Дипломної роботи допомагає розкрити історичний розвиток України із різних точок зору, а також зрозуміти та усвідомити її історичне значення. Цілком припустимо, що образи національних історій, з національною специфікою будуть відмінні одна від одної
| Вид материала | Диплом |
- Верховною Радою України, а також виданими на виконання цього закон, 174.06kb.
- 1. Історія як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела. Історія, 2164.08kb.
- Розділ 1 Теоретичні засади розвитку ринку інноваційних товарів, 737.25kb.
- Реферат роботи розвиток азотної промисловості україни в хх столітті – історичний шлях, 160.3kb.
- Навчально-методичний комплекс з курсу «Логіка» для студентів історично-філологічного, 558.88kb.
- Національна валюта України, 1126.1kb.
- Загальна характеристика роботи актуальність теми, 464.28kb.
- План лекції Вступ 5 хвилин. Екологія як наука та теоретичні основи оточуючого середовища, 234.17kb.
- Аудиторська палата україни, 462.33kb.
- Назва реферату: Ленінська доба історії преси Розділ, 512.26kb.
2.3. Суспільство, економіка й культура за часів Петра І.
Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами.
На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки.
У російській частині України соціальне напруження дещо пом'якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор'я, захоплених у запорожців і кримських татар. Але у 1768 р. на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу.
Здавалося неможливим похитнути суспільно-економічний лад. Зате початок і середину XVIII ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури.
І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях — культурному, соціальному та економічному.
Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності населення, а торгівля та промисловість лишалися слабкорозвинутими навіть у порівнянні з російською Північчю. Як і в інших абсолютистських державах Європи,
російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини століття.
Сільське господарство та пов'язані з ним промисли. Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри
збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. На нових землях і надалі використовувалася марнотратна система трипільної сівозміни, колоністи часто переселялися на цілинні землі замість того, щоб покращувати вже оброблювані. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво. Маючи в надлишку дар-
мову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.
До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешкоді професійній різноманітності. На російській Півночі, де грунти були неродючі, землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробленими на торговельних і промислових підприємствах, що починали розвиватися в містах. На Україні з її родючими грунтами феодали, навпаки, вимагали від селян відробляти панщину. Як наслідок — і це належить підкреслити — український селянин прив'язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж російський.
При загальній млявості в економіці села все ж з'являлися певні нововведення. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картопля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов'язані з сіль-
ським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого поширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На 1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис. вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували
до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Гетьманщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведення уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розу-
мовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою популярність і такі традиційні промисли, як бджільництво, — деякі пасіки Правобережжя налічували аж по 15 тис. вуликів.
Торгівля. Хоч на перешкоді торгівлі на Україні продовжували стояти погані шляхи, брак грошей, надмірні позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), вона помітно розвивалася. Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежними. Труднощі пересування змушували людей з'їжджатися до певних місті сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Полтаві, Харкові та інших містах. До 1780 р. на Лівобережжі, що у господарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько
400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Іншою поширеною, особливо серед козацтва та заможнішого селянства, формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби. Ті, в кого вистачало грошей на віз і запряжку волів, великими ватагами вирушали у небезпечні мандрівки до Чорного моря. Там, навантажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Так замість бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розвивалося грошове господарство.
До того як у кінці XVIII ст. були засновані чорноморські порти, зовнішня торгівля майже не розвивалася. Якщо раніше українські купці підтримували широкі зв'язки з балтійськими портами й західними ринками, то імперська політика спричи- нилася до того, що торгівля перемістилася на Північ. У 1714 р. Петро І змусив українських купців довозити пшеницю до таких російських або контрольованих росіянами портів, як Архангельськ, Рига і Санкт-Петербург. У 1719 р. був заборонений експорт на Захід українського збіжжя, а на польсько-українському кордоні вводилися суворі мита на імпорт, щоб запобігти конкуренції щойно заснованим російським мануфактурам. У ввозі продуктів на Лівобережжя російські купці користувалися пільгами, тоді як українці за готові товари, які вони возили на Північ, сплачували мито від 10 до 40 %. Користуючись таким становищем, російські купці стали активно проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові бар'єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.
