Geum.ru

Олександр Сич

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5
Зовнішня політика Ф.Д. Рузвельта. Для зовнішньої політики США в 30-ті роки характерна певна двоїстість. З одного боку, як і у 20-х рр. ізоляціонізм залишався визначальним курсом урядової політики. Здавалося, сама обстановка – світова економічна криза та зростаюча небезпека нової світової війни – штовхала США до політичного та економічного ізоляціонізму, що передбачало неучасть у міжнародних справах і, зокрема, в європейських політичних союзах. З огляду на впливовість прихильників зазначеного курсу, Рузвельт підтримав прийнятий конгресом у 1935 р. закон про нейтралітет, який забороняв продаж зброї та військового спорядження воюючим країнам. Згодом Рузвельт визнав, що даний закон був помилкою, оскільки в умовах того часу послужив на користь агресивним країнам, позбавивши жертви агресії необхідної допомоги. Ані Абіссінія (Ефіопія), ані республіканська Іспанія, ані Китай не отримали можливості закупати в США військові матеріали, необхідні їм для організації відсічі іноземним агресорам.

З іншого боку, в царині зовнішньої політики Рузвельт також виказав себе прихильником більш гнучкого та реалістичного курсу. Вже в 1933 р. він прийняв рішення встановити дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Цей крок (після 16 років різко антирадянської політики) зумовлювався декількома причинами: 1) зростанням міжнародного авторитету СРСР у результаті посилення його економічного потенціалу (наслідок у цілому успішного виконання першого п’ятирічного плану) та військової потуги; 2) зацікавленістю певних кіл американського бізнесу у розвитку торговельно-економічних зв’язків з Радянською державою - єдиною країною в світі, яка не зазнала економічної кризи; 3)геостратегічними міркуваннями американського уряду, який почав розглядати СРСР як можливу противагу зростаючій агресивності Японії та Німеччини. У 1933 - 1937 рр. були укладені торгівельні угоди між двома країнами, що значно покращило американо-радянські торговельні відносини. Однак політична напруга у відносинах з Радянським Союзом зберігалася до 1941 р.

Проявом нових підходів до зовнішньої політики стала позиція Рузвельта щодо країн Латинської Америки. Його адміністрація відмовилася від сумнозвісної „політики великої дубинки” та „дипломатії долара”, тобто від брутального втручання в справи латиноамериканських держав аж до повалення існуючих там режимів, які не влаштовували Сполучені Штати. Нова політика „доброго сусіда” будувалася на принципах невтручання у внутрішні справи цих країн, взаємовигідній торгівлі, передбачала їм надання технічної допомоги. У 1934 р. США вивели свої війська з Гаїті, відмовилися від „прав” на інтервенцію в Панамі, Мексиці, Домініканській республіці, Кубі (так звана „поправка Платта”), уклали нові, більш рівноправні торгівельні договори з деякими латиноамериканськими країнами. Проте це не завадило американському уряду надавати відчутну допомогу багатьом диктаторам у цьому регіоні й навіть підтримувати з ними дружні стосунки, про що свідчить відомий вислів Рузвельта про нікарагуанського диктатора Сомосу: „Сомоса, звісно, сучий син, але це наш сучий син”. У 1934 р. США надали автономію Філіппінам.


Підсумки та оцінка „нового курсу”.


„ Новий курс” являв собою політику, змістом якої було проведення низки ліберальних реформ, що здійснювалися урядами Рузвельта і сутність яких полягала в широкому державному втручанні в економічну та соціальну сфери з метою подолання наслідків кризи 1929-1933 рр.

