Верховна Рада України своєю постановою від 28 квітня 1992 р схвалила концепцію судово-правової реформи в Україні, у червні-липні 2001 p., а також у березні 2002 р прийняла пакет закон

Вид материала

Закон

Содержание ТЕМА 19 Застосування примусових заходів медичного характеру § 1. Поняття примусових заходів медичного характеру та їх види Баулів О. В., Поповчевко О. І. Джига М. В., Баулін О. В., Лук'явець С І., Стахівський С. М Баулів О. В., Поповченко О. І.

Подобный материал:

• Верховна Рада України Із змінами І доповненнями, внесеними   Декретами Кабінету Міністрів, 673.08kb.
• Верховна Рада України прийняла закон, 82.86kb.
• Верховна Рада України в межах пенсійної реформи прийняла закон, 20.23kb.
• Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2002. №38-39. cт. 288 (Бібліотека, 443.5kb.
• Постановою Верховної Ради України від 15 квітня 2010 року №2131-vi „Про прийнятя, 1567.64kb.
• Верховна Рада Українипостановля є: I. Внести зміни до таких закон, 530.88kb.
• Україні Верховна Рада України постановляє : І. Внести зміни до таких закон, 72.22kb.
• Відомості Верховної Ради України (ввр), 1992, n 34, ст. 504 ) ( Вводиться в дію Постановою, 282.67kb.
• Україні Верховна Рада України постановляє : I. Внести зміни до таких закон, 151.51kb.
• Верховна Рада України п о с т а н о в л я є : Внести зміни до додатків, 42.46kb.

ТЕМА 19

Застосування примусових заходів медичного характеру

§ 1. Поняття примусових заходів медичного характеру та їх види

§ 2. Процесуальний порядок провадження

досудового слідства в справах про діяння неосудних або обмежено осудних осіб

§ 3. Особливості судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру

§ 1. Поняття примусових заходів медичного характеру та їх види

Найважливішими засобами боротьби зі злочинністю є кримінально-правові засоби. їх виникнення і розвиток пов'язані з реакцією суспільства і держави на злочини, тобто правопорушення, які держава визнає небезпечними. Реакцією держави щодо особи, яка вчинила злочин, є покарання. Іншого реагування людство поки що не знайшло. Але щоб застосовувати передбачене кримінальним законом покарання за вчинені діяння, необхідно встановити: в чому полягає це діяння, хто його вчинив, яким чином, з якою формою вини, які наслідки настали та багато інших обставин. Щоб їх з'ясувати та застосувати норми КК, державі необхідно мати відповідні установи кримінального переслідування та суду, а також передбачити в законі, хто, коли, де і з допомогою яких засобів має право і зобов'язаний виконувати певні дії, спрямовані на досягнення зазначених цілей. Реалізацію цих завдань та застосування норм кримінального права забезпечує кримінально-процесуальне право і кримінальний процес, що спираються на норми кримінального права.

520

Кримінально-процесуальне законодавство надає органам дізнання, досудового слідства, прокуророві та суду такі владні повноваження, реалізація яких завжди тією чи іншою мірою обмежує або ущемлює найбільш значимі конституційні права і свободи людини, яка потрапляє у сферу його діяльності. Найменші відступи від демократичних чи гуманістичних засад як при законодавчому регулюванні кримінального процесу, так і під час правозас-тосовчої діяльності призводять до істотного ущемлення прав людини та заподіяння шкоди авторитету держави.

Не випадково основоположні принципи кримінального процесу продекларовано у ряді міжнародних документів про захист прав людини і громадянина¹. В статті 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначено, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, що їх встановлено законом². Тому провадження щодо осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, повинно відповідати вимогам сьогоднішнього часу щодо захисту прав і свобод людини і громадянина України.

Близько 170 років тому в західноєвропейській юридичній і психіатричній науці виникла проблема щодо альтернативи «осудний—неосудний». З'ясувалося, що є велика група осіб, які є осудними щодо вчиненого злочину, однак страждають на психічні аномалії, що певним чином впливають на їхню поведінку.

На цій підставі виникло дискусійне питання про так звану обмежену, зменшену, відносну, спеціальну, погра-ничну або часткову осудність, яке і на сьогодні остаточно не вирішено, навіть з прийняттям нового Кримінального кодексу України, нові норми якого визначають поняття особи, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, яка вчинила у стані неосудності та обмеженої осудності суспільно небезпечні діяння, а також яка вчинила злочин у стані осудності, але захворіла на психі-

¹ Маляренко В. Т., Вернидубов І. В. Прокурор у кримінальному судочинстві. — К., 2001. — С. 3.

² Молдован В. В., Молдован А. В. Порівняльне кримінально-процесуальне право. — К., 1999. — С 259.

521

чну хворобу до постановления вироку або під час відбуття покарання (ст. 93 КК). Це питання пов'язано з осудністю, є надзвичайно складним, при його вирішенні можливі найрізноманітніші градації, проте складність проблеми лише доводить необхідність її поглибленого вивчення та розробки.

Для повноти розкриття цієї проблеми необхідно зазначити, що обмежена осудність у різних варіантах визнається кримінальним законодавством Німеччини, Італії, Данії, Фінляндії, Швейцарії, Японії.

І хоча важко погодитися з усіма запропонованими авторськими варіантами назв, слід зазначити, що деякі юристи, як, наприклад, П. П. Музика, Ю. М. Антонян, С. В. Бо-родін, А. В. Наумов, визнають поняття «обмежена» та «зменшена» щодо осудності особи як «тотожні». На наш погляд, це невірне тлумачення.

За тлумачним словником української мови: «Обмежений — з вузьким кругозором, інтересами, обмежений у якомусь відношенні; зменшений — зроблений меншим»¹.

Отже, вищезазначені поняття не тотожні, й відповідно поняття «зменшена осудність» щодо особи застосовувати недоцільно, як стверджують деякі автори², оскільки судам при призначенні покарання необхідно буде враховувати всі обставини, а саме: особистість злочинця та обставини справи, наприклад, для призначення покарання менше нижчої межі або переходу до іншого, більш м'якого виду покарань, ніж передбачено санкцією статті.

З такими доводами навряд чи можна погодитися, оскільки при призначенні покарання по кожній кримінальній справі, незалежно від обмеженої осудності чи стану неосудності, в якому підсудний вчинив злочин, суд повинен враховувати всі обставини, в тому числі й особистість злочинця.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК).

¹ Словник української мови: В 11-ти т. — К., 1970—1980. — Т. З, 5.

² Лень В. В. До питання, пов'язаного з осудністю // Вісник Запорізького юридичного інституту. — 1988. —№ 2. — С 129.

522

Осудність є однією із загальних ознак суб'єкта злочину і, водночас, юридичною передумовою вини та кримінальної відповідальності. Вона характеризується таким психічним станом особи, за якого та в момент вчинення злочину здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Осудною може бути визнана лише особа, наділена свідомістю та волею, що унеможливлюють для неї усвідомлення своєї поведінки та керування нею. Спроможність такого усвідомлення означає здатність особи розуміти фактичний бік та суспільну небезпечність її поведінки, що включає зміст вчинків, їх наслідки, причинний зв'язок між ними та соціальне значення діяння в цілому. Спроможність керування особою своєю поведінкою означає здатність обирати її напрям і контролювати свої дії (бездіяльність).