Мануфактури. Порівняно з Росією промисловість на Україні розвивалася повільніше. З одного боку, широкі сільськогосподарські можливості поглинали увагу й енергію українців, з іншого — імперська політика підштовхувала промисловий розвиток Росії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Ця ситуація схиляла багатьох істориків досталінського періоду до думки, що економічн взаємини між Росією та Україною мали колоніальний характер. Проте мануфактурне виробництво на Україні не було ще цілком занедбане й у своїх дрібних формах набуло широкого розповсюдження. Лівобережна старшина й польські магна- ти Правобережжя заснували цілий ряд гут і склодувних мануфактур, на кожній з яких працювало 15—20 робітників. Монастирі займалися виробництвом паперу. В містах чисельність таких ремісників, як ковалі, склодуви, теслярі, малярі, шевці
та кожум'яки, часто сягала 400—600. Деякі села, особливо на менш родючих землях Північної Гетьманщини, жили виключно з ткацтва та обробки деревини. На відміну від міських промислових центрів Західної Європи мануфактурні підприємства України і Росії нерідко виникали на селі, де жили підприємці-дворяни. Інша відмінність від європейських моделей полягала в провідній ролі уряду в розвитку мануфактур. Так, імператорський уряд заснував на Слобідській Україні величезні текстильні фабрики на тисячі робітників, зобов'язавши кріпаків працювати на них аналогічно тому, як вони працювали на пана.
Соціальні зміни в Гетьманщині. Нова знать. На початок XVIII ст. на верхівці суспільної структури Гетьманщини вже міцно утвердилася новонароджена знать. Кінець козацької рівноправності був майже невідворотним, бо східноєвропейські суспільства не знали ніякого іншого
способу управління політичним і соціально-економічним життям, крім того, згідно з яким за несення служби феодальна знать отримувала право володіти землею й селянами. Внаслідок цього Лівобережжя набуло рис більшої сформованості та
стабільності, розвинувши суспільні відносини, подібні до тих, що існували в сусідніх країнах, де знать займала панівне становище.
Найяскравішим свідченням перемоги елітизму в Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках значилися імена дорослих чоловіків із старшинських родин, які ще не займали ніяких посад, але з появою вакансії могли отри-
мати певне призначення. У 1760-х роках товариство організовувалося за складною ієрархією і включало 1300 прізвищ. Крім того, існувало близько 800 осіб, що фактич-
но обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини складали близько 2100 знатних чоловіків із понад 1 млн загальної чисельності чоловічого населення. У 1785 р., коли імператорський уряд зробив спробу включити
українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Через те, що Санкт-Петербург не був упевнений в тому, як саме визначати належність до шляхти в Гетьманщині, тисячі дрібних українських урядників і заможніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фаль- шивих документів.
Із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У багатьох випадках урядники незаконно привласнювали закріплені за їхніми посадами землі. Внаслідок цього у 1735 р. понад 35 % оброблю-
ваних земель Гетьманщини було приватною власністю шляхти. Завдяки своїм посадам шляхта, крім того, господарювала ще на 11° земель. Отже, менш як 1 % населення володіли майже 50 % землі.
Як і скрізь у Європі, багатства розподілялися серед знаті нерівномірно. Кілька родин, особливо ті, з яких походили гетьмани, полковники та члени генеральної старшини, завдяки своєму впливові та зв'язкам отримували величезні
латифундії. Наприклад, Мазепа володів 19 654 маєтками, Скоропадський — 18882, Апостол — 9103. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною
й звичайно являла собою один маєток із ЗО селянами, тобто третину володінь середнього російського дворянина. Ці цифри свідчать про те, що в Гетьманщині знать була чисельнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство — навпаки. Але якою б не була козацька старшина (або шляхта, як вона себе титулувала) — багатою чи бідною,— вона однаково визискувала і селян, і козаків. Від перших вона вимагала все обтяжливіших оброків, панщини та особистої служби, а у багатьох зубожілих козаків купувала або погрозами відбирала землю, намагаючись обкласти їх
такими ж повинностями, як і селян. Суспільний антагонізм між черню й старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав можливість царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу. Так, у XVII ст. Москва підтримувала народні маси проти козацької старшини, коли остання вдалася до спроби відкинути зверхність царів;
у XVIII ст. царі, навпаки, допомагали старшині, покараній після провалу її сепаратистських намагань, визискувати селянство, відтак посилюючи залежність української знаті від російських монархів. Таким чином, хоч деякі представники
знаті й надалі лишалися вірними Гетьманщині й традиціям її самоврядування, багато з них із практичних міркувань виявляли свою лояльність насамперед російському монархові.