Оцінюючи підсумки „нового курсу”, слід зазначити наступне: незважаючи на певні недоліки й упущення в його підготовці та проведенні, він відіграв позитивну роль у виході США з кризи й сприяв подоланню її наслідків. Однак покінчити з „великою депресією” в повному обсязі не вдалося, за 6 років відновлення економіки країна так і не досягла рівня докризового 1929 р., не вирішила проблему безробіття, не змогла уникнути економічної кризи 1937-1938 рр. Автори двотомної „Історії західного суспільства” (МакКей, Хілл, Баклер) відмічають, що „новий курс” виявився лише почасти успішною відповіддю на виклик „великої депресії”, водночас зазнають, що політика Рузвельта „допомогла зупинити загрозу соціальної революції в Сполучених Штатах”. Повне „видужання” економічної системи відбувалося вже завдяки вступу країни у Другу світову війну.

І все ж результати „нового курсу” важко переоцінити: економічна система Сполучених Штатів була врятована від, здавалося, неминучого краху, досягнуто більш справедливого розподілу національного прибутку, до громадян країни – що дуже важливо - повернулися самоповага та почуття власної гідності, а отже, віра у власні сили. Рузвельт спромігся відвести хвилю народного обурення від корпоративного бізнесу та зберегти американську систему вільного підприємництва, надавши їй більш цивілізованого вигляду, а її розвитку – більш прогнозованого характеру. Результатом його реформ, як пишуть автори одного з сучасних підручників („Спадщина світових цивілізацій” Крейга, Грехема, Кедена, Озмента, Тернера), було „запровадження змішаної економіки в Сполучених Штатах, тобто економіки, в якій федеральний уряд відіграватиме активну роль разом із приватним сектором”. Рузвельт також відновив силу держави та її авторитет в очах народу, добився, зрештою, консолідації нації, допоміг зберегти демократію в Америці в той час, коли в Європі демократичні режими зникали один за одним, поступаючись місцем диктатурам.

Саме з того часу практика державного втручання в економічну і соціальну сфери стала одним із найважливіших елементів американської державно-політичної системи. Створення розгалуженої соціальної інфраструктури, започатковане реформами „нового курсу”, заклало міцний фундамент американського різновиду „держави благоденства”. Створення в 30-х рр. в США ліберально-реформістської моделі державного регулювання й стало найважливішим підсумком „нового курсу”, бо вона, постійно вдосконалюючись, і визначала магістральний напрямок розвитку країни в наступні 4 десятиріччя. Будучи одним із поворотних пунктів в історії США, „новий курс” водночас відображав довготривалу тенденцію в розвитку провідних індустріальних країн, пов’язану зі зростанням ролі держави в економіці і соціальному житті.

В американському суспільстві ніколи не було одностайності в оцінці „нового курсу”. Далеко не всі представники ділових кіл країни сприйняли й підтримали політику Рузвельта, хоча вона фактично зміцнювала засади капіталізму, як економічної системи. Його звинувачували у підриві основ вільного підприємництва, у занадто великих поступках „натовпу”, у різкому збільшенні урядових витрат і державного боргу, що сприяло інфляції, і навіть у потуранні „вповзанню соціалізму в Америку” або у запровадженні „корпоративного фашизму”.

Відомий американський історик Артур Шлезінгер, даючи відсіч тим, хто закидав Рузвельту ворожість до підприємницького класу та ледь не симпатії до соціалізму, писав, що він врятував капіталізм від помилкової політики самих капіталістів. Збільшення бюджетних витрат на 70% дозволило скоротити безробіття з 25% у 1933 р. до 14% у 1937 р. Спроба тоді ж збалансувати бюджет привела до того, що в 1938 р. безробіття знов підскочило до 19%, а приватні капіталовкладення зменшилися наполовину.

Рузвельт зрозумів, що заради порятунку довгочасних інтересів свого класу іноді доводитися йти на ущемлення його короткочасних інтересів, а тому часом і діяв всупереч бажанням представників американського бізнесу в ім′я збереження їхніх позицій у суспільстві. Сам Рузвельт неодноразово казав, роз′яснюючи основну мету своїх реформ: „Я хочу врятувати нашу систему, капіталістичну систему” або „мета мого нового курсу збільшити число власників акцій. Хіба це соціалізм?”. Згодом про нього казали, що він підійшов до капіталізму з ножем, але не як кат, а як хірург. Іншими словами, його політика була спрямована на усунення притаманних їй найбільш одіозних, небезпечних для самої капіталістичної системи пороків.