Особа, не здатна усвідомлювати фактичний характер чи суспільну небезпечність своєї поведінки, або ж, при збереженні такої здатності, керувати нею, не може визнаватись осудною, бути суб'єктом злочину і підлягати кримінальній відповідальності¹.

Осудність та вік є передумовами кримінальної відповідальності, якій передує свідомий вольовий вибір, що включає розуміння соціального значення злочинних дій або бездіяльності та передбачення їх наслідків. Вибір варіанту поведінки являє собою результат взаємодії зовнішньої ситуації з особливостями особи суб'єкта, зокрема, з його психічним станом.

Психічний стан особи впливає на цілий комплекс кримінально-правових проявів суб'єкта: сам факт злочину, його характер, обставини.

Осудність, так само як вина та відповідальність, — центральна методологічна категорія права як з погляду її фундаментального теоретичного рішення, так і з погляду практичної цінності та прикладного значення для додержання прав і свобод людини².

Осудність — кримінально-правове поняття, що є невід'ємною ознакою суб'єкта злочину. Точне та повне

¹ Див.: Яцеако С. С Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — К., 2002. — С 35—36.

² Михеев Р. И. Уголовное право и психиатрия. — Владивосток, 1988. — С 17.

523

встановлення осудності — необхідна умова вирішення питання про визнання особи винною¹.

Осудність характеризує спроможність індивіда в момент вчинення злочину усвідомлювати фактичний характер своєї поведінки, її соціальні наслідки, а також керувати своєю поведінкою. В понятті осудності виділяються два критерії: медичний та юридичний. Дехто помилково вважає, що осудним може бути лише психічно здоровий суб'єкт. Однак осудними можуть визнаватися і психопатичні особи, які вчинили протиправні дії у стані компенсації, і душевно хворі у стані ремісії, тобто у тих випадках, коли особи, які мають психічні захворювання, що формально входять до складу медичного критерію неосудності, можуть усвідомлювати власну поведінку та керувати нею.

Отже, сам факт наявності психічного захворювання автоматично не тягне визнання особи неосудною.

Юридичний критерій характеризує неосудність у змістовному аспекті, його визначають три ознаки: інтелектуальна, вольова та емоційна. Однак у формулу осудності входять лише дві: інтелектуальна і вольова. Емоційна ознака самостійного значення не має, однак повинна враховуватися при встановленні осудності, оскільки в деяких випадках емоційне збудження (наприклад, при патологічному афекті) може виключати осудність особи².

Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо однієї ознаки — інтелектуальної або вольової. Якщо особа не втратила жодної із цих ознак, її не може бути визнано неосудною.

Наприклад, у вироку в справі А., засудженого Шевченківським місцевим судом м. Києва за ч. З ст. 101 КК, зазначається, що відповідно до висновку стаціонарної судово-психіатричної експертизи А. * виявляє ознаки олігофренії з помірно вираженими вольовими порушеннями. Однак у той період часу, до якого належать інкримі-

¹ Мірошніченко Н., Орловська Н. Обмежена осудність та її законодавче вирішення // Право України. — 1997. — № 7.— С 23.

² Уголовный закон: опыт теоретического моделирования. — М., 1968. — С. 38.

524

новані йому діяння, ...А. не виявив якогось душевного розладу психічної діяльності, був здатний віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними, а тому А. стосовно вчиненого осудний»¹.

Неосудність — це зумовлена розладом психічної діяльності нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК. Вчинення такого діяння в стані неосудності не тягне кримінальної відповідальності особи через відсутність її вини. Однак таке діяння залишається кримінально протиправним (природно, якщо відсутні обставини, що виключають злочинність діяння, перелічені в статтях 36—43 КК). З урахуванням проти-правності та суспільної небезпечності діяння неосудної особи для запобігання вчинення нею інших суспільно небезпечних діянь та її лікування до такої особи судом може застосовано примусовий захід медичного характеру — надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку або госпіталізація до психіатричного закладу з одним із трьох видів нагляду (див. коментар до ст. 93 КК)¹.

Отже, у визначенні закріплюються обидва критерії неосудності: медичний та юридичний.

Примусові заходи медичного характеру також можуть застосовуватись до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку або під час відбування покарання. Частина З ст. 19 КК передбачає випадок, коли особа вчинила злочин в стані осудності, але потім, до постановления вироку, захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Суд, якщо визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя постанову про застосування до такої особи примусового заходу медичного характеру (ч. 1 ст. 421 КІШ). Після одужання особу може бути піддано покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або не з'явилися інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Час перебування у психіатричному закладі особи, до якої було застосовано примусовий захід медичного харак-

¹ Юридична практика. — 1996. — № 23 (33).

² Див.: Яценко С. С Зазнач, праця. — К., 2002. — С 36.

525

теру, зараховується в строк відбуття покарання, якщо вона засуджується до позбавлення волі або виправних робіт (ч. 1 ст. 423 КПК).

В ухвалі в справі Т. судова колегія Верховного Суду України зазначила, що застосування заходів медичного характеру допускається не лише до осіб з хронічним душевним захворюванням, а й до осіб, що мають тимчасовий розлад душевної діяльності, що настав після вчинення злочину¹.

§ 2. Процесуальний порядок

провадження досудового слідства

в справах про діяння неосудних

або обмежено осудних осіб

Кримінально-процесуальне законодавство встановлює особливий порядок розслідування справ про суспільно небезпечні діяння неосудних або обмежено осудних осіб.

Досудове слідство проводиться й у випадках, якщо злочин вчинено особою, яка через свої психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, а також якщо це визнає за необхідне прокурор чи суд (ст. 111 КПК).

Деякі особливості досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб зумовлені їх психічним станом під час провадження досудового розслідування.

Наприклад, особа, що здійснила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або захворіла після вчинення злочину на душевну хворобу, не визнається ні обвинуваченим ні підсудним.

Відомості про психічну хворобу особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можуть бути отримані на різних етапах розслідування, а іноді й до порушення справи. Наприклад, ще в ході оперативної розробки або оперативної перевірки матеріалів при порушенні кримінальної справи можуть бути зібрані відомості про те, що об'єкт є психічно хворим. Однак це не перешкоджає порушенню щодо

¹ Див.: З практики Верховного Суду України // Рад. право. — 1971. — № 1. — С 104.

526

нього кримінальної справи, оскільки при цьому можуть бути встановлені підстави для застосування до нього примусових заходів медичного характеру.

Для встановлення підстав застосування примусових заходів медичного характеру закон вимагає провадження слідчих дій (допитів, оглядів, обшуків, експертизи тощо), тому в кожному разі вчинення таким хворим суспільно небезпечного діяння обов'язково порушується кримінальна справа.