Особливо сильною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла українську знать із російським дворянством у своїй «Хартії дворянських
вольностей». Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань російського уряду. Завдяки своїй відносно добрій освіті та адміністративному
досвіду представники української знаті отримували посади не лише в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя й навіть на Кавказі — у далекій Грузії.
На кінець XVIII ст. українці займали ряд найвищих посад в імперії. У 1770-х та 1780-х роках родини Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв і Трощинських давали імперії канцлерів та міністрів, які допомагали багатьом своїм землякам отримувати призначення на впливові посади у Санкт-Петербурзі. Численні особисті можливості та переваги, що їх давала служба імперії, значною мірою пояснюють те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української знаті. А оскільки просування по службі вимагало обізнаності з імперською культурою, багато українських дворян відмовлялися від свого барвистого козацького вбрання й переходили на європейський стиль, починали розмовляти російською чи французькою мовою. Й лише окремі старшини, на яких поблажливо дивилися як на романтиків, тужили за знищеною Гетьманщиною та за давньою козацькою славою.
Занепад козацтва. Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння й звільняла від податків, їм дозволялося мати самоврядування, вести торгівлю, а також виробляти горілку — привілей, що раніше належав шляхті. Відтак, якщо за величиною маєтків більшість козаків мало чим відрізнялися від селян, то прав у них було майже стільки, скільки їх колись мала польська шляхта. Єдине, що заборонялося козакам,— це змушувати селян відбувати панщину — право, що зберігалося виключно за шляхтою. Але попри всі ці вольності з кінця XVII ст. спостерігається постійне погіршення становища рядового козацтва.
Унаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубнішими для них були економічні проблеми, що крилися у самій природі козацького життя, яке змушувало їх бути водночас і селянами, й воїнами. До повстання 1648 р. козаки могли виконувати таку подвійну роль, оскільки війни були короткими, здобич — великою, а субсидії польського уряду давали додатковий прибуток. Але за царів військові конфлікти—такі як 21-літня Північна війна — тягнулися без кінця й краю. Навіть у мирний час російські урядники часто примушували козаків працювати на будівництві укріплень, каналів тощо.
Відбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залазили у борги. В результаті багато з них продавали свої наділи кредиторам із середовища старшини, часто під тиском і незмінно за низькими цінами, продовжуючи мешкати на своїх колищніх землях як орендарі, виконуючи повинності, аналогічні селянським. Лише небагатьом козакам щастило добитися титулу старшини, що з кожним днем ставало дедалі важчим. Таким чином, занепад козацтва скоротив його чисельність із 50 тис. у 1650 р. до 30 тис. у 1669 і до 20 тис. у 1730 р.
Стурбована цим явищем царська влада у 1723 р. і вдруге у 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. Але ці заходи виявилися неефективними, бо торкалися симптомів хвороби, а не її справжніх причин. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, що називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб купити собі військове спорядження (підпомічників). У той час як виборні воювали,
підпомічники мали забезпечувати їх провізією, служити гінцями й навіть обробляти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим від селянського. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг своїх заможніших товаришів і старшини. Попри ці зміни економічне становище всього козацтва й далі погіршувалося. В 1764 р. у реєстрах фігурувало 175 тис. виборних козаків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були лише 10 тис. виборнихкозаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зникнення кордону, а разом з ним і потреби обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі — все це призвело до того, що козаччина на Україні перестала існувати.
Повторне закріпачення селян. Становище селян Лівобережжя (незакріпачених селян, яких у Східній Європі лишалося мало), як і становище козаків, постійно погіршувалося, починаючи з часу Великого повстання 1648 р. Вже за гетьманування Богдана Хмельницького вживалися заходи щодо повернення старих порядків, позаяк гетьман дозволив деяким монастирям і далі збирати з селян оброк. Різкий занепад селянства стався у XVII ст., коли вільні та автономні «війькові поселення» було відписано із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам
із старшини.