Якщо представники консервативних кіл дорікали Рузвельту, що його „новий курс” зайшов занадто далеко в реформуванні традиційних інститутів американської економічної та соціальної систем, то ліворадикальні кола – навпаки, тобто критикували його за недостатню рішучість й непослідовність у перетвореннях. Рузвельт обрав позицію посередині політичного спектру, точніше, за його словами, „трохи ліворуч від центру”. Пояснюючи політику свого уряду, він казав: „Моє бажання – уникнути революції... ми боремося проти умов, що її породжують”. І справді Рузвельт не намагався (та й навряд чи така думка спадала йому в голову) розв′язувати проблеми шляхом зміни існуючих політичних інститутів. Обстоюючи свій, по суті, неоліберальний курс, він переконував представників правих сил: „Лібералізм стає засобом порятунку для далекоглядного консерватора”.

Історіографія „нового курсу”. Не вщухають дебати навколо „нового курсу” та його спадщини й в американській історіографії. Історики консервативного напрямку вважали головною помилкою „нового курсу” спробу, марну по суті, змінити звичайне функціонування вільної ринкової економіки. Крім того, Рузвельт започаткував хибну політику створення бюджетного дефіциту, що стало величезною проблемою в 1980-х рр. На їх думку, дефіцитне фінансування (коли уряд кожного року витрачає більше, ніж отримує прибутків) було подвійною помилкою, бо довело не тільки свою неефективність, але й привчило багатьох американців занадто, тобто більше покладатися на допомогу федерального уряду, ніж на власні зусилля. Едгар Робінсон у своїй монографії «Керівництво Рузвельта» засуджував програму „нового курсу” як „соціалістичну”, як таку, що пориває з американськими традиціями.

Таку критику „нового курсу” відкидали історики ліберального напряму. Навпаки, вони вбачали у „новому курсі” розумне, а отже, прогресивне пристосування американських інститутів до нових реалій, створених світовою економічною кризою. З їх точки зору, гуманізуючи та демократизуючи економічну систему, а, насамперед, відновлюючи надію й віру народу в кращі часи, „новий курс” став помітною віхою у поступі Америки в ХХ столітті. А.М. Шлезингер (молодший) присвятив політиці Рузвельта фундаментальне дослідження в трьох томах („Доба Рузвельта: криза старого порядку”, „Прихід Нового курсу”, „Політика перевороту”), де оцінював „новий курс” як драматичний кульмінаційний момент прогресистсько-популістського руху за реформи. Ричард Хофштедтер у своїй книзі „Доба реформ” розглядав „новий курс” як сміливу відповідь на унікальну ситуацію, що склалася, і, отже, відхід від старої тактики реформ.

У 1960-х рр. вказаним інтерпретаціям політики „нового курсу” кинули виклик історики, які належали або тяжіли до ідейно-політичної течії „нових лівих”. На їх погляд, „новий курс” не підірвав позицій американського капіталізму, як твердили консервативні історики, а, навпаки, продовжив його існування, пом′якшив його найгірші вади. Вони вважали, що „новий курс” був ані сміливим, ані новаторським, а просто консервативною спробою підтримати капіталізм, який слабшав.

Але й ліберальні історики, на думку „нових лівих”, те ж помиляються, апологізуючи політику „нового курсу”, зокрема за ставлення до народу. Звичайним людям, трудящим вона принесла мало користі. Більш того, „новий курс” не усунув „несправедливу концентрацію багатства та економічної влади” в руках меншості, бо й у 1941 р. найбагатші 20% населення все ще зосереджували в себе 49% національного прибутку (у 1929 р. трохи більше – 54%). Як визнавав сам Рузвельт у 1938 р., третина населення країни мала погане житло, погано харчувалася, погано одягалася. Уїльям Лейхтенберг у своїй книзі „Франклін Рузвельт і Новий курс, 1932-1940” назвав політику Рузвельта „частковою революцією”, яка була ні прямо соціалістичною, ні просто консервативною, але суттєво трансформувала самий зміст американського життя.