У деяких випадках, особливо якщо порушенню справи не передувала оперативна розробка або оперативна перевірка, відомості про душевне захворювання підозрюваного або обвинуваченого слідчий отримує безпосередньо в ході розслідування кримінальної справи. Іноді ці відомості мають певний характер. Наприклад, якщо родичі обвинуваченого або підозрюваного заявляють про наявність у особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, душевної хвороби, надають довідки лікувальних закладів або повідомляють факти знаходження обвинуваченого (підозрюваного) на лікуванні в психіатричній лікарні чи на обліку в районного психіатра. Звіти про душевну хворобу обвинуваченого можуть мати і невизначений характер, засновуватися на уривчастих фактах дивної поведінки обвинуваченого за тих або інших життєвих обставин.

При провадженні досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння психічно хворих слідчий зобов'язаний з'ясувати такі обставини:

1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння;

2) вчинення суспільно небезпечного діяння даною особою;

3) наявність у особи, що здійснила суспільно небезпечне діяння, душевних захворювань у минулому, характер душевного захворювання в момент вчинення суспільно-небезпечного діяння і до часу розслідування події;

4) поведінка особи, що здійснила суспільно небезпечне діяння, як до його вчинення, так і після;

5) характер і розмір збитку, заподіяного суспільно небезпечним діянням.

Для визначення психічного стану особи в момент вчинення злочину велике значення має точне встановлення таких обставин, як наявність у неї душевного захворювання, контузій, серйозних травм у минулому (не тільки в період, що передував вчиненню суспільно-небезпечного діян-

527

ня, а й у дитячому, юнацькому віці тощо). Слідчий повинен допитати близьких родичів особи, яка вчинила злочин, і по можливості витребувати документи, що підтверджують факт його душевного захворювання (виписки з історії хвороби, довідки військових лікувальних установ про поранення і контузії, висновок лікарських комісій та ін.).

Для встановлення психічного стану особи з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння важливе значення можуть мати відомості про його поведінку до і після вчинення суспільно небезпечного діяння. Вони можуть містити ознаки того або інпіого душевного захворювання, тимчасового розладу душевної діяльності або іншого хворобливого стану. Отримують ці відомості шляхом допиту свідків, а в деяких випадках, якщо цьому не перешкоджає психічний стан обвинуваченого, шляхом його допиту.

У процесі вирішення питання про суспільно небезпечний характер діяння повинно бути обов'язково встановлено, що це діяння підпадає під ознаки відповідного діяння, передбаченого однією з норм КК.

Повинні бути досліджені обставини, зв'язок з часом, місцем, спосіб вчинення діяння, що можуть виступати як обов'язкові чи кваліфікуючі ознаки складу злочину, якщо це передбачено у диспозиції відповідної норми КК. Вірне встановлення цих обставин відіграє значну роль у з'ясуванні суспільної небезпечності особи, яка вчинила діяння. А це, в свою чергу, сприятиме правильному вибору судом відповідного примусового заходу медичного характеру¹.

Для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого обов'язково повинна призначатися судово-психіатрична експертиза.

Склавши постанову про призначення експертизи, слідчий повинен вирішити питання про ознайомлення з цією постановою обвинуваченого і його захисника. Стаття 197 КПК дозволяє слідчому не оголошувати обвинуваченому (особі, яка вчинила злочин) постанову про призначення судово-психіатричної експертизи і висновок екс-

¹ 3 цих та інших питань розслідування справ щодо осіб, до яких є підстави застосування примусових заходів медичного характеру, див.: Галаган А. И. Особенности расследования органами внутренних дел общественно-опасных деяний лиц, признанных невменяемыми. — К., 1986; Никонюк В. В., Кальвицкий В. В. Уголовно-процессуальная деятельность по применению принудительных мер медицинского характера. — Омск, 1990 та ін.

528

пертів, якщо психічний стан обвинуваченого робить це неможливим. У цьому разі слідчий повинен скласти протокол і вказати в ньому, чому він вважає це неможливим.

У справах осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності, участь захисника є обов'язковою (ст. 45 КПК). Захисник допускається до участі в справі з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення або встановлення факту душевної хвороби особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, тобто після отримання висновку експерта, що засвідчує факт душевного захворювання цієї особи.

Якщо захисник допущений до участі в справі з моменту притягнення особи як обвинуваченого і до призначення у справі експертизи, йому повинні бути надані всі права, передбачені ст. 197 КПК.

Якщо захисник допущений до участі в справі після отримання слідчим висновку експертів, його потрібно ознайомити з висновком. Захиснику надане право заявляти заперечення, просити про постановку експерту додаткових питань, а також про призначення додаткової або повторної експертизи (ст. 203 КПК).

Відмова від захисника з боку психічно хворого або його родичів і законних представників не є підставою для відсторонення захисника від своїх обов'язків. Захист цієї категорії осіб здійснюється за рахунок державного бюджету. Отримавши висновок експертів-психіатрів, слідчий повинен оцінити його.

Подальша спрямованість і хід розслідування багато в чому залежатимуть від рішення, прийнятого слідчим після оцінки висновку експертів.

Якщо слідчий на основі всіх матеріалів справи і висновків експертів-психіатрів визнає, що обвинувачений у момент вчинення злочину був здоровий і його потрібно визнати осудним, то розслідування у справі продовжується і закінчується в загальному порядку складанням обвинувального висновку.

Якщо участь обвинуваченого в суспільно небезпечному діянні не доведено або за наявності інших обставин, що виключають можливість провадження у справі, така справа підлягає припиненню в загальному порядку незалежно від психічного стану обвинуваченого. Якщо обвинувачений буде визнаний неосудним, слідчий, припиняючи справу за обставинами, що виключають можливість проваджен-

529

-ил. •> разі, якщо психі-

хоч і не вчинив суспільно небезпечного діяння, однак становить небезпеку для суспільства, органи охорони здоров'я самостійно в адміністративному порядку можуть піддати його невідкладно примусово госпіталізувати в психіатричну лікарню¹.

По закінченні досудового слідства, якщо буде встановлено неосудність або обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, слідчий складає постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В постанові повинні бути викладені всі обставини, що підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. Така постанова разом із справою надсилається слідчим прокуророві (ч. З ст. 417 УПК), який приймає по справі одне з двох рішень:

1) погоджується з постановою слідчого, затверджує її і направляє справу до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру;

2) визнавши, що психіатрична експертиза та інші докази, зібрані в справі, є недостатніми для того, щоб зробити висновок про психічний стан такої особи (обвинуваченого), або що в справі не зібрано достатніх доказів про те, що суспільно небезпечне діяння, щодо якого провадилось досудове слідство, вчинено даною особою, повертають справу з своєю письмовою вказівкою слідчому для проведення додаткового досудового слідства (ст. 418 КПК).

§ 3. Особливості судового розгляду

справ про застосування примусових

заходів медичного характеру

Порядок судового розгляду таких справ регулюється г. 419 КПК.

Справи, що надійшли до суду від прокурора в порядку, ередбаченому ст. 418 КПК, суддя або голова суду, якщо

¹ Закон України «Про психіатричну допомогу і гарантії прав грома-н при ії наданні» // Відомості СНД. — 1992. — № 33. — С 74.

530

з постановою слідчого, вносить безпосеред] в судове засідання.