Спочатку ці власники збирали скромну орендну плату й зобов'язували своїх орендарів виконувати такі роботи, як заготівля, дров та перевезення сіна. За часів Мазепи максимальна трудова повинність зросла до двох днів на тиждень; хоч це й було обтяжливим порівняно з часом, коли селяни Лівобережжя взагалі не виконували повинностей, усе ж вона становила лише половину чи третину панщинної повинності польських чи російських селян. Проте всього через одне покоління се-
редня тривалість панщини зросла до трьох днів на тиждень, а подекуди сягала чотирьох-п'яти днів. Крім того, у період війни селяни мали постачати імператорське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мости й виконувати інші роботи. Коли ж селяни зверталися по захист до російських монархів, то
знаходили мало симпатії, оскільки доля російських селян була набагато гіршою. Приклад пригнобленого російського кріпака сприяв ще нещаднішій експлуатації українського селянина.
І все ж таки доки селянин мав право лишати свого пана, він міг перейти до поблажливішого хазяїна, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин старшина за підтримки російського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон 1727 р. передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни
втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утративши законне право кидати пана, багато селян Гетьманщини вдавалися до забороненої законом втечі. Улюбленим місцем притулку для тисяч утікачів були землі запорожців, що давало Катерині II додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 р. Катерина II зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин лишати своїх феодалів. Відтак через 130 років після свого визволення у 1648 р. лівобережний селянин знову став кріпаком.
Занепад міщанства. В аграрне орієнтованій Гетьманщині міщани зазнавали відкритої дискримінації. За винятком таких гетьманів, як Мазепа та Апостол, козацька адміністрація у кращому разі ігнорувала їх, а в гіршому всіляко намагалася підірвати їхнє становище. Навіть у межах міста органи міського управління та судочинства не мали влади над такими його мешканцями, як численні представники старшини, козацтва і селян. У деяких випадках старшина просто ліквідовувала автономність невеликих або слабо захищених міст і переводила їхніх жителів під свою безпосередню підлеглість. У результаті кількість міст у Гетьманщині зменшилася з 200 у 1723 р. до 122 через 60 років.
Міщани були не лише політичне безправними, а й перебували в економічно невигідному становищі. Звільнені від податків козаки могли продавати в містах свій крам, не сплачуючи місцевого мита. Водночас міщани, щоб забезпечити грішми скарбницю міста, були змушені сплачувати податок за продукти, якими вони торгували. Тому вони нерідко мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки й солдати російських залог чи навіть ченці. За таких обставин у більшості міст Лівобережжя проживала невелика кількість люду — в середньому від 3 до 5 тис. (див.
також табл. 3).
Однак серед цього загального застою існували й оази достатку і зростання. Завдяки значенню Києва як адміністративного, військового, торговельного й культурного центру його населення зросло з II тис. у 1723 р. до близько 43 тис. у 1780-х роках. Процвітали й такі розташовані на півночі поблизу російських торгових центрів міста, як Стародуб та Ніжин. Скласти уявлення про господарську діяльність, що розгорталась у цих містах, допоможе така статистика: у 1786 р. в Ніжині налічувалося 387 крамниць, шість кав'ярень, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15 вітряків. Проте в цілому протягом усього XVIII ст. в економічному відношенні українські міста розвивалися повільно. На тлі такого застою майбутній бум у Південній Україні здавався особливо вражаючим явищем.
Таблиця 3
Соціальна структура Лівобережної України (1795 р.)
| Соціальний стан | Чисельність, тис. чол. | У відсотках до загальної чисельності населення |
| Шляхта Духовенство Міщани Козаки Селяни | 36 15 92 920 1240 | 1,6 0,7 4,0 40,0 53,7 |
| Разом | 2300 | 100 |
ВИСНОВКИ
Під час царювання Петра І було закладено підвалини Російської імперії. Соціально-політичні, адміністративні, військові реформи царя створили якісну нову політичну систему, котра могла б задовольнити потреби та завдання, що поставили на той час перед Московською державою.
Північна війна, інтереси царя на Півдні та Сході, експансіоніська політика – в результаті чого територіальне збільшення Московської держави. Залучення до складу населення все нових та нових народів, що мали різні культури та належали до різних конфесій. Все це вимагало вирішення поставлених завдань та розв’язування виникаючих проблем. Тому цар та його оточення, спираючись на політичну традицію самодержавства та використовуючи запозичені із Заходу державні інституції, але наповнюючи їх новим змістом створили потужну військово-бюрократичну та поліцейську державу.