Щодо самої постаті Рузвельта, то, мабуть, у ХХ ст. мало кого з американських президентів так ненавиділи, але й вірно інше: мало кого так поважали й любили, про що свідчить хоча б його переобрання на президентську посаду на четвертий термін. Відомий американський публіцист Пол Джонсон, автор відомого бестселера початку 1980-х рр. „Сучасність. Світ з двадцятих по дев′яності роки”, вельми критично оцінює Рузвельта і як політика, і як людину, проте визнає, що той „потрапив у тон з духом часу тридцятих років, відкинувши чесноти капіталістичної ініціативи й сприйнявши чесноти колективізму”. Незаперечним залишається той факт (що підтверджують численні опитування громадської думки в різні часи), що Рузвельт належить до найбільш видатних державних діячів США – разом з Вашингтоном, Джефферсоном, Лінкольном, і вважається одним із небагатьох великих президентів цієї країни.

Список літератури

  1. Зубов Л.И., Яковлев Н.Н. Новейшая история США. – М.1972.
  2. Гершов З.М. Вудро Вильсон. – М., 1983.
  3. Джонсон П. Современность. Мир с Двадцатых по Девяностые годы. – М., 1995. – Часть І.
  4. Иванян Э. А. Белый дом: президенты и политика. – М., 1979.
  5. История США в 4-х тт. /Отв. Ред. Г.Н. Севостьянова. – М., 1985. - Т. 3 (1918 – 1945).
  6. Иноземцев Н.Н. Внешняя политика США в эпоху империализма. – М., 1960.
  7. Краткая история США / В.В. Адамчик, М.А. Адамчик и др. – Минск, 2003.
  8. Коммейджер Г. Американское сознание. Интерпретация американской мысли и характера с 1880-х годов. // США: ЭПИ. – 1993. - № 9-11.
  9. Курков Н.В. Американская федерация труда. 1919 - 1936. – М., 1990.
  10. Лан В.И. США: от первой до второй мировой войны. – М., 1976.
  11. Мальков В.Л. Франклин Рузвельт. Проблемы внутренней политики и дипломатии. – М., 1988.
  12. Маныкин А.С. « Эра демократов»: партийная перегруппировка в США 1933-1952. – М., 1990.
  13. Наджафов Д.Г. Нейтралитет США. 1935- 1941. – М., 1990.
  14. Согрин В.В. США в ХХ веке. Тенденции и итоги общественно – исторического развития. // США – Канада: ЭПК. – 1999. - №9.
  15. Уткин А.И. Дипломатия Вудро Вильсона. – М., 1989.
  16. Уткин А.И. Дипломатия Франклина Рузвельта. – Свердловск, 1990.
  17. Хофстедтер Р. Американская политическая традиция и её создатели. // США: ЭПИ. – 1991. - №12, 1992. - №1-4.
  18. Шлезингер А.-мл. Циклы американской истории. – М., 1992.
  19. Шервуд Р. Рузвельт и Гопкинс: глазами очевидца.- М., 1958. -Т.1,2.
  20. Яковлев Н.Н. ФДР – человек и политик. – М., 1988, 2003.



З м і с т


США в перші післявоєнні роки 3


США в період стабілізації 11


США в роки „великої депресії” 21


„Новий курс” президента Ф.Д. Рузвельта 30


Зовнішня політика Ф.Д. Рузвельта 41


Підсумки та оцінка „нового курсу” 42


Історіографія „нового курсу” 44


Список літератури 45 - 46