При внесенні справи в судове засідання суддя зобов заний вирішувати такі питання, пов'язані з підготовкі справи до розгляду:

— про день і місце слухання справи в судовому за< данні;

— про виклик в судове засідання прокурора і захисник

— про список осіб, які підлягають виклику в судої засідання;

— про витребування додаткових доказів;

— про можливість участі в судовому засіданні особи щодо якої розглядається справа;

— про необхідність виклику в судове засідання експерта;

— всі інші питання, що стосуються підготовчих до судового розгляду дій¹.

Якщо внаслідок однобічності й неповноти проведеного слідства не було з'ясовано всі обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, і ці прогалини не можуть бути усунуті в судовому засіданні, суд зобов'язаний повернути її на додаткове досудове слідство.

Судовий розгляд справ про застосування примусових заходів медичного характеру відбувається у відкритому судовому засіданні з обов'язковою участю прокурора і захисника, за правилами, що встановлені главами 25, 26 та 34 КІШ².

У ході судового слідства досліджуються докази, що доводять або спростовують вчинення даною особою суспільно небезпечного діяння, а також перевіряються інші обставини, що мають істотне значення для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В необхідних випадках в судове засідання викликається експерт.

Якщо особа, щодо якої розглядається справа, викликана в судове засідання, суд вислуховує її пояснення, а потім

¹ Див.: п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру» від 19 березня 1993 р. № 2 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3 // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С. 266.

¹ Див.: Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю. М. Гпп-шевого та В. М. Хотенця. — Харків, 2000. —

висновок експерта. Після закінчення судового слідства висловлює думку прокурор, потім захисник (ст. 419 КПК), і тільки після цього суд виходить в нарадчу кімнату для винесення ухвали по справі.

Судові дебати по такій категорії справ не ведуться.

Коли суд знаходиться в нарадчій кімнаті, він вирішує такі питання:

1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена справа;

2) чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа;

3) чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосудності або обмеженої осудності;

4) чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, що виключає застосування покарання;

5) чи слід застосовувати до цієї особи заходи медичного характеру і якщо слід, то які саме (ст. 420 КПК).

Якщо суд встановить, що дана особа вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або обмеженої осудності, чи після вчинення злочину захворіла на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання, суд, якщо визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя постанову про застосування до цієї особи примусових заходів медичного характеру, із зазначенням, яких саме.

Якщо суд визнає непотрібним застосувати такі заходи, справу необхідно закрити, про що виноситься ухвала (постанова). В тих випадках, коли неосудність або обмежену осудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння або на час розгляду справи не встановлено, суд виносить ухвалу, а суддя постанову про направлення даної справи для провадження подальшого досудового слідства на загальних підставах.

Якщо вчинення вищезазначеного діяння особою, щодо якої розглядається справа, не буде доведено, суд своєю ухвалою, а суддя — постановою, закриває справу.

Скасування або зміна призначених судом примусових заходів медичного характеру може мати місце лише за ухвалою суду чи постановою судді, який застосував ці заходи, або суду за місцем лікування.

Крім цього випадку, скасування або зміна таких заходів також може мати місце, якщо особа, яка їх вчинила в стані неосудності або обмеженої осудності, видужала або

532

якщо в результаті змін у стані її здоров'я відпала потреба в раніше застосованих заходах медичного характеру.

Розгляд питання про скасування чи зміну примусових заходів медичного характеру проводиться за правилами ст. 419 КПК за поданням головного психіатра органу охорони здоров'я, якому підпорядкований медичний заклад, де тримають ту чи іншу особу. До такого подання додається висновок комісії лікарів психіатрів (статті 421—422 КПК).

Якщо особа, щодо якої були застосовані примусові заходи медичного характеру внаслідок її психічного захворювання після вчинення злочину, видужає, то суд на підставі висновку медичної комісії в порядку ст. 419 КПК виносить ухвалу, а суддя — постанову про скасування застосованого заходу медичного характеру та направлення справи для провадження досудового слідства чи судового розгляду, якщо неосудність або обмежену осудність було встановлено під час судового слідства. Час перебування в медичній установі, якщо ця особа засуджена до позбавлення волі або виправних робіт, зараховується в строк відбування покарання.

Ухвала (постанова) про відновлення справи може бути винесена в межах встановленої законом давності притягнення до кримінальної відповідальності.

На всі постанови (ухвали), що винесені судом (суддею) в порядку такого провадження, може бути подано апеляційну чи касаційну скаргу або винесено апеляційне чи касаційне подання прокурора. Апеляційні скарги чи касаційні подання прокурора вносяться в загальному порядку, з додержанням вимог норм, передбачених главами 29— 32 КПК.


ТЕМА 20

Протокольна форма досудової підготовки матеріалів

§ і. Сутність протокольної форми досудової підготовки матеріалів

§ 2. Порядок оформлення протокольної форми досудової підготовки матеріалів органами внутрішніх справ

§ 3. Процесуальний порядок провадження протокольної форми досудової підготовки матеріалів

§ 1. Сутність протокольної форми досудової підготовки матеріалів

Протягом усього періоду становлення кримінально-процесуального законодавства колишнього СРСР не раз звертались до ідеї кримінально-процесуальних форм. Здебільшого вона зводилась до процесуального спрощення, а іноді — до відверто нігілістичного ставлення до процесуальних форм. Показовим щодо цього є спеціальний циркуляр Народного Комісаріату юстиції РРФСР № 93 від 5 червня 1929 р. «Про спрощення кримінального процесу», який під приводом оперативного розслідування та посилання боротьби зі злочинністю відмінив обов'язкове винесення постанови про порушення кримінальної справи, а натомість мав оформлятися дозвіл у вигляді резолюції прокурора, слідчого чи працівника міліції по скаргах, заявах, що надійшли¹.

Таку практику активно підтримували на сторінках юридичної преси в 20-х — на початку 30-х років, під явно

¹ Див.: Сов. юстиция. — 1929. — № 27. — С. 24.

534

ідеологічним гаслом: «Мінімум форми, максимум класової суті»¹. Ця обставина, у свою чергу, стала поштовхом до появи численних пропозицій про відмову від докладної регламентації слідчих дій. Однак перша Всесоюзна нарада прокурорських і слідчих працівників (квітень 1934 р.) рішуче засудила процесуальне спрощення, наголосила на необхідності якнайсуворішого додержання процесуальних норм, висунула вимогу ліквідувати шкідливі наслідки циркуляра № 93. Порушувати кримінальні справи, як зазначалось на нараді, потрібно тільки за наявності приводу і підстав, перелічених у законі, з обов'язковим винесенням мотивованої постанови. Свого подальшого розвитку ця тенденція набула у вказівках Пленуму Верховного Суду «Про необхідність найсуворішого додержання судами кримінально-процесуальних норм» від 7 червня 1934 р. та в листі Прокурора СРСР «Про якість розслідування» від 13 серпня 1934 р. Слід зазначити, що на той час у науці існувала думка про надання органам розслідування більшої свободи при визначенні засобів збирання і перевірки доказів на основі загальних принципів кримінального процесу². Ця думка була досить революційною для свого часу і залишається актуальною й нині, зокрема щодо протокольної форми досудової підготовки матеріалів у кримінальному судочинстві³. Як правильно зазначають О. В. Баулін і О. І. Поповченко, тенденція диференціації кримінально-процесуальних норм дістала своє законодавче закріплення як у перших кримінально-процесуальних кодексах, прийнятих після жовтня 1917 р., так і в подальших. Це позначилось на правовій регламентації форм, що істотно спрощувались, а, отже, відповідно і прискорювали кримінальний процес. До них належали такі форми: чергова камера народного суду⁴; судовий наказ⁵. Попри недосконалість, вони застосовувались досить довго і лише наприкінці 40-х років були вилучені з кримінального процесу. І не тільки тому, що виявились непридатними в

¹ Див.: Там само.