Всі реформи Петра І носили виключно політичний характер. Процес модернізації Московської держави ґрунтувався на декількох політичних положеннях.
По-перше, самодержавна система влади залишалася і була основною рушійною силою реформ. Тобто всі суспільно-політичні, адміністративні, військові заходи виходили виключно від Петра І та його найближчого оточення.
По-друге, основними завданнями Петровських реформ, на нашу думку був процес інтеграції двох політичних еліт: “аристократичної” (боярської та княжеської) з “бюрократичною” (колишня “приказна”). Злиття цих двох еліт повинно було створити основу майбутньої військово-бюрократичної імперії. Прийнятий 1722 року Петром І “Табель о рангах” завершив процес об’єднання “аристократично” – дворянської військової еліти із “бюрократичною”, встановивши відповідність військових звань – бюрократичним посадам. Отже, це злиття еліт значно посилило пануючу верству Російської імперії.
По-третє, адміністративно-територіальний поділ і пов’язані із ним зміни мали на меті поєднати військову структуру із адміністративно-територіальною. Військові частини, які квартирувалися в тих чи інших губерніях змушені були виконувати не тільки військові функції, а також поліцейські.
По-четверте, загальна подушна подать, рекрутський набір та посилення кріпосного ладу стали матеріальним та людським ресурсом для розбудови Російської імперії. Навіть купецтво та міщанство, які в Європі на той час було рушійною силою модерних змін та носієм новітніх ідей, в Росії потрапило під контроль державної бюрократичної машини, котра чітко регламентувала суспільну роль та їх функції.
Козацька Україна, яка на той час була автономною і зберігала козацькі вільності, мала особисто вільне селянство, а також міщанство котре жило за Магдебурзьким правом не вписувалося в регламентовану систему Російської імперії. Отже, як тільки виникли умови, що були пов’язані з повстанням Івана Мазепи, царський уряд заходився обмежувати вільності та права Гетьманщини. Намагаючись поступово привести її політичну систему у відповідність із російською військово-бюрократичною структурою організацією держави (запровадження в 1722 році Малоросійської колегії і ліквідації посади гетьмана). Бо існування політично автономної України, з іншими демократичними принципами організації держави, влади та суспільства несло в собі загрозу для Російської імперії та її централізаторської та завойовницької політики.
Саме це протиріччя і було, на нашу думку визначальним для всього суспільно-політичного та державного розвитку Гетьманської України початку XVIII століття.
Список літератури.
1. Соловьев С. М. Про историю новой России. - М.: Просвещение, 1993.
2. Мальков В. В. История СССР. - М.: Вища школа, 1985.
3. Анисимов Є. В. Час Петровских реформ. - Л.: Лениздат, 1989.
4. Анисимов Є. В., Каменский А. Б. Росия в XVIII – первой половине XIX столетия: История. Историк. Документы. - М.: МИРОС, 1994.
5. Павленко Н. И. Петро Великий. - М.: Мысль, 1990.
6. Історія України: нове бачення. — Т.1. — К.: Україна, 1995.
7.Орест Субтельний. Історія України. — К: Основи, 1991.
8. Орест Субтельний. Історія України. — К: Основи, 1996.
9. Історія України. / Під ред. В.А. Смолія. — К.: Альтернативи, 1997.
10. Антонов В. Про козацькі часи на Україні. — К., 1991.
11. Гетьмани України. — К., 1991.
12. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — Львів, 1991.
13. Альфред Є. Мазепа історичні нариси. — К., 1992.
14. Грабовський С. Та ін. Нариси з історії українського державотворення. — К: Генеза, 1995.
15. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1990.
16. История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России ІХ – нач. ХХ в. / Сост. С.В. Мироненко. — М., 1991.
17. Кінан Є. Російські історичні міфи. — К., 2001.
18. Голубенко П. Україна і Росія у світі культурних взаємин — К., 1993.
19. Гуржий А. И. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине. — К, 1986.
20. Петр І. Император: письма и бумаги. — М., 1975.
21. Яковенко Н.М. Українська шляхта кін. ХІV – до сер. ХVІІ ст. — К., Наук. думка, 1993.