норадреналіну та ін. При цьому вегетативні зрушення, як правило, значно перевищують реальні потреби організму. Така надлишкова реалізація енергетичних ресурсів є доцільною. Її набуто в результаті природного добору й у процесі філогенезу. В процесі виникнення емоційного напруження і невідомості енергетичних витрат організму людина або тварина йде на зайві витрати для того, щоб у розпал напруженої діяльності (боротьба чи втеча) не залишитися без достатнього енергетичного забезпечення.

Розумова працездатність зменшується при виконанні монотонної роботи, що пов’язано зі зменшенням активності і зникненням емоційного забарвлення діяльності (І. Ф. Аршава, 2002).

Ці дані засвідчують, що розумова працездатність, зокрема операторів, багато в чому залежить від функціонального стану центральної нервової системи. За А. М. Зимкіною і В. І. Климковою-Черка­совою (1978), функціональний стан ЦНС є певним станом, за якого розвиваються усі форми діяльності і котрий сам залежить від цієї діяльності.

Центральна нервова система здатна швидко організовувати функціональну систему необхідної структури і стійко утримувати її оптимальний стан.

Підвищення рівня функціонування мозку й емоційного напруження сприяє підвищенню ефективності роботи і зменшенню припущених помилок. Такий позитивний вплив емоційного напруження спостерігається тоді, коли емоції виникають на основі домінуючої потреби, що мотивує певну діяльність суб’єкта й з нею пов’язана. Саме в таких випадках виявляється адаптивно-компен­саторна функція позитивних емоцій. При цьому ця функція реалізується через вплив на потребу, що і приводить до тієї чи іншої поведінки. П. В. Симонов (2001) пише, що у складній ситуації з низькою імовірністю досягнення мети навіть невеликий успіх породжує позитивну емоцію наснаги, що посилює потребу в досягненні мети. Прикладом компенсаторної функції емоцій може бути також наслідувальна поведінка суб’єкта в стані емоційного збудження. Така поведінка виникає тоді, коли індивідуум не має часу чи інших додаткових можливостей для того, щоб прийняти самостійне рішення, і покладається на приклад і дії тих, хто його оточує. Проте така поведінка індивідуума не завжди є доцільною (наприклад, під час паніки).

Об’єктивна реальність навколишнього світу, суб’єктивно відобра­жена в емоціях, — потреба (стан нестачі чогось необхідного для самозбереження і саморозвитку живих систем, внут­рішнього джерела їх активності) та імовірність її задоволення.

Основними методами контролю емоційних станів є: визначення інтегральних показників електрокардіограми (частота серцевих скорочень, тривалість інтервалів між окремими зубцями ЕКГ та ін.); реєстрація швидкості мови (кількість складів за 1 с); аналіз емоційно значущих параметрів ударних голосних звуків, інваріантних до лексико-граматичного складу мови й індивідуальних особливостей диктора; реєстрація ЕЕГ, електроміограми лицьових м’язів (брів і чола, очей і повік, нижньої частини обличчя), шкірного електроопору; проведення психологічних проб; дослідження вмісту в крові адреналіну, норадреналіну та ін.