² Див.: Сов. юстиция. — 1927. — № 47. — С. 26.

⁸ Баулів О. В., Поповчевко О. І. Процесуальний порядок оформлення протокольної форми досудової підготовки матеріалів міліцією. — К., 2002. — С. 3.

⁴ Кримінально-процесуальний кодекс. — Харків, 1924. — С. 91—92.

⁶ Там само. — С 92—93.

535

кримінально-процесуальній системі, а й через їх компрометацію за часів культу особи¹.

У науці кримінального процесу проблема диференціації форми кримінального судочинства є предметом давніх спорів між вченими-процесуалістами. В умовах радикальної перебудови правової системи України, розробки нового КПК та інших це питання набуває особливого значення. Чи потрібна єдина форма кримінального судочинства, чи вона повинна бути диференційована для різних категорій кримінальних справ залежно від характеру злочину, складності справи, інших ознак?

Деякі процесуалісти, наприклад, П. Ф. Пашкевич, В. І. Басков, Р. С. Абдурахманов та інші, висувають і обґрунтовують точку зору, що поряд із загально розгорнутою формою кримінального процесу повинна існувати і стисла, спрощена процесуальна форма для справ простих, по яким факт злочину і вчинення якого певною особою не викликає сумнівів². Цю теорію і було покладено в основу двох головних нормативно-правових актів, якими було запроваджено протокольну форму досудової підготовки матеріалів: Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення відповідальності за хуліганство» від 26 липня 1966 р. і Указу Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 p., яким до КПК України було введено главу VII «Протокольна форма досудової підготовки матеріалів»³. При обгрунтуванні спрощеної форми процесу її прихильники перш за все наголошують на перевагах організаційного характеру, на принципі «економії процесуальних засобів»⁴.

Але, незважаючи на обгрунтування вказаними та іншими авторами необхідності спрощеної форми провадження по деяких справах, з цього приводу є пропозиції М. С. Стро-говича, який категорично виступав проти спрощення кримінально-процесуальної форми, цілком однозначно висловивши свою думку: «Пропозиції про диференціацію фор-

¹ Баулів О. В., Поповчевко О. І. Зазнач, праця. — С. 4.

² Див.: ПашкеввчП. Ф. Проблема процессуального обеспечения оперативности и быстроты уголовного судопроизводства. — М., 1971.

³ Указ Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 р. «Про внесення змін і доповнень до КПК і ЦПК УРСР» // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1985. _ № 14. — Ст. 321.

⁴ Пашкевич П. Ф. Проблемы процессуальной экономии в советском уголовном судопроизводстве. — М., 1972.

536

ми кримінального процесу, що стали приводом до дискусії, мають повністю визначений характер і йдуть у певному напрямку; спрощення різних процесуальних форм і інститутів, ліквідації тих чи інших передбачених чинним законодавством процесуальних дій, скорочення тих чи інших процесуальних гарантій»¹. Автор зазначав, що «диференціація процесуальної форми можлива і в іншому напрямку: для більшої повноти та об'єктивності дослідження обставин по складним справам посилити процесуальні гарантії, встановити для них більш складні форми»².

Однак, незважаючи на те, що протокольна форма досу-дової підготовки матеріалів без порушення кримінальної справи і провадження дізнання указаним законом поширювалась лише на два склади злочину — дрібна крадіжка державного або громадського майна і хуліганство без обтяжуючих обставин, — вже тоді розпочалась теоретична дискусія щодо процесуальної природи протокольної форми та доцільності її введення до судочинства. В 1974 р. в Інституті держави і права Академії наук СРСР відбулася конференція, присвячена цій проблемі, що не розставила всі крапки над «і», а лише продовжила дискусію щодо впровадження протокольної форми. Заперечуючи доцільність введення протокольної форми, деякі науковці наголошували, що «диференціація судочинства допустима, якщо вона спрямована на встановлення додаткових гарантій, більшу деталізацію процесуальних форм»³.

Дійсно, диференціація кримінального судочинства виправдана лише тоді, коли вона встановлює такий процесуальний порядок провадження по матеріалах, що повністю забезпечує реалізацію прав і обов'язків особам, які беруть у ньому участь. Введення спрощеного порядку провадження у кримінальних справах буде доцільним у практичному плані тоді, коли воно сприятиме зміцненню законності в державі, скорочуватиме час з моменту вчинення злочину до застосування покарання до винного⁴, чим буде вико-

¹ Строгович М. С. О единой форме уголовного судопроизводства и пределах ее дифференциации // Соц. законность. — 1974. — № 9. — С. 50.

² Строгович М. С. Зазнач, праця. — С. 50.

⁸ Нужно ли изменять процессуальную форму в уголовном судопроизводстве // Соц. законность. — 1974. — № 8. — С. 65—66.

* Девісюк А. М. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів, здійснювана працівниками органів внутрішніх справ. — К., 1993. — С. 5.

537

нане основне завдання кримінального судочинства зі швидкого й повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності та жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК).

Як правильно зазначив С. М. Стахівський, відступи від загальної процедури при протокольній формі не порушують єдності порядку кримінального судочинства, оскільки не заперечують процесуальних принципів і спрямовані на здійснення завдань, що є єдиними для всіх органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю. Це досягається завдяки тому, що вилучення, за допомогою яких утворюються спрощені досудові форми, не поширюються на судові стадії, де всі принципи кримінального процесу повністю реалізуються¹.

Слід також зазначити, що диференціація форми процесу є неминучим наслідком існуючої в будь-якій системі тенденції до оптимізації її функціонування, прагнення досягти мети найкоротшим шляхом, тобто диференціація у напрямі її раціоналізації — соціально зумовлене і правомірне явище.

Практика підтвердила життєздатність такого підходу до протокольної форми, і це призвело до того, що законодавець в 1985 р. ввів протокольну форму до КПК УРСР. У подальшому перелік складів злочину, на які поширювалась протокольна форма, було розширено, і здійснювалось таке провадження щодо більше тридцяти складів злочинів. Однак на сьогоднішній день їх число зменшилось до двадцяти двох.

Отже, введення спрощеного і прискореного порядку кримінального судочинства з урахуванням тяжкості злочину і складності з'ясування його обставин поряд з існуванням більш складніших форм, якими є дізнання і досу-дове слідство, є значним кроком уперед у напрямі раціоналізації кримінального процесу. Адже це дозволило значно підвищити ефективність судового правозастосування, завдяки наближенню покарання до моменту вчинення злочину, розвантажити слідчий апарат і зосередити зусилля слідчих на розкритті та розслідуванні більш склад-

¹ Див.: Джига М. В., Баулін О. В., Лук'явець С І., Стахівський С. М-Провадження дізнання в Україні. — К., 1999. — С. 137.

538

них і суспільно небезпечних діянь. Крім того, значне скорочення викликів громадян для участі в слідчих діях (в тому числі як понятих) веде до зниження витрат робочого часу, що є особливо істотним у сфері матеріального виробництва.

Якщо ж злочин є більш складним і обставини його вчинення неможливо встановити за допомогою простих процесуальних дій, законодавець дозволяє порушити кримінальну справу і провести дізнання. Наприклад, злочин вчинено кількома особами і встановити всіх співучасників без провадження слідчих дій неможливо¹. Разом з тим неприйнятним є твердження, що спрощення кримінального судочинства, відмова від досудового розслідування злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки, завжди є ослабленням процесуальних гарантій².

У процесуальній літературі існують різні точки зору щодо поняття протокольної форми. Одні автори вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів являє собою самостійну форму досудового розслідування (Д. В. Філін), що входить до стадії порушення кримінальної справи, але є не розслідуванням, а лише перевіркою обставин вчиненого злочину (В. П. Власов, В. В. Шима-новський).

На думку інших, вона має елементи досудового розслідування обставин вчиненого злочину і здійснюється у формі скороченого дізнання (Т. В. Альшевський, О. О. Чувильов, І. Д. Перлов).

Існує також погляд, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів — це спрощена процедура досудового діловодства³, а також одна із форм дізнання, що здійснюється без порушення кримінальної справи засобами і методами, що характерні для стадії перевірки заяв і повідомлень про злочини⁴.

На нашу думку, зазначені твердження не зовсім правильні. Ми поділяємо точку зору авторів (О. В. Баулін,

¹ Там само. — С 137—138.

² Михеєяко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. — К., 1984. — С. 31.

³ Див.: ТертишиикВ. М. Кримінально-процесуальне право України. — К., 1999. — С. 437.

* Тертишник В. М. Уголовный процесс. — Харьков, 2000. — С. 412.

539

A. M. Денисюк, О. I. Поповченко, С. М. Стахівський та ін.), які вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів — це не різновид дізнання і досудового розслідування і не зменшене провадження. Вона є самостійною процесуальною формою встановлення обставин вчиненого злочину, що характеризується спеціальними ознаками, які відрізняють її від дізнання та слідства.

Недаремно законодавець присвятив протокольній формі досудової підготовки матеріалів окремий розділ у КПК, а не включив її до глави 10 «Дізнання» чи до глави 11 «Основні положення досудового слідства».

Аналізуючи аргументи «за» і «проти» існування протокольної форми досудової підготовки матеріалів, слід погодитися з думкою про те, що її існування в сучасному законодавстві було обумовлено, а також пройшло випробування часом. Саме завдяки їй покарання максимально наближено до моменту вчинення злочину; певною мірою «розвантажується» слідчий апарат; економляться процесуальні сили і засоби під час розгляду кримінальних справ¹.

§ 2. Порядок оформлення

протокольної форми

досудової підготовки матеріалів

органами внутрішніх справ

Підставами для застосування протокольної форми досудової підготовки матеріалів є наявність достатніх даних, що свідчать про вчинення злочину, перелічених у ст. 425 КПК, це:

1) зараження венеричною хворобою (ч. 1 ст. 133 КК);

2) ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК);

3) крадіжка ( ч. 1 ст. 185 КК);

4) грабіж (ч. 1 ст. 186 КК);

5) викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання (ч. 1 ст. 188 КК);

6) шахрайство (ч. 1 ст. 190 КК);

¹ Див.: Баулів О. В., Поповченко О. І. Зазнач, праця. — С 9.

540

7) умисне знищення або пошкодження майна (ч. 1 ст. 194 КК);

8) порушення порядку заняття господарською та банківською діяльністю (ч. 1 ст. 202 КК);

9) заняття забороненими видами господарської діяльності (ч. 1 ст. 203 КК);

10) фіктивне підприємництво (ч. 1 ст. 205 КК);

11) ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ч. 1 ст. 212 КК);

12) порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ч. 1 ст. 213 КК);

13) обман покупців та замовників (ч. 1 ст. 225 КК);

14) фальсифікація засобів вимірювання (ч. 1 ст. 226 КК);

15) знищення або пошкодження лісових масивів (ч. 21 ст. 245 КК);

16) незаконна порубка лісу (ст. 246 КК);

17) порушення законодавства про захист рослин (ст. 247 КК);

18) незаконне полювання (ч. 1 ст. 248 КК);

19) незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ч. 1 ст. 249 КК);

20) проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 250 КК);

21) хуліганство (ч. 1 ст. 296 КК);

22) порушення правил адміністративного нагляду (ст. 395 КК).

При очевидності вчинення вказаних фактів злочину протокольне провадження здійснюють, як правило, дільничні інспектори міліції, дізнавачі, оперативні уповноважені карного розшуку та інші працівники органів внутрішніх справ.

Діяльність органів ОВС, які готують протокольну форму досудової підготовки матеріалів, може розпочатись тільки за певних обставин.

По-перше, це наявність одного з приводів і підстав до порушення кримінальної справи, включених до переліку ст. 94 КПК і оформлених відповідно до статей 95 і 96 КПК та вимог наказу МВС України «Про затвердження і введення в дію інструкції «Про порядок прийому, реєстрації, обліку і розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідом-

541

лень та іншої інформації про злочини і пригоди» від 26 листопада 1991 р. № 500.

По-друге, наявність відповідної вказівки начальника органу дізнання конкретному працівникові щодо підготовки протокольної форми за матеріалами, що зареєстровані в книзі обліку заяв і повідомлень про злочини і пригоди. Але на практиці досить часто начальник органу дізнання дає вказівку щодо підготовки протокольної форми не конкретному виконавцеві, а начальнику структурного підрозділу, який в свою чергу дає відповідну вказівку своєму підлеглому.

Це пов'язано з тим, що в системі МВС України передбачений відомчий контроль за процесом підготовки протокольної форми, оскільки особа, що здійснює досудову підготовку матеріалів, погоджує своє рішення з начальником структурного підрозділу (наприклад, дізнавач — з начальником відділення дізнання) до направлення матеріалів протокольного провадження начальнику органу дізнання для затвердження¹.

У КПК України не встановлено, в якій формі дається доручення щодо здійснення протокольного провадження. А у практичній діяльності органів дізнання застосовуються дві форми такого доручення:

1) розпорядження начальника органу дізнання на бланку доручення, в якому крім вказівки про протокольне провадження зазначається також дата, до якої необхідно зібрати матеріали і подати їх начальнику для розгляду;

2) письмове розпорядження начальника органу дізнання про здійснення протокольного провадження, дане на документах, які за своєю суттю є приводами для порушення кримінальної справи: протоколах заяв про вчинений злочин, протоколах явки з повинною, рапортах працівників органу дізнання, які безпосередньо виявили ознаки злочину, тощо².

¹ Див. розділ 7 наказу МВС України «Про невідкладні заходи щодо вдосконалення структури і організації діяльності штатних підрозділів дізнання органів внутрішніх справ України» від 29 грудня 1995 р. №880.

² ШиянА. Г., Черненко А. П. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів в кримінально-процесуальному судочинстві України. — Дніпропетровськ, 2000. — С 16—17.

542

§ 3. Процесуальний порядок

провадження протокольної форми

досудової підготовки матеріалів

У справах про злочини, вказані в ст. 425 КПК, органи дізнання не пізніше як у десятиденний строк повинні провести такі дії:

1) встановити обставини вчиненого злочину та особу правопорушника;

2) одержати пояснення від правопорушника, очевидців та інших осіб;

3) витребувати довідку про наявність або про відсутність судимості у правопорушника;

4) витребувати характеристику з місця роботи або навчання правопорушника;

5) встановити і витребувати інші матеріали, що мають значення для розгляду справи в суді.

У правопорушника відбирається зобов'язання з'явитися за викликами органів дізнання прокурора і суду та повідомити їм про зміну місця проживання.

Як уже зазначалося, в ст. 426 КПК перелічені деякі права та обов'язки правопорушника, однак поняття правопорушника як учасника протокольного провадження закон не дає, тому в юридичній літературі є різні думки з цього питання.

Наприклад, В. М. Тертишник зазначає, що правопорушник — це особа, щодо злочинних дій якої проводиться досудова підготовка матеріалів¹. А. Г. Шиян, А. П. Черненко стверджують, що правопорушник — це особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, включене до переліку ст. 425 КПК, встановлення обставин якого і даної особи здійснюється у визначеному кримінально-процесуальним законом порядку². О. В. Баулін та О. І. Поповчен-ко визначають правопорушника як особу, щодо якої готується протокольна форма досудової підготовки матеріалів зі своїми правами й обов'язками³.

¹ Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України. — К., 1999. — С 440.

² Шиян А. Г., Черненко А. П. Зазнач, праця. — С. 36.

³ Баулін О. В., Поповченко О. І. Зазнач, праця. — С IV.

543

На нашу думку, найбільш вдалим є останнє визначення поняття правопорушника, оскільки, керуючись презумпцією невинуватості, стверджувати, що правопорушник — це особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можна тільки після того, як вступив у законну силу обвинувальний вирок суду.

Про обставини вчиненого злочину складається протокол, в якому зазначаються:

— час і місце його складання;

— ким складено протокол;

— дані про особу правопорушника;

— місце і час вчинення злочину, його способи, мотиви, наслідки та інші істотні обставини;

— фактичні дані, що підтверджують наявність злочину і вину правопорушника;

— кваліфікація злочину за статтею КК України (ч. З ст. 426 КПК).

Після складення протоколу орган дізнання (особа, якій доручено проводити протокольне провадження) повинен приєднати всі матеріали, зібрані за фактом вчинення правопорушення до протоколу, а також список осіб, які можливо будуть викликані в суд. Такий протокол повинен бути затверджений начальником органу дізнання, після чого всі матеріали пред'являються правопорушнику для ознайомлення, про що робиться відповідна відмітка в протоколі, яка засвідчується підписом правопорушника. Виконавши зазначені вище дії, орган дізнання всі матеріали разом з протоколом надсилає прокурору для перевірки законності та обгрунтованості проведених процесуальних дій і для прийняття рішення по протоколу.

У законі не визначено, скільки протоколів (один чи кілька) потрібно складати у разі вчинення злочину групою осіб. Слід погодитися з пропозицією, що коли до відповідальності притягується кілька правопорушників, то, незважаючи на те, чи були пов'язані їхні злочинні діяння єдиним наміром, складається один протокол на всіх правопорушників, і в ньому відображається роль кожного у вчиненні злочину¹.

На підставі цього протоколу прокурор може порушити одну кримінальну справу щодо кількох осіб та скласти один обвинувальний висновок, як це робить слідчий при провадженні по будь-якій кримінальній справі.

¹ Басков В. И. Протокольная форма досудебной подготовки материалов: Практическое пособие. — М., 1989. — С. 72.

544

Такий процесуальний порядок протокольного провадження на цій стадії себе виправдовує, оскільки практика свідчить про те, що якість підготовки матеріалів у протокольній формі не завжди відповідає висунутим вимогам. У деяких органах внутрішніх спрая рівень підготовки матеріалів настільки низький, що питома вага протокольного провадження виявляється незначною, оскільки суди цілком обгрунтовано повертають неякісні, неналежно підготовлені матеріали для провадження дізнання. В пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про протокольну форму досудової підготовки матеріалів» від 27 червня 1986 р. вказується на необхідність перевірки судами якості досудової підготовки матеріалів і відповідності їх вимогам закону.

Для того, щоб не допускати будь-яких відхилень від вимог закону, необхідно добре його знати й виконувати¹.

Однією з обов'язкових умов протокольного провадження є додержання встановленого законом десятиденного терміну виконання всіх необхідних процесуальних дій, передбачених для органів дізнання ст. 426 КПК. У виняткових випадках, у разі неможливості зібрати у десятиденний строк всі необхідні матеріали, цей строк може бути продовжено прокурором, але не більш як до двадцяти днів, однак у подальшому він не підлягає ні поновленню, ні продовженню, як це має місце при провадженні досудового слідства.

При обчисленні встановленого законом строку не беруть до уваги той день, від якого починається строк. Закінчується строк о 24 годині останньої доби. Якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем вважається наступний робочий день.

Зважаючи на вельми короткий строк, визначений законом для досудової підготовки матеріалів у протокольній формі, в літературі акцентується на необхідності враховувати і такий чинник, як порядок виклику правопорушників і очевидців у орган дізнання, оскільки це питання далеко не технічне, а процесуально важливе: від його вирішення залежить подальше провадження по справі. Виклик правопорушника чи очевидців в орган дізнання може здійснюватись не лише за допомогою повістки, а й шляхом направлення телеграми, по телефону. При цьому необхідно чітко

¹ Див,: Денисюк А. М. Зазнач, праця. — С. 9.

18 3-85 545

вказати час і місце явки, поштову адресу органу дізнання, прізвище посадової особи, до якої необхідно з'явитись, доцільно також вказати її номер телефона¹.

У разі порушення строків прокурор може повернути органу дізнання матеріали протокольного провадження для порушення кримінальної справи або сам порушити кримінальну справу, направивши її для провадження досудо-вого розслідування. Якщо по справі були допущені зволікання, внаслідок чого втрачені, наприклад, важливі докази, то прокурор одночасно з порушенням кримінальної справи вносить подання керівнику органу внутрішніх справ, в якому ставить питання про відповідальність посадових осіб, що допустили зволікання.

При провадженні протокольної форми підготовки матеріалів значно обмеженими є джерела доказів та засоби доказування.

Наявність чи відсутність події злочину, винність особи, яка його вчинила, характер і розмір заподіяної шкоди, обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують правопорушника, інші обставини встановлюються поясненнями за правопорушника та очевидців, протоколом огляду місця події — це одна з основних процесуальних дій, яку виконує особа, що здійснює досудову підготовку матеріалів. Пояснення правопорушника та очевидців, як і протокол допиту по кримінальній справі, повинен відповідати певним вимогам і містити необхідні реквізити: дані про місце і час дачі пояснень; посаду і прізвище особи, що брала пояснення; дані особи, від якої отримано пояснення (прізвище, ім'я та по батькові, місце і час народження, національність, освіта, місце роботи або навчання, сімейний стан, домашня адреса); про характер і обставини вчиненого злочину, що викладаються від першої особи. Слід також вказати, в яких відносинах між собою перебувають правопорушник і постраждалі від злочину або інша опитувана особа. Зазначаються також дані документа, що посвідчує особу правопорушника, який дає пояснення.

Пояснення може бути записано або власноручно особою, що дає пояснення, або співробітником органів внутрішніх справ. У першому випадку допитуваному спочатку пропонується повно і докладно розповісти про характер і обста-

¹ Басков В. И. Зазнач, праця. — С 44.

546

вини правопорушення. Особа, яка провадить протокольне провадження, може задати питання, що конкретизують. Питання та відповіді на них заносяться до пояснення. В кінці пояснення робиться позначка про те, що воно написано власноручно. Пояснення, записане працівником міліції, повинно бути зачитано особі, що дала його, про що робиться позначка в поясненні, а потім ця особа повинна підписати кожну сторінку свого пояснення. Посадова особа органів внутрішніх справ підписує пояснення на останній сторінці.

Якщо після ознайомлення з записом пояснення виникає необхідність внести уточнення чи доповнення, то про це робиться відмітка в кінці пояснення. Небажано вносити в текст пояснення виправлення, поправки тощо.

Якщо правопорушник або очевидець дають пояснення не в приміщенні органів внутрішніх справ, а в іншому місці, то про це робиться відмітка в поясненні.

Виходячи зі змісту закону при протокольному провадженні очевидці та інші особи не попереджуються про кримінальну відповідальність згідно зі статтями 384 і 385 КК за дачу неправдивих пояснень або за відмову від дачі пояснень.

У разі, якщо пояснення дає особа, що не володіє мовою, на якій ведеться процес, повинні вживатись заходи, щоб забезпечити для цієї особи перекладача. Перекладачем може бути особа, що вільно володіє обома мовами і не зацікавлена в справі. При цьому не слід особі, яка здійснює досудове провадження, брати на себе виконання функції перекладача або доручати виконання цих обов'язків кому-небудь з учасників процесу. Якщо провадження здійснюється за участю перекладача, слід додержуватись такого правила: перекладач підписує кожну сторінку пояснення і пояснення в цілому. Правопорушник в кінці пояснення засвідчує своїм підписом, що переклад зроблений в усній формі, відповідає його поясненню. Якщо пояснення перекладено на іншу мову в письмовій формі, то і перекладач, і правопорушник своїми підписами на кожній сторінці засвідчують правильність перекладу.

При провадженні протокольної форми досудової підготовки матеріалів проводити слідчі дії законом заборонено. Винятком є огляд місця події та накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, що дозволено проводити до порушення кримінальної справи.

При проведенні огляду слід керуватися відповідними вимогами закону (статті 190 і 191 КПК). Огляд проводиться

18* 547

в присутності не менш як двох понятих, які залучаються відповідно до вимог ст. 127 КПК.

Якщо необхідно при цьому використати спеціальні знання, то до огляду місця події може залучатися спеціаліст (лікар, біолог, інженер та інші). Залучення спеціаліста, форма його участі й результати повинні відповідати вимогам, що містяться в ст. 128^і КПК. Про участь спеціаліста в огляді місця подій обов'язково зазначається в протоколі огляду.

Для уточнення обстановки на місці події, відшукування певних предметів тощо до участі в огляді можуть бути залучені правопорушник і очевидці злочину.

У процесі проведення огляду згідно зі статтями 85^і, 85² КПК дозволяється застосовувати кіно-, відеозйомку, звукозапис, фотографувати, робити необхідні вимірювання, складати різні схеми тощо.

Документи є головним джерелом інформації при провадженні протокольної форми. Орган дізнання, що здійснює це провадження, має вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян різні документи, що можуть стати доказами по справі. Згідно зі ст. 426 КПК щодо правопорушника в першу чергу витребують довідку про наявність або відсутність судимості, характеристику з місця його навчання або роботи.

Довідка про наявність чи відсутність судимості повинна бути витребувана одразу ж після початку цього провадження. Відповідний запит виходить від особи, що здійснює підготовку матеріалів. На запиті робиться відповідна позначка про терміновість його виконання. Для витребування довідки про наявність чи відсутність судимості використовується спеціальний бланк, на якому вказуються відомі дані про правопорушника. Довідка підписується особою, що здійснює перевірку. Оформлена таким чином, вона набуває сили процесуального документу.

Після вивчення всіх матеріалів, що надійшли від органу дізнання, визнавши їх достатніми для розгляду в судовому засіданні, прокурор виносить постанову про порушення кримінальної справи, обирає щодо правопорушника в необхідних випадках запобіжний захід і складає обвинувальний висновок та направляє справу до суду або повертає матеріали для провадження досудового слідства, а в разі відсутності підстав до порушення кримінальної справи відмовляє в її порушенні (ст. 430 КПК).

548

Суддя, отримавши матеріали протокольного провадження, за якими прокурор порушив кримінальну справу і склав обвинувальний висновок, не пізніше як у десятиденний строк з моменту надходження справи в суд повинен розглянути її по суті. Якщо при розгляді таких справ виникає необхідність з'ясування істотних додаткових обставин, що не можуть бути встановлені в судовому засіданні, суд має право повернути справу для провадження додаткового слідства.

Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що істотними, зокрема, є такі порушення, якщо:

— досудова підготовка матеріалів проведена про злочини, які не передбачені в ст. 425 КПК;

— правопорушник є неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати право на захист (ст. 111 КПК);

— зібраних матеріалів недостатньо для розгляду справи в суді;

— є підстави для пред'явлення правопорушнику обвинувачення у злочині, про який досудова підготовка матеріалів не проводилась, або в злочині, у справі про який повинно провадитись дізнання чи досудове слідство;

— є підстави для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, якщо окремий розгляд справи про них неможливий;

— матеріали досудової підготовки не були пред'явлені правопорушнику для ознайомлення;

— зміст протоколу про обставини вчиненого злочину не відповідає вимогам закону або він не затверджений начальником органу дізнання (ч. 4 ст. 426 КПК);

— орган дізнання застосував щодо правопорушника запобіжний захід;

— у ході досудової підготовки проведено слідчі дії (крім тих, що передбачені в законі);

— правопорушник зник і місцезнаходження його невідоме (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про протокольну форму досудової підготовки матеріалів» від 27 червня 1986 р.¹.

Судовий розгляд за справами протокольного провадження провадиться за загальними правилами кримінального судочинства.

¹ Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах (1973—1998). — К., 1998. — С 172.

549

ТЕМА 21

Провадження у справах про злочини неповнолітніх

§ 1. Особливості провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх

§ 2. Предмет доказування у справах про злочини неповнолітніх

§ 3. Особливості провадження досудового і судового слідства у справах про злочини неповнолітніх